Малайзія

Ми починаємо наші прямі репортажі з Малайзії, зі столичного міста Куала Лумпур. Волею робочої поїздки головний кореспондент і редактор цього блогу проведе цілий місяць в цій південній тропічній країні. За допомогою сили слова і фотокамери він буде відкривати вам сутність цієї країни, не нехтуючи жодним фактом. Ви побачите її такою, якою вам не покажє її жодне туристичне агентсво, з самої середини і до самого верху.

Отже, всі затамовують подих і чекають на нові фото і розповіді! Перша з них, до речі, транзитна, вже пролетіла.

Абу Дабі

На літаках Українських міжнародних Авіаліній такі малі обіди, що аж соромно в тарілку дивитись. Мабуть саме тому літак приймають в саму дупу аеропорту, десь між вантажними літаками і стійлом для баранів, а потім пасажирів довго автобусом везуть до аеропорту.

Аеропорт нагадує невеликий білий гриб, що росте посеред вкритого вогниками і асфальтом льотного поля, яке в свою чергу обіймає пустеля, розчерчена до обрію вогнями автострад. Від аеропорту в різні боки ростуть гриби поменше, в яких в свою чергу знаходяться гейти. Справжня сім'я.

Зсередини аеропорт чимось нагадує мушлю, викладений блискучою синьою і зеленою плиткою. Ви коли небуть були всередині гриба? Ну то воно так і виглядає, скоріше за все. В залі очікування немає кутів, все закруглене. Стеля центральною колоною піднімається з нижнього поверху і шляпою гриба накриває верхній зал. Незвична архітектура, як для аеропорту. Саме оця плитка знімає звичний для аеропортів наліт сучасності, тому скоріше, таке оздоблення могло підійти мечеті.

Навколо сидять араби і бедуїни в довгих білих одежах і арафатках, або в костюмах. Білосніжних пустельників часто супроводжують жінки, закутані в чорне і з розфарбованими охрою руками. Обличчя вони не прикривають. Яскраво виглядають старші люди, які на тлі темної шкіри носять довгі руді або білі бороди. Моя зона очікування окупована різнокольоровими індійськими жінками в піжамах, яких знімає на камеру елегантний молодий індієць в костюмі, шарфі і вусах.

Іноді проходять іноземні туристи, але їх майже не помітно. Більшість з них - пасажири рейсу з Києва, які вже другу годину вештаються по Duty Free в очікуванні рейса на Бангкок. Наших одразу помітно по напруженим обличчям і купі пакетів з магазинів. Навіть кришнаїти, купка яких теж тут чекає рейса в Індію, виглядає напруженою і зовсім не схильною до медитативного споглядання. В одному зі схованих між поверхами кафе є піаніно, біля якого полюбляють збиратися західні туристи. Зараз навколо піаніста стоять американські хлопці, які з пляшками Хайнекена голосно співають дорожню пісню, після чого зі словами "ну нам пора" тиснуть один одному руки і рушають на рейс.

Інтернет тут безкоштовний. Коли немає ноутбука - можна скористатись одним з двох десятків стаціонарних терміналів. Однак розетки тут не стандартні, звичайна вилка туди не лізе. Звичайно, помітив я це тоді, коли заряду батареї вистачало лише на цей пост. Хоча ще пізніше виявилось, що розетку можна відкрити за допомогою стилуса, і тоді вилку встромити цілком можливо.

До речі, єдине в світі місто, назва якого не влазить тут на жодне табло, називається Тхіруванантапурам. А ви би хотіли жити в місті з такою назвою?

Знову Каїр

Були в пустелі. Кажуть, в Сахарі. Пиячили фінікову горілку з бедуїнами, били в барабани, гуділи на дримбах, катали по барханах на даху джипів, ночували під зорями... Одним словом, гуляли досхочу. Наразі повернулись в Каїр, оце як раз сьогодні сходили на виставу танцюючих дервішів.

Фото барханів і всього іншого будуть згодом, просто не до того, та й різетка оце тільки но з'явилась пыд рукою.

Привіт, Єгипет!

Рейс затримали на три з половиною години. Представник авіакомпанії шуткував, що в Каїрі випав сніг. На зльоті нам показали нічну Москву у всій їх красі, а перед посадкою літак зробив коло над яскраво освітленим Каїром. В аеропорту нас зустрів Ахмед, у я кого ми мали вписатися.

Їзда з каїрськими водіями нагадує гонку в американському кіно. Ті ж шалені швидкості, таке ж несамовите руління між іншими машинами. Тут не пристібаються. Кажуть - як попадеш в аварію, то все одно не виживеш. Проте і аварій тут, кажуть, дуже мало. Не зважаючи на швидкості, водії поважають один одного, обмінюються знаками на перехрестях і дають один одному дорогу.

На вписці сидимо на балконі, дивимось вниз на нічні чайні-кальянні і п'ємо зелений чай з м'ятою, обговорюючи проблеми використання магнію і вуглецецю в авіабудуванні. Далі буде...

М’янма. Життя...

В ці вихідні пройшла моя перша невеличка фотовиставка, експонована на новорічному творчому вечорі, який організував мій колега Михайло Рибак. Тривала вона всього один вечір і була присвячена людям М'янми. Оскільки за такий короткий час експозиціонування подивитись її нікому окрім безпосередньо причетних до творчого вечора людей не вдалось, я переношу експозицію в Мережу.

---

Дмитро Багаєв, 27 років. Народився і все життя прожив у Києві. Закінчив Київський політех, Фізико-технічний факультет. Після першого курсу потрапив до карпатського туристично-спортивного табору «Глобус», з якого і почалось мандрівне життя. Отримав звання інструктора пішохідного туризму, відвідав гори Карпат, Криму, Кавказу, був у болгарських, румунських і польських горах. Там в горах і почалось захоплення фотографією. Окрім гір захопився вільними мандрівками, в яких людина цілковито занурюється в місцеве життя, розраховуючи тільки на свої сили, не користуючись послугами туристичних фірм. Звичайно, такі мандрівки потребують великих зусиль, однак вони дозволяють самостійно вибрати маршрут, спілкуватись з місцевими людьми, жити в їх домівках і їсти їхню звичайно їжу, дихати тим самим повітрям, і в результаті побачити світ без окулярів підготовлених турів, дорогих готелів, туристичних ресторанів і кондиціонованих автобусів.
Найбільшою мандрівкою стала поїздка довжиною майже в дев'ять місяців і двадцять п'ять тисяч кілометрів через Непал, Індію, Таіланд, М'янму, Лаос, Китай і Россію. На цій виставці представлені фотографії з М'янми, також відомої як Бірма.
«Мандруючи, ми дивимось на пам'ятники архітектури і витвори мистецтва, на велич і красу природи. Але чи звертаємо ми увагу на людей, які живуть там, де ми мандруємо? Саме місцеві жителі створюють ті витвори і ту історію, за якою ми їдемо. Саме вони посміхатимуться і допомагатимуть мандрівнику. Саме завдяки їм потім згадуєш найбільш яскраві моменти, які рідко пов'язані саме з красивим, але холодним каменем. Саме вони створюють ту безліч дрібниць, ту атмосферу, яка унікальна для кожної країни, для кожної місцевості, для кожної хати. Тому я хочу присвятити свою першу – так, саме першу – виставку людям. Людям з найбіднішої в світі країни, проте не зважаючи на те, сповненим неймовірної доброти, надії і духовності. Або навпаки, понівеченим життям, яке звело їх на одну сходинку з тваринами. Маю надію, що ці фото розкажуть про М'янму більше, ніж фото історично цінних розвалин. Адже головна цінність будь-якої країни – це люди, це ми з вами.»

---

Маленьке свято

Сьогодні маємо свято. Рівно рік тому розпочалась Велика Подорож. Вчора ж, так співпало, я отримав листа "в майбутнє", який писав собі півтора роки тому. Там я писав, що мрію вирватись, і маю поїхати. І я таки вирвався. І поїхав. І це було неймовірно. Тепер можу з чистим серцем писати собі майбутньому, що маю випити за закінчену подорож, а потім підняти келиха за ту, яка ще колись розпочнеться. Ура! За нас, які хотіли і зробили!

Користуючись моментом, бажаю і вам, аби мрії хоч іноді ставали реальністю. І щоб вистачало сміливості змінювати себе, своє життя і світ, і робити щось таке, щоб пам'яталось і гріло все життя.

До свята знайшов і відповідне фото.


Привітання сонцю
Каньякумарі, Індія

Мене наздогнала закінчена подорож у вигляді водія, який підвозив нас 1100 кілометрів до Чіти. Звуть його Саша, він поїхав мандрувати з Владивостоку аж до самого Пітера. А нас підібрав, аби не було сумно одному їхати, і їхали ми з ним чотири дні. В Чіті ми лишились на день, а він поїхав далі. Пару днів тому він дістався Києва і зараз живе у мене, відкриваючи для себе наше старовинне і красиве місто, яке йому дуже подобається.

Аби ж таки остаточно лишити пригоди позаду, так би мовити, поставити чергову крапку, я зрізав собі бороду і поголив підборіддя, одразу скинувши років п'ять.

Як і обіцяв, починаю дописувати недописане і потихеньку викладати в блог. Записи датовані їхніми реальними датами, тобто ще листопадом і груднем того року, тому для вірності публікую прямі на них лінки: Варкала, Тхірувандрапурінам, Каньякумарі.

Приємних всім вихідних!

Дякую всім, хто читав і підтримував нас ті вісім з гаком місяців!

Вже тиждень як Велика Подорож наша закінчилась і я відпочиваю вдома і нікуди не рухаюсь. Проте щоденник цей не закінчується. По-перше ще багато можна і треба дописати про наші пригоди в Індії, Китаї і Россії. Багато з тих записів майже готові, деякі ще в стані коротеньких конспектів, проте всі вони мають бути опрацьовані і опубліковані. Ну а по-друге пройде ще деякий час, і мене знову потягне кудись у мандри. Ну може і не на півроку і на інший кінець світу, але ж хто сказав, що Україна менш цікава ніж Таіланд?

Не вимикайте ваш браузер і не викидайте цей блог з ваших RSS-читалок, бо

далі буде...

Сьогодні ми оглядали Омськ. Місто зустріло нас жахливою спекою, а сьогодні весь день моросило дощиком і дуло холодним вітром.

В Омську наша подорож підійшла до завершального етапу. Завтра починається наш автостопний марафон Омськ-Київ. 3500 кілометрів, на проходження яких маємо вісім днів. Побажайте нам теплої траси. До зустрічі в Києві!

Два дні тому ми полишили чудове місто Красноярськ, місто фонтанів і статуй. І пальм. Їх дуже полюбляє мер міста, тому фонтанів в місті безліч, як в центрі, так і на околицях. Біля кожного фонтану, скверу і в інших місцях часто стоять якість статуї. А біля мерії стоять абсолютно справжні пальми в кадках, які, правда, на зиму заносять в теплиці. На дві частини місто розділяє величний і холодний Єнісей.

Сьогодні ми відвідали на декілька годин неочікувано чистий і блискучий Кемерово, де на зупинках міського транспорту не тільки написано назву зупинки, а й висить папірчик з переліком маршрутів і розкладом руху по кожному маршруту. Зустрічаються навіть схеми міста! Європа в цетрі Сибіру, тримайте мене троє.

Сьогодні ж ввечері ми добрались до столиці Сибіру, славного міста Навосибірську. Про його сибірську столичність інші можуть довго і запекло полемізувати, але ми того робити не будемо, бо все одно ніц не доведеш, а саме за розмірами він таки найбільший за Уралом. Приїхали ми під вечір, тому особливо місто побачити не встигли, і наверсувати це будемо вже завтра. Поки ж сидимо на балконі, дивимось на жовто-гарячий повний і величезний місяць і смалимо кальян за теревенями.

Наразі ми в Іркутську. Позаду багато кілометрів траси, неймовірні краєвиди Далекого Сходу і Східного Сибіру, чудова прогулянка Байкалом. Іркутськ дуже приємний, майже столичний, спокійний і разом з тим поважний. Лишимось тут ще на день роздивлятись перлини сибірської дерев’яної архітектури і рушимо далі на Красноярськ.

З Інтернетом в Росії існують певні проблеми – тільки в Іркутську на вписці ми нарешті маємо нормальну виділену лінію. Інтернет кафе не тільки дорогі, а щей проявляють чудеса російського сервісу. Тому після Хабаровська викласти тексти не вдалось, я не кажу вже про фотографії. Але ми спробуємо виправитись, адже щоденник я веду, хоч і в ньому багато чого все ще існує, нажаль, у вигляді конспекту.

Хабаровськ зустрів нас пронизливим вітром і холодним дощем, але теплою впискою і гарячим чаєм. Сьогодні дощ і хмари зникли, проте вітер ще свистить за вікнами. Амур широкий і неспішний, з високого берега відкривається чудовий краєвид. З вулиць визирають куполи церков, а в магазинах продається хліб "Дарницький".

Россія, Дальній Схід, Владівосток. Навколо рідні літери, майже рідна мова. В магазині російський сир, селянський густий кефір, випічка і - ба! - пиво Оболонь. На вечерю вареники зі сметаною, а в морозильнику чекає на чорний хліб справжнє сало. Тільки зараз розумієш, як скучив за цими смаками, яких не відчував сім місяців. Ми ще не вдома, проте близько, як ніколи.

Вісімсот кілометрів. Тринадцять годин. Дев'ять машин. Харбін.

Місто, як то кажуть, пахне російським духом. Іноді й душком. Найдорожчий готель під вокзалом повен москалів. Частина китайців знає російську. Житлові будинки схожі на наші хрущовки, навіть під'їзди так само обмальовані. Але квартири досить просторі. Вперше в Китаї зустріли контролерів в автобусі, навіть трошки поскандалили. Проте люди навкруги дуже приємні, всяко допамагали нам знайти потрібну адресу, доїхати, подзвонити. Одним словом, Россія вже близько, проте ми все ще в Китаї.

Після майже столичного Нандзінгу ми прибули в провінційне місто Кайфенг, яке, насправді, теж було столичним. Сьогодні мали прогулянку парками і непоганий концерт класичної гітари. Вписує нас дівчина з Італії, проте вже зустріли хлопця з Одеси і ще одного з Околиць Пітера. Завтра після гуляння місто ввечері відправляємось поїздом на Пекін.

Після Шанхаю ми відправились до міста-саду Суджоу, де провели два дні серед каналів. А звідти крізь дощ доїхали до Нандзінгу, або Нанкіну в російській транскрипції. Місто це велике і старовинне. Проте зараз ми живемо на його далекій околиці, тому оцінити велич його і старовинність зможемо тільки завтра.

Після довгих доріг ми прибули в Шанхай. Місто зустріло неочікуваною прохолодою и затяжною зливою. Будемо чекати на сонце в музеях.

Ми ще в Ченду. Вчора миспостерігали, мабуть, за самими милими тваринками в світі, гіганськими пандами. Тинятись по місту не цікаво, воно суцільно бетонне з вкрапленнями відтворених "старих" кварталів і храмів. Сьогодні з полишили вписку аби цілий день провалятися в хостелі і відпочити від переміщень і розмовин - вельми маю сказати цікавих! - до третьої ранку.

Завтра таки плануємо висунутись в керунку Шанхаю, три або чотири дні траси, дві з половиною тисячі кілометрів автобанів. Ви мабуть помітили, що з трошки опдзабив викладати новини. Обіцяю виправитись до наступних вихідних.

До речі, сьогодні в нас черговий ювілей. Двісті днів подорожі. Щасти нам!

Ми проїхали найкрасивішою дорогою в житті. За три дні ми декілька разів виїзджали на засніжені перевали, а потім спускались вниз до весняної зелені. Пейзаж змінювався буквально щогодини.

Вчора ми ночували в Літангу на висоті більше 4000 метрів. Містечко знаходиться в чаші, яку утворюють невисокі пагорби на пласкогір'ї. Живуть тут переважно тибетці. Іноземців немає, тому постійно бачиш повернуті в свою сторону усміхнені і здивовані обличчя. А замість китайського "Ні Хао!" вигукують "Таші Деле!".

Сьогодні ми спустились з Тибетського Плато і зупинились в місті Кандінг. Через ремонт дороги їхали весь день і приїхали вже в темряві. Неподалік міста височіє семикілометрова вершина, а чотири вулиці затиснуті у вузькому каньоні.

Завтра плауємо прогулянку містом, а після обіду рушимо далі на схід в напрямку Ченду.

В Шангрілі осіння погода. Дерева голі, хмари вкривають небо, накрапає дощик, дме вітер. Висота дається взнаки - повітря сухе і прохолодне, а на пагорбах навколо біліють лишки зимового снігу.

Завтра вирушаємо далі на північ до Ченду. Дороги попереду гірські і повільні, але надзвичайно красиві.