English
Русский
Як вже йшлося в попередній частині, в сторону Коньї нас забрала пара на легковому авті. Надзвичайно красива дівчина, яких в Туреччині не так багато, і її чоловік.Гори починаються майже від самого узбережжя, і дорога лізе вгору, оминаючи все більш глибокі ущелини, з обох сторін відкриваються суворі краєвиди. Турецькі гори біля узбережжя не дуже високі, до двух з половиною тисяч метрів. Вони представляють собою нагромадження скель, на яких деінде ростуть дерева і трави, зелені ліси можна зустріти тільки в долинах річок. І ніяких квітчастих і зелених альпійських лугів. Самісінькі сірі скали, старі і потріскані, часом круті, але більше округлі. Стежин не побачиш, та й де там ходить по тих скелях?
Взагалі в Туреччині багато гір і залишків гір, а в степах вже майже континентальний клімат. Тому місцеві каменисті або туфові грунти я міг називати не інакше, як, вибачте, гівноземом. Але не зважаючи на таку землю, посухи і інтенсивну часто холмистість, турецькі фермери примудрюються вирощувати значні врожаї. Вони зрізають склони гір, розбивають каміння і туф, перекопують якимос дивом цей конгломерат, проводять воду для поливу, ставлять теплиці для екваторіальних рослин. І таким чином шляхом складної праці і наполегливости абсолютно непридатна для сільського господарства з точки зору пересічного українця земля стає навіть більш плодючою, ніж наші славнозвісні чорноземи.
Часто ми чули, що Туреччина - то єдина країна Європи, що імпортує лише рідкісні екваторіальні фрукти, а все інше у них своє і, більш того, майже цілий рік. Починаючи від картоплі і огірків, кавунів і динь і закінчуючи лимонами і бананами. До речі, як поянював потім один з водіїв, якщо ви бачити лимони, значить температура в цій місцевості ніколи не буває нижча за нуль, бо лимонні дерева гарантовано вимерзають за одну ніч. Більш того, ціни на місцеві овочі і фрукти при загальній дороговизні їдла там дешевше, ніж у нас. Скажімо, на початку сезону в травні турецькі кавуни в Аланії коштували в два рази дешевше, ніж зараз в разгар сезону в Україні. І кавунів ми там нажерлись за ці два тижні на рік вперед - досхочу! Перший кавун ми зжерли вже в Сіде, а далі постійно тягали з собою важкі полосаті зелені кулі.
По приближенню до перевалу побачили лишки снігу. І не вірили - ще дві години тому не зналу куди діватись від спеки, а тут сніг лежить! На перевалі наші водії запросили нас перепоїсти в ресторані біля дороги. Поки ми там жерли кебаб, на вулиці пішов спочатку дощ, а потім і сніг! Оце так, в спекотній Туреччині ми мерзли і дивились на примхи погоди. Але непогода пройшла ще раніше ніж ми закінчили пити чай на подушках на веранді ресторану. І ми поїхали далі. Через деякий час гори закінчились і за півгодини ми побачили Конью. З траси було видно, що в цілому місто невисоке і тільки мінарети стирчать вгору з рівнини, як голки з подушки. І тільки пара-друга височенних офисних бдівель порушували цю пласку лінію небокраю. Подружжя їхало в гості на північне узбережжя холодного і непривітного Чорного Моря, яке для нас південне і тепле, як для них Середземне. Заїзджати в місто в нас настрою особливо не було, бо вписки ми там не мали, а славнозвісний фестиваль танцюючих дервішів вже давно скінчився. А оскільки всі місцеві пам'ятки так чи інакше пов'язані з дервішами, ми віришили залишити славетне місто на наступний раз, на зиму, коли тут будуть дервіши, і доїхали по кольцевій дорозі до повороту на Аксарай, де й попрощались з водіями.
До речі, Аксарай в перекладі з турецької означає буквально середземний палац. А славетна ця місцевість караван-сараями, яких в оригінальному вигляді, нажаль, вже фактично не лишилось. А колись їх можна було застріти крізь на дорогах. Це було щось на кшалт готелю, пункту зміни коней і невеличкого форпосту. Тепер в два з них, Султанхан і Акзи-Карахан, що знаходяться на трасі, заїзджають туристичні групи по дорозі з узбережжя до Кападакії. Ці караван-сараї ведуть свою історію ще з початку сельджуцьких часів, з ХІІІ століття, але, нажаль, тепер це просто музейчики, і як справжні караван-сараї вони не функціонують.
Дорога на Аксарай була пустою і по ній гуляв холодний вітер. Машин було мало і більша з них частина вертала за 200 метрів від нас кудись в поля. Та от за 20 хвилин ми застопили водія, що їхав на Кайсері. Це було більше ніж ми могли мріяти! Це означало, що ми проїзжаємо Аксарай і доїзжаємо до повороту на долину Іхлара на одній машині. Водія звали Атіла. Він не знав англійської, але ми вже могли трошки спілкуватись за допомогою розмовника і жестів. В кафешці при дорозі він пригощав на чаєм, а ми розговорились з офіціантом на ім'я Алі, що чудово володів англійською. Дивно, як можна не знаходити нікого, хто розмовляє англійською навіть біля туристичних місць, а потім знайти таку людину в барі серед пустих анатолійських степів, які стелились вздовж дороги одразу після Коньї і на багато кілометрів - майже 300 до самого Невшехіра.
Водій доїхав до повороту на Іхлару вже по темноті, близько десятої вечора, довго з нами прощався, тиснув руки, світив в дорогу, а потім крикнув, що він не може нас так лишити посеред степу - і провіз ще 10 кілометрів в ніч. І тільки потім ми таки змогли з ним попрощатись остаточно. Велике спасибі, Атіла, за твою доброту і хай тобі завжди в усьому допомагає Аллах! В темноті ми чи не півгодини вибирали місце для намету, щоб було не дуже брудно ' не було сильно помітно з дороги. А саме в ту хвилину, коли я вганяв в землю останній колик, почався дощ, що швидко перейшов у звливу. Але дім вже був готовий і ми не піймали ані краплі води. Як я дякував собі, що замість купатись і ліниво валятись на пляжі я клеїв дірки в наметі! А ще я дякував Аллаху, що ми встигли встановити намет вчасно, і за те, що нас висадили саме тут, і за те, що водій нам попався надзвичайний. І все склалось найкращим чином. Любіть світ - і він віддячить вам!
