Показ дописів із міткою розповідь. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою розповідь. Показати всі дописи

субота, 30 січня 2010 р.

Тхайпусам

Ви коли небудь бували серед абсолютного божевілля? Мені довелося це зробити, однак я жодної секунди не жалкую, адже це божевілля було одним з самих божевільних в моєму житті і знову змінило мене.

Свято Тайпусам виникло в південному індійському штаті Таміл-Наду. Святкується воно в ніч повного місяця в місяці Тхай, звідки й назва. Присвячене свято народженню наймолодшого сина Шиви і Парваті Муругана. Символом свята є спис, який Парваті видала молодому синові, аби той заколов злого демона. Наразі це криваве дійство заборонене в Індії, проте індійці, які проживають в Малайзії і Сингапурі вільно його проводять і ніхто тут їм це робити не заважає. Навіть, я б сказав, допомагають.

Фестиваль починається ще вночі. В Куала Лумпур в одному з храмів в центрі для цього дійства зберігають золоту колісницю. Всі ніч її котять від центру міста до печер Бату під співи і святі танці. Проте підготування до фестивалю починається набагато раніше.

За сорок днів до свята пілігрими, які прийматимуть в ньому учать, перестають вживати м'ясо і кохатися, моляться і медитують, готуючи і очищаючи свою плоть і дух. Перед фестивалем чоловіки і деякі жінки голять голову і фарбують її в оранжевий колір. В день фестивалю вони мають пронести на собі так зване каваді — сосуд во славу божества. Простий каваді — то просто глечик з молоком. Але справжні віруючі несуть на собі цілі інсталяції, складені з різнокольорових штуковин, обов'язково з зображенням або статуєю божества. Конструкції ті важать, думаю, під двадцять кіло, і нести їх по спеці та ще й вгору. Та ще й з танцями і музикою. А щоб ще додати собі віри, вони вішають на себе фрукти, бубенці або глечики з молоком за допомогою крюків різного розміру. Деякі протикають собі списом щоки і навіть язика. У когось спис маленький, а у когось і з палець товщиною. Буває, що до крюків прив'язують ланцюги, за які тягне лєпший друг пілігріма. Інші тими ж крюками прикріпляють до себе каваді, аби вже точно виконати міссію. У кожного пілігрима на ногах бубенці, які дзвенять при кожному кроці. І всі вони знаходяться в неймовірно виснаженому і разом з тим збудженому стані на грані втрати розуму. І жодної краплі крові.

Кажуть, що не всі віруючі дійсно є такими. Хтось дозволив собі потайки зжерти крильце курки в китайському соусі, а хто після посту побачив жінку і не втримався... Однак деякі не витримують знущання над тілом і потрапляють до швидкої. Кажуть, під час і один день після фесту кількість викликів значно зростає.

Можна довго ще описувати тортури — а ще тут ходять по вугіллю і по лезах ножів! — проте головне зовсім не це. Головне — це віра, задля якої і з якою все це робиться. Ніде ще я не бачив в очах такої впевненості. Ніде я не бачив таких фізичних зусиль і добровільних тортур, як тут. І такого божевілля заради віри. Тільки в Індії можна таке побачити.

А ще, що тут головне — це підтримка. Підтримка родичів і близьких, друзів, чоловіків і дружин, батьків і дітей. З кожним пілігримом йде ціла команда. Несуть стілець для перепочинку, дають пити води, витирають піт, поливають водою ноги і лице, тримають за руки і кажуть правильні слова. Це неймовірне єднання. Хай воно релігійне, але попри все воно настільки потужне, що іноді, здається, ті зв'язки між людьми можна помацати руками. І в певний момент відчуваєш, що весь цей натовп — єдиний організм, який випромінює неймовірну потужну віру, яку можна відчути, пропустити через себе і долучитися до дійства, стати в деякій мірі його учасником. Щось подібне я відчував в Таміл-Наду в Каньякумарі, південнішій точці Індії, на світанку сонця. Там це були лічені хвилини, а тут цей стовп почуттів стоїть годинами. Це виснажує і надихає. Це неймовірно!

До печер веде широка вулиця, яка під час свята заповнюється людьми аж до повної втрати пропускної здатності. Вулиця минає величезну статую Шиви і за нею піднімається на 272 сходинки до печер. Печери представляють собою величезний грот стадіонного розміру — дивно як їх відкрили тільки сто років тому — з дірками в стелі і сталактитами на стінах. В самому кінці знаходиться зала, залита сонцем, на якій стоїть храм. Навколо храму по скельним стінам скачуть мавпи, яким люди кидають різноманітне їдло і сміття.

Біля цього храму закінчується шлях пілігримів. Вони знімають з себе каваді, моляться, витягають крюки і відпочивають. Багато хто з них втрачає свідомість, але друзі повертають їх до тями, омивають обличчя і всяко підтримують. Іноді навіть допомагають знести каваді вниз.

Вірять, що пілігрими набувають святих здібностей. Можна попросити у них благословення. Вони читають мантри, осипають пелюстками квітів і ставлять відмітину на лобі. А той хто просить має доторкнутися до ніг пілігрима і потім доторкнутися долонею до підборіддя або до серця.

“Хочеш благословіння?” — запитав мене один з команди підтримки чоловіка з двома вогненними чашами? “Так, хочу!” — відповів я. Чоловік провів пальцем по чаші і поставив мені на лобі чорну відмітину від вогню. Я ж доторкнувся до його ніг і до серця і пішов собі далі. Але через кілька кроків я відчув, що благословіння ніби проходить через моє тіло і разом з собою проносить крізь мене отой потік енегргії і віри, який вирував навкруги. Наче я перетворився на приймач і всі коливання тепер віддзеркалюються в мені. Думки повело, я забув про фотоапарат, голова почала крутитися а ноги несли наче самі собою. За деякий час цей стан минув. Але то дивне відчуття я вже ніколи не забуду. Ось така сила віри, що навіть іноземця іншої віри змогла наблизити до сприйняття чогось надлюдського, неймовірного.

Після того мені вже не було на що дивитись, Тхайпусам пройшов крізь мене і став частинкою мене. Я ще подивився на людей-Хануманів, на інші благословіння, молитви, на те, як пілігрими виймають один у одного крюки зі спин — і пішов геть. Добряче після обіду свято закінчується. Там де зранку я ледь протискався крізь натовп, іноді чекаючи затиснутий серед людей, тепер майже нікого не лишилось. Повністю виснажений, проте трошки більше просвітлений, я покрокував до автобусної зупинки.

Вже дописуючи цей допис я подумав, що фестиваль цей урівнює вірою всіх. Хто знає, до якої касти чи верстви належить кожний пілігрим? Може оцей з купою крюків насправді володар яхти, а оця дівчинка з червоним від фарби обличчям завтра прийде в сусідні офіс. Що не кажи, віра - велика штука. Може й не обов'язково задля неї займатися таким екстремальним пірсингом, але ж з іншого боку вона дозволяє зробити набагато більше, ніж здається на перший погляд. Всесвіт кожну секунду являє нам щось неймовірне і таке, що має укріплювати нашу віру. Не важливо, у що ви вірите. Головне - вірте.

Корисне

Транспорт

На монорельсі треба доїхати до зупинки Chow Kit і пройти один квартал на захід до вулиці Jalan Raja Laut. По ній проходить досить багато автобусів до печер. Однак більшість з них буде не від найбільшого перевізника RapidKL, а від менших. З автобусів будуть вам кричати кондуктори — Бату Кейвс. Туди і заходьте. Такі автобуси з кондукторами можна зупиняти в будь-якому місці.

Аби доїхати назад, треба сісти на автобус на тій самій зупинці, де ви з нього виходили. Він потім робить коло і вертається в центр міста іншим шляхом. До речі, багато автобусів тут їздять різними шляхами. Викликано це особливостями транспортної системи Куала Лумпур, а саме її асиметричністю, яка в свою чергу спричинена оптимізацією трафіку.

Після обіду дивитися нема на що. Приїзджайте до свята якомога раніше.

субота, 20 червня 2009 р.

Декілька слів щодо індійської кухні

Їжа - це одна з найголовніших субстанцій в житті людині. Тим не менш, споживання її не є суто механічною справою, перетворюючись на процес і, приймаючи різноманітні форми і здійснюючись різними способами, складає невід'ємну частину культури кожної країни. Тому я просто зобов'язаний повернутись подумки назад і написати невеликий огляд індійських страв. Однак попереджаю, що описувати буду бюджетні варіанти, з якими скоріше всього і зіткнеться звичайний і не дуже обтяжений грошами мандрівник. Описані нижче страви вам запропонують в незліченних простих і недорогих кафе, де їдять місцеві жителі. Назви страв подаю так, як вони записані англійською в меню, а таке є майже усюди. Як англійської мови в меню немає, вас все одно зрозуміють.

середа, 17 червня 2009 р.

Додому!

День перший

З Омську виїхали рано, чи не вперше за перебування в Росії. Наші хазяєва ще спали, коли ми збирали рюкзаки. Лишили листівку на столі і тихенько причинили за собою двері. Сідаємо на 345 маршрутку, яка вивезла нас майже до самої стели з написом "Омськ". Машин багато, але зупинятись вони чомусь не збираються. Через деякий час від обочини від'їхала жовта американська вантажівка Volvo, водій якої спочатку активно махав нам, що взяти не може, але потім зупинився. Їхав він аж на Москву, проте десь за Ішимом мав взяти дівчину, тому ми поїхали з ним до Ішиму, де і вийшли на пустій розв'язці. Робити крюк через Тюмень не хотілось, тому вирішили спробувати пройти пустою трасою прямо на Курган.

Трафіку за мостом майже не було, тому я на щастя я поклав на обочину монетку, і вона не підвела. Зупинився нам дідусь Сашко, який їхав аж на Челябінськ на крутій Ніві-Шевролє. Мабуть ми замучили нещасного дідуся своїми розпитами про його життя в Казахстані, бо за Курганом дядько Сашко раптом згадав, що йому треба заїхати до родичів і попарити спину в бані. Він трошки засуєтився і раптом зупинив машину на якомусь повороті — "Вилазьте!". Що ж робити - вилізли, подякували, подивились, як дід їде прямо, зітхнули, і пішли на позицію.

Знову я поклав монетку на край дороги, але машини все не стопились. Коли ж я прибрав монету, з-за гірки з'явилась знайома жовта фура Вольво зі знайомим водієм, яка нам і зупинилась. Володимир, як виявилось, встиг вже поїсти, завезти дівчин в Курган, десь чогось почекати і наздогнати нас досить швидко при всій поспішності навіженого дідуся. Володимир радо забрав нас аж до Уфи, проти шлях туди не близький, і ми заночували в лісі біля столової "камені". Спати пішли в березову рощу за стоянкою фур, де ледь пробились крізь військо комарів. Прийшлося рясно намазати пики протимоскитним кремом, і додати контрольну зачистку військових частин ворога влучними ударами долоней. Намет поставили просто реактивно і залягли в нього під надійним прикриттям москітної сітки.

День другий

Перша моя думка з ранку була про те, що водій казав нам час підйому по Омському часу, а годинник я заводив вже по Челябінському часові. Тільки от не в ту сторону я час рахував. Підірвався я як обпечений. Проте Володимир теж зрозумів що ми не по том часові домовились, і дозволив собі одну годину повалятися в ліжку. Так і виїхали на годин пізніше. Перед Уфою на одному з мостів висить табличка “р.Ай”. Дивишся навкруги — дійсно рай справжній! Ліс тягнеться між галявинами по пагорбам, а між пагорбами протікає синя річка. Тільки і ставай на райський відпочинок.

Розв'язка за Уфою виявилась мертвою — три смуги, купа міського трафіку і відсутність нормальних виїздів. Так ми і пройшли кілометра три нагору, на пагорб, з якого відкривався чудовий краєвид на околиці Уфи. Там нагорі нам і зупинились два башкіри на Ладі, які провезли нас кілометрів тридцять до повороту на Чішми. Біля кафе знайшлась бочка з квасом, який виявився дуже доречним в спеку, від якої ми вже третю годину не знали куди подітися. Через декілька хвилин стопимо двох інших башкірів на Ладі ще кілометрів на шістдесят. Звідти нас хлопець на раздовбаній Ладі ще тридцять лихих кілометрів, демонструючи на “кориті”, як він називав машин, чудеса водійської майстерності. Дива ті були б більш захоплюючими, якби працювали ремені безпеки, а сам водій мав стаж трошки більший за два місяці. І вже в стінках, довершивши цей день локальних машин і вітчизняного автопрому, на новій Ладі Пріорі до Октябрьсьуого, де нас накрила ніч. Вже вкотре засинали на галявині під березами під шум шин на трасі.

День третій

Ковтнули ми з подругою томатно-гарбузяного соку —
і застопили крутий Камаз!

З ранку досить швидку нас підібрала машина дорожніх вимірювальників. Пасажиром сидів хайратий молодий вимірювальник Макс, який і підказав старшому водію Олегу нас підібрати, бо і сам їздить стопом. Вони пригостили нас смачним башкірським медом, який мав дивний пряний присмак. Їхали вони до Саратова, а нас висадили біля обвідної дороги Самари.

До речі, якщо їхати по трасі М-5 з Самари до Уфи, то на кордоні Татарстану і Башкірії є найдовший в Європі міст через річку Ик. Його проходження займає в залежності від швидкості від 2 годин 3 секунд до 2 годин 15 секунд. В іншому напрямку міст демонструє тунельний ефект в часові, тобто його проходження додає цілих дві години водію. Дехто пояснює всі ці ефекти наявністю демонічних захисників башкірів і татарів, проте ми будемо вважати за причину просте пересування в інший часовий пояс. Проте причина переведення часу аж на дві години досі лишається невивченою наукою. Цікаво, що при в'їзді в самарську область, час треба переводити знову, на цей раз наперед.

І знову мертва розв'язка. Фури не беруть, машини не зупиняються. З горя купили морозива і трилітрову склянку морквяно-гарбузяного соку, який тут же наполовину і випили. Поки пили сік, повз нас проповзли дві українську фури, які на наші махання відповіли тільки стисненням плечей. Підібрав нас чеченець з Грозного і довіз до розв'язки на аеропорт. Там стали під мостом. Зупиняти так не можна, проте знаходитись на сонці стало неможливо. Як нам пізніше сказали, повітря в цей день розпеклося аж до сорока п'яти градусів.

Як би там не було заборонено ставати під мостами, нас досить швидко забрав хлопець з Тольяті на Ніві-Шевролє. В Тольяті знову побачили ті дві українські фури, проте на наші махання водії тільки посміхнулись. Йти за місто немає сенсу, тому стопили прямо з зупинки за кільцем. Аж тут під'їхала пуста маршрутка, яка нас і взяла до Сизрані абсолютно безкоштовно. Траса за Тольяті одразу виходить на ГЕС. Волга красива, мушу вам сказати. Схожа на Дніпро, проте ще більш велична. А за ГЕС починається величезний затор на Тольяті.

За Сизранню нас підібрав дальнобій Паша, який бачив нас вже втретє і таки вирішив підібрати. Як виявилось, він свого час брав участь у бесланських подіях в складі спецназу, який штурмував школу з бойовиками і витягав звідти дітей. Паша під веселі і не дуже розповіді довіз нас до Пензи, де по рації пересадив нас на фуру до розв'язки на Тамбов. Обмінюємось подарунками — Паша подарував нам м'які іграшки, а ми подарували йому український прапор з рюкзака.

На повороті на Тамбов темно і пусто, лише іноді проходять поодинокі машини. Тому в найближчу лісополосу, де знаходимо зручну галявину.

День четвертий

З ранку досить швидко нас підібрав армянін з Азербайджану, який довіз нас за Тамбов і звернув на Тамбов. Багато він розповідав про всяке в Арменії, проте більше всього запам'яталась історія про те, як вони везли в літаку сто літрів міцного персикового самогону. Проїжджаємо крізь Тамбов, роздивляємось його вузькі вулички і навіть бачимо його маленький і приємний історичний центр з церквами і двоповерховими каменицями.

До Воронезької траси доїжджаємо маленькою вантажівкою, а потім нас підбирають рибалки, які проїхавши тридцять кілометрів, висадили нас на дорозі з багнюкою замість обочини. На наше щастя з цієї всебічно невигідної позиції ми поїхали на Воронеж досить швидко на Камаза, бо машини ці трудові і святі, а отже і багнюки не бояться. За кермом сидів такий собі худий дядько в літах з хриплим голосом, прямо як в мультфільмах.

Воронеж пройшли міським автобусом і згодом були вже на виїзді на Курск. На виїзді побачили дві пари автостопщиків. Виглядали вони більш формально, ніж ми, їхали недалеко, проте ми поздоровкались і побажали взаємної удачі. Врештиі решт ми поїхали першими, бо одна з пар відмовилась від машини, на якій ми доїхали до поворот з курського тракту на Белгород. Насправді можна їхати і через Курськ, проте зрізка теж сама по собі непогана, та ще й по якості краща. Водії чергової Лади виявились взагалі якимись неймовірними шумахерами, тому я іноді неконтрольовано починав молитись “за здравіє”. Проте все обійшлося і ми вилізли на белгородському повороті серед полів. До речі, доріг там дві. Одна йде через селище Горшечноє і зачинена для вантажівок. Інша — нова об'їзна дорога — повертає з курського тракту трошки ближче до Курська, проте по ній йдуть в більшості вантажівки і водії, які не знють горшечного зрізу. Обидві траси мають достатньо машин, аби швидко поїхати на Белгород.

Це був наш останній вечір в Росії. І вона намагалась нас вразити як могла. Машини їздити перестали, проте витягнуті пір'їни хмар світили всіма відтінками білого, голубого, сірого і рожевого кольорів. Помилувавшись цією красою, ми забили на “Белгород сьогодні” і пішли спати в поля.

День п'ятий і останній

Прокидаємось рано. Сьогодні будемо на рідній землі, одна ця думка надає сили і бажання діяти, адже на трасі ми вже п'ятий день, і через поспіх забуваємо їсти і не встигаємо нормально спати. Досить швидко застопили машину кілометрів на тридцять. А одразу за нею застопився просвітлений Камаз з хайратим водієм ще на сто кілометрів. За Камазом нас віз дядько з Белгорода, який сам родом з Киргизії, а предки його з Омську, але ж ось оселився саме тут. Розповідав про те, як в першому ж своєму поході втратив рюкзака, і з тих пір його такого розгільдяя в гори і не брали, ті він і сам не хотів.

З Харковом дмали недовго. Квиток на автобус до Харкова коштує чесний 71 рубль, який ми і заплатили. На кордоні ж прикордонники таки придовбались до нашої реєстрації, прийшлося розв'язувати проблему особисто з офіцером митниці. Ну гроші він хотів, якщо хтось не зрозумів. Рідні митники хотіли переглянути речі, проте дізнавшись, що їдемо ми додому, махнули на нас рукою.

На обвідній дорозі нас чекав ще один сюрприз — до міста мав приїхати пан Литвин, голова верховної ради. Тому нам голосуватибуло заборонено. Аби не бачили пан Литвин, як прості українці без грошей живуть. Одним словом, пройшлося вигрібати на київську трасу через центр. Проте я не жалкую, адже в центрі ми подивились непогану виставу пісчаних скульптур. Нарешті от воно перед нами, київське шосе. До дому лишається всього лише чотириста кілометрів, проте стоп якось зник. І начебто і немає. І не було. Знову кладу монетку на трасу — і зупинився Камаз. Їхали з ним до Полтави, де він повернув на Одесу, а ми довго правдами і неправдами виходили з міста.

Знаєте, раніше я думав, що Полтава — то є центр української літературної мови. Але виявилась Полтава центром абсолютно неймовірного суржика. Я такого і не чув досі ніколи. Реально розгублюєшся — на якій мові з людиною пілкуватись?

На виїзді з Полтави стало зовсім сумно. Час йде до темряви, а до Києва всього лиш 340 кілометрів. І за десять хвилин до темряви нам таки зупинилась вантажівка. Водій Ігор був вже другу добу за кермом, проте ми пообіцяли його веселити. Виявилось навіть навпаки - Ігор сам веселився і нас веселив, ми ледь животи від сміху не порвали. Сам він походить з Чернівців, з давнього бойківського роду, травив нам чернівецькі історії і свої спогади. Декілька разів ми проїжджали смуги дощу, перевіряли, чи на випав у нього вантаж, пили каву в придорожніх кафе. І от нарешті, рівно о третій ночі він висадив нас на Харківському масиві, а сам поїхав доспати ніч біля пункту розвантаження. До дому звідси три хвилини пішки. Нашу Велику Подорож нарешті закінчено. А вітанням був нам палаючий хмарами світанок над пустими вулицями. Місто потихеньку прокидалось, починався новий день, день нового етапу нашого життя — осілого і самого звичайного.

Кінець!

неділя, 31 травня 2009 р.

Байкал

"Купатись в Байкалі можна за будь-якої пори року.
Для цього лише потрібні дві речі: баня і горілка."
Народна іркутська мудрість

"Вісімдесят кілометрів по шпалах - це вам не омуля жерти!"
Народна мудрість КБЗ


День перший (км 155-152)

З Улан-Уде, як завжди зі вписки, на трасу виперлись аж пів на першу. Довго чекали машину на холодному вітрові, аж поки нас не підібрали буряти до посту ГАЇ. Виявилось, що ми виїхали фактично на об'їздну, до якої перед постом вливався потужний потік машин з міста. За постом досить швидко застопили джип до Іркутська. Водій Олексій виявився вельми цікавою людиною - він обожнював машини і організовував раллі навколо Іркутська.

Їхали ми швидко і вже згодом побачили води Байкала. Уявіть - я п'ять років мріяв його побачити і ось нарешті я сюди доїхав. З іншого боку, але ж яка різниця! Дорога йшла невеликими пагорбами, крізь ліси, періодично виходячи до берега. А зліва піднімались скелясті і неочікувано для такої висоти засніжені гірські вершини. "А в Іркутську два дні тому випало двадцять сантиметрів снігу" - зауважив водій і почав розповідати про особливості холодної зими в Сибіру.

Вийшли ми біля залізничної станції Култук, де траса відходить від залізниці і йде на перевал, і починається кругобайкальська залізниця. Колись залізниця йшла з Іркутська вздовж Ангари і потім берегом Байкалу. Пізніше побудували зрізку, яка скоротила шлях на 80 кілометрів. Шматок залізниці на березі Ангари розібрали, а Байкальський шматок лишили, аби возити людей і різні речі між прибережними селищами. Дорога ця дуже красива, тому влітку нею ходить і їздить багато російських і іноземних туристів.

В селищі ми купили свіжого копченого омуля - питайте в магазині і вам вкажуть двір, де риба найсмачніша - і рушили вздовж колії. Проте час був вже вечірній, тому після трьох кілометрів крокування нам набридло. Намет ми ставили милуючись відблисками сідаючого сонця на сніжних вершинах. Їдло готували біля вогнища в довгих сутінках. А під високим берегом хлюпали хвилі омріяного Байкалу.

День другий (км 152-140)

Це був день сну. Сну під шум дощу по тенту. Остаточно прокинулись о дванадцятій. Довго думали, чи йти далі. Потім я сходив на найближчу станцію, де мені накрапали півлітра палива і продали трьох копчених омулів. Тут і погода трошки розпогодилась. Тож вирішили трошки пройтись.

Як на біду, погода вилилась дощем за півгодини після виходу. Трошки перечекавши дощ на станції на 147 кілометрі, рушили далі. На тій станції був зачинений музей Реріха, і ми помацавши замок на воротах, вирішили, що він ще не відкритий. Потім нам пояснили, що треба було заходити десь крізь бокові двері, де є дзвінок. Але було вже запізно. То ж х то буде там, завітайте в музей, експозиція, кажуть, непогана.

Йти коло Байкалу гарно і в дощ. Зліва піднімаються порослі березами і квітами круті схили, які іноді раптово обриваються вниз скелями. Попереду лежить колія, яка постійно звивається, прорізає схили тунелями або перелітає ріки мостами. Справа наскільки хватає очей відблискують металом холодні і прозорі мов сльоза води великого Байкалу, лагідно оплескуючи хвилями прибережне каміння. А на тому березі височіють суворі по-північному засніжені вершини, які стають все менше і зливаються з водою.

Так крізь іноді накрапаючий дощ ми й шли потихеньку вперед. Після восьмої почали шукати місце для ночівлі, але ідеальних все не було. Нарешті, після чергового тунелю ми вийшли на непогану галявину. Час був вже пізній, півдесятої. Час тут дивний, адже сонце ще не сіло і сутінки переходять в ніч аж о дванадцятій ночі.

Швиденько наварили картопляного пюре, яке гарне було з копченою рибою і вареними яйцями. Ну а після вечері швиденько спати, бо дме вітер і дивитись в темряві не було на що.

День третій (км 140-109)

Зранку по намету знов барабанив дощ. То ж і спали, аж поки барабанщик геть не втомився і не полетів геть. Поки очі сковував сон, залізницею декілька разів щось прогуркотіло, один раз навіть в потрібному напрямку. Зрозумівши, що ми втрачаємо всі оказії, таки прокинулись остаточно. Збирались під сильні пориви вітру, проте все одно нікуди не поспішаючи.

Погода сьогодні ставала все кращою. Вранішні хмари потихеньку розносило, сонечко все частіше освітлювало нас і краєвиди. Руки так і тягнулись до фотоапарата.

На одній зі станцій виявилось, що сьогоднішній потяг прийде за годину. Вирішили пообідати і проїхатись кілометрів десять. А тут об'явився п'яний дядько і запропонував парного молока. Захотів аж 50 рублів за літру! Туристичний регіон, що поробиш. Сторгувались на 30 і згодом запивали хліб неймовірно смачним молоком, гріючи обличчя на сонечку і дивлячись на води Байкала і далекі сніжні гори. Казка!

Аж ось і поїзд. В народі його ще кличуть лагідно "мотаня". Чотири вагони і локомотив. На платформі чекали його дві бабусі і тітка з бородою. Всі розмовляли матом і чекали передачі. Начальник локомотиву уперся - сто рублів з носа, хоч за десять кілометрів, хоч за всі вісімдесять. Ну й фіг, зайшли до пасажирського вагону і сторгувались с провідницею за 10 з носа. Але їхати у вагоні нецікаво. Звичайний плацкарт з брудними вікнами, звичайними запахами і матом з сусіднього купе. Тому на станції Марітуй ми з легкістю полишили вагон.

На станції нам запропонувала житло товста тітка. За хвилину до неї підійшов якийсь дядько з півлітрою чистого спирту. Поки вони обговорювали майбутнє пияцтво, ми швиденько рушили далі.

Десять кілометрів пройшли досить швидко. Сонечко вже смалило добряче. В одному ми навіть спустились до води, і я омився цілющою байкальською водою. Сказати, що вона холодна значить не сказати ніц. Вона крижана! Навіть на Айс Лейк біля Манангу в Непалі на висоті 4100 метрів вода, здається, була теплішою!

Так ми досить швидко дійшли майже до мису Половинного, де знаходиться однойменна станція і селище. Аж раптом позаду почули гуркіт і з-за повороту вилетіла маленька дрезина. Дядько в спецовці і ушанці підібрав нас на два кілометри, проте карусель була ще тією. Чудо технології! Уявіть собі чотиримісну табуретку на колесах, до якої прикріплено фару, двигун і ручку керування. Оця пекельна штука і є дрезиною. Селище промайнуло миттєво, ледь ми побачили паровоза біля станції і ставок з човнами. Потім ми з металічним лязганням влетіли в тунель і почали набирати швидкість. Два туриста з ліхтарями сховались в спеціальну нішу від нашої фари, дрезина виїхала з тунеля, дядько загальмував, і ми буквально випали з неї на землю.

За тунелем виявилось декілька гарних галявин, то ж оскільки була вже восьма вечора, ми там і зупинились. А я вернувся крізь тунель пофотографувати і перепитати риби. Риби не знайшлося, проте знайшлися двоє туристів. Це були хлопці з Челябинська, які приїхали до Слюдянки машиною, доїхали до 90-го кілометра на поїзді - інша бригада виявилась більш адекватною - і зараз йдуть назад. Трошки побазікавши, довгим тунелем я повернувся назад варити вечерю. А закінчився вечір біля вогнища, під зорями, з легким плескотом хвиль Великого Озера.

День четвертий (км 109-77)

Ранком мою медитацію на Байкал порушили голоси. Це були пакетні туристи. Побачивши намет, деякі почали згадувати, як і вони хочуть отак відпочити. Дивні люди! Поголосивши, потинявшись берегом, пофотографувавши всі кущі і Байккал з собою, вони всі зникли. Ми ж зібрали рюкзаки і рушили далі. Аж раптом -ми ще не встигли вийти на колію - з тунелю виїхав справжній паровоз, голосно гукаючи на всі лади і випускаючи купу пари. За ним тягнулися вагони, з яких виглядали нещодавні туристи. Оце так екскурсія!

Рухались швидко, адже за сьогодні мали пройти за тридцять кілометрів. Лиш іноді зупинялись на фотосесію. В усіх будинках питали копченого омуля, проте його ніде не було. Готують його тут для туристів, а їх потяг буде аж за три години, то і рибу ще не ставили. Отаке розчарування…

Сьогодні вихідні і на дорозі багато людей які з рюкзаками йдуть нам на зустріч. Зустріли ми знову туристичний паровоз, який після обіду вертався додому. З віконець виглядали сумні обличчя його пакетних пасажирів. Ні, ми краще пішки і з рюкзаком, ніж пакетно і з отакою пикою.

Після дев'яностого кілометра пейзаж стає одноманітним. Іноді стирчать голі пальці скель, проте дивитись хочеться лише під ноги - аби не гепнутись - і на гори на протилежному березі. За мисом Товстий стає видно Листвянку, проте там лише одноманітні лісисті пагорби.

Ночівлю почали шукати за вісьмидесятим кілометром, а знайшли аж за сімдесят сьомим. Намет ставили під вечірні рожеві відблиски далеких снігів. Розпалили гаряче багаття і довго дивились в гру гарячих відтінків на вугіллі - хто знає, може це останне багаття в цій подорожі. Половинка місяця висвічувала доріжку на воді, вода тихо плескалась серед каміння, і переривати цю чудову ніч сном так не хотілось…

День п'ятий (км 77-72)

Ранком встали рано і, дозволивши собі недовге останнє споглядання Байкалу, швиденько почухали в Порт Байкал. Коли ми прийшли на пристань, паром вже стояв і мав відходити на Листв'янку за півгодини. Ми навіть встигли під керівництвом тітоньки екскурсовода подивитись музей в блискучій новенькій станції Порта Байкал. Музей виявився маленьким, проте досить насиченим, тим паче, що екскурсійні пояснення були ще цікавішими.

В Листв'янку ми фактично не потрапили, бо паром пристає біля музею Байкалу, куди ми одразу і пішли. Експозиція музею складається з трьох частин. На третьому поверсі знаходиться невелика байкальська експозиція з фауною, геологією, екологією, кліматом і таким іншим. Величина експозиції компенсується розповідями екскурсоводів. Нам екскурсію вела Галкіна Валентина Иванівна, рекомендую. На першому поверсі жива експозиція з риб озера і двох свмішних товстелезних байкальських тюленів - нерп. Екскурсія проходить і тут, хоча на гру нерп і без всякої екскурсії дивитись можна годинами. А в підвалі захований віртуальний батискаф, проте він якраз взагалі не цікавий. За музеєм є екологічний дендропарк з дерев'яними помостами замість доріжок, щоб не витоптали траву.

В Листв'янку вирішили не їхати, пройшлися трошки по трасі і натрапили на базар, де накупили риби і хліба на обід та одразу ж стоптали все на галявині за базарчиком. В магазинчику купили кефіру і печіва, які затоптали на березі Ангари. На цьому листв'янська місія закінчилась і ми поїхали автостопом в Тальці.

Тальці це етнографічний музей під відкритим небом в мальовничому лісі на березі річки Ангари. Складається він з числених відтворених разом з інтер'єрами хат. Є також дві церкви, форт, млини і бурятський улус. Нажаль, робітники музею сильно не перепрацьовують, тому багато експозицій в хатах виявились зачиненими. Проте ми знайшли майстра по бересті, з яким досить довго обговорювали сучасне становище народних майстрів.

Заночували поряд на косі річки Тальцинки в березовому лісі, серед пагорбів на берегах великої ріки Ангари.

Корисне


Транспорт. Кругобайкалкою ходять різні потяги. Між станціями зупинятись їм заборонено, тому ловити їх треба по станціях.

Поїзд "Мотаня" виходить зі Слюдянки о другій дня в понеділок, вівторок, четвер, п'ятницю і неділю. З Порта Байкал вертається іде рано ранком на наступний день. В вагоні можна домовитись за ціну квитка, але їхати нецікаво. На передній площадці локомотива - 100 рублів з носа, та й залежить від бригади. Вагон-теплушка зачинений, хоча ми бачили і відчинений.

В середу і суботу є туристичний потяг з Іркутська в Порт Байкал, який виходить з Іркутська об 11 ранку, а вертається наступного дня.

Періодично курсує туристичний потяг, з паровозом і ретро-вагонами. Звідки береться і де розклад поки що невідомо. В один день іде в П. Байкал і назад.

Бачено було також щось на кшалт трамвая, проте походження його також невідомі. Іноді проходять тепловози, ремонтні вагони і дрезини. Реально зустріти навіть маленький товарняк.

Вхід. Вхід в Тальці для іноземців 100 рублів, для росіян 70. З Дорожньою Грамотою можна йти одразу до охоронця, який пускає по ній безкоштовно.

Житло. Майже на кожен кілометр є гарне місце для ночівлі. Не завжди є дрова і іноді важко спуститись до озера. Гарний пляж є за Половинним тунелем в напрямку П. Байкал. Як є час та натхнення, ще далі на 105 км є відмінне місце на мисі.

Їдло. Їдла на маршруті фактично немає. Можливо дістати тільки копчену або сиру рибу, та й ту коптять спеціально для пасажирів туристичного потягу. Зустрічається також молоко.

Інше. Візьміть ліхтар - без нього в деяких довгих і кривих тунелях зовсім темно і боязно.

вівторок, 12 травня 2009 р.

Дорога на Хабаровськ

Ранком йшов дощ, сірий і хмурий. Зібрали речі і якраз встигли на автобус з міста. Їхали годину і вийшли, як тільки автоюус звернув в чигирі.

Перша машина підвезла нас трошки. А от друга вивезла за Усурійськ. Водій виявився українцем з Донетчини, батьки якого виїхали на Сахалін, а потім він сам переїхав в Приморський краї, де живе в селі, вирощує всяку всячину і возмть своєю вантажівкою різне продавати. Крутиться, одним словом. Був він і в Києві, дуже йому сподобалось.

Висадив він нас на повороті, за який їхало не так багато машин. А поки ми чекали, звідкілясь принесло хмару з блискавками і почалась гроза. Від зливи і вітру ми сховались під плівками і парасолькою в куцій березовій лісополосі. На наше щастя дощ скоро перестав, і ми повернулись на трасу.

В наступній машині нас віз пекельний комуніст-імперіаліст. Він доводив нам необхідність приєднання України до Росії, ледь погодився, що украхнці все ж таки окремий народ, згадував про порядок при радянській владі. Слухати все це було цікаво, адже злості в дядька не було, а думки були послідовні.

Висадили нас на 250-му кілометрі траси "Усурі", за 500 з гаком до Хабаровська. Зважаючи на час, дістатись до кінця сьогодні ми не збирались і вже хотіли сісти перекусити, але вирішили почекати машини, які бачили на горизонті. Одна з них зупинилась і довезла нас до Хабаровська. Буває ж!

Льотчик Олексій, який їхав у відпустку до родини, бачив нас на трасі вже вдруге. "Значить так судилось" сказав він, натискаючи газ. Виявився він цікавим, розповідав багато історій, багато ми розпитували про життя в повітрі. Розказав він і про зливу - нам повезло, бо в Усурійську дощ стояв стіно, навіть рух по трасі на півгодини зупинився. І не помітили, як пролетіли сім годин і в світі фар з'явилася стелла "Хабаровськ". Час був вже нічний, півдругої. Тому ми вийшли за стеллою і відправились спати в лісополосу.

Наступного дня о сьомій ранку ми вийшли з рюкзаками з лісополосі і опинились серед людей, які йшли на автобусну зупинку. Міську зупинку. Тобто ночували ми фактично вже в місті. Трьома автобусами ми перетнули все місто з півдня на північ. На наше щастя, дівчина Тетяна, яка нас вписувала, о дев'ятій була ще вдома і радо нас зустріла.

понеділок, 4 травня 2009 р.

Дорога до Харбіну

Від Джиншанлінгу до траси нас підібрав маленька і старенька вантажівка. А вже на трасі нас підібрав пустий автобус, який прямував в Ченде.

Вилазити в Ченде треба тоді коли траса перетинає ріку і проходить під розв'язкою на іншій стороні - зверху по розв'язці іде дорога в Харбін. Туди ж ідуть з центру автобуси 117 і 118. Проте ми заїхали в місто, де поїли і перевірили розклад потягів. Потяг в потрібному нам напрямку відправлявся тільки вранці, тому автостоп був єдиною можливістю доїхати швидше.

Спочатку нам траплялись лише таксисти, проте нарешті ми поїхали кілометрів на 80. Водій згодом підібрав свою дружину, яка пригощала нас чіпсами. Висадили нас біля в'їзду в місто - на щастя траса в нього не заходила. Наступна машина пповезла нас ще кілометрів 80. Судячи з усього, водії тільки забрали машину з салону, тому їхали повільно і невпевнено. Проте вони в везли нас на автобан, де і лишили біля сходу в своє місто в ночі.

В темряві місто світило вогнями і гуло, з труб заводів піднімався дим, на якому відблискували прожектори. На трасі ж було темно, а машини все ніяк не зупинялися. Помахавши з годину катафотами, ми поставили намет в рощиці під автобаном. Нам ще з нею повезло - зазвичай автобан відгороджено від рощиць парканом, проте тут паркан присипали землею і його можна було переступити. Автобан був ще новенький, рік як відкрили, тому рощиці ще куці, а замість трави - пилюка.

Наступного дня бригада, яка привезла саджанці, дуже здивувалась, коли о шостій ранку з рощі вилізли ми з рюкзаками і пішли стопити. Перша машина - водій повільної вантажівки на 80 кілометрів. За ним - пустий автобус, водії якого видали нам води. Вода наша закінчилась ранком, тому раді ми були страшенно.

К цьому часу пейзаж сильно змінився. Якщо зранку гори ще нагадували Крим, то зараз в пейзажі з'явилась суворість недалекої Гобі. Рівний сірий степ, розчерчений городами, уходив до обрію, де піднімались невичокі, сурові скелясті гори. Городи, до речі, тут ще й досі пашуть на ослах і волах. Села стали зовсім рідкими, а ліси змінились лісополосами.

Наступна машина була укомплектована англомовним водієм який віз жінку в аеропорт. Він радо вискочив з машини зі словами "Привіт! Вам куди?", закинув рюкзаки в багажник і помчав зі швидкістю 150 кілометрів на годину. Нажаль, за 200 кілометрів водію треба було звертати, а ми не хотіли робити крюка в сотню-другу кілометрів.

Наступна машина - досить далека фура. Вона стала сама, ми ж ледь встигли до неї добігти і вмовити нас забрати. Цікаво, що на дверцятах багатьох фур наклеєні трансформери. Водії пригощали хлібом і сосиками, які ми уплітали за дві щоки. Єдиний недолік автобану - неможливість нормально пожерти. Навіть води ніде набрати. Виходячи на автобан, пам'ятайте про це і робіть відповідні запаси провізії. Так склалось, що на обід ми не потрапили, тому до вечора зголодніли як вовки, навіть не дивлячись на хліб з сосискою.

Пейзаж знову змінився. На зміну степам прийшли пласкі рівнини, так схожі на українську середню полосу. Тополі і осини складають тут більшість дерев. Екзотика скінчилась.

Від толгейту, за яким фура мала звертати, до недалекого Чангчуна нас везли якісь китайські братки. На об'їздній ми застрягли досить надовго, але на щастя до великої розвилки на Дзілін ми мащину піймали, а там одразу застопилась машина на половину відстані до Харбіна. Наступний, вже осьанній на сьогодні водій маленької вантажівки висадив нас біля зовнішнього кінця Харбіна, взяв якогось дядечку, який визвався показати йоиу дорогу і поїхав.

Помикавшись по величезній заправці і стоянці фур, вже в темряві ми спробували стопити, але безрезультатно. Міські автобуси сюди не їздили, тому втомлені, злі і голодні, ми відправились в місто пішки. На щастя, за півгодини ми натрапили на зупинку автобусу 343, який іде на вокзал. В ньому ми побачили перших в Китаї контролерів, з якими влаштували маленький шкандаль. Виявилось, що це єдиний в місті автобус, який коштує два юані. Ми ж поклали по одному, але не прокатило. Тут же ми зустріли п'яного китайця. Він на біду володів англійською і півгодини нав'язувався в друзі, ледь відчепилися.

Біля вокзалу зайшли в готель показати адресу вписки і спитати, як туди дістатись. Отель виявився чотиризірковим, найдорожчим в місті і повним росіян. Допоміг мені якийсь китаєць. "Это близко, туда и направо, пешком можно дойти" - з легким акцентом повідомив він. Розпитуючи по ходу дорогу, ми за двадцять хвилин знайшли потрібний будинок. Якийсь хлопець навіть знайшов нам необхідний під'їзд і дав телефон подзвонити. Наша майбутня хазяйка Керон була ще на роботі, тому ми відправились в найближчий ресторанчик, де нарешті смачно і багато поїли і напились чаю.

А за годину з'явилась і сама Керон. Проте всі були вже настільки втомлені, що змогли тільки завалитись спати.

неділя, 3 травня 2009 р.

Велика Стіна

Хто не лазив на Велику Стіну -
той не справжній мужик!
Мао Дзедун


Велика Стіна при всій своїй величності і моїй повазі до неї, є, мабуть, найбільшою дурницею в історії людства. На її побудову було витрачено безліч часу і людських зусиль та життів, проте вона фактично жодного разу не була використана за призначенням. Кажуть, це тому, що вороги її боялись, бо вона стали символом величі Китаю. Проте все одно витрачена на неї ціна вважається завеликою.

Будувати її почали ще за 600 років до Христа. Це доводить, що манія китайців будувати стіни є майже такою ж старою, як і китайська культура. Будували і перебудовували Стіну весь час аж до останньої династії Цинь. В цю династію стіну підтримували лише неподалік Пекіну, а інші її частини занепали.

Можна довго розповідати, скільки разів всі цеглини стіни можна прокласти від Землі до Місяця, проте я краще розвію один міф. Що б там не розповідали в китайських школах, але Стіну з місяця не побачиш. Для прикладу, автобан поряд має в десять разів більшу ширину, проте подібні факти про його видимість з інших небесних тіл невідомі. Розкрити цю відому всім фальсифікацію в наш час може кожен просто скориставшись відомим сервісом Google Maps. Стіну там можна побачити тільки в такому збільшенні, для досягнення якого на поверхні Місяця вам знадобиться гарний телескоп. А про телескоп китайські вчителі мовчать.

Добирання до стіни проходить в два етапи. Перший етап - це вибирання з Бейдзінгу суб-міським автобусом. Другий етап - пошук таксі або якогось іншого транспорту від автостанції Міїну. Жадібні таксисти пропонують їхати п'ятдесят п'ять кілометрів за 150 юанів з носа, після півгодинного ходіння за потенційним клієнтом ціна падає до 130 з носа. І не відстає ж, зараза! Ми ж потинявшись станцією вийшли на трассу, спробували вписатись в маршрутку за 20 з носа - просив 50, проте за хвилину був згоден і за 25. Поки домовлялись, до нас під'їхав бус "Сіматай?" - "Сорок?" - "Залазь!" - і ми полетіли в Сіматай.

Водій виявився пекельним Шумахером. По закрученим трасам він гнав під 120 кілометрів на годину, бібікаючи на всіх поворотах аж подих перехоплювало. Окрім нас в машині були хлопець з дівчиною і ще двоє дівчат. Дівчат водій пересадив на маршрутку на якійсь боковій дорозі, з якої швидко вернувся на основну. Завернувши на дорогу до Сіматаю, він було спробував висадити нас за два кілометра до нього, проте ми виходити не захотіли. "Тоді завезу оцю пару, а потім вас" - сказав водій і ми кудись поїхали. Пара та виявилась замовниками таксі, а всі інші пасажири були додатковим заробітком. Їхали вони на якусь базу відпочінку в кілометрах тридцяти за Сіматаєм. В результаті ми у вигляді бонусу отримали екскурсію серед скелястих гір з баштами стіни на верхівках. В Сіматаї водій хотів було злупити з нас ще за екскурсію, проте українські монетки його цілком задовольнили.

На касі наш Важливий Папір уважно роздивились, віднесли показати якомусь директору і дозволили пройти. На касі кріселки Папір теж допоміг, і частину шляху ми проїхали. Сонце вже клонилось до горизонту, світ його став м'яким і теплим, наповнивши пагорби і скелі яскравими вечірніми кольорами. Туристи вже спускались з башт, тому ми змогли побути деякий час у відносному спокою. Звичайно людей тут менше але ж зараз травневі свята.

Якщо дійти до краю дозволеної зони, то можна побачити бутафорію. Стіна далі тонка і низенька, проте знизу виглядає це велично. Проте я й досі не можу зрозуміти двох речей. Як китайці будували ці відрізки стіни на вершинах крутих скелястих гір? І якого дідька будувати стіну там куди жодній людині в здоровому глузді не залізти?

Дивно, але природа навколо дуже схожа на східний Крим. Такі майже каменисті низькі гори, такі ж ростуть рослини. А головне - погода схожа на травневу кримську. Так і думається що за наступним поворотом побачиш море…

На одній з башт познайомились з дівчиною з росії і її мамою. Дівчина вчить в Бейдзінгу китайську, а мати приїхала до неї на травневі. Вони сьогодні прийшли з Джиншанлінгу, а ночують в готелі біля однієї з башт. Ми теж спустились в той готель, проте місць нам вже не вистачило. Хазяїн одразу запропонував поставити його намет у дворі. Проте ми поставили свій намет на сусідній галявині. На стіні спати було б романтичніше, проте на гадявині в квітах і на травичці це набагато приємніше.

А яка була ніч! На небі світить зростаюча половинка місяця, в світі якої блищать квіточки на кустику поряд зі мною. Силуети гір з ледь помітними баштами виділяються на фоні світлого неба, на якому видно нечасті зірки. Повітря холодне і чисте, наповнене нічними звуками. Внизу квакає болотний оркестр, зверху жжужжить джміль, десь кукує зозуля. Здалеку іноді долітають гуркіт і гудки залізниці. Гарна, неймовірна ніч!

Наступного дня ми не поспішаючи зібрались, зварили овсянку і чай, і відправились гуляти стіною в Джиншанлінг. Чотиригодинний трекінг вартий того, аби його пройти. Сама по собі стіна досить одноманітна, проте краєвиди красивенні. Ближче до Джиншанлінгу на стіні з'являється натовп, а захоплення пропадає остаточно. Стіна стає новенькою, з високими бортиками, які заважають дивитися навкруги. Тому йти від Джиншанлінгу далі бажання не було ніякого, і ми швиденько спустились вниз і пішли на трассу.

Корисне

Транспорт. Автобус 980 від автостанції Dongzimen за 15 юанів везе до Міїна (Myin), де має кінець маршруту. Далі ні в якому разі не треба здаватись в ненажерливі лапи таксистів. Треба вийти на трасу, де за декілька хвилин можна спіймати мікробус на Сіматай або Джиншанлінг за 15-25 кваїв в залежності від вашого вміння торгуватись.

Вхід. Вхід на стіну як в Сіматаї, так і в Джиншанлінгу коштує 40 юанів. При цьому якщо ви йдете трекінг, платити прийдеться двічі. Проте пізно ввечері і до восьмої ранку контролерів немає, тому ранні пташки можуть спробувати проскочити хоча б один блокпост. Додатково міст через річку в Сіматаї теж платний, 5 юанів. Знову ж таки, контролерів немає зранку і ввечері. Якщо ліньки йти вгору пішки, і в Сіматаї, і в Джиншанлінгу можна скоритатись канаткою за 30 юанів, або за 50 в два боки. Тільки в Сіматає навіть від канатки потрібно буде добряче піднятись до самої стіни. Важливий Папір допомагає пройти на Стіну безкоштовно і навіть проїхатись канаткою.

Житло. В Джиншанлінгу є тільки дорогий наворочений готель. В Сіматаї є хостел прямо біля квиткової каси А також менш відомий гестхаус прямо за баштою, куди приходить пішохідна дорога. Койка там коштує 40 юанів, свій намет на галявині поруч безкоштовно. Тільки їдло дороге.

Їдло беріть своє, місцеве дороге.

неділя, 26 квітня 2009 р.

Нандзінг

Нандзінг (Nanjing)- столиця провінції Дзіангсу, старовинне і могутнє місто. Його історія налічує приблизно дві з половиною тисячі років. Протягом шести династій було воно столицею Китаю. Уряд Гоміньдану теж вибрав його своєю столицею. Навіть назва в нього відповідна. Якщо Бей-дзінг означає буквально "північна столиця", то Нан-дзінг то "столиця південна".

Як не поспішали ми з виїздом з Суджоу, в Нандзінг ми прибули під самий вечір. Як виявилось, квитки на поїзд в Китаї купити іноді дуже важко. А на автобус без проблем, але дорожче. Одразу ж зателефонували Девіду, китайцю, який мав нас вписати по хоспіталіті. З його допомогою ми на трьох автобусах доїхали до його району. А живе він за містом, кілометрах в двадцяти від міста, біля університету інформаційних наук і технологій Нандзінга. Хоча мушу зазначити, що добирання займає менше години, адже автобуси досить швидкі. Правда, один з них не має номеру, натомість підписаний ієрогліфами, тому знайти його була та ще проблема. Але Девід по телефону розповів тітонці з нічного ларьку про наш шлях, вона китайською його записала і вже по цьому опису ми з допомогою інших китайців таки знайшли добрались до місця.

Девід виявився типовим викладачем - а ми знали, що він доктор біології - інтелігентний вигляд, окуляри, приємне обличчя. Він одразу відвів нас до уйгурського ресторанчику і накормив лапшою. Сам не їв, розмова не клеїлась, здався він трошки дивним. А потім Девід сказав, що його донька щойно йому подзвонила і сказала, що вписує своїх друзів, і він не може нас прийняти. Але він оплатить нам готель. Що він і зробив, не зважаючи на наші заперечення. Порозмовляв з нами ще трошки і відкланявся, пообіцявши вписати нас назавтра. Ми ж були трошки здивовані тим, що відбулось.

Наступного дня ми лишили речі в готелі - все одно вертатись до Девіда в цей район - і відправились в місто. Першим чином ми купили квитки до Кайфенгу на наступний день. А на сніданок купили різнокольорові шарики, схожі на солодощі з клейкого рису, які дуже популярні в Лаосі і Таіланді. Шарик, посипаний кунжутом дійсно бів схожий на клейкий рис. Жовтий шарик був теж більш менш. А от зелений… Ви пробували колись з'їсти м'ячика-лізуна, що колись були у нас популярні? Які кидаєш об стіну, вони розплющуються, а потім знову приймають форму кулі. Так от, зелена кулька була схожа на нього як кольором, так і консистенцією. Я мовчу про смак. Друга зелена кулька була відправлена в кружку настирливому жебраку.

Фактично весь день ми провели в парковій зоні Нандзінгу. Спочатку обходили велетенське озеро, потім гуляли по міським відреставрованим стінам. На стіни ми вийшли з монастиря Дзімінг, де за певну плату можна надягнути поверх джинсів робу монаха і прийняти участь в массовій молитві. Ну так вже в Китаї склалось. Массово і за гроші, да ще й в робі поверх джинсів або мініспідниці. Наодинці і по-справжньому ну ніяк… Після стін зайшли до парків гори Зідзін. Під кінець ми завітали до гробниць імператорів династії Мінь.

Гробниці представляють собою велчезний парк з павільонами. Самі гробниці не збереглися, на їхньому місці провели розкопки і лишили низенькі фундаменти, які відмічають місце знаходження будівель. Проте поряд побудували точну копію гробниць. До цього всього веде свята алея зі статуями воїнів, чиновників і різноманітних звірят. Звичайно, це все красиво, проте що там такого особливого, через що на вході висить емблема ЮНЕСКО, ми так і не зрозуміли. Іноді складається враження, що Китай трошки допомагає комісії ЮНЕСКО грішми, за що ті готові взяти під свій захист все що завгодно. Вхідна плата в об'єкти ЮНЕСКО вища, тому всі вкладені гроші згодом вертаються в казну. Цікаво б було таки визначити причини і алгоритм попадання пам'яток в ЮНЕСКО.

Коли ми надвечір повернулись до готелю, то на нас чекала записка від нашого хазяїна. В ній він повідомляв, що вписати нас знову не зможе, проте готель вже оплатив. Причина була дивною і явно надуманою. Подивувавшись записці, ми зателефонували Девіду, який сказав, що приїде хвилин через сорок. Ми ж пішли вечеряти до вчорашніх уйгурів. А коли повернулись, Девід вже чекав нас в готелі, в руці він тримав пакет з манго і яблуками. "Це мій обов'язок" - тільки і казав він на наші заперечення щодо оплати готелю. Розмовляли майже годину про всяке, проте нас не полишало відчуття, що ми Девіда цікавимо мало, а старанно відповідаючи на наші питання, він слухає свої власні думки. Через деякий час він раптово перервав розмову, побажав доброї ночі і пішов. Ми тільки стиснули плечіма…

Наступного дня раннім ранком Девід знову завітав до нас. "Забув дещо вам сказати" - повідомив він. - "Ви б могли відшукати в Китаї якісь дешеві речі, які потрібні в Україні, і ми б змогли відкрити з вами бізнес!". І пішов. Чи була ця пропозиція справжньою причиною його інтересу до нас? Цього ми ніколи не дізнаємось.

На зламі 1937 і 1938 років нв сході починалась друга світова. В листопаді 1937 року японці використали черговий штучно створений предлог і об'явили Китаю війну. Почали вони з активного бомбардування, а згодом японський десант висадився на китайському березі. Вже 13 грудня японці взяли Нандзінг, тодішню столицю Китаю. Для демонстрації своєї сили вони провели в місті "чистку", яка згодом переросла в неконтрольовану розправу над жителями міста і його околиць. За шість тижднів було винищено більше 300000 людей. Тобто вбивали одну людину кожні десять секунд.

Про неконтрольованість і звірячість японців в Нандзінгу свідчить хоча б те, як згодом вони намагались знищити сліди массових вбивств. Відомо, наприклад, що в перщі дні два офіцери змагались, хто швидше вб'є сотню людей. Однак сотню вони пропустили, тому продовжили рахунок до 150-ї жертви.

В лютому 1938 року розправи під тиском світової спільноти було припинено, проте війна тривала до 145 року, до капітуляції Японії, і унесла життя 20 мільонів китайців. Після війни більшість офіцерів, які брали участь в розправах в Нандзінгу, було засуджено. Шістьох страчено, інших довільно ув'язнено.

Про все це ми дізнались в Меморіалі Бійні в Нандзінгу. Меморіал складається з двох частин. Музей який докладно розповідає про бійню. Головними експонатами його є фото і тексти, факти і живі історії свідків подій. Виставлені також газети і листівки, японські ордени, шматки зброї. На докладний огляд музею - а він того вартий, адже розповідає реальну історію - потрібно дві години, протягом яких кров холоне. Окрім музею є також сам меморіал, досить великий комплекс ламаних ліній і статуй, усюди лине скорботна музика. Однак закінчується огляд оптимістично - стелою з написом "мир" і зеленим газончиком, на якому відвідувачі відходять від потрясінь і відпочивають від довгого ходіння.

Після меморіалу ми зайшли в Ашан на сусідній вулиці і накупили смачного на вечір. І відправились до конфуціанського храму Фуцзі. По дорозі до храму випадково зазирнули до музею небесного королівства Тайпінг, або просто палацу Тайпінг, де знайшли прекрасний класичний китайський сад, в якому провели більше години. Тут і кущі з квітами, і скелі, і мостики з павільонами. Є навіть водопад і качки-мандаринки. І на диво мало туристів. Гарне місце. Насправді там ще є музейна експозиція, але нас більше цікавив сад.

Сам храм Фуцзі нічим не цікавий, окрім саме того, що він заснований дуже давно. Ну ще непогані кам'яні картини з конфуціанськими сценами всередині. В іншому йти туди нема за чим. Поряд за додаткову плату є експозиція якихось скульптур з паперу, натягнутого на каркас з проволоки. Начебто, то лампи, які використовують в Нандзінгу під час якогось фестивалю. Написи були китайською, тому остаточно ми призначення цих витворів не зрозуміли. І кімната з ними явно не коштує двадцяти юанів. Та й храм теж. Але наш Важливий Папір допоміг пройти безкоштовно.

Окрім дивної виставки, храм Конфуція вразив і іншими способами витягування грошей з відвідувачів. Сфотографуватись з барабаном у дворі - один юань. Погрюкати в нього - три юані за три грюка. Он і прайс, а поряд каса. Такий самий прайс на колоколі навпроти. В храмі сидить дівчинка в народному вбранні з китайськими гуслями і працює музикальним автоматом. Поряд прайс мелодій. Не дивно - Конфуцій був мудрим старцем, китайську економіку він теж розробляв.

Навколо храму стандартні сувенірні лавки в стиі династії Мін і канали. Походили, поштовхались в натовпі, подивились на російські матрьошки і глиняні сервізи, та й пішли. Ще півгодини походили центром міста, задираючі голову на освітлених неоном височенних офісних монстрів. А потім пили пиво біля вокзалу на березі озера, дивились на тихе звідси неонове місто на іншому березі і просто насолоджувались теплим вечором. Було гарно і затишно. Думки бігали назад, в час, коли Китай був далеким і нереальним, а потім вертались і бігли в інший бік - як буде в Пекіні, і як зустіне нас Росія? Як буде вдома? Закінчувався сьомий місяць подорожі. Попереду ще довга дорога, і вже так хочеться додому… Перенестись би на пару днів, а потім назад! Проте замість чарівного вертольоту нас чекало сидяче місце в нічному потязі в Кайфенг.

Корисне

Транспорт. Квиток на швидкий потяг з Суджоу коштує 65 юанів за дві години. Тихохідні поїзди дешеві, проте йдуть п'ять-сім годин. Автобусний квиток коштує 70 юанів за дві з половиною години.

Міські автобуси коштують 2 юані. Метро - 2-4 юані, в залежності від відстані. Варто купити мапу Нандзінгу за 2 юані, в ній є всі автобусні маршрути.

Вхід. Безкоштовний був тільки меморіал бійні в Нандзінгу (проте брали гроші за зберігання сумок в музеї і за додаткову експозицію про війну на Філіпінах) і парк навколо озера. За все інше деруть на кожному кроці (від 10 юанів за прогулянку стіною до 70 юанів за гробниці Мін), проте Важливий Папір вкупі з посмішкою допомагали усюди.

Житло. Ми самі не жили, проте заходили в Sun Flower Hostel. Розташований він прямо біля храму Фуцзі, проте ціни більш-менш нормальні як для цього регіону, 40 юанів за ліжко. Там же можна взяти непогану мапу міста.

Їдло. Біля Меморіалу Бійні є величезний Ашан, а в мапі позначено ще два Карефори. LP рекомендує їсти біля храму Фуцзі, мовляв там найбільше їдла. Проте там дорого і туристично. Завітайте на вуличку одразу за палацом Тайпінг, там купа місцевих ресторанчиків і базарчик з нормальними цінами.

субота, 18 квітня 2009 р.

Довга дорога на Шанхай

День перший. Ченду відпускав повільно. Вставати не хотілось, їхати не хотілось… В ресторанчику готеля знайшлась пречудова книжка про зв'язок китайських символів і християнського Бога. Наприклад, ієрогліф "складність" складається з дерева і огорожі. Начебто складності почались у людини, коли вона преступила божий наказ, тобто огорожу, і нажерлась яблук з дерева. І все в такому ж дусі.

Нарешті випхались з готелю. Потрібний автобус не знайшовся, проте знайшовся інший, перехожі допомогли. Далі пересіли на інший автобус, який буєраками довіз до потрібної трасси. Двадцять хвилин обходили розв'язку і вибрались на трасу через дірку в паркані і кущі.

Перша машина - бусік - взяв нас майже на триста кілометрів. Один з водіїв вмів користуватись словником, тому перші дві години розмовляли на папірчику. Потім він сів за кермо, а ми ще годину відпочивали і намагались лишити в голові хоч частину нових слів-знаків.

Наступна машига - бензовоз - провезла нас не дуже далеко. А наступна - ще кілометрів двадцять, крізь найдовший тунель в Січуані, понад 5200 метрів. Декілька разів за цей час починався дощ, блискавки освітлювали небо, а навкруги знову піднялись невисокі мальовничі пагорби, а потім і гори.

Не зважаючи на наші заперечення, водій звіз нас з хайвею і вилізли ми на платіжному чекпоінті. Одразу нами зайнялась мила дівчина. Відвела нас в якусь кімнату, посадила на диван. Невдовзі з'явились ще дівчата в формі, які годували нас лапшою і сосисками та активно фотографували. З'явився також англомовний хлопець і якісь співробітники чекпоінта. А ще через годину приїхала поліція.

Поліцейські довго вивчали візу Лаоса, їх страшенно непокоїло те, що виїхали ми пізніше строка валідності візи, Але після хвилин десяти вони таки вирішили, що в Китаї віза Лаосу несуттєва, запхали нас в машину і повезли в готель. На 25 кілометрів назад, ч'орт пад'єрі! На щастя один з полісменів, молодий хлопець, знав англійську, тому ми могли базово спілкуватись.

В готелі вони відксерили наші паспорти, знову довго вивчали лаоські каплючки, заповняли якісь форми. Поки чекали ксерокси, швейцар підставив нам м'які стільці, так що були ми своєрідними VIP-персонами. За годину на нас прийшли подивитись дівчата з поліцейського відділку, ще якісь хлопці і персонал готелю. Цілий натовп! А галас який! Коли ж формальності закінчили - більше години це все тривало - поліцейські з нами сфотографувались і відправили в кімнату спати.

День другий. Ранком ми поснідали зі шведського столу в готелі, сфотографувались з персоналом готелю і рушили на автобан. Охорону автобану вдалось прорвати апелюючи до автобусу в потрібному напрямку. Там ми і зависли.

Нарешті зупинилась поліція і після деяких перемовин нас підібрала. Однак перед тунелем вони розвернулись і поїхали назад. Ми ж налякані вчорашніми подіями вилізли з машини. Один з поліцейських виліз з нами і прогулявся з нами автобаном, намагаючись щось нам розповісти. Аж ось знову приїхала машина з його напарником, вони вдруге посадили нас всередину і ми поїхали. Доїхали до толгейту черех кілометрів тридцять, де поліцейські безкоштовно вписали нас в автобус до міста Вансіань.

Там ми збирались поїхати далі по хайвею, але хайвей виявився ще в процесі побудови. Нам би і пересісти на човен по Янцзи, але я стормозив, намагаючись виїхати на дорогу далі, у Вухань. До того ж коли вже збирались йти з автостанції, намалювались ще двоє поліцейських, які після довгих роздумів пообіцяли забезпечити нас квитком до Вухані. Вони відвезли нас на іншу автостанцію, купили таки квиток і поїхали.

Квиток виявився не До Вухані, а до Лічуаня, міста через 140 кілометрів. Дорога ж до всього з приємної автостради перетворилась на розбиту гірську трасу, з чергами і нескінченними поворотами. Тут я й згадав про човни. Кажуть, наступного року Три Ущелини Янцзи затопить найбільша в світі дамба. Вода і зараз вже піднялась наполовину. До того ж з такою дорогою човен би був швидший. Але човни лишились позаду…

Треба віддати належне, але ця звичайна дорога покращила мені настрій краєвидами. Частина її проходить мальовничим каньоном, де невеликі скелі поросли густим зеленим лісом. Потім дорога піднімається вгору, а внизу лишаються малесенькі пагорби з будиночками. Нарешті на перевалі стоїть ціла армія карстових стовпчиків, а внизу вся долина блищить залитими водою рисовими полями.

В Лічуань ми приїхали вже в темряві. Готель знайшли прямо напроти автостанції, де шалено торгувались за непогану кімнату. А на вулиці знайшлись екстремально дешеві мандарини по 2 юані за кіло і вечірня аеробіка.

Весь третій день пройшов в прориванні крізь погану дорогу, дощ, грязюку і мою власну тупість. Чомусь саме на найскладнішому відрізку дороги я примудрився декілька разів зробити речі, які затримували наше і без того повільне пересування.

Один з водіїв виявився англомовним. Хотів взяти гроші, але і затак провіз кілометрів двадцять, висадив і повернув назад. Вже під кінець дня дощ став грозою, а дівчина зустрічної машини допомагала нам стопити. Під кінець вибачилась, що не може допомогти, видала нам парасолю і поїхала. Водій спального автобуса, який зупинився на перепочинок поряд, пообіцяв увезти у Вухань, але не повіз. Натомість нам видали плюшки, варені яйця, сто юанів і викликали поліцію для нашого негайного порятунку.

Поліція відвезла нас до відділку, де довго співставляла наші паспорти з книжечкою-методичкою про іноземні паспорти і візи. Потім вони привезли з сусіднього села вчительку англійської, приємну жінку, з якою вдалось навіть поговорити. І тільки через годину, о п'ятій вечора, нас таки випустили на трасу, де одразу застопився водій на Їчангу. Весь поліцейський відділок на чолі з дуже серйозним начальником вийшов нас провести.

Дорога виявилась тим ще угробищем. Іноді гарна, але по більшості й зовсім без покриття. Знав би - три рази подумав сюди їхати. Як будете там і будете мати гроші, то без роздумів їдьте річкою. Їхали ми двісті кілометрів п'ять годин. Та й з них останніх кілометрів автобаном. Вийшли на розв'язці двох автобанів майже об одинадцятій. Там і заночували в наметі в кущах. І всю ніч в двадцяти метрах від нас гули фури.

Знову ж таки гарна рекомендація. Там де сходяться автобани зазвичай величезні розв'язки, між дорогами купа місця з травою, кущами і деревами. В них можна непомітно спати, при цьому лишатись на теріторії автобану і не шукати дірки в його огорожі. І місцеві жителі випадково не знайдуть. Тільки бажано ставити намет в темноті, а збирати раннім ранком.

День четвертий. Прокинулись о шостій, швидко зібрались і одразу ж застопили фуру. Але всього лиш на тридцять кілометрів.

Наступну машину чекали довго і під дощем. Поряд була сервісна зона і заправка, звідки приходив гнусний китаєць з кульком і намагався нас кудись відвести. Коли ж він прийшов з підкріпленням, ми піддались на його зазивання, але так і не зрозуміли, чого він хотів. Водії фур на заправці одразу махали руками, дощ все не закінчувався, ситуація була майже безнадійною. Проте нам таки застопилась крута машина до Вухані. Сидіння були зі світлої шкіри і нам було соромно сидіти на них в наших брудних і мокрих від дощу штанях.

Розв'язка обвідної коло Вухані була на вигляд ще більш безнадійною - сервісної зони з повільними машинами немає, швидкі фури, водії майже не помічають. Нам треба було проїхати два повороти і звернути на третьому, що могло означати три машини і купу часу. Проте ось тут щастя нарешті нам посміхнулось. Зупинився мікроавтобус, який йшов майже до Нанджінгу, звідки до Шанхаю лишається всього триста кілометрів.

Коли відкрили двері, мені назустріч випорхнули дві повітряні кульки, а хлопець спитав англійською куди нам треба. Щастя! Вони їздили цілою родиною святкувати весілля англомовного хлопця до батьків дружини, а зараз вертаються назад. Всього п'ять дорослих і шестирична дівчинка. Говорили про те і інше, разом обідали, а під кінець розважали дівчинку, граючись з нею її ведмедиком. Виявили китайський варіант нашої гри в камінь-ножиці-папір. Приказка в них зовсім інша, але після неї так само кидають ті самі жести пальцями.

Вони вмовили нас їхати через Нанджінг, а не звернути прямо на Шанхай, мовляв, так буде більше машин. Потім закинули на залізничну станцію, купили квиток до Шанхаю, а на прощання не зважаючи на всі наші заперечення видали кульок з їдлом з машини. Тепер в нас є чотири пакети швидкорозчинної лапші чотири пачки печива і п'ять маленьких пляшок води.

Боже, бережи цих людей. Пам'ятаючи таке відношення, ми самі маємо робити так для всіх наших гостей, які пройшли довгу дорогу від свого дому до нашого. Накормити їх обідом, підвезти, допомогти порадою коштує нам дуже мало. Я вірю, що добро передається по колу. Приймати його в дорозі і потім передавати іншим подорожуючим. Робити одним людям і брати від інших. І так буде воно множитись у світі.

З квитками і пакетом вермишелі ми сиділи на вокзалі. Поряд люди поспішали на поїзди. В іншому кінці залу кожну хвилину щось казав матюгальник. Поряд сиділа тітонька, харкала, плювала на підлогу і лузгала цукерки, кидаючи сміття на підлогу. В підлітка з мобільника грала російська попса. Дві з половиною тисячі кілометрів шляху майже позаду. А завтра вранці нас чекав Шанхай.

пʼятниця, 3 квітня 2009 р.

Ущелина Стрибаючого Тигра

Ущелина Стрибаючого Тигра вважається найглибшим каньоном Китаю і одним з найглибших в світі. Правда, китайці рахували глибину каньону від найвищих вершин над ним. Тим не менш трек по каньону красивий, хоч і не вражаючий після Непалу.

Ми приїхали в Чоутоу з Ліджангу автобусом, кинули великий рюкзак в кафе у Марго і о шостій почали підйом. До Naxi Family Guest House півтори години ходу, але ми вибрали не ту стежину. Повертати треба після школи. А якраз перед нею на заборі намальовано величезні стрілки, тому багато людей - і ми теж - повертають одразу наверх. "Правильна тропа" широченна, поступово набирає вгору до Naxi Family Guest House. Верхня тропа одразу стрімко злітає до неба, відкриваючи неймовірні краєвиди на Янцзи і її приток на початку каньону. В селищі треба перепитати дорогу, якою буде вузенька траверсна стежка, яка теж приведе до Naxi Family Guest House. Інших стежок навколо безліч, тому самостійно знайти потрібну не вийде. Таким чином верхня дорога приємніша і красивіша, проте займає дві з гаком години і потребує уточнення курсу посередині. В Naxi Family Guest House ми прийшли разом з темрявою.

Зважаючи на хмари і майже постійний дощ, ми весь наступний день провалялись в ліжку, або теревеняли з іншими туристами, які чекали сонця. Дядечко-англієць з Бірми, пара з Португалії і пара з Канади. Вилізли лише під вечір, коли дощ зупинився, а в хмарах з'явились голубі дірки.

Наступний день знову приніс дощ, але о дванадцятій перестав, і ми таки рушили далі. На середині шляху він таки спробував нас намочити, але ми сховались під дощовиками. Хмари тримались високо, тому ущелину було добре видно. Не бачили лише самісінькі верхівкі скель над головою. Перед зльотом на саму верхню точку, який називають 24-28-30 поворотів, тітонька пропонує снікерси і ганджу, аби злетіти ще вище. Ввічливо відмовились.

Після деяких вагань заночували в Five Fingers Mountain Guest House. Спочатку, правда, там навіть хазяїв не було, проте коли ми прийшли самозаселятись, вони магічно з'явились.

На ранок погода була пречудова. Світило сонечко, легкі хмаринки іноді торкались сніжних вершин, дмухав весняний вітерець. Дядечко-англієць з Бірми прийшов до нашого гестхауса від шуму будівництва в Halfway Guest House, і ми разом снідали смачною бабою з медом, тобто млинцем.

Після сніданку ми прогулялись годинку далі, зазирнули в кінець ущелини, а потім по залитій сонцем стежині повернулись в Naxi Family Guest House. Навкруги неймовірні краєвиди, а назустріч натовпом валили туристи, що повилізали з Ліджангу на гарну погоду.

Наступного ранку небо знову насупилось і посіріло. На зворотньому шляху ми зупинились у Марго, яка дивилась Фантом Опери. Замовили чаю і лишились разом з чудовою музикою аж на дві години. А потім з пречудовим настроєм вийшли на трасу і піймали машину до Шангріли.

Корисне

Транспорт. Від Ліджангу можна їхати до Чаутоу прямим автобусом, але він ходить всього двічі на день. Можна скористатись також одним з автобусів на Шангрілу, які щопівгодини йдуть з південної автостанції. Їхати 2-2.5 години за 23-35 юанів.

Вхід. 50 юанів, 25 з ISIC., перевірили, шо зроблені на Као Сан на наступний рік айсіки таки працюють. В темряві можна проходити без квитка.

Житло. Гестхауси в ущелині зустрічаються що одну-дві години. Дуже сподобався Naxi Family Guest House, де дабл без душу сторгували за 30 юанів. Тепла атмосфера, непогана кухня, вражаючий краєвид, безплатний Інтернет. Провели там три ночі, за що були на прощання нагороджені мантою.

В Tea Horse Guest House гарний краєвид і кухня. Half Way, як на мене, занадто популярний, до того ж у них будівництво з усіма витікаючими шумом і пилом. І навіть туалет з найкращим в Юннані краєвидом не виправляє справи. Five Finger Mountain майже сімейний, затишний, тільки з гарячим душем важко, кожний раз треба просити.

Їдло. Кафе Марго цінне скоріше самою Марго, ніж іжею. Вона вилає мапи, дає інформації і іноді показує кіно.

середа, 1 квітня 2009 р.

Українці в Китаї

Крокуючи ущелиною Стрибаючого Тигра, натрапили на невеличке поселення українських козаків. Коли москалі остаточно валяли Січ, одна з груп біженців потрапила до Туреччини, звідти бігла до Ірану і, приєднавшись до одного з караванів, шовковим шляхом добралась до Китаю. Осіли вони в ущелині, аби місцеві не чіпали. Зараз їх селище знаходиться в стороні від головної дороги, куди ніхто з туристів не заходить, а ми потрапили туди абсолютно випадково.

Нажаль, за двісті років українську мову нащадки козаків забули, хіба що деякі дідусі її трошки пам'ятають. І очі теж стали розкосі. Проте уклад життя зберігають. Вирощують картоплю і буряки, з яких варять справжній борщ. Як і в інших українських селах, по вулицям бігають курі і порося на милицях. Чоловіки носять оселедці, шаровари і вишиванки, а дівчата - довгі різнокольорові спідниці. Люльки теж у великій шані. Тільки волів їм тут не вистачає. Вдень всі пораються на городі, а ввечері дивляться по телевізору новини з Рідної Неньки і п'ють горілку. По святах на шибеницях розвішують солом'яних москалів, яких ввечері з піснями і плясками спалюють.

Хати ліплять з каменю, бо його тут багато, а дах, як і в давнину, з соломи. Розписують хати дивними мотивами, українськими візерунками в китайському стилі. Під кожним дахом ховають невеличку гармату, бо ж ніхто не знає, чим скінчиться протистояння китайців і москалів на Дальньому Сході. Є в селищі і маленька церква, чи не єдиний на весь китай острівець слов'янської духовності і релігійності. Ікону вознесіння Христова, кажуть, привезли ще з України.

Колишні козаки зустріли нас дуже тепло, пригостили салом з часником і варениками. Вареники, правда більше були схожі на китайські пельмені. Від горілки ж відмовились, бо на трекінгу. Ми б просиділи там цілий день, але треба було рушати далі, аби до темряви бути в кінці каньону. Довго бажали всього найкращого і нарешті таки рушили далі.

неділя, 29 березня 2009 р.

Околиці Ліджангу

Навколо Ліджангу є досить багато цікавого. Та й сама долина, в якій знаходиться місто, надзвичайно красива. Тому більш ніж варто взяти байк і присвятити день або два околицям.

Недалеко Ліджанга на північ можна відвідати чергове старовинне містечко Шухе. Підозрюю, що Lonely Planet не згадує про нього, бо два роки тому, коли велись дослідження, 'старовинне' містечко ще було недобудоване… Зараз канали і лавки вже функціонують, а нечисленні туристи крокують його вуличками. Аби окупити відбудову містечка, з відвідувачів навіть беруть гроші. Але доріг багато і всі чекпости легко обходяться.

Можливо, більш цікавим є звичайне селище навколо Шухе. Воно навіть містить один храм, вирубаний в скелі. Знайти його дуже легко - прапорці на схилі можна побачити з Шухе. В храмі є Будда, барабан і героїчний плакат Мао на чолі політбюро на конях.

Далі дорога йде селами, над якими знаходиться храм Фугуо. По опису з LP я знайшов поворот, кудись заїхав і пішов лісом. І попав на кладовище. Чую - якийсь галас. Виходжу на галявину, а там стіл накритий, дядьки пиячать і веселяться, а поруч ще один дядько свіжу могилу риє. "Приєнуйся" - кричать. "Дякую, наступного разу…" - відповідаю і йду вниз. Взяв байк і трасою викрутив наверх кілометрів п'ять. Краєвиди шалені! На кожному повороті думаю - "Заїду за наступний поворот, храм і побачу". Так назад і не повернув і таки викрутив до залишків монастиря прямо біля дороги.

В монастирі зустрів мене старенький дідусь. Спочатку чаєм пригостив, потім ми з ним молились. Він читав мантри і грюкав барабаном, а я медитував. А потім ми разом вчили мови. Він англійську, а я китайську. А ще в нього є гостьова книга, де всякі мандрівники пишуть відгуки. І я написав. На кінець дідусь попросив у мене грошей. Дав йому українську монетку. Не люблю, коли святі люди грошей питають, не їхнє діло гроші рахувати, на те є ящики для пожертвувань.

Лихо з'їхавши з гори - п'ять кілометрів спуску серпантином та ще карусель - поїхав в Басю. Аутентичне село, є головна вулиця з ресторанчиками-готелями, але тихо і приємно. Сусідні вулиці взаналі туристів в житті не бачили.

Головне ж в Басі знамениті фрески. Як звичайно, я зайшов з чорного входу - і одразу в павільон з найкращими фресками. Аж тут тітонька - "Всі мають платити, то й ви платіть". "А я не всі" - відповідаю. Поки здивована тітонька обмірковувала мою відповідь, я все добре роздивився, помахав рукою і поїхав. А фрески там таки гарні.

На зворотньому шляху все починався дощ, але так і не почався. Я до темряви встиг і новим містом трошки поїздити. Є там базар, а недалеко нього діючий храм таоїстів. Є досить приємні вулиці з ресторанчиками і деревами. В цілому нове місто справляє гарне враження.

Корисне

Транспорт. Байки добре орендувати біля статуї Мао в кафе Alibaba. Простенький Giant в непоганому стані і в комплекті з пляшкою води і схемою околиць можна отримати в своє розпорядження на день за 15 юанів.

Вхід. Старовинне місто Шухе платне за 50 юанів, проте ворота з контролером просто об'їхати стороною. Наприклад, з півночі. Я ж просто проскочив на байку біля каси.

Фрески в Басі коштують 30 юанів, проте є задні двері. З них виганяють, проте можна встигнути подивитись найкращі з фресок в найближчому павільоні.

Їдло. Біля головного входу в парк Дракона за 2 юані продають смачні товсті млинці з гострими овочами. Паковані в пакет, вони зручні для перекусів в дорозі.

неділя, 22 березня 2009 р.

Китайський автостоп

Ранком пішки вийшли на трасу. Готель знаходився на околиці міста, тому йшли хвилин десять. Стали за з'їздом з автобану. Про всяк випадок перепитали у автобуса, що проходив, куди він їде. Стояли хвилин десять, після успішного Таіланду з'явилось відчуття, що ми висимо.

Китайці майже не звертали на нас увагу. А ті, що звертали, посміхались і махали нам руками. Більш старші уявляли себе Мао Дзедунами, махаючи рукою з кам'яним виразом обличчя саме так, як Брєжнєв махав з мавзолею.

Нарешті нам зупинилась машина з двома хлопцями. Хвилин п'ять перемовин щодо наших бажань - і ми їдемо. Хлопці подзвонили по допомогу до англомовної подруги з Куньміна, якій ми змогли пояснити наші бажання. "Мої друзі хвилюються, що не їдуть в Куньмін" - "А ми з ними до повороту, а далі піймаємо наступну машину". Хлопці заспокоїлись і нам навіть вдалося познайомитись. До речі, китайці називають Україну "Уграна" і пишуть трьома ієрогліфами. Зупинились на базарчику біля дороги, де нас пригостили маленькими і неймовірно смачними ананасами.

Між тим автобан проходить повз гори, засаджені каучуковими деревами. Для цього на схилах вирубають вузькі тераси, нещадно винищуючи джунглі. Ближче до Сімаю каучукові дерева потроху зникають, а на їх місті з'являється чай, яким знаменита провінція Юннань.

Нарешті хлопці звернули з автобану і ми попросили їх нас висадити. Вони здивувались і знову подзвонили знайомій. Ми через неї заспокоїли їх, що будемо й далі зупиняти машини, а на автобус аж ніяк не хочемо. Хлопці одразу зраділи і поїхали. А ми вернулись з розв'язки на дорогу.

Хвилин за п'ять зупинилась машина, яка хотіла грошей. А ще за п'ять ми їхали безкоштовно в Сімао. Біля Сімао водій з'їхав з автобану і, поки ми зрозуміли, що відбувається, завіз нас на автостанцію. Першою думкою було вернутись до автобану, але ходити було ліньки, тому ми купили квиток до міста Пуер і вже за десять хвилин їхали в автобусі. Як виявилось, автобан чомусь в Сімао закінчується і знову починається десь за Пуером. Автобус їхав сорок кілометрів більше години, забираючі в гору і обганяючи повільні вантажівки між поворотами серпантину.

Поціновувачі зеленого чаю,звичайно, знають елітний чай Пуер, що вирощується в районі однойменного міста. Чай пресують в пласкі брикети, якими завалені всі чайні лавки Юннані. Іноді з чаю пресують картини, які в рамці теж продаються в чайних лавках як сувеніри. Саме ж місто виявилось типовим китайським квадратно-бетонним і не сильно приємним.

На автостанції ієрогліфами і мигами пояснили водію, що хочемо виїхати за місто - автобус йшов кудись далі. Вийшли одразу за містомі стали за толл-гейтом, де беруть гроші за проїзд дорогою. Дві перші машини виявились таксистами, а третя забрала нас до самого Куньміня, куди ми долетіли зі швидкістю за 100 кілометрів на годину. Нажаль, водій і його жінка не розмовляли англійською, та й взагалі не проявили до нас ніякого інтересу.

Куньмінь почався триповерховою розв'язкою, від якої ми проїхали трошки об'їздною і нас висадили на невідомій околиці. Опа-на… Де ми і що ми - невідомо, ніхто з перехожих англійською не володіє. Намагались показувати мапу центра і малювати автобус - тільки здивовані очі у відповідь. Тільки один дядько махнув кудись в протилежному місту напрямку, мовляв, вам туди. Пробували стопити міжміськи автобуси, але теж без великого результату. Нарешті, знайшовся хлопець, який ерепиав оточуючих і відвів нас на потрібну зупинкую. Якраз туди, куди вказав попередній дядько. Пошук автобуса в результаті зайняв трошки більше години.

В заповнений автобус ми зайшли через задні двері, в передні не лізли. А проїзд оплачують кидаючи юань в щілину біля на передніх дверей. Тому за проїзд ми не платили. Але метод цей не працює в пустих автобусах. Водій вас бачить і так через камеру біля керма. А в пустому автобусі пасажири підказують платити.

Нарешті задворками ми доїхали до центру. Я зайшов до найближчого готелю прояснити місцезнаходженя і подзвонити Джоану, іспанцю, який мав нас у себе оселити. Він пояснив, що шукати його треба біля університету, а дівчата з готелю підказали автобус. Знайти ворота університету нам допоміг студент китаєць, який трошки володів англійською. Він сам до нас підійшов і прогулявся кілометр до потрібного місця. Охоронець на моє питання щодо телефону простягнув свій мобільник. І вже за десять хвилин ми здоровкались з Джоаном.

Китайці, особливо молоді, дуже раді допомогти. Тільки проблема в тому, що мову англійську вони не знають, тому допомога їхня не завжди йде на користь. Вони будуть писати вам ієрогліфи, терпляче вислуховувати, відводити до потрібних місць і навіть іноді за вас платити. Надзвичайно! Але поки ви не звернулись по допомогу, ви будете для них меблями. Воїстину дивне притиріччя.

Іноді, правда, вони добряче виснуть, або відмахуються, або навіть тікають - було і таке. Але я думаю це від того, що вони просто не знають чим і як допомогти і намагаються уникнути безпомічної для них ситуації.

Джоан відвів нас на студентську вулицю біля кампусу юннаньського університету. Спочатку ми зайшли в кафе, яким володіють дві італьянки. Збираються тут здебільшого європейці. П'ють Beerlao, який завозять до Китаю нелегально, і їдять піцу. Поїли ми надзвичайно смачно в кафе в сусідніх дверях, а потім провели деякий час попиваючи пиво і базікаючи з дівчиною з Греції і хлопцем з Італії. Додому ми поїхали з Сіцілією, приємною італійкою, яка разом з хлопцем жила деякий час у Джоана.

Європейці в Куньміні - та й, мабуть, у всьому Китаї - тусуються невеликими групами в одному районі. Серед них немає жодного китайця. Така собі резервація без парканів. Європейці вчать китайську мову і культуру, але кажуть, що китайці ніколи не стають друзями, між ними завжди є товстелезна стіна. Прірва. Ті, хто працює тут, знають один одного і обертаються в одній вимушеній компанії протягом всього китайського буття. Тільки це і дозволяє хоч трошки відчути затишок дому. Китай для нас занадто чужий і ми йому потрібні рівно настільки, наскільки потрібні. Це відчуваєш на кожному кроці.

пʼятниця, 20 березня 2009 р.

Китай. Перші враження

Китай почався ще в автобусі з Удомсая в Менглу. Порахувавши гроші, які ми витратили б на ночівлю в прикордонному Ботемі, їдло і таке інше, ми вирішили не гаяти час і доїхати в китайську Менглу автобусом. Автобус був китайським, з китайськими номерами, китайськими написами, китайським водієм і китайськими пасажирами. Китайці досить безпардонні, нас намагались зігнати з місць, але отримали відповідь російською, аналогічні інтонації - і облишили, а інші пасажири дружньо посміхнулись.

Дорога за Удомсаєм згодом перетворюється на жахливу, тому 90 кілометрів до кордону їдуться більше трьох годин. За 20 кілометрів перед кородоном раптом з'являється автобан, і автобус починає їхати набагато швидше. На лаоському кордоні китайці повною мірою себе проявили. Індійці намагаються пролізти без черги, але знають, що це таке і хоч якось її утворюють. Китайцям поняття черги не знайоме, вони ломились у віконечко паспортиста з якоюсь наполегливою агресією, наче від того залежало їх майбутнє. Комунізм…

Вони пихали пр кордонникам якісь гроші, а з нас грошей чомусь не взяли. Штамп - от і закінчився Лаос. Поки китайців штампували, ми встигли погуляти навколо митниці. Зустріли німця, який живе в Китаї два роки і вимушений періодично виїзджати для продовження візи. Німець мав скейборд і проблеми з прикордонниками через неправильний в'їздний штамп.

Нарешті погрузились в автобус і поїхали до китайських паспортистів. Якщо Ботен - це купка сараїв і невелика будівля митниці, то прикордонний китайський Мохан - це нова триповерхова забудова, магазини, клумби і навіть пішохідна вулиця.

Офіцери взяли наші паспорти без черги і видали міграційні картки. А потім забрали паспорти на перевірку. Чекали з півгодини. І автобус чекав, від'їхавши трошки далі. Прикордонники поїли нас зеленим чаєм і всіляко заспокоювали, що то звичайна процедура, все буде добре. Нарешті паспорти повернули. Віку прошта пували швидко, а мій паспорт, однак, визвав проблеми. Захисний напис "УКРАЇНА", який можна побачити в ультрафіолеті, світився на сканері, і погранці довго не могли зрозуміти, що то такє. Потім вони довго намагались пізнати мене з бородою на фотці, якій майже десять років. нарешті паспорт проштампували. Ми в Китаї.

Китайці таки добудували автобан до самого кордону. Однак в'їзд на нього платний. Водій спочатку звернув паралельною дорогою, а потім через дірку в огорожі вирулив на автобан безкоштовно. Автобан вражає. Прокладений кілометровими естакадами над долинами і крізь пробиті в горах тунелі він аж ніяк не схожий на закручені гірські траси Лаосу.

Менгла замість очікуваного селища виявилась майже мегаполісом. Заповнені машинами вулиці з пальмами, міська бетонна забудова, бутіки вздовж тротуарів - одним словом не те, що я чекав побачити. І все ієрогліфами. І ніхто не володіє англійською. В одному з гестхаусів на мої питання мені показували блокнотик з англійськими фразами і ієрогліфами.

Вирішивши нагальні проблеми обміну грошей і Інтернету - треба було підтвердити вписку в Куньміні - ми сіли на автобус в Менглун. За Менглою автобан стає ще більш вражаючим. Китайці не шкодували ресурсів. Один з тунелів має довжину майже чотири кілометри, а мости над долинами майже нескінченні. Проте шлях замість двох з половиною годин займає тепер сорок хвилин.

Вийшли ми на повороті, аби не сходити з автобану. Пройшли повз недобудовану автозаправку розміром з невеликий стадіон. На ній був ринок і нам подарували два маленьких ананаси. Просто так. Зупинився на перепочинок автобус, але нас не взяв. А потім ми досить швидко застопили невелику вантажівку з луком. Водій трошки здивувався тому, як ми вмістили в тімну кабіну свої рюкзаки. Їхали повільно, сідало сонце. Час в Китаї, єдиний, пекінський, ще на годину вперед. Тому сонце сідає в західному Китаї майже о восьмій. Але все одно в Джонгхонг приїхали ми вже в темряві.

Висадили нас десь на околиці міста, біля казино-караоке. На вході стояли дівчата, які голосними вигуками вітали відвідувачів. Спробував показувати їм мапу міста, але пояснити де ми вони не могли. Не змогли пояснити цього і інші люди навколо. Тоді я намалював на папірчику ієрогліф "спати". Побачивши його, дівчата вказали на неонові літери неподалік.

Домовитись за номер в готелі виявилось тим ще цирком. Веселились усі, аж поки під кінець не намалювався дядечко, що володів трошки англійською. Перемовини з дівчатами на рецепції пішли швидше і скоро ми вже пили чай в номері.

Ранком ми витратили певний час на підготовку "словника", але далі папірчик цей активно користали. Розібратись з меню в кафе виявилось легше, ніж я очікував, хоч кулінарного словника в LP було явно замало. Головна страва була дорога, але з суцільного м'яса, трошки гостра, але смачна. До неї додали величезну миску рису, тарілочку гострої квашеної капусти і зелений чай.

Китайські міста самі по собі не цікаві. Вони представляють собою бетонну сучасну забудову, досить одноманітну, не зважаючи на всякі фінтіфлюшки типу дахів "а-ля Таіланд", альтанок і різнобарвності. Зайшли на ринок. Продавці тут майже всі бірманці, знову лінгі і чудові червонозубі посмішки, які вони демонструють, коли чують від нас "белауле" у відповідь на "хеллоу". Багато також футболок з написом "Таіланд", які розвалами лежали на Као Сан. Їх китайці купують як юннаньські сувеніри. Пізніше ми бачили групу туристів-китайців, половина якої була вдягнена в такі футболки.

Проходячи крізь центральний парк звернули увагу, що китайці люблять настільні ігри. В обідній час всі столики заповнені гравцями в маджонг, доміно і карти. Деякі сидять прямо серед покемоноподібних вагончиків дитячої іграшкової залізниці.

Також відвідали ботанічний сад. Що-що, а сади китайці робити вміють. Фактично провінційний ботанічний сад нашому київському поступається лише розмірами. В ньому зібрано безліч рослин і квітів, є пруди з карпами і сад бонсаїв. Неспішна прогулянка займає десь години три і приносить масу задоволення. Можна навіть прокатитись на мотузці над одним з прудів. Побачили і місцеві екскурсії. Попереду екскурсовод з невеликим мегафоном, а за ним чи не строєм туристи.

А більше в місті і дивитись немає чого. Неподалік готелю відшукали дешеву булочну і Інтернет-кафе. А на вечерю купили пару диньок-малюток всього за три юані і миску лапші.

А які ж китайці, спитає наполегливий читач? Вони прямі і егоцентричні. Зазвичай просто на вулиці зустрічаючи погляд вони не посміхаються. Проте ведуть себе привітно, іноді махають руками і кричать "хеллоу". Обслуговують теж більш-менш привітно. Дівчата в готелі чи не півгодини зі мною носились, поки я все намагався розпитати. Тобто совка тут немає. Але є велике "але". Егоцентризм киайців в тому, що вони ніколи не думають про інших, коли ситуація цього не вимагає. Палять усюди, в автобусах, потягах, офісах, банках, взагалі усюди. На переходах водії нікого не пропускають. В черзі будуть штовхатись. Коли треба, мотоцикліст в'їде на заповнений людьми ринок. Поняття збереження обличчя у китайців немає, тому вирішення спорів виливається в крик, на який повертаються всі оточуючі. Пояснити це можна, звичайно, умовами виживання серед мільярду собі подібних. Але при нинішньому рівні комфорту така поведінка вже неактуальна. Комунізм, блін…

Корисне

Добирання. Щоденно о 8:00 від автостанції в Удомсаї їде автобус в Менглу за 50 ККіп, їхати приблизно п'ять годин. Можна їхати на ньому і в Ботен за 28 ККіп. Здається, є ще автобус о 9:00, але є він тільки в розкладі в інфоцентрі. На автостанції в його існування не вірять. Автобус позначений п'ятьма китайськими ієрогліфами, тому пізнати його на дорозі важко. Орієнтуйтесь на невеликий китайський бусік в зазначений час. Краще приходити заздалегідь, оскільки китайців багато, а місць мало.

В Китаї автобусів багато, але автостанції старанно заховані між будинків, а розклад написаний виключно ієрогліфами. Іноді касир володіє англійською. Квитки перевіряють вже на виході до автобусу, тому сісти "до виїзду на автобан" без квитка не вийде.

Проживання. Живемо невідомо де на виїзді з Джінгхонгу за 25 юанів з телевізором і душем. Є також одноразові зубні щітки шампуні і термоси з окропом.

Готелів неподалік нашого багато. На багатьох з них є ієрогліф "спати". Шукайте його і буде вам щастя. Звичайні готелі досить дорогі, близько 30 юанів за ліжко. Ночувалки на околицях виявились значно дешевші.

Їдло. Їдла валом, треба тільки знати ієрогліфи. На вуличних лотках можна тикати пальцем. В магазинах є дешева лапша і булки.

Інше. Китайська грошова одиниця зветься юань, або по-місцевому квай. Діляться на десять джао або на сто фень. Актуальний курс юаня приблизно 6,8 юанів за один доллар.

Лаоських кіпів треба позбуватись в банку в Удомсаї. Там на них можна купити долари. Можна пробувати робити це і в Ботемі, на кордоні, там є обмінник прямо на трасі. Міняти кіпи на юані можна у жінок одразу за китайським паспортним контролем, або в менглі у рикш біля автостанції. Як не торгуйся, але курс там і там однаково невигідний, у мене вийшло 1385 замість 1250 кіп за юань, тому міняйте прямо на кордоні, щоб не витрачати час в Менглі.

Купувати юані краще в банку, їх в містах багато, буквально на кожному кроці. Можна міняти і з рук, але, кажуть, гірший курс. Плюс можливість бути ошуканим і ненульова вирогідність отримати фальшиві купюри. Тому краще все ж таки в банку.

Будьте готові, що в Китаї ніхто не знає англійської. Беремо це за аксіому. З неї бувають виключення, але розраховувати на них не варто. Тому рекомендую запастись розмовником або заготовити написані фрази на папірчику. До всього, відповідаючи на вашу відповідь, китайці пишуть на папірчику ієрогліфи, мало хто здогадується малювати схеми. Папір для писання і малювання теж знадобиться, адже малювати ієрогліфи легше, ніж їх вимовляти, а тим більш розуміти місцеві акценти.

Інтернету в Китаї валом за 2 юані за годину, іноді 3. Треба тільки знати відповідний їєрогліф. Він схожий на два "х" в квадратику без нижньої сторони. Кафе зазвичай величезні, містять декілька десятків терміналів.

середа, 18 березня 2009 р.

Удомсай

Удомсай (Udomxai) - столиця однієї з північних провінцій Лаосу. Ми вирішили зупинитись тут на одну ніч, аби прибути в прикордонний Ботем якомога раніше.

Зранку вийшли на трасу в Нонг Кіяу. За півтори години проїхало аж дві машини, які їхали далі села. В обидві ми не вписались. Місцеві діти затіяли біля нас веселу метушню, а старша дівчинка подарувала букет квітів. В кінці кінців ми плюнули і пішли на автобус, що якраз відходив.

Мінібас був повний туристів, виключенням стала тільки місцева тітка з дитям. Тітці спочатку було спекотно, тому вона підняла светра, виставивши всім на демонстрацію свої груди. А коли дорога почала підніматись вгору, її почало нудити. Мабуть, вона була виправданням Лаосу за спокійний попередній автобус. Коли ж недалеко від Удомсаю тітка відключилась, ми вже зраділи, але тут раптом почало нудити її малого, і концерт продовжився. Добре що ми сиділи на передніх сидіннях, тому насолоджувались тільки звуками, іншим білим повезло менше. Взагалі по описам в інеті, нудить в автобусах всіх місцевих, дивно що іноземці переносять серпантини набагато легше.

Дорога могла б бути дуже красивою. Серпантин майже весь час піднімається в гори, покриті колись джунглями. Але випалення лісів робить страшну справу. Тепер замість палаючих зеленню схилів навколо десятки кілометрів попелища, пересипаних обсмаженими лишками дерев. Де-інде від землі ще піднімається дим від згасаючою пожежі, а серед схилів на маленьких цілих галявинках стоять закопчені сараї. Це, мабуть, найсумніший краєвид з усіх, що я бачив. Жах…

Нарешті дорога виходить в широку долину, де і розташований Удомсай. До кордону з Китаєм лишається сотня кілометрів і Китай буквально дихає в обличчя. Майже на кожному будинку написано ієрогліфами, а в магазинах в більшості продаються китайські товари. Кажуть, китайці приїздять сюди за тайськими товарами. І вони тут є. І китайці, і тайські товари. Тільки перші зазвичай проїздом а другі дорогі. Та й взагалі незрозуміло, нащо китайцям тайські товари. Але це, насправді, не важливо.

Цікавого в місті майже нічого немає. Є ступа на невеликому пагорбі, не стара. Біля неї можна зустріти англомовних монахів і туристів. Є пам'ятник Вождю в а-ля буддійській альтанці з святою парасолею на верхівці. Є десь за центром монастир. Можна ще треки ходить, але сіре небо повністю відбиває бажання кудись іти.

Натомість ми пішли в баню. Як і в Луанг Прабангу, баня в Удомсаї зорганізована організацією Червоний Хрест, а ходять до неї майже виключно місцеві. Приємна річ, тільки віничка не вистачає. Є і масаж, але нам вистачило і бані.

Корисне

Добирання. З Нонг Кіау о 11-й ранку іде єдиний автобус в Удомсай за 40 ККіп. Автостоп мабуть можливий, але траса майже пуста.

Проживання. Шиканули і вселились в готель Vivanh Guest House. 60 ККіп за номер зі шкафом, телевізором, дзеркалом і м'якеньким тепленьким ліжком. Все добре, тільки нагрівач в душі недостатньо потужний, тому вода ледь тепла.

Їдло. Ресторанчиків безліч. Ми вечеряли в KeoMoungkhoun. Смачно і відносно дешево, 8 ККіп за суп або смажений рис.

Інше. Інтернет усюди по 200 кіп за хвилину. Там де я був, було ще й повільно. В готелі Lithavixay, що навпроти, не було конекту.

Баня в червоному хресті трошки гірша за таку в Луанг Прабангу, 10 ККіп. Масаж за 30 ККіп за годину.

В банку начебто можна поміняти зайві кіпи на бакси. Ми робочі години проскіпали, тому точно сказати не можу. Однак бачили курси валют в інформаційному пункті. Юанів в списку валют не було.

Інформаційний пункт на диво юзабельний. Видає безкоштовну мапу. Має також список всіх готелів з цінами, розклади транспорту, курси валют, трекінги і всяке інше.