Абу Дабі

На літаках Українських міжнародних Авіаліній такі малі обіди, що аж соромно в тарілку дивитись. Мабуть саме тому літак приймають в саму дупу аеропорту, десь між вантажними літаками і стійлом для баранів, а потім пасажирів довго автобусом везуть до аеропорту.

Аеропорт нагадує невеликий білий гриб, що росте посеред вкритого вогниками і асфальтом льотного поля, яке в свою чергу обіймає пустеля, розчерчена до обрію вогнями автострад. Від аеропорту в різні боки ростуть гриби поменше, в яких в свою чергу знаходяться гейти. Справжня сім'я.

Зсередини аеропорт чимось нагадує мушлю, викладений блискучою синьою і зеленою плиткою. Ви коли небуть були всередині гриба? Ну то воно так і виглядає, скоріше за все. В залі очікування немає кутів, все закруглене. Стеля центральною колоною піднімається з нижнього поверху і шляпою гриба накриває верхній зал. Незвична архітектура, як для аеропорту. Саме оця плитка знімає звичний для аеропортів наліт сучасності, тому скоріше, таке оздоблення могло підійти мечеті.

Навколо сидять араби і бедуїни в довгих білих одежах і арафатках, або в костюмах. Білосніжних пустельників часто супроводжують жінки, закутані в чорне і з розфарбованими охрою руками. Обличчя вони не прикривають. Яскраво виглядають старші люди, які на тлі темної шкіри носять довгі руді або білі бороди. Моя зона очікування окупована різнокольоровими індійськими жінками в піжамах, яких знімає на камеру елегантний молодий індієць в костюмі, шарфі і вусах.

Іноді проходять іноземні туристи, але їх майже не помітно. Більшість з них - пасажири рейсу з Києва, які вже другу годину вештаються по Duty Free в очікуванні рейса на Бангкок. Наших одразу помітно по напруженим обличчям і купі пакетів з магазинів. Навіть кришнаїти, купка яких теж тут чекає рейса в Індію, виглядає напруженою і зовсім не схильною до медитативного споглядання. В одному зі схованих між поверхами кафе є піаніно, біля якого полюбляють збиратися західні туристи. Зараз навколо піаніста стоять американські хлопці, які з пляшками Хайнекена голосно співають дорожню пісню, після чого зі словами "ну нам пора" тиснуть один одному руки і рушають на рейс.

Інтернет тут безкоштовний. Коли немає ноутбука - можна скористатись одним з двох десятків стаціонарних терміналів. Однак розетки тут не стандартні, звичайна вилка туди не лізе. Звичайно, помітив я це тоді, коли заряду батареї вистачало лише на цей пост. Хоча ще пізніше виявилось, що розетку можна відкрити за допомогою стилуса, і тоді вилку встромити цілком можливо.

До речі, єдине в світі місто, назва якого не влазить тут на жодне табло, називається Тхіруванантапурам. А ви би хотіли жити в місті з такою назвою?