Показ дописів із міткою М'янма. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою М'янма. Показати всі дописи

четвер, 24 грудня 2009 р.

М’янма. Життя...

В ці вихідні пройшла моя перша невеличка фотовиставка, експонована на новорічному творчому вечорі, який організував мій колега Михайло Рибак. Тривала вона всього один вечір і була присвячена людям М'янми. Оскільки за такий короткий час експозиціонування подивитись її нікому окрім безпосередньо причетних до творчого вечора людей не вдалось, я переношу експозицію в Мережу.

Дмитро Багаєв, 27 років. Народився і все життя прожив у Києві. Закінчив Київський політех, Фізико-технічний факультет. Після першого курсу потрапив до карпатського туристично-спортивного табору «Глобус», з якого і почалось мандрівне життя. Отримав звання інструктора пішохідного туризму, відвідав гори Карпат, Криму, Кавказу, був у болгарських, румунських і польських горах. Там в горах і почалось захоплення фотографією. Окрім гір захопився вільними мандрівками, в яких людина цілковито занурюється в місцеве життя, розраховуючи тільки на свої сили, не користуючись послугами туристичних фірм. Звичайно, такі мандрівки потребують великих зусиль, однак вони дозволяють самостійно вибрати маршрут, спілкуватись з місцевими людьми, жити в їх домівках і їсти їхню звичайно їжу, дихати тим самим повітрям, і в результаті побачити світ без окулярів підготовлених турів, дорогих готелів, туристичних ресторанів і кондиціонованих автобусів.
Найбільшою мандрівкою стала поїздка довжиною майже в дев'ять місяців і двадцять п'ять тисяч кілометрів через Непал, Індію, Таіланд, М'янму, Лаос, Китай і Россію. На цій виставці представлені фотографії з М'янми, також відомої як Бірма.
«Мандруючи, ми дивимось на пам'ятники архітектури і витвори мистецтва, на велич і красу природи. Але чи звертаємо ми увагу на людей, які живуть там, де ми мандруємо? Саме місцеві жителі створюють ті витвори і ту історію, за якою ми їдемо. Саме вони посміхатимуться і допомагатимуть мандрівнику. Саме завдяки їм потім згадуєш найбільш яскраві моменти, які рідко пов'язані саме з красивим, але холодним каменем. Саме вони створюють ту безліч дрібниць, ту атмосферу, яка унікальна для кожної країни, для кожної місцевості, для кожної хати. Тому я хочу присвятити свою першу – так, саме першу – виставку людям. Людям з найбіднішої в світі країни, проте не зважаючи на те, сповненим неймовірної доброти, надії і духовності. Або навпаки, понівеченим життям, яке звело їх на одну сходинку з тваринами. Маю надію, що ці фото розкажуть про М'янму більше, ніж фото історично цінних розвалин. Адже головна цінність будь-якої країни – це люди, це ми з вами.»


середа, 6 травня 2009 р.


Діти Мянми
Кало, М'янма

неділя, 26 квітня 2009 р.


Без назви
Баган, Мянма

субота, 28 березня 2009 р.


Малий послушник
Чайткйо, М'янма

пʼятниця, 6 лютого 2009 р.

М'янма. Крапка

Прокидаюсь, на годиннику 5:22, ще темно. Даємо собі ще двадцять хвилин вранішнього задоволення. Гарячий душ, збирання, остання перевірка, чи нічого не забули, рюкзаки вниз. На сніданок мохінга, аби ще раз відчути ще й досі незвичний присмак сирої риби. Коли відчуємо знову? "Відпусти, відпусти…" - хвилювання.

Автобус з готелю до аеропорту мчить широкими вранішніми вулицями, на диво сучасними в цій частині міста. Сонце щойно піднялось, відблискуючи у вікнах будинків, а люди вже поспішають по справах. "Відпусти, відпусти…"

Нарешті аеропорт, прощання з водієм, пасажири в черзі на уплату податку, реєстрація, чекання вильоту. Лист від старого друга, відповів на вчорашнє привітання з Днем Народження, запрошує в гості до Москви. Посадка, зліт. Звично вже прискорення вдавлює в крісло, злітна смуга залишається внизу, а хвилювання все одно з'являється. Як долетимо, як приземлимось?. "Відпусти, відпусти…"

М'янма скінчилась. Побачили за 26 днів менше, ніж могли з того, що є в путівнику. Сказались втома і дірки в плануванні. Але мали і пригоди, мали те, чого путівник не оферує. Шалену їзду мотоциклом, повільні китайські фури, торг в автобусах, нічні спілкування з іміграційниками, пробиті шини, блукання. Добре й не дуже. Блиск пагод іноді гасився обманом, але потім ставав ще яскравішим від гостинності. Вже звикли до лонгі, червоно-зубих від бетелю посмішок. Не буде вистачати і нічних чайних і розмальованих танакою кругленьких дівочих щічок.

Вечорами люди п'ять чай і дивляться телевізор в чайних. Речі носять на голові, одного разу бачив, як жінка несла на голові величезну металеву діжку. На базарах багато екстремально дешевих фруктів. В автобусах грає караоке. До рису подають суп. Подаючи щось до ліктя правої руки прикладають палець лівої.

Звичайно, не все тут добре. Ціни для іноземців нереально завищені, люблять зняти зайве. Народ зашуганий. Жінки працюють на важких роботах разом з чоловіками, б'ють і носять каміння на будівництві. Діти працюють в ресторанах і продають сувеніри.

Мішанина релігій і культур надзвичайна. Буддисти, індуси, мусульмани, китайці, християне. Є й дикі племена зі своїми віруваннями. М'янму можна сприймати як таку собі буддійську Індію, але скоро стає очевидним, що вони абсолютно різні. Просто тому що Індія - потужна держава з потужною економікою а М'янма - економічний нуль з багатим історичним минулим. Від того і відношення різне. Часто не рівне, а знизу вгору, що не завжди приємно. Хоча при відсутності грошових взаємин все в більшості випадків нормально.

Не жалкую за проведений в цій країні час. Може, ще колись повернемось? Років через двадцять аби побачити що за цей час зміниться…

четвер, 5 лютого 2009 р.

Янгон. Повернення

По приїзду в Янгон відсипались аж до обіду, а потім я відправився гуляти містом. Дійшов до набережної річки, де курликають птахи, дирчать маленькі паромчики і під пірсами копирсаються в багнюці діти.

Поряд розташована пагода Ботатонг. Вхід коштує 2$ плюс 2$ за камеру, але в цей день спеціально для мене були відчинені бокові безкоштовні ворота, звичайно зачинені. Ступа мене запросила? Зазвичай я не вірю в містику, але занадто багато дивного було останнім часом…

Ступа могла б бути дуже старою. Але у війні їй не пощастило, і ворожа бомба вщент зруйнувала її. Після війни ступу швиденько відбудували в тому ж самому вигляді. При відбудові була навіть знайдена реліквія, що в ній зберігалась, а саме волос Будди. Ступа має зіркоподібний коридор всередині, в якому за склом, решітками і під величезними амбарними замками зберігають різні святі реліквії. А в центрі в скляному контейнері зберігають ту саму святу волосину Будди, на яку всі бажаючі можуть подивитись. Це велика рідкість, бо зазвичай святі частки замуровують в ступи подалі від очей людських.

Поряд знаходиться велика бронзова статуя Будди Знаннь і Мудрості. Статуя портретна і лице її дійсно випромінює святу мудрість. Можливо, це одна з найкращих статуй Будди з мною бачених. В сусідньому павільоні знаходиться ще одна статуя Будди, золота. З портретністю важче, а от відчуття святості від неї ще більше. Можливо, завдяки неймовірному блиску злата.

Атмосфера Ботатангу спокіна, сприяє медитації і роздумам. Відчувається якась енергія, біля волосу і золотої статуї мене буквально пробило, наче струм пропустили. А біля бронзового Будди я просидів з півгодини в роздумах, слухаючи птахів і милуючись відблисками вечірнього сонця на щоках Будди. Як на мене, то це одне з найкращих місць Янгону, моє місце.

Наступного дня я відправився вивчати даунтаун. З цікавого там тільки декілька храмів - китайський і мечеті - і життя людей. Але бродіння звичайнісінькими вулицями дозволяє злитись з містом, відчути його ритм і енергію. Маленькі епізоди, нюанси, дихання міста саме тут, в даун-тауні.

Наостанок зайшов до церкви і вона виявилась відкритою, хоча до служби було ще дві години. Останнім часом мені дуже хотілось зайти до церкви, посидіти трохи в її тиші і прохолоді, але все якось не виходило. І от нарешті в останній день найбільшу в Янгоні церкву відкрили раніше. Невже спеціально для мене?

Ну і зовсім наостанок купив в супурмаркеті велику пляшку меду. Він тут гарний і дешевий, будемо пити з ним чай. Вечеряли після довгих пошуків в мусульманському ресторанчику. Подавали каррі з м'яса і мізків, супи і соуси.

Зовсім надвечір я зайшов в комп'ютерний клуб аби скинути на болванки фото, але це зайняло аж дві години. А потім швидкі збори і спати. Завтра після вранішнього перельоту нас чекає Таіланд.

Корисне

Проживання. Motherland Inn, вже писав про неї. Додам лише, що вони возять ранком в аеропорт якраз під рейс AirAsia о 8:30.

Їдло. З їдлом в Янгоні у нас не склалось. Або дорого, або не смачно, або те і інше. Рекомендувати не буду.
Інше. Як живете в Motherland Inn 2, то Інтернет шукайте на 55-й вулиці в кафе Horizon. 300 чат за годину, 500 якщо немає електроенергії, запис CD/DVD 200 чат на свій носі, чистий CD ще 300 чат. З сервісами так собі. Інших кафе там дуже багато, на кожній вулиці, шукайте і буде вам.

середа, 4 лютого 2009 р.

Назад в Янгон

Наразі ми повернулись в Янгон. Завтра ще трошки гуляємо, в п'ятницю ранком вилітаємо в Бангкок. А там вже Інтернет, фото, йогурти і море і взагалі чоколядно.

PS. Нові фото шукайте в галереї М'янма.

Гора Попа

Сьогодні, любі дітки, я розкажу вам казочку про те, як українські автостопщики на Попу ходили і про те, що далі було. Казочка весела і трошки страшна, але вигаданого ніц нема, тільки самісінька правда. Ну може трошки й прикрашена. Отже, слухайте…

Вийшли ми з готелю ранком раненько, аби встигнути на вранішній пікап. А дядько з пікапу жадюгою виявився, забажав за проїзд гроші нереальні. Ми ж назвали свою ціну і залізлли всередину розв'язки чекати.

Дядько теж не ликом шитий жадюга виявився, провернув таку операцію, що й Наполеон зі своїми стратегіями до такої б фігні не додумався! Висадив він всіх місцевих пасажирів і відправив їх пішки, а нам повідомив, шо ніякого транспорту не буде і взагалі електроенергія закінчилась.

Що робити? Вийшли з пікапу і теж пішки пішли. Дядько ж почекав, поки вони за поворот зайдуть, місцевих по дорозі позбирав, і весело махаючи рукою із задоволеною посмішкою поїхав. Ми ж так і лишились на трасі. Подумали-подумали і почали стопити, хоч настрій і був трошки загажений.

Який настрій, такий і стоп. Тому перший дядько погодився з тим, що плати немає чим і поїхав на заправку, де за допомогою англомовного хелпера пояснив, що хоче грошей. Причому хоче аж надто забагато, навіть таксисти і ті б на менше погодились. "Ну эта, ваще, даааа…" подумали ми і знову пішли на трасу.

Тут щастя таки прийшло у вигляді вантажівки з фантою-спрайтом і напів-розваленою кабіною. Та й дорога була ще та. Тому попа почала боліти вже через хвилин п'ятнадцять, а що було з хлопцями, що на ящиках з пляшками сиділи вже і думати страшно. Довезли нас до славного селища-містечка Чаунгпадаунга і лишили на повороті.

Наступне щастя підвалило у вигляді величезної вантажівки набитої мішками рисом. Залазити треба було в щилину в кузові, сидіти під самісіньким дахом на мішках, а на світ білий виглядати через ту саму щілину. Так і їхали, аж поки не зупинились. "Приїхали, Попа" - сказав водій і помчав далі разом із рисом, а ми пішли на Попу. А щоб легше було йти, лишили важкі торби у поліцейському відділенні. Трохи не домоволись, аби поліція нас ще й відвезла безкоштовно, але якось втрьох вони їхати не схотіли. Люблять мотоцикли і правила знають. Але не біда, бо по дорозі застопили іншого мопеда, який нас до Попи і довіз. І абсолютно безкоштовно!

А Попа - вона і в Африці дупа. А в М'янмі тим більше. Вже не знаю, звідки повелось розводити в найсвятіших місцях мавп, але факт. І тут їх теж розвели. А мавпи ж гірші індусів! Ті хоч під кущ ходять, а ці - де потуги застануть. Тому підлога чистотою не виблискує, а сморід тут іноді стоїть як в самій справжнісінькій попі.

Пройшли ми довгими сходами і виперлись на самісінький верх. А на верху пагоди золоті, да храми зі святими. За шиворот святим натикано грошей, а під ними дядьки сидять, пожертви збирають. Кажуть ще тут з духами спілкуються, але тих ми не бачили. Мабуть, золото і гроші сильно блищали, а духи створіння тонкі і прозорі, крізь блиск не побачиш, не почуєш. Тут ще й рубіни продають, підробні звісно. Де ж там духам взятись? Як каже народна мудрість, скільки злата в попу не суй, все одно дупою лишиться. М'янмарський досвід лише підтверджує це правило.

Так ні з чим і пішли вниз. Знову підкинули нас мопедом до рюкзаків. І пішли ми на трасу шукати машин. А машин все не було і не було. Аж за годину приїхав пікап, ми в нього і сіли. Скажу вам, що гора Попа виглядає накрасивіше всього з траси. Тільки от фотоапарат з рюкзаку на ходу не дістали, тому самі пошукайте в Інтернеті, як це виглядає.

А дядько в пікапі теж виявився жадібним. Місцеві менше 500 чат платять, а з нас аж 1000 схотів. Вони, каже, півдороги їхали, тому й платять менше. А в очах так гроші і світяться, хоч дорогу в темноті освітлюй. Еге ж дядьку, а ми по-твоєму виходить третину проїхали? Забирай свої 500 чатів і радій, бо і так переплатили.

Перекусили і сіли на трактор їхати далі. А потім на інший трактор. І приїхали в місце дивної краси. Над селом дамба, а за дамбою озеро, а над всім цим пагорб, а на пагорбі ступа.

А тут як у казці зупиняється машина і каже водій - "їдемо з нами, ми вас до самого майже Янгону довезем!". "Ні, дядьку, дякуємо, але хочемо тут лишитись, бо місце чудове і святе". Так наше щастя і поїхало, а ми вилізли на пагорб за медитацією. Аж тут сіло сонце, а ми поставили намет і стали чай варити.

І ось сидимо ми п'ємо чай і раптом чуємо - щось зашеруділо в кущах. А за шерудінням вилазять до нас місцеві козаки з ліхтарями. А тут і з іншого боку теж виходять. Всього чоловік п'ятнадцять набралось. І всі з мачете або з вилами. "Ой, йо!" - тільки й могли здивуватись ми. Козаки при вигляді двох білих з кружками чаю і булками здивувались, думаю, ще більше. Сіли навколо, дивляться та посміхаються. А сказати не можуть, бо англійської не знають.

Посиділи-посиділи, та й пішли собі. А ми другий чай поставили. Тут ба! Знову зашеруділо, козаки повернулись. "Не можна тут спати" - сказав старший, а на цьому слова в нього закінчились. Ще трошки посиділи і знову пішли. А ми стиснули плечіма і з думкою про схід сонця лягли спати.

Може чоловіки образились, що ми їх чаєм не пригостили, або ж булками - не знаю. Але за дві години, коли ми вже другий сон бачили, вони знову повернулись. І не самі, а з офіцерами служби іміграції. Дівчинка у формі тільки загадково посміхалась, писала в блокнот і робила вигляд, що англійську перший раз чує. А от чолов'яга був без форми, говорив без упину і був впертий, як осел. Іноземців в наметі, мабуть, в перший раз в житті бачив. Та й намет, думаю, теж. Як так, іноземці багаті, мають жити в готелі. Які ж намети? Він був аж занадто збуджений від особливості сьогоднішньої своєї міссії і переляканий ситуацією. А раптом з ними щось страшне трапиться? Тому руки в нього тряслись, а діалог далі законів не пішов. Хотів відвести нас туди, звідки ми приїхали в готель. Цілий пікап за нами пригнав! Ледь вмовили посадити нас в автобус, бо бач в наметі не можна, а в автобусі скільки влізе.

Ми, звичайно, не поспішали, нашу ніч цей осел вже все одно сплюндрував. Зібрались, сходили на ступу помедитували. Вже в машині офіцер трошки отямився від переляку і навіть розповів, як в аеропорту працював. Не дивно, що він так перелякався, в аеропорту спати в наметі таки не прийнято.

Посадив він нас в нічний автобус на Мектилу. Наказав нас на середині дороги не випускати, а грошей не брати. В Мектилі перекусили в нічній чайній і застопили фуру далі, за півгодини вилізли і розбили намет десь серед пальм на межі городів з бавовною. На щастя, серед бавовни і до самого ранку візових офіцерів нам не трапилось.

Застопили досить повільні вантажівки з китайцями. Вони нас навіть сніданком нагодували. І все б добре - їдеш, собі, дивишся на життя місцеве - поки не доїхали до дорожнього поста. А там у офіцера такі очі стали коли він нас побачив, що ми думали на потилицю вилізуть. Одразу заметушились, почали питати, паспорти перевіряти. Так водіїв налякали, що вони нас в наступному місті біля автостанції висадили. Не можна, кажуть далі, там іміграційний чек-пост, буде і нам недобре, і вам неприємно. Подякували ми їм за доброту сердечно і пішли автобус шукати.

А висадили нас в П'їнмані, куди столицю перенесли нещодавно. Було село селом, пальми, воли та городи. А за два роки розбудували, дороги-автобани європейські і аеропорт новенький. Наче не М'янма, а Сингапур. Хоча як від'їхати на кілометр, то ні, все ж таки М'янма.

Відшукали бус на Тангу, сидимо, чекаємо відправлення. Аж тут хлопець якийсь, питає звідки і хто. А потім каже - "А я офіцер якоїсь там служби, покажіть-но паспорти." - і корочку дає. Дали. Довго він гортав і розглядав щось там собі переписав, а потім подякував і пляшку води подарував.

В Тангу вже під вечір зайшли ми в ресторан містере Ма Ма Чі, індійця в третьому коліні. Потчував він нас справнісіньким талі і розмовами. Служив колись матросом на кораблі, бував по всьому світові, дива різні бачив. І автобус нам порекомендував, подзвонив, забронював. Ну ми й купили, бо ціна була непогана, компанії Yomi. Так за розмовами і вечір пройшов. На прощання подарували містеру Ма Ма Чі фото неньки України і сіли в автобус. Казочка на цьому закінчується, хоча пригод по переду ще кількість незлічення. А хто дочитав до кінця, той молодець.

понеділок, 2 лютого 2009 р.

Баган

Баган - це щось надзвичайне. Неймовірна кількість храмів, маленьких і великих, розкидані по території старовинної столиці. Будувати почали в кінці 11-го століття, а закінчили через два століття з занепадом королівства і навалою монголів. Тоді долина налічувала 4446 храмів, а зараз науковці нараховують близько 2100. Якщо витрачати на перегляд кожного храму п'ять хвилин і дивитись вісім годин в день, то на повний перегляд долини витратисься три тижні без вихідних! При цьому деякі храми потребують набагато більшого, а ще ж треба доїхати і помилуватись краєвидом.

Писати про кожний храм немає змісту. По-перше тому, що у путівника це вийде краще, а по-друге навіть баченого за три дні забагато. Алгоритм простий - берете напрокат велосипед, фотоапарат, воду і булку - і вперед. Можна їхати системно, можна куди очі глянуть. Цікаве є усюди, навіть там, де нічого і немає на перший погляд. Будьте тільки готові шини клеїти, бо колючок там усюди багато, рослинність така. Дірка коштує 500 чат, майстер сидить в Старому Багані.

Вся територія умовно поділена на декілька частин. Північна рівнина не містить ніц реально цікавого, окрім храму Ананда, який було найкраще з усіх відновлено. Проте туристів тут забагато через близкість до готелів. Старий Баган є серцем всього, найбільше туристів і сувенірів. Окрім найвідоміших храмів тут можна знайти гарні і майже пусті місця для перегляду заходів, звідки відкриваються найкращі краєвиди. Колись тут жили люди, але в один соняшний день їх попросили за тиждень звільнити домівки і переселитись на три кілометра південніше, в селище Новий Баган.

Як на мене, то найцікавішими є центральна і південна рівнини. На перший погляд тут нема чогось такого аж, проте майже безлюдно. Можна за весь день зустріти з десяток селян! Проте храми трапляються живі, зі свіжими квітами і підношеннями, хоча й пусті. Я знайшов тут незвичний триповерховий храм. На третьому поверсі була кімната для медитації. Трошки східніше є багато храмів зі старовинними фресками, але вони зазвичай охороняються продавцями сувенірів. В деяких пустих храмах теж трапляються фрески. Є й платна оглядова башта, але своєю формою вона реально спотворює краєвид, до того ж нащо воно треба, коли можна з будь-якого храму навколо оглядати?

Деякі храми зачинені, але поряд швиденько відшукується ключник, він же й гід по своєму храму. Платить їм за роботу держава мабуть з тих 10 баксыв, що з іноземців за квиток деруть, тому додаткових грошей давати не треба. Один з них намагався окрім всього навчити мене стріляти з рогатки. Нажаль, невдалий з мене вийшов стрілок.

Окрема тема - світанки й закати в Багані. Всі просто шаленіють від них, путівники ламають шаблі намагаючись порадити краще місце, а розумні посміхаються і залазять на найближчий двоповерховий храм. Я просто люблю світанки і заходи сонця, але в Багані в них немає ніц такого, чого не було б десь ще. Ну да, пагоди навколо. Але щоб так? На найкрасивіших місцях збираються десятки спостерігачів, з усього Багана звозять їх карети і автобуси. Вони пруться і клацають без перерви затворами камер. А продавці сувенірів ходять за ними з німим і не дуже проханням "Very cheap!". Де ж тут затишок?

Ми теж трошки повелись на загальну істерію, я наклацав трошки знімків скоріше заради експерименту, ніж заради самого фото. І відкрию вам таємницю. Найкращі оглядові місця треба відвідувати за години дві до заходу сонця. В цей час вони майже безлюдні, а освітлення найкраще для фотографування саме пагод. Коли починають збиратись люди, треба валити на сусідні безіменні храми, де і медитувати можна, і знімати силуети саме популярних і, відповідно, накрасивіших храмів.

Продавців сувенірів в Багані неймовірна кількість. А що, дісно, на сувенірах можна заробити більше і легше, ніж на полі. Окрім статуеток і іншого непотребу за вами будуть ходити і їздити мопедами продавці живопису. У кожного майстра свій стиль, свій почерк і таке інше, але картинки напрочуд однакові. Цікава техніка виконання, схожа на фреску. На тканину наносять клей перемішаний з піском, сушать, а потім малюють по цій підготовленій поверхні.

Особлива категорія - діти з листівками. Від п'яти до п'ятидесяти. Будуть бігати за вами, доки в полі зору не з'явиться інший потенційний покупець. Слів не розуміють в принципі, часу в них більше, ніж у мене терпіння. Найстрашніше, коли вони ходять за тобою мовчки. Сидиш, дивишся навколо - воно поряд. Підеш навколо - вона за тобою, мовчки, тільки листів ки свої тримає, а в очах "Very cheap" і доллар, доллар. І так годину… Рятуйте, зомбі!

Також буде багато продукції зі смоли - шкатулочок, блюд, підставок і іншого. Баган ними знаменитий. Ну це на любителів сувенірів, тим більш ціни дуже низькі. Технологія така - бамбуковий каркас обліплюють спеціальною смолою в декілька шарів і розписують. Результат, насправді, досить красивий.

Ми пробули в Багані чотири дні. Менше трьох якось нічого і не встигнеш, а як більше - да там і місяць можна пробути!

Корисне

Добирання. Прямі денні і нічні автобуси з Мандалаю - від 10 кілочат, краще квитки купувати заздалегідь. Можна в готелі, можна в офісі перевізника. Можливо їхати й локальними автобусами, вийде трошки дешевше, але довше, не так комфортно, вдень і з пересадкою в Меткілі. Автовокзал в Мандалаї одразу за містом по трасі в Янгон, таксі з центру - 4-5 кілочат.

В середу й неділю в Баган йде повільний пароход, 10$ з іноземця. Квитки можна купити прямо на причалі, в офісі пароплавства, або в готелі (за 12$). Відходить з Мандалаю о 5:30 ранку (реально о 6:15), прибуває в Ньянг-У о 18-21:00. Зворотній йде в четверг і понеділок о 5:30 з Ньянг-У два дні з ночівлею десь посередині.

Є швиткий туристичний катер. Відходить з Мандалаю о 7:00, приходить в Ньянг-У о 17:00, коштує 25$. Повинен бути у понеділок, вівторок, четверг, п'ятницю і суботу, але мають місце зміни, треба питати розклад в готелі. Але не в кожному про нього знають, тому спитайте в декількох, а краще в офісі на 26 вулиці. Квитки купляють завжди напередодні в офісі або в готелі, але за додаткові 3-4$.

Вхід. З іноземців обов'язкова плата 10$, час валідності нелімітований. Як не піймають на касі, спитають в готелі. Важливий Папір не допомагає, хоча особливо настирливі можуть і пробити.

Проживання. Готель New Heaven або Golden Vilage біля східного кінця Restoran Row. Дабл з душем і сніданком 8$, якість непогана. Головне - тихо.

Їдло. Ресторан прямо навпроти готелю New Heaven. Ціни тут в цілому дещо вищі, але по-перше гарний сервіс, по-друге гарна музика. Рис включають в блюдо, але суп і чай не подають, проте дають безкоштовні горішки до пива і фрукти на десерт. Рекомендую.

На вулиці Bagan-Nyang U Road є декілька локальних ресторанів. Не набагато дешевше, але не менш смачно, до того ж з супом і чаєм.

Інше. Інтернет за кілочат на західному кінці Restoran Row. Літає, але частини сервісів все одно нема. За відсутності електроенергії коштує два кілочати.

З електроенергією важко. Є з п'ятої вечора до десятої, потім вимикається, а вночі і до восьмої ранку знову є. Вдень генератори як правило вимикають.

Безкоштовні мапи Багану і міст М'янми можна знайти в Інтернеті на сайті Digital Print Service ( http://dpsmap.com).

четвер, 29 січня 2009 р.

Баган

Вчора ми пові-і-ільним річковим пароходиком припливли в Баган, в селище Ньянг-У. Сьогодні відсипались, майже до обіду теревеняли з українкою, що зупинилась в нашому готелі. Ви собі не можете уявити, як приємно спілкуватись рідною мовою з земляками після трьох місяців повного відриву від друзів і Батьківщини!

 

Баган - це щось неймовірне! Схожий на савану пейзаж, в якому тут і там стоять незліченні ступи, великі і маленькі, з довгими іменами і просто з археологічними номерами. На деякі храми можна вилізти, сісти на розпечене за день каміння і спостерігати, як сідає над верхівками ступ сонце…


Мандалай. Мінгун

Сніданок в готелі подають на самому верхньому поверсі. Вузькими сходами можна вийти вище, майже на самий дах, де є ще декілька номерів і тераса з лавкою. Звідти відкривається чудовий краєвид і можна прбачити, як з-за далеких гір встає сонце. Внизу курличуть голуби, а місто остаточно прокидається і наповнюється звичним щоденним гаміром.

 

Цього дня було вирішено поїхати в Мінгун (Mingun). Зараз він відомий найбільшою в світі основою ступи яку видно навіть з Мандалайського пагорбу. Якби ступу добудували, то стала б вона найбільшою в світі. Але цього разу гігантичні мрії не збулись, конструкція виявилось занадто слабкою для такої маси. А в землетрусі і вже побудоване добряче тріснуло. Отаке собі велетенське нагадування про перехід якості в кількость. На ступу можна навіть залізти по крутим сходам, аби власними ногами і руками впевнитись в розмірах велетня. Краєвид надзвичайний.

 

Перед ступою за задумом мали знаходитись двоє велетенських казкових звіра, гибридів дракона та лева. Їх навіть добудували, але землетрус зробив свою справу. Тепер перед недобудовою височіють дві велетенські дупи. Цікаво, чи є вони найбільшими в світі?

 

Але це не всі рекордні надбання Мінгуну. Тут знаходиться найбільший в світі колокол, який не тріснув. Відповідно, найбільший колокол, який тріснув, мають москалі, але той не дзвонить. Хоча й мінгунський дзвонить так собі, бо ручного удару дерев'яною колотушкою замало, аби розкачати звук. Всередині колокол покритий народними бірманськими літописами, по яким можна досить точно встановити, хто і коли під колокол залазив. Звук всередині теж так собі, але все одно треба попросити когось бумкнути, поки ви всередині.

 

Ще тут є досить цікава ступа Хсінгб'юме, фото якої знаходиться на обкладинці путівника LP. Вона багатоярусна. Найвищий ярус символізує святу ступу на горі Меру, буддійському Олімпусі. Нижчі рівні складають саму гору Меру, а хвильоподібні штуки по периметру символізують світовий океан. В стінних нішах знаходяться Будди, демони і різні святі тварюки. На верхній ярус можна піднятись по крутих сходах, де є святилище з Буддами і краєвид.

 

Наостанок варто зазирнути в ступу з відбитком стопи Будди двохсотого розміру, подивитись на маленьку ступу, що є моделькою недобудованого велетня, пройтись вздовж Аєраваді. Нещасні будуть втішені сувенірами, а голодні - накормлені. Звичайно, за додаткову плату.

 

Без сумніву, поїздка в Мінгун була б не такою цiкавою - що ми, купу цегли не бачили? - якби не спосіб добирання. А саме річковим пароходиком. Відходить він о 9 ранку, гонину дирчить до Мінгуну, о 1-й пополудні відходить в зворотньому напрямку і вже о другій всі сходять на берег в Мандалаї. Якщо не бігати до далеких храмів, то виділеного часу вистачає, аби все добре подивитись і пожерти. А річні краєвиди компенсують фіксованість в часі.

 

Корабель випливає досить великий, міг би взяти на борт сотню людей. Але на верхній палубі в дерев'яних кріслах сидять лише десяток-два іноземців. Можливо, саме тому переправа досить дорога. Намагаються на судні продавати якусь сувенірну продукцію, але без успiху. Вхід до Мінгуну платний, але Важливий Папір допомагає пройти безкоштовно.

 

Береги річки піщані, з довгими мілинами, які в період дощів заливає ріка. На берегах стоять тимчасові хібари рибалок, які виходять ранком на промисел на старезних човнах з двома веслами і парусом. Так само, як і сто років тому. На лівому березі піднімається Мандалайський пагорб. На правому ж знаходяться усипані ступами пагорби.

 

На березі туристів зустрічають босоногі діти з портових халуп. Вони настирно просять гроші на продовольство, але радо фотографуються і сміючись роглядують знімки на екранчику камери. Одна туристка навіть водила з ними хоровод, а вони забули на хвилину про добування грошей і стали просто дітьми (після закінчення хороводу правда швидко згадали про гроші знову). Вкотре задаю собі питання про їх майбутнє. Чи призвичаяться вони з дитинства до легких туристичних грошей? Чи будуть заздрити білим в їх багатстві? Чи будуть працювати заради себе, або ж лишаться жебраками в припортових халупах. Або ж ще гірше?

 

З нами на кораблі їхали дві тітоньки з Москви. Ми не показали свого розуміння мови, але підслухали трошки про життя-буття російських туристів у М'янмі. Звичайно, вони приїхали сюди не з туром, тому різного досвіду у них багато. І хоч він майже нічого спільного не має з нашим, послухати було цікаво, хоч і не дуже культурно. На щастя, ні про які приватні речі мови вони не  заводили.

 

На зворотньому шляху прогулялись вуличками і зайшли на базар. Базар цікавий сам по собі, своїм невпинним життям і незвичними товарами, людьми навколо. А купити тут можна все що завгодно адже займає він декілька вулиць, половина з яких чомусь завалена цибулею. Ми купили арбуз і потім з великим задоволенням його зжерли. В січні! Купили також яблук  і ананас! Є й приправи, і специфічні для М'янми продукти скисання овочів і риби, проходити повз які досить важко.

 

Після ринку  трошки пройшлись вулицями і потім направили свої стопи на Мандалайський пагорб. Точніше, сідниці, бо поїхали велорікшею. Рікші тут не такі, як в Індії і Непалі. Два сидіння у них прироблені сбоку, як коляска до мотоцикла. Розташовані вони спина до спини, один пасажир дивиться вперед, інший - назад.

 

Під Мандалайським пагорбом швиденько оглянули декілька ступ і єдину вцілилу будівлю палацу. Всі інші відбудовані, причому відбудовані з застосуванням примусової праці, тому деякі путівники і LP в їх числі трошки палац бойкотують. Поряд, в храмах Сандамані і Кутходоу, знаходяться дві найбільші книги в світі, одна на 700 з гатом томів, інша вдвоє більша. Кожний том представляє собою камінну плиту, усіяну текстом, яка знаходиться в маленькій пагоді. Ряди пагод образовують цілий ліс, геометрично правильний і схожий зверху на голки.

 

На пагорб ведуть довжелезні, на півгодини криті сходи, що проходять повз храми і святилища. В одному з них вказуючим на тебе перстом стоячий Будда чомусь нагадав Леніна… Багато по дорозі також сувенірів і навіть ресторанів. Черевики знімають в самому низу.

 

Наверху з туристами знайомляться численні монахи, які практикуються в англійській. Іноді знайомитись підходять і прості жителі. Після заходу сонця, заради якого сюди і лізуть, всі дружньо йдуть вниз. Ми теж познайомились з двома монахами, з якими занятно пробазікали до самого низу сходів. Вони пішли до себе в монастир, а ми взяли рікшу до готелю.

 

Вечеряли у вуличному кафе, де індійці подають під відкритим небом гарячі чапаті і каррі. Дешево і смачно, є й пиво, рекомендую!

 

<big><b>Корисне</b></big>

 

Вулиці в центрі Мандалая нумеровані. Запис 81/25-26 слід розуміти як те, що знаходиться на вулиці 81 між вулицями 25 і 26.

 

<b>Добирання</b>Корабель о 9 ранку від пристані в кінці 26-ї вулиці, назад о 1 дня, Йде годину, коштує 4500 чат в два боки, 3000 чат при наявності Важливого Паперу. Можливо також доплисти на ньому в Мінгун, а повернутись дорогами через Сагайн, Інву і Амарапуру. Це потребує двох днів з ночівлею посередині. Організація персонального човна можлива, але дорога.

 

Рікша від готелю до підніжжя пагорбу - 600-1000 чат.

 

<b>Вхід</b> Мінгун - 3$ разом з Сагайном. За наявності Важливого паперу - безкоштовно.

 

Мандалайський пагорб - вхід безкоштовний, але 300 чат за камери. Якщо зробити морду цеглиною і одразу звернути наліво або сховати фотоапарат до сумки, то можна не платити. Також беруть 100 чат за зберігання взуття, ходити з ним наверху не можна, ховання в сумку безкоштовне.

 

<b>Їдло</b> Рекомендований LP вуличний індійський чапаті-ресторан на перехресті 27 і 82 вулиць. Чапаті подають прямо зі сковороди, також дають каррі і пиво. Дві чапаті - 300 чат, карі - до 1000 чат.

 

Базар з фруктами, цибулею і іншим в квадраті 28-30 і 86-84 вулиць. Арбузи -  400-500 чатів, 10 яблук на 1 кілочат, два великих лимона на сотню, ананаси - 200 чатів.

 

<b>Інше</b> На перехресті 27/82 напроти вуличних чапаті є непогане китайське Інтернет-кафе, 500 чат за годину. Пошта й новини є, а Blogger знову недоступний.

вівторок, 27 січня 2009 р.

Мандалай

Мандалай (Mandalay) - північна столиця М'янми. Місто досить нове, засноване в 1857 році. Має відбудований королівський палац, великий пагорб з краєвидом і храмом, купу монастирів і пагод, сучасні будинки, скажений трафік і гамір, жебраків і ще більше мільона іншого населення.

 

Цікавий Мандалай також своїми околицями. Нинішні села в різні часи були столицями королівств. Відтоді в них збереглися деякіархітектурні старожитності в таких кількостях, що на огляд їх треба не менше тижня.

 

Ми вирішили добиратись до Мандалаю денними бусами, аби помилуватись пейзажами. Насправді, для милування більше б підійшла залізниця, але поїзд з Кало виходить близько одинадцятої, іде від чотирьох до шести годин тільки до перевалочного Тазі, звідки до Мандалаю ще три-чотири години автобусом. Дорога ж горами красива, але розвалена і занадто пильна, автобус 50 кілометрів до Тазі йде мінімум три години.

 

Машин на трасі не було, тому стопили і буси. Пікап, що зупинився першим, хотів 7000 чат за двох. Пшол! Водії автобуса хотіли 7000 з носа до Тазі, для торгу навіть заглушили двигун і вийшли на вулицю. Сторгувались за 2500 чатів з носа - поїхали! В результаті довезли аж до Меткіли, де нас пересадили в мандалайський бус. Я хотів їхати стопом, але пам'ятаючи недавній суботній досвід легко згодився на бус. Тільки переплатили ми трошки, 3000 замість 2000, як платили потім місцеві. Траса ж виявилась не такою і мертвою, але ж хто знав? Та й як підбирають - невідомо, більшість машин були забитими.

 

На півдорозі зробили перерву на обід, я наважився поїсти у придорожньому кафе, яке виглядало більш-менш пристойно. Вказав на м'ясне карі - "Скільки?" - "1000 чатів" - "З рисом?" - "Так" - "Давай". І дівчина почала накладати тарілки овочевими стравами, соусами, додала тарілку з обраним карі і з рисом. Вийшов величезний рознос з верхом! Ще щось доносили в процесі. Можна було б замовляти таку страву на Різдво, адже вона включала:

1. Варений рис.

2. Печінкове карі - єдине непосне блюдо.

3. Овочевий суп.

4. Смажені овочі.

5. Смажені стручки.

6. Горох-пюре.

7. Національна протухла капуста.

8. Ще щось протухле з чимось жовтим і дивним.

9. Зелений салат зі свіжими огірками.

10. Квашено-протухлі стручки з рибним соусом.

11. Томатний соус.

12. Гострий соус.

13-14. Дві різних приправи зчервоного перцю.

15. Зелений чай.

 

Не все було смачне, дещо на наш звиклий до борщу смак взагалі не їстівне, але вже заради того, аби це все побачити, варто було поїхати цим автобусом.

 

Автостанція розташована за містом на півдні. Декілька разів автобус зупинявся, і водії таксі тільки що через вікна пасажирів не витягали. Нарешті всередині лишились тільки ми. Проїхали ще з кілометр за автостанцію і вийшли, бо автобус вертав наліво. Ледве перейшли вулицю - трафік скажений - і почали стопити. Таксі хотіло 5000 в центр - пшов! А потім зупинився молодий хлопець і закинув нас майже до готелю безкоштовно.

 

На нічних вулицях тут як в Індії багато жебраків. Вони чекають біля ресторанчиків і підходять щойно хтось білий звідти виходять. Рікши пропонують підвезти кудись, таксисти теж щось пропонують. Навіть в Янгоні вони не такі надоїливі, що вже казати про малі містечка, де ми були останні десять днів. Одразу ж прокинувся майже забутий індійський рефлекс посилати надоїдливих на гору Попа і далі.

 

Рекомендований паном Жаровим готель Nylon в принципі адекватний своїм 8$, але тихого балкона нам не вистачає. Рекомендований все тим самим Жаровим ресторан Мін-Мін вдвічі подорожчав, до того ж там не дають звичного дармового зеленого чаю. Інтернет в готелі зараз не працює, проте через вулицю є Інет-кафе. Ціна - 300 чатів за 15 хвилин, що не дешево, до того ж повільно і не працює напряму Blogger та Picasa. Тому останні фото не загрузили, а записи публікую за допомогою пошти.

 

субота, 24 січня 2009 р.

Мандалай

Після вісьми годин пильних серпантинів ми добрались в північну столицю
М'янми Мандалай. Настрій гарний, не зважаючи на незвичну вечірню спеку
і комарів.

Кало

Кало (Kalaw) - місто серед гір, звідки ходять різноманітні треки. В
околицях Кало можна насолоджуватись краєвидами, відвідувати етнічні
села, заходити в монастирі. Є треки в Піндаю і до озера Інле. Не так
давно в Кало була британська воєнна база. З тих часів тут лишились
старі вояки з різних британських колоній, в тому числі і велика
кількість непальських горкха. Саме тому в місті є непальські ресторани
і чайні. Саме місто дуже тихе, закликає до розслаблення і повільності.
Окрім буддистських храмів тут є декілька церков, трапляються
колоніальної архітектури будиночки.

Зупинились ми в готелі Golden Kalaw Inn за 7$ з торгом, гарячим душем
в номері, балконом, сніданком і супутниковим телебаченням в холі.
Рекомендований LP Golden Lily оперується сікхами, має страшні кімнати
за 6$ і непогані за 10$, торгуватись не хоче. Готель Eastern Paradise
Motel пропонує після торгу гарні кімнати за 8$, але з вікном в стінку,
краєвид з верхніх кімнат теж такий собі, а ціна на 2$ більша. Вечір ми
проводили на балконі кутаючись в теплі ковдри, попиваючи гарячий чай і
слухаючи "Мертвого Півня" з КПК.

З ресторанів можу рекомендувати Sam's Family Restaurant. При
стандартних цінах тут надзвичайно смачно готують і приємно
обслуговують. Не пропустіть сік з полуниці! Можливо також організувати
тут романтичний вечір при свічках.

З цікавого в місті є бамбукова статуя Будди на горі. На алтарі серед
їстівних підношень якась кицька шукала кітекат, але, нажаль, Будда
буввегетаріанцем і таких делікатесів не вживав. Є печера з буддами,
подібна до такої в Піндаї. На вході в печеру ми знайшли декілька
золотих пагод і величезний замок на дверях. В центрі міста є оббита
золотистими пластинками пагода і досить великий монастир з купою ступ.
Біля монастря стоїть мечеть, а десь на задворках є католицька церква,
до якої ми, нажаль, так і не дошкандибали. Є також ринок, який працює
з сьомої ранку, а ввечері навкруги його відкриті численні магазинчики
і чайні.

По дорозі ви зустрінете дітей, які будуть дарувати вам квітки, а
взамін просити гроші. Зустрінете ви жителей селищ в полосатих
спідницях, з яскравими наплічними сумками і обернутими
різнокольоровими рушниками головами. Ці просто посміхаються, гроші на
щастя не просять.

На трекінгу все ще простіше. Хоч хати в селах не свідчать про крайню
бідність, зустрічні діти простягують руки за грошіма або неоднозначно
показують "дай жерти". Коли ж бачать об'єктива, то одразу починають
посміхатись, обніматись і по всякому позувати. Опустиш камеру - і знов
простягнута рука і великі сумні очі. Схоже на рефлекс, егеж? Ми його
випацювали в них. Попозував - з'їж цукерку. Молодець, гарний хлопчина.
А он наступний багатий дядько, гайда, хлопці, йому попозуємо!

Але все ж таки треки там красиві. По лісам-дорогам, вздовж хребтів і
краєвидів, до пагод на верхівках гір і селищ в долинах. Так званий
ViewPoint насправді хазяйство непаьця. Там можна і переночувати але
краєвид краще дивитись від розвилки з ресторанчиком неподалік. Сам
непалець родом з Покхари, перебрався сюди за батьком, який був горкха.
Розповідав, як нелегально перетинав кордон і їздив до Покхари, але
сказав, що повертатись вже не хоче. Затупивши дорогу, ми не вийшли
коротко до водосховища, а протулили маршрутом з LP зайвих 10
кілометрів. До Кало вже в сутінках нас підкидали військові мотоциклом.
Після вечері з гудінням в нозях завалились спати, завтра маємо довгий
шлях в Мандалай.

Піндая

Піндая (Pindaya) - невеличке містечко на північному заході від озера
Інле. Знамените воно печерами, де зберігається близько восьми тисяч
статуй Будди. Також тут знаходиться невелике озеро, ринок і дюжина
монастирів.

Стоп по трасі якось не пішов. Нарешті сторгували попутну машину до
Калаву за ціною буса, 3000 чатів за двох. Вийшли ж трошки раніше, в
Аугбані, біля повороту на Піндаю. Вийшли за село і сіли біля пустої
траси. В LP неправильно намалювали розвилку до Джонгу на мапі, тому ми
відпустили дві машини, які йшли до неї. На нормальній мапі і в
реальності вона не в двох, а в шістнадцяти кілометрах. Чорт забирай!

Ще на розвилці нас окликав мотоцикліст, який пропонував довезти нас до
Піндаї за 9 кілочатів. Потім він нас наздогнав і запропонував 7
кілочатів. Зараз він під'їхав знову і ціна була вже 6 кілочатів.
Остаточно зійшлись на чотирьох - як автобус - і поїхали. Втрьох. З
двома бебехами. Малим і великим. Тільки собаки не вистачало. Селяни
голосно раділи нам в спину, коли ми проносились повз них з усім
хазяйством.

А пейзажі там... Невисокі пагорби, всі в полях, де-не-де ростуть дерева.
Під пагорбами ховаються селища, а на вершинах пагорбів біліють ступи і
монастирі. І все буквально горить в промінні вечірнього сонця. Нажаль,
коли ти вчепився в водія мотобайка обома руками, намагаючись не рухати
рюкзаком, фотографувати вкрай незручно. Лишалось лише крутити головою
і насолоджуватись прохолодним вітром, який з часом став холодним. Але
приїхали ми майже одночасно з заходом сонця, тому задубнути не
встигли. Водій отримав гроші та копійку в якості сувеніра і
задоволений поїхав. Ми ж рушили до монастиря.

В монастирі при словах і жестах про "ми спати тут", молоді монахи
зраділи і показали на другий поверх, де якраз починалась молитва.
Півгодини ми слухали мантри, аж поки не прийшов якийсь дядечко, який
перемовив щось з головним монахом, а потім запросив нас до себе в
гості. "Тут багато собак, монахи переживають, аби вас не покусали. У
мене ж собак немає. Ходімо." - сказав він. Був він приємним, але
трошки нетверезим. На щастя, він привів нас і не до себе, а до сестри.
І відкланявся, попередивши, що треба встати рано, оскільки останній
бус назад в Ангбан іде о дев'ятій ранку.

Сестра дядька трошкти володіла англійською, а племінниця і ще одна
жінка - ні. Поселили нас в великій кімнаті на бамбукових циновках на
підлозі, під величезною різною штукою з маленьким Буддою і лампочкою
всередині. Повечеряли швидкою вермишеллю і за відсутності світла вже о
восьмій лягли спати.

Ранком ми не чули руху в будинку, тому кимарили аж до сьомої. Але
хазяєва встали о п'ятій і таки наважились нас розбудити. Син сестри на
ім'я Пх'є Хтет Ко визвався провести нас до печер, а ми з радістю
погодились. Англійську він вчив самостійно, маючи надію стати гідом.
Так він отримав розмовну практику, а ми - безкоштовного гіда.

Від центру міста до печер з півгодини ходу наверх. Останні метри за
додаткову символічну плату можна подолати на сучасному елеваторі. Вхід
в печеру для іноземців коштує 3$, але Важливий Папір допоміг нам
пройти безкоштовно. Все ж таки іноді добре, коли країна бюрократична,
папірець з печаткою розтоплює лід в серцях працівників культурних
об'єктів.

Сама печера неймовірна, однозначно вартувала зусиль і часу добирання
сюди. Природна печера заставлена тисячами різнокаліберних Будд, ряди
яких йдуть під саму стелю. Під кожним Буддою обов'язково прибита
табличка з іменем спонсора. Є спеціальний біло-мраморний Будда від
хунти. Є копія зеленого Будди з Тайланду. Як уважно дивитись, багато
чого можна цікавого знайти.

Кажуть, невеликий Будда коштує сто баксів. Табличка йде бонусом. Може
наступного разу додати і українського Будду? Цікаво, чи можна за
додаткову плату приробити йому оселедця?

Окрім печер є в містечку дванадцять храмів да купа пагод по всіх
скелях і горах в околиці. Що було по дорозі, те й подивились, але
після печер не сильно вражає. Знаменита Піндая також озером, але знову
ж таки після Інле не вражає, хоч все в цілому - ступи, скелі, озеро -
симпатичне.

Автобус ми, звичайно, пропустили. Ледве відмахались від допомоги
нашого провідника у знаходженні транспорту - вони там всі не вірять в
існування інших машин окрім автобусів, імпосіболь і все тут. Та от
нарешті ми самі і йдемо на вихід з села.

З чого починається автостоп? Правильно, з гарного сніданку. Будь що, а
автостопщик має бути ситим і щасливим, і гарний сніданок - надійна
тому запорука. Поснідали в придорожній чайній чапатями з горохом,
пропустили дві машини.

Коли вийшли, застопили трактор. Поки сідали, нас наздогнала Honda,
водій з жінкою помахали нам руками - і машина поїхала далі. А трактор
з нами дирчав собі потихеньку кілометрів п'ять. Наступною машиною був
пікап з молодим хлопцем, який робив вино з арахісу. Він колись
працював у Японії, але повернувся сюди. До речі, загранпаспорт в
М'янмі коштує вісім сотень баксів, не кожен може дозволити, не кажучи
вже про самий виїзд. Віз він нас теж кілометрів п'ять. А потім ба, це
ж та знайома біла Honda! Зупинилась і довезла до розвилки, жінка
говорила англійською і пригощала мандаринами і засахареною кашею.
Останні п'ятнадцять кілометрів їхали в туристичному автобусі з
Таунджи. М'янмарські туристи надзвичайно раділи нашій присутності,
фотографували і пригощали цукерками. Від повороту в Аугбані до Кало
нас безкоштовно докинув пікап місцевого військового коледжу.

Озеро Інле

Озеро Інле (Inle) є найбільшим озером М'янми. Воно складається з двох
озер, які з'єднані протокою з водоспадом. Північне має 22 кілометра з
півдня на північ і 11 кілометрів з заходу на схід, південне рази в два
менше. Глибина озера доходить до 8 метрів. Половина поверхні озера
вкрита плавнями, в яких живуть риби і птахи, а люди влаштовують в них
плавучі сади й городи та селища на сваях. Озеро з усіх боків оточене
горами, і є найбільш цікавою природною цікавинкою М'янми. Цікаво тут і
з культурної сторони, оскільки на берегах і в горах проживає багато
народностей, життя яких можна подивитись на екскурсії озером або на
треку. Точкою доступу до озеру є містечко Ньяншве, в якому живуть,
їдять і організовують різноманітний досуг на озері і навколо.

Ранком прокинулись, коли автобус зупинився. Перша думка - "Куди це
виходять всі білі? А біс з ними, хто їх розбере, спимо далі…". Але за
п'ять хвилин мозок прокинувся і ми розпитали водія, що ж то було і де
ми їдемо. Виявилось, що то таки був Швеньянг, звідки їдуть до
Ньянгшве. Швиденько вискакуємо з буса, а водії зупинили нам біля
пікапу до Швеньянгу. Просив по 500, але з посмішкою прийняв 200 чатів
з двох за коротку поїздку. В Швеньянгу випили чаю з довгими смаженими
булками. Зайшли і на базар за булками, мандаринами і яблуками. Пікапи
мали відходити тільки за дві години через відсутність пасажирів, тому
ми застопили безкоштовний трактор. Трактор дирчав десять кілометрів
майже годину, на кожній ямі рюкзак хотів уповзти з вузькоі підніжки, а
місцеві махали нам з велосипедів і посміхались. За доступ до озера тут
беруть 3$ в будці на в'їзді до міста, але Важливий Папір спрацював і
нас впустили в заповідну зону безкоштовно. Квиток далі жодного разу не
питали.

Після недовгих пошуків вибрали готель TeakWood Guest House. В номері
за 8$ (спочатку хотіли 10) на першому поверсі було чисто, просторо,
але трошки темно. Також в номері був гарний душ з гарячою водою, а
ранком подавали непоганий сніданок. Можна вибрати омлет з тостами,
млинець або мохінгу - бірманський рибний суп. До чаю додається також
мед.

Вечеряли в ресторанчику Nan Restaurant на сусідній вулиці на північ.
Стандартне китайське меню при нормальних цінах, але великі порції,
необмежений суп і чай а також спеціальне блюдо від шефа - томати з
кетчупом чілі.

На вулиці Yone Gui Rd навпроти ринку є продуктовий магазин, а далі на
схід по тій же стороні, де ринок, шукайте Інет-кафе за 1000 чатів,
найдешевше в містечку. Традиційно багато чайних. Також багато
туристичних агенцій з трекінгами, квитками і інформацією. Можна
спробувати знайти інформацію для самостійного трекінгу, але про це
далі.

В перший день оглядали місто. Ступ тут багато, буквально на кожному
кроці. І навколо - ще більше. Є трошки розвалених. Цікаво відвідати
ступу Ядана Манг Аунг, де всередині створено своєрідний музей. Також
варто сходити до медитаційного центру Нігйон Таунгйон К'янг, трошки в
стороні від центру. Цілий день з монастирів несуться мантри…

Походивши по центру ми таки витрясли декілька схем, по яким можна було
щось планувати. Нас цікавив одноденний трек на схід і триденний в
сусідній Калав. В першому випадку існують приблизні схеми, які не
мають ніякого відношення до намальованого в LP, але мають відношення
до реальності. В другому випадку вдалося знайти схему з назвами
бірманською мовою, що дозволяє питати дорогу у місцевих демонструючи
їм знайомі карлючки. Схеми містять також години ходу. Топографічних
мап немає. Але пізніше в Калаві вдалося сфотографувати схему з натяком
на топографічність. Якщо необхідно, можу пізніше викласти схеми,
питайте.

Отже, керуючись схемами можна йти на трек. Дороги набиті, дорогу можна
питати. Що там, горці іноді англійською володіють, не слухайте гідів в
агенствах! За 10$ в день з носа ви отримаєте перекладача, організоване
їдло, домовлену ночівлю і, можливо, оповідача. З іншого боку
самостійна подорож дає більше гнучкості, а спілкування з місцевими без
гіда цікавіше. Не вірте, що ходять вони по по нетуристичним місцям.
Агенцій більше, ніж селищ, а треків ще менше, там все схвачене.

Ми вийшли з села по вулиці Yone Gui Rd. Далі йшли добре набитою
дорогою по схемі, вибравши кінцевою точкою найвищу вершину над
містечком. По дорозі відвідали дві медитаційні печери. В одній давали
уроки української монахові, а він пригощав нас чаєм. В іншій зустріли
двох поляків, тата і сина, з гідом. Від печер дойшли до селища під
горою, звідки стежкою вибрались на хребет. Наверху ж нас чекала
засіяна всякими злаками яйла, надзвичайно неочікувана і барвиста.
Збившись з набитої стежки, йшли чигирями в ста метрах від неї і
виперлись таки на вершину, з якої відкривається неймовірний краєвид на
долину і озеро. Звідти іншою тропою, трошки крюком, спустились до
пильної дороги, по якій якраз до темноти повернулись до Н'янгшве.
Находились добряче, ноги потім гуділи ще два дні.

За сніданком знайшлись ще двоє бажаючих розділити екскурсію човном,
дівчина зі Штатів і хлопець з Німеччини. Для одного екскурсія коштує
10 кілочатів, для двох-чотирьох - 15 кілочатів за човен. Рекомендувати
не можу, оскільки не маю, з чим порівнювати. Ми плавали з агенцією
Ѕmiling Moon. Спочатку все буде цікаво, особливо саме озеро і життя на
ньому. Після обіду у нас почались не дуже цікаві майстерні, які б я
залюбки замінив чимось іншим, але все одно екскурсія була цікавою.
Екскурсія зайняла весь день. Можливо, варто брати більш дорожчу
екскурсію і пробувати самостійно вибирати шлях, але відстані там
досить великі, тому все разом не запхаєш. З плюсів у нас був непоганий
гід, який вільно володів англійською і залюбки спілкувався на будь-які
теми. Він свого часу багато мандрував і писав бірманські путівники
бірманською ж. Зараз він не має ліцензії автора і викладає англійську
місцевим гідам.

Почалась екскурсія з проїзду каналами і вулицями селища на воді
неподалік Н'яншве. Землі там вже немає, а трава і городи плавучі. Аби
вони не упливали, їх довгими палицями пришпандюрюють до дна озера.

Далі нас повезли на ринок в селище Каунг Даінг. Туди приходять люди з
різних гірських селищ і продають різнє - від сухої риби і солодощів до
плетених стін для хат. Досить цікаво. Семиденний тиждень був занадто
довгим для горців, тому ротація базарних днів тут п'ятиденна.

Потім човен вийшов на відкриту воду. Просто неймовірно! Величезна купа
води наскільки вистачає очей, а далі піднімаються гори. Усюди
розкидані рибальські човни. Місцеві жителі використовують незвичну
технологію греблі - кінець весла притримують рукою або притискають до
плеча, а біля лопасті весло притримують ногою. Тобто основний рух
відбувається за допомогою ноги, а руки можуть бути вільними.

Тут вже почались майстерні, але без них не можна, бо комісія човну
плюс таки вигода володарю майстерні. Цікаво було в майстерні
сигар-чарут. Як попросити, то дають спробувати скрутити чаруту самому.
На продаж там є всякі коробочки для сигар, на яких окрім розписів і
лакування роблять ральєфні зображення зі спеціальної смоли.

В майстерні шовку демонструють, к можна отримати нитку з стеблів
лотосу а також процесс створення тканини. В майстерні парасолів
показують, як створюють папір з вареної кори дерев і як клеять його на
парасолі. Дивно, але попри досить довгий процес створення, ціна
паперових парасолів менше п'яти доларів. В тій самій майстені цікаво
порозглядати сувенірну лавку, набиту старожитностями. Майстерня срібла
зовсім не цікава, а "унікальні рибки, дизайн і конструкцію яких
винайшов мій батько" продаються по всьому озеру.

Обід проходить в приємному, хоч і трошки дорогому ресторанчику.

Завезли нас також в храм Пхаунг До Оо (Phaung Daw Oo Paya), де
зберігаються п'ять статуеток Будди, так заліплених сусальним золотом,
що вони зараз більше схожі на кулі, ніж на статуї. Щороку в лютому
проходить великий фестиваль. Будд сажають на золочену барку - вона
стоїть біля храму в сарайчику - і цілий тиждень возять по селах.
Одного разу піднявся вітер , барка нахилилась, і один з Будд булькнув
в озеро. Звичайно, його підняли, але тепер кажуть, що він любить
подорожувати.

Тут нам розповіли, чому жінкам не можна підходити до Будди. Ви можете
почути щось на кшалт того, що жінка є нижчою за чоловіка в
послідовності реінкарнацій, але то дурниці. Будда був монахом і йому
було заборонено торкатись жінок. В кожній статуї живе його частка,
якій так само не можна торкатись жінок. Якби Будда був жінкою,
підходити до стату заборонили б чоловікам.

Завезли нас і до стрибаючих котів. Розбещене туристичне місце. Монах,
що розвалився в кріслі, запросив дати пожертву на віскас, але глядачі
скромно потупили оченята. Тоді монах заявив, що без віскаса шоу не
буде, на що гід наш нагадав, що вимагання грошей не надто буддоугідна
справа. Так шоу і почалося. Але монахи - то не Куклачов з цирком, тут
все набагато простіше. Кота підгрібають кільцем і шепочуть "jump,
jump". Кошеня стрибає і отримує шматок віскаса. Цікавішими виявились
виставлені в храмі старовинні трони для Будди, затягнуті павутинням.

Останнім пунктом було дліношєєє. Точніше чергова сувенірна лавка, яку
маскували чотирма закольцованими жінками. Начебто везуть їх показати,
а заодно і лавку оглянути. Жінки позують і посміхаються, туристів
пригощають чаєм і смаженими бобами, а лавка велика і затягує. На моє
питання чи не почувають жінки себе звірами в зоопарку відповіли, що
ні. Хоча крокодил Геннадій теж в зоопарку саме працював, а не жив.
Сумно, товариші…

Ну і наостанок було купання в прозорій прохолодній воді і милування
заходом сонця. Ми заплатили чітко по таксі, а супутники наші накинули
ще добряче чайових. Пояснювати щодо відкатів не хотілось, вони ж були
у захваті, та й самі все розуміють, маю надію. Але як на мене, то
сувенірних майстерень могло бути і менше.

Не відвідали ми Індейн (Indein), де знаходиться ліс закинутих в
джунглях пагод. Кажуть, однак, він більше схожий на ринок сувенірів,
затишку там годі шукати. Не були ми і на плавучому ринку Йоама
(Ywama), але навіть LP пише, що краще ловити інші ринки, бо цей
остаточно ставсувенірним. Можливо, непоганим було б і селище Майнг
Тхаук (Maing Thauk) з довгим тиковим мостом, але селищ і без того було
багато. Є серед озера місце відпочинку. Ми купались поряд з ним, але
до нього самого теж не заїжжали.

Наступного дня ми прогулялись до гір на захід, забрались на пагорб до
ступи Паунг Пане (Paung Pane), після чого забрали рюки з готелю і на
застопленій машині поїхали на трасу в Швеньян. Водій був менеджером з
продажу чогось в Таунджі, забрав нас безкоштовно з рук старенького
водія пікапа, який ну дууже хотів вести нас за 500 чатів, і, мабуть,
сильно здивувався, коли ми поїхали.

понеділок, 19 січня 2009 р.

Чайткйо

В М'янмі дозволено їхати на даху пікапу, майже як в Непалі. Але тільки
чоловікам, оскільки вважається поганим, коли стопи жінок знаходяться
вище голів чоловіків. До того ж пікапи часто завантажують наверх так,
що гора пакунків стає вдвічі більшою за сам пікап! Люди ж щільно
запаковуються всередину, іноді, буває, повисають позаду. Кондуктор же
завжди висить позаду, у нього там під сідниці є спеціальна підставка.
Він також командує водієві рушити і голосно зазиває пасажирів. Майже
весь шлях передімною лежали апетитні пакунки з печівом, затуляючи
вітер. Коли ж їх прибрали, віяти почало досить сильно.

Висадили нас в базовому таборі Кінпун (Kinpun), селищу на три довгі
вулиці, що знаходиться в 15 кілометрах від містечка Чайткйо (Kyaikto).
Саме звідси починається шлях наверх. Шляхів насправді два: піший на
чотири години і автомобільний на 45 хвилин і 1500 чатів. Наскоро
перекусивши в ресторані Sea Sar, куди нас зазвав хлопець з
однойменного готелю, ми вже о четвертій вечора рушили нагору пішим
шляхом.

Піший шлях представляє собою широку дорогу, яка іноді посилена
бетонними сходами. Вздовж дороги якнайменш кожні сто метрів стоїть
пункт дозаправки їдлом та водою, чайна обо цілий ресторан. Звичайно,
все бідне, плетено-дерев'яне, але іноді трапляються навіть телевізори!
Продають і сувеніри. Великою популярністю користується бамбукова
зброя. Можна купити пістолет, гранату, автомат і кулемет, а якщо
пошукати, то ракету, літак і навіть цілий танк! Періодично трапляються
майстерні, де ці всі штуки виробляються. Цікаво, що пістолети купують
навіть монахи, іноді цілими зв'язками.

О шостій сіло сонце і ми продовжили рух в темряві, вийшовши на гребінь
хребта. Іноді попереду можна було побачити освітлену золоту скелю,
зліва горіли вогники монастирів, а от справа стояла суцільна темрява.
Періодично на стежині траплялись бірманці, деякі навіть з дітьми, які
йшли в готелі на вершині. Але таких було небагато. Вже після восьмої
вийшли до автомобільної дороги, звідки до золотої скелі лишалось
всього півгодини. Води на чай набрали в маленькій капличці неподалік,
де дідусь маленькими кружечками діставав воду з глечіка і переливав в
пляшку. Намет поставили в кущах за горбиком, щоб не бачили з дороги,
адже іноземцям ночувати на горі заборонено, за виключенням трьох
дорогих готелей. Місцеві ж мають інші ціни, сплять в численних готелях
навколо вершини і створюють постійний рух асфальтовою дорогою, біля
якоі ми поставили намет. Як виявилось потім, це було чи не єдине
місце, де взагалі можна було поставити невеликий намет не на самій
дорозі. Спати завалились о восьмій, а рух людей поряд, з ліхтарями і з
факелами, здається, тривав всю ніч.

Піднялись опів на п'яту, зібрались в темряві і вже о шостій проходили
пусту квиткову будку. Навколо безліч торгових точок з сувенірами,
постійний рух людей, але відносно тихий, відповідно святості місця.

Навколо самої скелі побудовано велику площадку, на якій є два
невеликих храми і декілька інших будівель. Біля скелі влаштовано
площадки для медитації і піднесень. Найбільш вражаюче камінь виглядає
з нижньої площадки, на яку ведуть сходи. З верхньої ж стає очевидно,
що камінь не лише на волосі Будди тримається, а насправді добряче так
собі стоїть, і буде ще століття стояти. А посунути багатотонний
булиган людині аж ніяк неможливо. Віруючі тим не менш моляться йому,
клеють його сусальним златом і всяко почитають за диво. Навіть ступу
невелику добудували, але баланс так і не порушився, не зважаючи на
зусилля.

Популярність каменюки народила цілу армаду копіювальників, і тому в
околицях можна відшукати ще декілька ступ на каменях. Але популярності
вони не отримали. Та й вигляд мають не такий ефектний, бо камені ті з
усіх боків виглядають стабільно, а ступок в М'янмі як у нас
трансформаторних будок.

За ступою є ще один вхід - потенційно безкоштовний - за яким
починається базар і готельна зона для жителів М'янми. На базарі можна
перекусити і попити чаю, а також закупитись всілякими сувенірами. Далі
знаходиться ще одна ступа, за якою є три гелікоптерні площадки з
гарним краєвидом.

Якщо від "чорного" виходу з золотого каменю завернути наліво, то можна
спуститись вниз до водоспадів. Спочатку стежина йде горизонтально
крізь торгові ряди, потім стрімко падає вниз крізь ліс пагод,
проходить через ліс і виходить до монастиря Koe-Na-Win. Від нього ще
15 хвилин спуску - і ви біля водоспаду. Сам по собі водоспад красивий,
але біля нього побудовано ресторан і тусується багато місцевої молоді,
тобто на романтичну тишу розраховувати не варто.

Ми збирались пообідати біля водоспаду, але атмосфера не сприяла
встановленню пальника. Тому повернулись в монастир, де були запрошені
на обід, що складасвя з рису і овочевих карі. Потім виявилось, що до
монастря завітав духовний вчитель з Янгону, і нас запрсили привітати
його. Спочатку пригостили гостро-солодким лікувальним порошком, який
запивають зеленим чаєм. Потім вчитель нас трошки попитав, а
перекладачем був хлопець з Янгону. Вчитель вільно розвалився в кріслі,
манерами нагадуючи героя Леонова з фільма "Джентельмени вдачі". Після
ж питання про гроші в Украіні ми втратили інтерес до вчителя і
спілкувались з хлопцем, а вчитель тим часом приймав бабло і відпускав
благословення. Наостанок ми сфотографувались з хлопцем і обмінялись
адресами, а потім рушили далі.

За дві години витули назад майже на самий верх. Зазирнули на місце
ночівлі і забрали запальничку. Зворотій шлях зайняв три чистих ходових
години. Вже біля кінця спуску є маленький синій вказівник вліво на
водоспад бірманською мовою. Водоспад маленький, але під ним велика
ванна з прохолодною водою, дуже доречна наприкінці спекотного дня.

Оселились за 6$ в готелі Pann Myo Thu Inn, в Кінпуні. Сніданок
включено, вода гаряча буває, приємні хазяєва, веранда, відносна тиша.
Поряд безліч ресторанів Рекомендую. Ввечері за 1000 чатів купили
досить велике асорті сушено-сахарених фруктів - смакота!

Ранком сіли на пікап до Баго, але за півгодини чекання водій заявив,
що через відсутність пасажирів він нікуди не їде. Поки чекали,
познайомились з німцем, який їхав до Баго. Він за 500 бат поіхав в
Чайтк'йо ловити буса на трасі, ми ж після невдалих пошуків більш
дешевих варіантів, поїхали за ним наступним пікапом. По дорозі
впевнились, що місцеві так само платять півдолара за 15 кілометрів.
Дивно, адже для деяких доллар то заробіток за півдня.

В Чайткйо знову зустріли німця, з яким втрьох зупинили бус на Баго за
2000 чат. В бусі розговорились. Німець виявився викладачем фотографії,
любителем мандрівного фото. За собою окрім речей таскав дві камери,
три об'єктива, штатив і ноутбук. Базікали без перестану аж поки нам не
прийшла пора виходити в селищі Мітела, де відходить траса на Мандалай.

Гарно пообідавши місцевим карі з рисом, супом і салатом, ми вийшли на
трасу. Але суботнім вечором стоп не пішов і ми застопили автобус. На
диво йшов він на Інле. З адекватної ціни в 14 кілочат сторгувались на
10. "Стільки місцеві платять" - здивувався кондуктор, але переглянувся
з водієм і забрав нас. На задньому сидінні було м'яко і просторо. До
темноти ми дивились на поля і села за вікном, а потім залягли спати.
Бірманець біля нас посміхався і посунувся, аби ми могли трошки більше
витягнути ноги. А в нічному ресторані біля дороги ми дізнались, що
окрім розчинної кави буває і розчинний чай з молоком і цукром.

Баго

На перший погляд, автостанції в М'янмі представляють собою той самий
базар з однією різницею - на вулицях стоять автобуси. Знайти автобус
можна лише за допомогою когось, написів немає, логіки немає, порядку
немає... Автобуси можуть бути різного ступеню комфрту і різної
швидкості, ціна може відрізнятись в два рази. Всередині автобусів
завжди є телевізор, де дуже голосно крутять місцевих петросянів або
відео-караоке. На дальніх переїздах іноді ставлять фільми. Краоке
представляє собою кліпи рівня перебудови або концерти на музику
західних колег, переспівану м'янмарськими талантами рідною мовою. Чули
ми навіть пісню Queen в місцевій інтерпретації!

Баго (Bago) знаходиться в 70 кілометрах від Янгону, автобусом 2 години
і 1.5-2.5 кілочатів. Колись був столицею королівства, але був
зруйнований настільки, що англійці випадково знайшли його лишки, коли
копали щебень.

Вписатись в монастир не вдалось. Спочатку довго шукали когось, хто б
володів англійською. Він виявився так собі, одразу заявив, що його
країна бідна, а наша багата, довго юлив, щось грузив, а потім заявив,
що спати тут неможливо. Ми плюнули і пішли в готель. Єдиним плюсом
відвідин монастиря стала прогулянка яскравими сільськими вулицями.

Оселилися в готелі Myananda Guest House За 6$ з торгом, без сніданку,
але з душем. Персонал більш-менш приємний, чистенько, але... гарячої
води зась, електроенергії теж зась, бо генератор. А місцева енергія
буває лише з 23:00 до 06:00. Брєд! Але що поробиш?

Їдло навкруги на диво дороге і неапетитне. Проте є непоганий
супермаркет поруч з готелем. Накупили всякого, жували на вечерю
біч-пакет, вермишло типу нашої Мівіни.

В Баго є декілька головних об'єктів, які в сумі коштують 10$. Платити
бажання не було - да там і нема за що! - тому наслідуючи путівник,
пішли перед заходом сонця.

Як і очікувалось, квиткарів після 17-ї години немає, як і до 7-ї.
Лежачий Будда Шветхал'яунг як і в Янгоні, захований в металевий ангар.
Виглядає нічого так, можна подивитись і з вулиці.

А от нічна пагода Махазеді гарна. На околиці міста, тиха і підсвічена,
звякає тихо дзвониками, створюючи заспокійливу і затишну атмосферу.

До великої ступи Швемавдав я пішов на світанку, аби оминути контроль.
Нічого особливого, хоч і більша за Шведагон. Проста й велика. Більш
ніц. За ступою є монастир ..., до якого веде крита колонада. З нього має
відкриватись гарний краєвид, але зараз краєвид закривають дерева. Але
крвєвид є на безіменній ступі на північ, її легко побачити. От звідси,
коли не лінь пройтись, краєвид дійсно гарний! До того ж людей немає.

Баго насправді - це дуже яскраве село. Варто лише звернути з головної
дороги. Люди живуть в хібарах, щасливі діти возяться в багнюці,
посмішки і крики "Хелло!". Після Янгону складається відчуття
"справжньої М'янми". Поки я ходив, дві дівчинки англійською заспівали
пісню про школу, аби привернути мою увагу, а потім довго махали руками
на прощання. Багато на вулицях також монахів. Іноді вони перші
підходять знайомитись.

Не обійшлося і без політінформації. В Азії взагалі люблять щось
промовляти крізь гучномовець на всю округу. Але якщо в Туреччині
гучномовець встановлюють на машині, а в Індії на возику, то в М'янмі
гучномовець возять велосипедом.

Ще напередодні мене на вулиці перехопив дядько на ім'я Тон-Тон. Він
запропонував за 5$ обвозити нас на мопеді усюди і не платити при цьому
за вхід. Але ми і без нього справились безкоштовно. Наступного ж дня
він садив нас на пікап. За три тисячі чат на 120 кілометрів. Здихатись
його дружнього напору я не зміг, поторгувався з водієм до 2500, і ми
полізли в кузов. Аж раптом я побачив, що водій дає Тон-Тону гроші. До
речі, бірманською Тонг-Тоунг - це три тисячі. Ах ти ж падлюка -
подумалось мені. Я розумію бажання заробити більше, але ненавиджу
обман, посередників і відкати. Ми зробили просто - зупинили пікап за
містом і вилізли з нього. Водій і кондуктор так здивувались, що не
захотіли брати заслужені 200 чат, що я пропонував, а захотіли всю
тисячу. Треба ж відкат окупити! Звичайно, тисячу ми не дали, так вони
і поїхали ні з чим. Плекаю надію, вони трошки намилять пику Тон-Тону і
запам'ятають, що дурити українців не варто.

Ми ж навіть проїхали до розвилки автостопом на старезній вантажівці, з
третього разу домовились їхати до Чайткйо за 1500 чатів з носа.

Янгон. Корисне

Валюта М'янми - Чат, пишеться як "Kyat". Поточний курс близько 1100
чатів за 1 доллар, якщо міняти одразу сотню. Якщо міняти менші купюри,
то й курс буде менший. На вулиці можуть запропонувати і ліпший курс,
але там міняти не рекомендують, кажуть, обманюють. Можна міняти в
банках, але там курс не найкращий, та й банки не всі міняють.
Найкращий і надійніший варіант - міняти в готелі. Можна перепитати в
різних готелях курс і вибрати найкращий. Долари повинні бути нові, без
написів і плям, з великими президентами, колекційного вигляду. Інші
просто не приймать. Аналогічно слідкуйте за якістю доларів, які дають
на здачу. Купюри чатів зазвичай старезні, поклеєні, як в Непалі.
Тільки тисячі більш-менш новенькі. Кажуть, є номінали 15, 45 і 90
чатів, але нам такі поки що до гаманця не потрапляли. Є також купюри
FEC, еквівалентні долару. Раніше використовувались для розрахунків з
іноземцями, тепер всі розраховуються доларами, але FEC іноді
трапляються і є дійсними.

Центром міста фактично є пагода Суле. Інформаційний офіс переїхав в
нове приміщення біля баптистської церкви. Від церкви 100 метрів на
південь вулицею Maha Bandoola Garden Street. На вулиці за ратушею
знайдеться непогане Інтернет-кафе. Далі на північ вулицею буде
Sakura-building, де є офіси авіакомпаній. Офіс AiraAsia знаходиться ще
кілометром північніше цією ж вулицею на першому поверсі Grand Plaza
Park Royal Hotel. Навпроти Sakura знаходиться офіс бронювання
залізничних квитків.

Далі на північ буде вокзал і стадіон. Під трибунами стадіону продають
автобусні квитки, а з північноі сторони є великий супермаркет. Від
пагоди Суле іде автобус No.43 до автобусного терміналу, від якого їдуть
в напрямку Мандалаю.

Посольства розташовані в окремому районі на південний захід від
народного парку. Там точно є консульства Лаосу, Таїланду, Малайзії та
Індонезії. Черг немає. Години прийому зазвичай вранішні, до 12:00. Ми
прийшли об 11:55 і мали нагоду спілкуватись з самим консулом Лаосу,
який нас особисто прийняв. Віза Лаосу коштує 25$, валідна для в'їзду
два місяці з дати видачі, дає право знаходитись місяць з дати в'їзду,
але останнє треба перевірити в Таіланді.

Головний поштивий офіс розташований на крайній південній вулиці Strand
Road між провулками 40 і 41, працює до 16:30, хоч на дверях і
зазначено 18:00. Листівки і марки можна купити прямо перед входом ще
протягом години після зачинення офісу, а лист кинути в щілину в
дверях. За 2000 чатів запропонують набір з 20 листівок, дві окремі
можна купити за 300. Марки не мають клею, його беруть у тітоньок з
листівками. На лист до Неньки ми клеїли марку в 30 чатів. Здачі при
купівлі марок може не бути, треба перепитувати - тоді намагаються
видати зайвими марками. Не соромтесь знову попрохати грошей, адже
відсутність здачі часто просто спосіб заробити зайву копійку.

Янгон. Продовження

Окрім буддистів, представлені в М'янмі і інші релігії. Чим більше
місто, тим більш строкате там населення. Досить часто трапляються
храми індуїстів, зазвичай південних, усипані різнокольоровими
скульптурами богів. Часто бачимо індуські обличчя, жінок в сарі і з
цяткою бінді на лобі. Дуже багато мусульман, мечеті є фактично в
кожному місті. Трапляються також сікхи. І незвичайно багато
християн-протестантів, хоча церкви часто майже покинуті, але в центрі
Янгона вони буквально на кожному кроці. Є в Янгоні також єврейська
община з синагогою і декілька китайських храмів.

Всі вулиці перетворені на величезні базари. Купити можна буквально
все, від звичайних овочів-фруктів-приправ до електроніки. Біля нашого
готелю є навіть лавка з запчастинами до кораблів!

Кажуть, М'янма відірвана від світу, але насправді стіна набагато нижча
за залізний занавес СРСР. Так, США наклали ембарго, а платіжні системи
не проводять сюди операції, але це не такі й проблеми. Країна вільно
торгує з Китаєм та іншими країнами Азії. Люди їздять працювати
закордон, в магазиних можна купити фактично все що завгодно, включаючи
відомі світові бренди. Та взагалі, про яку блокаду можна говорити,
якщр на будинках часто-густо встановлені супутникові антени?

В Янгоні до всього досить багато кінотеатрів. Фільми крутять переважно
індійські, китайські та тайські, але є й голівудські блокбастери. На
вулицях же розсипами продають різноманітні піратські диски з чим
завгодно.

Чайні є невід'ємною частиною досуга бірманців, як ранком, так і
ввечері. Сидять на низьких стульчиках за низькими столиками, сьорбають
потихеньку чай з пундиками, спілкуються, слухають музику або дивляться
телевізор. Найяскравіша чайна трапилась нам в Янгоні. Розташована на
темній вулиці біля будівництва, вона була заповнена людьми і заряджала
околиці рок-музикою. До речі, найпопулярнішим в чайних є роко-попсне
відео-караоке.