Мей Хонг Сон

03.01.09 9:38
З готелями в Мей Хонг Соні (Mae Hong Son) не склалось, всі дешеві кімнати було зайнято, Новий Рік все ж таки. Тому ми вписались прямо в монастир, який нам радив монах з вату То Пхе. Монастир виявився центральним в місті ватом Джонг Кланг. Багато приграшена ступа, позолочені будди і безліч паломників і туристів. І ми зі своїми бебахами. Поселили нас в довгу кімнату з килимом і купою ковдр і подушок під стіною.

Спочатку ми пішли до туристичного офісу аби дізнастися про трекові маршрути. Аншлаг там був неймовірний, але не за інформацією. Дорога від Паю до Мей Хонг Сону повертає 1864 рази. За деяку кількість грошей можна отримати спеціальний сертифікат, який підтверджує, що його власник повернув саме 1864 рази, не більше і не менше. Ми проїхали вже набагато більше поворотів, тому сертифікат цей нас не цікавив, нас цікавила інфорація.

Ідея була проста - пройти пішки ло міста Пай. Організовані треки існують в великій кількості, але при їх п'ятиденності ціна для нас зашкалює, 700-800 бат на людину вдень. Ми ж хотіли дістати десь мапу і пройти трекінг самостійно. Однак чекало нас велике розчарування. В туристичному офісі нам видали мапу-схему району, ходити по якій через гори було аж ніяк неможливо. Але там же порекомендували звернутись до книгарні десь на півдні міста. Книгарня виявилась забитою мангами, а мапа там була лише одна - доріг Таіланду. Єдиним виправдянням нашого походу в ту частину міста стало чоколядне з кремом морозиво, яке ми не знайшли в центрі.

Однак ми не здавались. Ввечері пішли розпитуватись щодо трекінгів і мап в агенствах. Агенти розводили руками, активно намагались допомогти, але топографічних мап у них так і не знайшлося.

Хоча ні, одна топографічна мапа таки була. Як було зазначено на обкладинці, вона була різнокольорова, докладна, містила дороги, а головне - з двох мап можна було склеїти одну велику і повісити на стінку. Але виявилась вона більше схожа на курсову роботу студента-топографа, ніж на нормальну мапу. Заявлені яскраві кольори виявились депресивними і заважали читати рельєф, рожеві ж дороги вели в нікуди, а не туди, коли ми збирались йти. До всього мапу надрукували на товстелезному папері, мабуть, для зручності вішання на стіну. Маштаб карти теж був найзручнішим: 1.8 км в 1 см, хоча для тих, хто міряє землю в морських милях то і зручно. Так ми її і не купили.

Тоді ми вирішили розпитатись щодо маршруту у провідників. Але далі схеми з логістикою маршруту без жодного орієнтиру вони нічого пояснити не змогли. Помедитувавши на схему ми кинули ідею з п'ятиденним трекінгом в Пай.

Поки ми розпитувались стемніло. В нашому монастирі почався дивовижний рух. Монахи продавали білі паперові кулі, натягнуті на коло з проволоки з факелом посередині. Цех по їх виробленню знаходився на задньому дворі монастиря і без зупинки працював з ранку і досі, але тільки зараз стало зрозуміло призначення тих кулів. Люди підпалюввли факел, куля наповнювалась світлом і гарячим повітрям і злітала в небо. Десятки куль з нашого монастиря і монастиря на горі вогняними точками парили в небі і це було дуже красиво. Іноді до куль прив'язують петарди, і тоді через хвилину з неба гриміло і сипало іскрами. Кажуть, таким чином до Будди відправляють молитви з нагоди дня народження або з іншої. Але споглядаючи ранком закопчені лишки цих монгольф'єрів, що звисали з дерев, ми подумали, що не всі молитви Буддою приймаються.

Коли я ходив фотографувати підсвічені вночі вати над озером, познайомився з німцем на ім'я Йорк, або Джорж - так іноземцям легше вимовляти. Він вже чотири роки живе в Таіланді і розповів багато цікавого про тайців. Сюди він приїхав у пошуках своєї дівчини топ-моделі. Її не знайшов, проте знайшов нас і довго розповідав нам про неймовірну історію кохання міс-Тайланд до простого німця. З причин приватності а також неймовірності історію цю я переказувати не буду. Але цікавий читач може почути її від мене особисто.

Ввечері біля нашого вату розпочинається вечірній базар з їжею. Чого тут тільки немає! Немає вареників з картоплею, борщу і пельменів. Пляциків теж чомусь немає. Проте є смаженi на грилі сосиски, ковбаски, кури і рибини. Є дивні різнокольорові соєві пиріжки. Є млинці з яйцем і бананом, политі джемом. Є фруктові салати і кукурудза. Є страви, які я взагалі не можу ідентифікувати. Ну і, звичайно, є вермишель у всіх її формах - в супі, жарена і інша з м'ясом і з овочами. Тут ми й зробили собі вечерю.

Ніколи не вписуйтесь в центральні вати. Тут тільки суцільний рух і комерція, галас і туристи. Для затишку немає місця а для медитації - часу. До того ж скоріше за все з вами будуть ночувати інші люди. З нами ночувала бидлуватого вигляду - перші бидлуваті тайці за всю поїздку. Вони приперли з собою величезну електричну каструлю і варили в ній вермишель. Нам вони здивувались неймовірно, а ще більше здивувались, коли я тайською повідомив що "ми спати тут". Майже вночі до кімнати прийшов хлопець з ноутбуком, який замість завалитись спати ще годину шумів вентиляторами ноута і світив на всю кімнату екраном. Сумнівно виспавшись, ранком ми таки піши оглядати місто.

Мей Хонг Сон знаходиться в долині, що оточена невисокими, але мальовничими горами. Посередині міста знаходиться озеро Нонг Джонг Кхам. На його березі поряд знаходяться два вати бірманського стилю - Джонг Кланг і Джонг Кхам - з позолоченими ступами. Збудовані близько двохсот років тому, вони містять багато цікавинок всередині. Саме тут знаходиться туристичний центр міста, невелика набережна і нічний ринок, який працює з п'ятої вечора. Біля монастирів ринок, як я вже казав, продуктовий, а далі на північ - сувенірний. Як пошукати, то можна знайти ще досить цікавий дерев'яний ват Хуа Віанг. Окрім цього тут знайдеться величезна купа тайських туристів, гори навколо і більше ніц.

Длінношєєє

Зранку я пішов за водою, але по дорозі зустрів монаха, який запропонував каву, печиво і банани. Поки снідали і думали, де шукати головного монаха, він сам до нас завітав, тримаючи в руці чашку чаю. здивувавшись намету, який ми поставили в будівлі аби нас не турбували комарі, він присів прямо на підлогу і почав розпитувати нас про наші плани і інше. Дізнавшись, що ми їдемо до Мей Хонг Сонгу (Mae Hong Son), він порекомендував нам монастир в центрі міста і зник так само раптово, як і з'явився. Ми ще трошки походили ватом, пригостили монахів ще індійськими фініками і потулили до траси.

Перші півгодини було глухо й спекотно. А все тому, що провидіння хотіло, аби ми скуштували страв в столовці поряд. Почувши тихий глас його, ми завітали до столовки, відмовились від англомовного меню з дивними цінами й стравами, і поїли смачного рису зі свининою і сугхіякхі - тайського супу.

Коли животи наші наповнились, а душі заспокоїлись, ми одразу застопили машину до самого Мей Хонг Сону. В машині сидів хлопець і дві дівчини, вони не знали англійської, але постійно реготали, тому дорога не була сумною. Заїхали по дорозі до гарячих джерел Пха Бонг (Pha Bond), але ж хто полізе до гарячої ванни, коли пече сонце?

Після цього нам запрпонували заїхати до селища каренів-падангів - не падонкафф! - жінки яких носять на шиї кільця, в результаті чого шиї їх стають довгими, а голови - маленькими і трошки приплюснутими. Ми довго рулили вузькими дорогами серед джунглів, переїзджаючи річки вбрід. Але занадто гарний стан дороги, і неабиякий зустрічний трафік навіювали деякі підозри. Які цілком виправдались, коли ми доїхали до місця.

Серед селища було припарковано безліч автівок, а по вулиці ходили туристи з фото-камерами. Ще один сюрприз очікував біля вказівника "довгошиєє - сюди наліво". Тайські друзі запрпонували нам почекати на них, а хлопець, що сидів під вказівником, дав нам папірець з наступним текстом наступного змісту:

"Племена каренів-з-довгими-шиями вимушені покинути свої домівки у М'янмі через політичні переслідування. Наразі вони худо виживають тут, в нерідному їм Таіланді. Ваша світла місія - допомогти їм, тому ви маєте заплатити обов'язкову пожертву 250 бат, аби їх побачити. Ці гроші забезпечать довгошиїм людям їжу й житло. Дякуємо."

Звичайно, написана англіяською записка тайців не стосувалась. Спробували використати бумагу, але хлопець-касир не володів англійською за межами грошових відносин. Спробували пройти поруч - він почав схвильовано кричати і навіть побігг за нами. Однак дорогу ми таки знайшли - дворами, трошки полями і вбрід через річку можна зайти до селища з іншого боку абсолютно безкоштовно. А місцеві селяни ще й погигикають з білих, що разом з ними босоніж переходять річку.

Але ж куди ми попали? Замість тихого селища біженців ми опинились на базарі. Довгошиї жінки за прилавками продають сувеніри, грають на гітарах і позують перед камерами. Туристи-тайці натовпом ходять вздовж єдиної вулиці і постійно клацають затворами камерам. Довгошиї люди перетворились на розвагу, зорганізували сувенірний базар, а до всього гребуть з іноземців суму, еквівалентну королевському палацу в Бангкоці. І та сльозлива записка на пом'ятому папірчику…

З важкими думками їхали ми від селища. От вона суть сучасності, гроші і туристи, мертва культура і базар замість життя, суцільна атракція для цікавих городян. На прощання тайці подарували нам брелоки у вигляді довгошиїх людей. Вони поїхали десь далі на північ, до наступної атракції, а ми пішли в центр міста.

Мей Сот і далі на північ

Мей Сот (Mae Sot) - маленьке містечко біля тайсько-бірманського кордону. До самого кордону лишається всього 13 кілометрів, тому населення тут змішане. Зустрічаються написи бірманськими літерами і китайськими ієрогліфами, іноді проходять бірманські жінки з намазаними білим обличчями і чоловіки в різнокольорових соронгах. Багато і білих, які приїзжають сюди подовжувати візи переходячи на день бірманський кордон, гуляти прикордонним бірманським ринком, або заїзжають по дорозі до інших атракцій.

Оглянути в місті можна три вата бірманського стилю з високими золотими ступами. В одному з них, ваті Мані, згідно путівника існує трав'яна сауна. В цьому ж ваті знаходиться багаторівнева ступа з декількома сотнями Будд в нішах. Також в одному з ватів сидить велетенський позолочений китайський товстун.

Не зважаючи на віддаленість, в місті створена непогана інфраструктура. Тут є супермаркет 7-eleven, два базари, пошта, безліч пунктів прийому їдла, готелі і інтернет-кафе. Їсти дешево можна на вулиці Інтхаракхірі, як йти на схід від вату Араньякет (Wat Aranyaket), то за метрів 300 побачите зліва велике крите тентом вуличне кафе. Там різноманітні м'ясо-овочеві штуки з вітрини кладуть подають з рисом всього за 15 бат. Трошки далі вже по правій стороні є жовтий ларьок з непоганою кавою і Wi-Fi. По вулиці Прасат Вітхі розкидано багато вуличних точок і одне гарне скупчення на схід від базару.

Від Мей Соту на північ нас забрав поліцейський, довіз нас до Мей Рамату (Mae Ramat) і завернув з траси у містечко. Ми ж перекусили йогуртом, милуючись мальовничими пагорбами навколо широкої долини. За п'ять бат я купив трохи бензину. На заправці спочатку здвувались, потім посміхнулись і набризкали бензину точно на виділені гроші. Поки ми сиділи, повернувся поліцейський, що нас подвозив і провез нас ще з п'ять кілометрів до дільниці. Оскільки вже було досить пізно, від запропонованого чаю ми відмовились і пішли далі на трасу. Там біля нас утворилась тітонька, що пропонувала автобус, дівчинка і бомжуватий дядечко, який, зрозумівши, що ми не розуміємо його тирад, дематеріалізувався. Наступною машиною виявився заповнений людьми пікап, який згодився взяти нас у кузові аж до самого Мей Саріангу (Mae Sariang).

Згодом широка траса по долині закінчилась, дорога звузилась, почала петляти, потім почала круто стрибати вгору-вниз, періодично відкриваючи залиті сонцем краєвиди, так схожі і одночасно не схожі на рідні Карпати. Дорога іноді була занадто стрімкою, серпантини тут не люблять, просто ведуть вгору під таким кутом, що справитись може тільки гарна машина. Водій наш виявився ще й дуже сміливим, буквально летів по звилистій трасі так, що великих підйомах закладало вуха.

Згодом по боках дороги почали попадатись села гірських жителів, що звутся карени. Вони вдягнені в різнокольоровуий полосатий одяг і палять дерев'яні довгі люльки. Будинки їх на сваях, тісно ліпляться на схилах. Над селами нависають пальми й скелі, а під ними зеленіють рисові поля-тераси.

На одній з зупинок жінка водія купила в них в'язанку з дев'яти дровеняк. Виявилось згодом, що це їжа - використовується лише сама середина дровеняки, яку варять з рисом.

Хоч як не мчав наш водій, але дорога зайняла три години, і в Мей Саріанг ми потрапили вже на заході сонця. Встигли лише швиденько оглянути ват каренів Джонг Сунг (Wat Jong Sung), де разом з монахом вклонились низенько Будді, а я під його ж керівництвом три рази подзвонив у колокол і три ж рази вдарив у величезний гонг. Монах натиснув якусь кнопку - і навколо величезної голови Будди засвітились різнокольорові вогники.

Вже в темряві ходили вулицями, намагаючись знайти інформацію щодо треків околицями. Майже всі фірми пропонують однакові маршрути за 700-800 бат в день з носа. До маршрутів включають сплави, заходи в села горців, перевезення, їдло і ночівля. Але нормальних мап і описів для самостійних туристів зась. Путівник про таке теж не чув, до всього додаючи щось про бандитів на маршрутах. Воно й правильно - треба ж якось місцевим гроші заробляти? От і нема чого білим містерам самим горами мандрувати, бо ж вони ладу собі дати не зможуть, води просити не вміють, про їдло й ночівлю годі говорити. А гід вже все зорганізував, тільки гроші плати!

В центральному туристичному офісі - тут це просто будка - працював телевізор, по якому ми подивились хвилин 20 маразматичного аніме-подібного китайського бойовика. Хазяїн будки до нас за цей час так і не приєднався, скоріше за все той фільм він вже бачив…

Ранком спали солодко, проспали все що можна, але таки виспались. Гори і небо затягнули важкі хмари, під якими ми тинялись містом у пошуках лапші на сніданок. По дорозі знайшли кукурудзу - за 20 бат отримуєте два-три великі ніжні і смачні кочани - і смажене "кареньське їдло". Прожарена деревина стає м'якою, її чавлять пресиком і додають солодкого сиропу, як і до смажених бананів. На смак теж схоже - смачно - тільки періодично попадаються дерев'яні волокна.

Оглянули ще два вати і аж о першій годяні таки вилізли на трасу. Висіли довго, з півгодини. А що ж ви хочете? В неділю всі їдуть з базарів, кабина забита родичами, а кузов - їдлом на місяць вперед або новим асфальтоукладчиком. Тут вже не до покращення карми, самому б доїхати.

Забрала нас пара, що їхала до Паю (Pie) на новорічні свята, а через дві години гірських серпантинів висадила в Куан Юамі (Khun Yuam). Рекомендований путівником музей війни виявився всього лише купою наскрізь ржавих японських вантажівок, до того ж ціна зросла з 10 до 50 бат для іноземців. Ну й біс з музеєм, ват навпроти виявився цікавішим і абсолютно безкоштовним.

Пообідали в кафешці, де гарна тітонька спробувала обдурити нас на 5 бат, але я зміг їй пояснити тайською, що 20+25=45, а не 50. Різниця невелика, але вже неприємно… А все тому, що в англійському меню цін немає, але є тайські назви. Ціни ж написано на стіні, але треба знайти відповідні карлючки.

Взагалі ми вже звертали увагу на те, що в меню місцевою мовою цифри менші. Я вже мовчу про музеї - місцеву ціну тут шифрують тайськими літерами і цифрами, а іноземну пишуть англійською з арабськими цифрами, наче ми дурні. Неприємний вже сам факт диференціації. Тим більш в деякі місця тайці взагалі ходять безкоштовно. Але повернемось до меню. Окрім різних цін різне й саме меню. В одному з ресторанів англійське меню було на п'яти сторінках великими літерами, а тайське - на десяти маленькими. Блюд дійсно багато, а ще більше способів готування і соусів, які додаються. Але є й легке: назви блюд тут як лего - складові складаються в певному порядку в одне довге слово. Тому можу запропонувати наступний алгоритм:
1. Вивчити тайські назви головних складових, аби знати як пишуть "рис", "вермишель", "свиня" і інше. Тоді ви хоч приблизно зможете знати, що воно таке.
2. Вивчити пару-трійку повних назв блюд і тих блюд, які мають спеціальні окремі назви.
3. Замовляти завжди по тайському меню і не боятись невідомого. Найгіршим, що ми їли поки що був дивний суп з грибами і хрящами на рибному соусі.

Гарно також тикати пальцем в вітрину вуличної кухні, зображення в меню або в тарілку сусіда, не забуваючи перепитувати ціну. Можна питати в сусіда, як зветься блюдо, яким він апетитно хрустить - тайці з радістю посміються з ваших потуг запам'ятати і повторити дивні звуки. Ні, вони не злі, просто тут такі звичаї.

Ночувати вирішили в ваті То Пхе. В путівнику він зазначений як То Пхае (To Phae), тому ми довго намагались поянити місцевим жителям, що ми шукаємо. Ват в п'ятьох кілометрах потій дорозі, нарешті повідомили нам. "Але ж як ви повернетесь, там немає світла?" - хвилювались тайці. "А ми там переночуємо" заспокоїли ми їх і вийшли в поле. Але польова дорога швидко злилась з асфальтовою, тому трекінг наш швидко скінчився. Там ми застопили машину вже до самого вату.

Головний монах радо зустрів нас, зауваживши, що в молодості він теж подорожував без грошей. Поселили нас в пустому чистому сараї, призначення якого нам поки невідоме. По стінах стоять складені святі золоті парасолі, підлога чиста, двері є, так само як світло, вентиляція і різетки. Може то зала для вишивання Будди хрестиком? Біля монастиря тихо, журчить річка, співають пташки. Навколо пагорби і рисові поля, дуже красиво сідає сонце.

Після заходу сонця ми зайшли послухати вечірні мантри. Перед статуєю Будди запалюють свічки, і монахи хором монотонно речетативом співають невідомі нам гімні. В нашому сараї стіни решітчасті, тому поставили намет від комарів. Монахи після молитви дивляться новини по телевізору, а ми заварили чай і насолоджуючись так довго очікуваною і вже незвичною нічною прохолодою лягли спати.

Тайський автостоп

Тайський автостоп виявився гарним. Ранній вихід ми проспали і на трасу вийшли о десятій годині. По дорозі ми годину чекали на закінчення дощу під дахом поліцейського посту, а ще з півгодини чекали в корку, поки поліція розбиралась з аварією попереду. Тим не менш, з темнотою ми опинились в прикордонному з М'янмою і оточеному горами місті Має Сот, подолавши близько 350 кілометрів.

Два рази машину нам стопили поліцейські, один з яких нас попередньо підвозив. Часто машини довозять далі, ніж їм треба їхати просто вивозячи автостопщиків на гарну позицію або до наступного великого міста. Беруть тут приватні машини, а швидкість їзди після Індії космічна - 90 і більше кілометрів на годину. Дуже багато молодих водіїв і водіїв жінок. Є й вантажівки, але стопити їх просто немає сенсу через невисоку швидкість.

Їздили ми й у кузові пікапів, яких тут чи не половина від всіх машин. Особливо цікаво їхати так в дощ. Даху немає, але поки машина їде, дощ не заливає. А як зупинились, то швидко розумієш, що дощить-то добряче!

Із спілкуванням поки важко. Англійську тут розуміє один водій на сотню, а вимова моя не дозволяє їм зрозуміти навіть прості фрази. Тим більш, що частина навіть не намагається тебе зрозуміти, винувато посміхаючись з безпорадним обличчям. А от якщо розуміння настає, то тайці чи не по-дитячому радіють успіхам фаранга-іноземця.

Наприклад, намагаємось ми знайти туалет на автомийці. Хлопець, звичайно, не розуміє того, що я вичитав у розмовнику. Тоді я даю йому розмовник і показую пальцем в слово "туалет - sòo-am", але він все одно не розуміє і біжить до якоїсь жінки, разом з якою вони таки доходять до того, чого ми прагнемо. "А, соам?" - перепитують і показують на двері в кутку. Поки ми робимо свої справи, десь з'являються ще двоє тайців і всі починають обговорювати незвичну ситуацію.

Вже біля Має Соту нас підібрала восьма машина з білим хлопцем і тайською дівчиною, яка довезла нас три кілометра до центру міста. От тут вже наговорились англійською! Вписались ми безкоштовно в ваті Араньякхет на підлозі в шкільному класі. Добре, що знайшовся монах, який говорив англійською. Більш того, він виявився єдиним у ваті бірманцем. Коли я пишу це, на вулиці знову накрапає дощ і стоїть така бажана нами прохолода.

Завтра ми скоріше за все оглянемо місто і рушимо далі на північ вздовж кордону з М'янмою. Десь там серед гір ми і зустрінемо Новий Рік. Користуючись нагодою і не маючи впевненості у доступі до мережі в глухомані, хочу поздоровити всіх з наступаючим Новим Роком. Хай ваші мрі'ї здійснюються, а світ буде щедрим і щирим!

Лопбурі

Лопбурі - тихе провінційне містечко, по якому просто приємно ходити, постійно натикаючись на розвалини кхмерських храмів. За розміром вони ще менші за ті, що в Аюттаї, томи розглядали їх просто ззовні, тим більш, що в цій провінції ціни виявились вищими - мінімум 50 бат за вхід. За палац просять аж 150 бат, але подивившись на нього від квиткової будки, ми вирішили що він взагалі не вартий відвідування. Цікавою ж може стати незвична височенна біла пагода на північному заході від центра одразу за річкою. Під пагодою існує безкоштовний Wi-Fi, чи не сам Будда спонсорує? Як виїзжати автостопом на північ до Чанг-Маю, то голосувати можна за 200 метрів після ступи.

Символом Лопбурі є триголовий храм Пранг Сам Йот. Побудували його колись для індустської трійці Брахми, Вішну й Шиви, але місцеві майстри згодом переробили його на буддистський. Поряд з ним знаходиться новий храм мавп, біля якого дійсно живуть десятки, якщо не сотні невеликих облізлих мавп. Залишати взуття на вулиці не рекомендовано, оскільки мавпи полюбляють його цупити, а звички вертати речі на місце вони не мають, шукати будете довго. В храмі можна скористатись паличками долі. Трясете стакан з ними аж поки одна не випаде. Відповідно до номеру палички на стіні храму висять папірчики з трактуванням пророцтва. У мене викинути паличку не вийшло, тому я витягнув ту, що вилізла далі за інші.

Там же біля вату Накхон Коса ми натрапили на алтар. Місцеві моляться шматкам Будди, стареньким і поламаним храмовим святиням, а також веселій порцеляновій свині.

Близько п'ятої вечора і до темряви всі бажаючі можуть прийняти участь у вечірній аеробіці на площі в центральному парку міста. Є також можливість скористатись вуличними тренажерами по периметру або зіграти в баскетбол. А найсміливіші можуть спробувати приєднатись до гри в видовищний ніжний волейбол.

Грають в нього командами три на три на невеликому полі з сіткою на висоті пiвтора метра. Правила такі, як і в звичайному волейболі окрім одного - м'яча не можна торкатись руками. Гравці мають добру розтяжку і приймають просто неймовірні м'ячі! Мяч подають рукою з кута під сіткою на гравця, що стоїть посередині біля дальнього краю. Він вже ногою точним ударом відправляє м'яч противнику. Там його в два удари розігрують найближчі гравці, а третій удар виконує гравець-бомбардир, який зазвичай тільки один на команду, спеціаліст. Він виконує удар над головою, іноді виконуючи сальто назад! Що там футбол, де такий удар є чи не верхом майстерності, тут це роблять з кожної подачі. Для захисту від цього удару захисник іншої команди теж підстрибує і намагається відбити потужний і швидкий м'яч, теж виконуючи сальто, це просто неймовірно! Гра йде напружено і динамічно, спостерігати за нею не менше задоволення, ніж за футболом і фільмами Джекі Чена.

Жили ми в готелі Nett Guest House в гарному номері з душем за 200 бат. Питайте номери на даху! Був там і відкритий Wi-Fi, якому ми вже перестали дивуватись. Поїсти можна в багатьох вуличних кафешках, непоганою є кафешка навпроти храму Пранг Сам Йот, де є графічне меню на стіні. А перед зазначеним готелем пподають млинці, які готують тут же не очах і наповнюють різними вареннями або іншими начинками. Залізнична станція знаходиться біля історичного центру. В центральному парку знаходиться гарний туристичний офіс.

Аюттая

Аюттая знаходиться в 80 кілометрах на північ від Бангкоку. Найшвидший і найдешевший спосіб попасти туди з Бангкоку - сісти на поїзд за 15 бат. Це ж саме можна зробити для виїзду на трасу в північному напрмку. Центр Аюттаї знаходиться на острові, західну частину якого займає саме історичний центр і парки, а східна частина має сучасну забудову, є декілька супермаркетів, KFC, ринок, готелі і навіть невеликий шопінг-центр. Переправа через річку на маленькому паромчику працює з раннього ранку до десятої вечора за 3-5 бат. В "континентальній" частині міста знаходиться залізничний вокзал на сході, сучасні околиці і ще декілька ватів - нових і розвалених - по периметру.

Колись Аюттая була центром тайської імперії, аж поки у 1767 році бірманські війська повністю не зруйнували і не спалили місто, перетворивши його на купу каміння. З десятка ватів-монастирів вцілів лише один, в якому розташовувалась штаб-квартира бірманців. Більшість розвалин мають кхмерську архітектуру храму гори, а ступи побудовані в бірманському стилі.

Зараз історичний центр Аюттаї віднесений до пам'яток світової спадщини ЮНЕСКО. Завдяки цьому більшість розвалин обнесена невисоким парканом, а на вході сидить контролер, що збирає по 20-50 бат з кожного туриста. Насправді, територія майже всіх ватів-розвалин дуже маленька, тому майже все можна побачити через паркан не купляючи квитка. А в ват Пхра Сі Санпхет можна пройти крізь замаскований секретний хід у західній стіні. Саме в цьому ваті знаходяться три ступи, які є майже символом міста і зображені на всіх туристичних буклетах. Поряд з ним знаходиться територія королівського палацу, зруйнованого бірманцями буквально до фундаменту. Місцеві жителі використовують його як поле для гри у гольф.

В ваті Пхра Махатхат не пропустіть голову Будди, що обросла корінням дерева, виглядає незвично. Побачити її ззовні не вийде, тому таки прийдеться заплатити за вхід. А от у західній частині міста розвалини безкоштовні, є навіть величезний - метрів тридцять - Будда, що лежить, накритий яскравою жовтогарячою накидкою.

За 50 бат можна також відвідати науковий центр вивчення Аюттаї, де знаходиться невеликий, але цікавий краєзнавчий музей, який розповідає про трьохсотрічну сиву давнину, коли місто ще було великою столицею. Знаходяться там макети будівель міста і селищ в околицях, моделі кораблів торгівців Китаю і Європи, деяка кількість інтерактивних і не дуже стендів. Поряд знаходиться туристичний офіс з безкоштовною галереєю сучасного мистецтва, зачиненою по середах. Навпроти офісу знаходиться ще національний музей.

На континентальній частині цікавим може стати Ват Пхананг Чоенг і величезна 19-ти метрова позолочена статуя Буди що сидить. За нею є хол, де виставлено 84000 зображень Будд. Також цікаво зазирнути у китайський храм, що добудований до основного. Але для нас найцікавішим тут було побачити, як заробляє гроші монастир. Найпростіший варіант - кинути гроші в один з коробів для пожертв, які тут буквально на кожному кроці. Можна купити гостру паличку з рощепленим кінцем, куди вставляється купюра, а паличка потім встромляється в спеціальну пальму на вході. Виходить тке собі грошове дерево. Можна купити грошову рибину, скручену з реальних банкнот. Судячи з ціни, на рибину йде п'ять банкнот. А можна при вході купити пластикове відерце з подрунками монахам. У відерці ми бачили ліхарі, парасольки і інший непотріб. Відерця бувають різного розміру і заклеєні зверху прозорою плівкою. Віруючі несуть їх на столик монаху, який дає благословіння. Коли місце на столику для дарів закінчується, прцівник вату відносить їх назад до прилавку. Також продаються свічки, палички-смердючки, квітки лотосу і інші підношення. Прошпацерувавши територією вата можна легко впевнитись в тому, що монахи не бідують. Живуть вони в гарних двоповерхових будинках-гуртожитках, поряд з якими іноді стоять непогані машини. Але з іншого боку Будда й не закликав до жебрацтва, а графік монахів дуже жорсткий.

Цікаво завітати і в ват На Пхра Меру на півночі міста за річкою. Це той самй ват, що зберігся після навали бірманців. Там за окрему плату в 20 бат можна подивитись …. Зазирнувши в один з багатьох гуртожитків, ми побачили щось типу алтарю з безліччю різнокаліберних Будд і телевізор, по якому показували покемонів.

Оселились ми в готелі Mint Guest House, де за 150 бат отримали маленьку кімнату з плетеною стіною і туалетом поряд. Готель знаходиться на вулиці, що йде від вокзалу з лівого боку. Хазяїн готеля - хіпуватий і хайратий таєць, іноді трошки випиває пива і пригощає смаженими цвіркунами, а також дає поламати голову над задачею роз'єднання двох деталей. Вдалі спроби відмічають зірочками на спеціальному стенді. Нажаль, додати до стенда українську зірочку мені не вдалось. В готелі також присутній Інтернет за 30 бат,а також безкоштовний Wi-Fi. Є також смачне їдло і пиво, з Бобом Марлі в якості музичного супроводу. Можна шукати готелі і на острові біля торгового осередку і KFC, але нам було лінь шукати ще.

Пожерти смачно можна на базарчику біля залізничної станціїю. Також є непогане скупчення дуууже різноманітного їдла на вулиці Банг Ян. Ми там трохи очі собі не зламали! До рекомендованого в LonelyPlanet нічного ринку ходити не варто, ніц особливого там немає, а більшу його частину займає шмоття.

Бангкок - Дусіт

Квиток до королівського палацу дає також право протягом тижня відвідати ще декілька музеїв в райні Дусіт, що виправдовує його високу ціну. Найкращим з цих музеїв є тронна зала Ананта Самакхон, в якій зберігаються дарунки шановній королівській родині від вдячного і задоволеного народу. Король вже 61 рiк на троні, а останнім часом ювілеї чи не щороку. От і накопичилось у нього декілька золотих тронів, золота копія королівської галери, неймовірної краси дерев'яні різблені картини і золочені вишивки, не кажучи про такі нісенітниці, як позолочений посуд, срібно-зелені курчата, порцелянові пупси, шкатулки і інший непотріб. Особливо вражають написи про ресурси, які було витрачено на ці подарунки. Золотий трон, наприклад, майстрували майже дві сотні майстрів протягом двох років. Вишиванки скромніші - сімдесять мастериць за дев'ять місяців. Насправді, це найбільш вражаючі витвори такого класу, які були зробленi в цьому столітті з тих, що я бачив. Однозначно, вистава ця варта витраченого на неї часу.

Поряд з великим тронною залою - побудованою, до речі, в європейському стилі - є ще одна, де також знаходяться різноманітні дорогоцінні дрібнички до купи. Але після великих речей маленькі вже дивитись не так цікаво. До речі, частина з них зроблена членами королівської родини!

Бангкок - яскравий приклад того, як кольорова диференціація штанцiв працює на практиці. Різнокольорове тут все - починаючи від таксофонів і закінчуючи автобусами і катерами. Але верх диференціації - це палац Вімантек. Збудований без єдиного цвяху з дерева на зламі ХІХ і ХХ столітть, він має різнокольорові кімнати відповідно до права доступу до них. Екскурсія всередині не дуже цікава - екскурсоводи естафетою передають туристів один одному, проводять коридорами і дають заглядати до кімнат крізь армоване скло. Можливо це відбувається так тому, що сам палац і всі експонати "діючі", тобто король Бумібол або королева приймають в палаці особливих гостей.

До цього ще додаються музей фотографій, повозок, шовку і ще бо-зна-чого. А ще парк. Тому якщо у вас є час і натхнення, то в комплексі можна провести весь дарований квитком тиждень. Ну два дні точно. За додаткову плату можна відвідати ще й зоопарк. Кажуть дуже гарний, але після калькутського ми боїмося зоопарків.

Для входу до музеїв існує спеціальний дрес-код. Хлопці мають бути у довгих штанях і з прикритими плечіма. А дівчата обов'язково мають бути у довгій спідниці. Спідниці тут же і продають за доллар штуку - простий шматок тканини із зав'язками. Прокату немає, проте є вибір кольорів. Тепер Віка має в чому виходити в душ.

Вчора забрали паспорти з візами М'янми, яка одночасно й Бірма. Маємо і квитки від AirAsia на 11 січня за промоційною ціною - всього 80 доларів туди і назад. Зараз висуваємось з Бангкоку на північ в напрямку Аюттаї.

Бангкок - Као Сан Роад

Вулицю Као Сан населяють туристи з усього світу і тайці, що мають до них хоч якесь відношення. Као Сан - туристична мекка Бангкоку і чи не всієї Південно-Східної Азії. На Као Сан багато мандрівників-бекпекерів і присутній той самий коханий багатьма "мандрівний дух". Знайдеться компанія, спілкування і гарні місця для цього. Кажуть, ця вулиця затягує, але як на мене, немає в тому Као Сані ніц такого, аби там залишатись надовго. Так, дискотеки й бари можуть затягнути, але чи заради них ми їдемо мандрувати? Тим не менш, завдяки присутнім зручностям, обійти цю вулицю важко.

Као Сан знаходиться на пішохідній відстані від головних пам'яток Бангкоку, тому це зручна база для їх огляду. В центр можна їхати бусами або катером, що стартує в каналі за монументом Демократії в 10 хвилинах ходу. До того ж поряд є пірс для річкового катера-експреса. Тому Као Сан і набула такої шаленої популярності, яка в свою чергу потягнула за собою цілу індустрію. Туристичне гетто займає також і декілька сусідніх вулиць, які не менш цікаві, але разом з тим і більш корисні і дешеві за Као Сан.

Околиці Као Сан - це гарне місце для купування книжок, карт і іншої літератури. Путівники LonelyPlanet в тутешніх магазинах знаходяться за 5-10$ в залежності від початкової ціни, року видання і стану. На вуличних розкладках не питайте - ціни там чомусь завищені відносно магазинів. Особливо порекомендую магазин на вулиці Рамбутрі по правій стороні як йти до річки. Ціни гарні, великий вибір уживаних книжок в майже новому стані. Можна побачити в кутку і евеличкий цех по отмиванню уживаних книжок. Зверніть увагу ще на ксерокопії путівників - вони значно дешевші, але карти в них іноді читаються важко. А от розмовники і мапи купити дешево майже неможливо. Продати ж можна будь-що, тільки попередньо дізнайтесь існуючі ціни, аби знати, за що торгуватись.

Окрім книжкових магазинів корисними є пральні і туристичні інформації і агенства. В перших можна випрати (25-50 бат за кіло), випрасувати (10-30 бат за штуку) і полагодити одяг. У других можна набрати безкоштовних мап (не забудьте про веселу і корисну мапу Као Сан), спитати про все на світі, замовити квитки або тури, оформити візи. А оскільки пересування Бангкоком забирає гроші і ще більше часу, то переплата в 5-10 доларів агенту стає виправданою. Бажаючі можуть оформити на Као Сан ICIC (200 бат, налітай!) і інші документи, навіть, кажуть, можна візу нову оформити, але то мені достеменно невідомо.

Готелі на Као Сан досить дорогі, в середньому від 300 бат за номер. Але ж то Бангкок. Тим не менш у підворотнях можна знайти дабли і за 200. Можу порекомендувати готель Sidthi за такі гроші. Чисто і приємно, особливо якщо маєте номер на третьому поверсі з вікнами на вулицю. Якби ще не музика під вікном… В попередньому готелі ми мали потужну гуцалку до третьої ночі, тому місцева приємна музика вже спати не заважала, можна під неї навіть романтичний вечір провести. Що ми і зробили, використавши ммртіні з Duty-Free, лід від вуличних продавців соку, а також сік і суші з супермаркету.

Невеликих цілодобових супермаркетів 7-eleven в околицях Као Сан з десяток, але на вулиці Чакрапхонг є й великий супермаркет. Там є купа всякої смакоти, а вечорами можна купити смачні акційні суші, 7 штук за 50 бат. З ранку до ночі працюють різноманітні вуличні столові. Тільки от дійсно дешеві і гарні знайти важко, та й якраз вони зачиняються з темрявою. Любителі екзотики ближче до східного кінця вулиці Рамбутрі ввечері можуть спробувати пошукати візок з комахами.

Гарний Інтернет знайдете в Green House на все ж тій самій Рамбутрі. Година коштує 20 бат проти звичайних 40-60, а якщо купувати оптом, то й взагалі всього 10 бат. Можна тут же купити і ваучер Wi-Fi. Комп'ютери обладнані виходами USB і гарнітурами для Skype.

Бангкок

Королівський палац Бангкока і сусідній ват - монастир - вражає златом і візерунками. В монастир тут найдорожчий квиток чи не у всьому Таіланді, але до квитка о 10.00 і об 13.30 додається безкоштовна весела екскурсія. У монастирі також зберігають зеленого Будду, якому відповідно до сезону змінює одяг сам король. Зараз сезон холодний, тому Будда закутаний в тепле золоте покривало. Ще зауважу, що у вихідні внитрішні приміщення палацу зачинені, тому приходьте сюди в бедні дні.

Ват Пхро тихий, туристів тут не багато. Рядами стоять тут ступи і статуї Будди. А за 50 батів окремо можна подивитись на 46-метрового Будду, що лежить. Жадібні можуть побачити його шматочками у віконечко. Також тут знаходиться відома школа массажу.

Као Сан проявила свою суть. Тихий ранком закуток з десятої ночі до третьої ранку буквално трясла дискотека. Як не крути, але я не люблю бекпекерсько-туристичні місця. Виключаючи, хиба, Тамель, бо не зважаючи на туристів-музику-ресторани, він був дійсно затишним...

Бангкок

В Бангкоці є дві головні проблеми. Перша - це добирання. Дівчина, що нас хостила, жила на дальній окраїні міста і добирання до центру займало у нас в кращому випадку дві години, а в гіршому - три. І це не рахуючи грошей. Тому зараз ми перебрались до центру міста на відому вулицю Као Сан.

Друга проблема - це їдло. Воно тут різноманітне, нове і смачне на вигляд. Відносно дешеве і є буквально на кожному кроці. Так от, проблема в тому, як втримати себе від ще однієї порціі чогось новенького і невідомого. Головна страва - вермишель або рис зі смаженими овочами і м'ясом. Іноді трапляється суші за смішні гроші - за доллар можна купити п'ять різних штук. До їдла подають різні соуси - гострі і солодкі, соєві і чілі і інші, але найголовніший - з тухлої риби. Є і комахи, спробую їх завтра - Віка чомусь відмовляється...

Завтра нарешті доберемось і до палаців і храмів, поки тільки вирішували різні справи і об'їдались. Чекайте на свіжі новини!

Таіланд

Аби добратись до аеропорту в Колкаті треба сісти на автобус, простояти нервову годину в мертвому корку серед якихось руїн на вузькій вулиці, пройти трошки вздовзж траси, пролізти у дірку в паркані, пройти ще трохи, проштовхатись крім натовп індусів і базар із квітів і чаю - і от нарешті на місці. Вильотів мало, смітників теж небагато, а в буфеті можливо торгуватись.

Бангкок зустрічає величезним з голочки аеропортом, з пальмами і кондиціонуванням. Білий автобус везе до автостанції, звідки експресом вже можна доїхати до міста. Але місто настільки велике, що проїхати його наскрізь навіть на експресі не вдасться і за дві години, а ще з тут є корки! Аби їх оминути можна сісти на швидкий корабель по каналу. Якщо не звертати увагу на сморід каналів, це найприємніший транспорт, до то з і найдешевший. А по річці плавати взагалі одне задоволення!

Це інший світ, швидкий і сучасний. Інша їжа - не така гостра, напівсолодка і різноманітна. Я навіть бачив жарену гусінь! А поліцейські тут можуть стрибати, розповідаючи про дорогу до автобусу. Англійську знає набагато менше людей, ніж в Індії, тому мови трошки підучити прийдеться. Люди тут більш європейські, магазини величезні, хмарочоси - наскільки вистачає погляду. Але разом з тим це Азія - фрукти, ступи, портрети королей і дивні візерунки літер. На кінчиках літер кружечки, тому для мене вони схожі на шматки електронних схем.

Отже, ми в Таіланді!

Таіланд

Прощавай, Індія! Привіт, Таіланд! Після Колкати чистота в Бангкоці, автобани і порядок просто рвуть дах!

Колката

Дивна суміш смітника і доведних до неймовірного стану перлин. Хануман тримає мусорний бак в парку. Покинуті будинки, вмираючий англійській колоніалізм, до якого заповзає індійська трущобність. А біля храму Калі лікарня матері Терези. І всюди жовті таксі... А над всім цим височіє меморіал королеви Вікторії, калькутський Тадж Махал, до якого королева так і не завітала.

Колката

Велика і потужна, старовинна і нова, ще англійська, але вже індійська, шумом вулиць затягує і не відпускає ні на мить. Станція Ховрах має розмір аеропорту, а хаотична автостанція остаточно збиває з пантелику. По вулицям тут їздять жовті таксі, а поряд з дорогими бутіками прямо на вулиці бездомні готують їжу.

Ми вже тут, в столиці Бенгалії, Колкаті. Літак наш перенесено на один день, тому в Бангкоці будемо у середу.

Белур, Халебід і Сраванабелагола

Белур - маленьке містечко, єдиною цікавинкою якої є храм часів королівства Хояли 12-го століття. Майстри ті відрізніались неймовірним вмінням різати з каменю дуже тонкі скльптури в неймовірних кількостях і прикрашати їми свої храми. Храми ці не вельми великі, але саме ця різьба є ізюминкою. Наприклад, на храмі в Белурі можна знайти десять тисяч різних скульптур! В основному це танцівниці, тварини, боги і сцени з життя царів. Тільки подивиться фото - це неймовірно!

Храм в Халебіді ще крутіший, тут 20000 скульптур! Розташований в парку на березі озера, цей храм наразі не діє, на відміну від белурського. Зараз це безкоштовний музей і приємне місце відпочинку. Поряд є і музей, але після храму там просто нема на що дивитись.

Фішка штату Карнатака - різнокольорові круглі пластикові глечики різного розміру. Вони тут повсюди, виглядає дуже весело.

Сраванабелагола є локальним центром джайністів. Рівно за тисячу років і один день до мого народження давні джайни висікли на вершині скали Головного Джайна. Його стояча поза свідчить про високі моральні якості, а відсутність штанів про вищий ступінь просвітлення і нірвану. Окрім статуї в містечку знайдеться декілька храмів, але головне для нас - красива камінна природа і тиша... Поселення організовує тут джайнистська організація, яка має цілий комплекс невеликих готелів, де приємну кімнату можна зняти за 135 рупій.

Наразі ми вже в Хампі, милуємось розвалинами давніх імперій і надзвичайно красивими пейзажами.

Майсор

Майсор являє собою дивну суміш базарно-квадратної архітектури і колоніальноі архітектури палацу і сусідніх будівель. Насправді цей стиль назвали індо-сарацинскім, розробили його англійскі архітектори сто років тому, змішавши докупи арабску і індійску архітектури, лишивши європейські пропорціі будівель. В цілому центр міста справляє дуже приємне враження, тілки нескінченний базар і хелосери трохи напрягають. Хоча сам центральний базар тут теж суперовий, розташований в красивій будівлі і прилеглих трущобах-наметах, яскравий, заповнений фруктами і квітами на вагу.

Головна цікавинка Майсору - палац махараджі, побудований на початку 20-го століття. Багато прикрашений, він є одним з найбагатших дворців 20-го століття і одним з найкрасивіших місць Індії, в яких ми були. Тут знайдеш неймовірні різьблення по дереву, інструктовані мармуром двері і стіни - допомагали майстри з Агри - срібло і золото, розфарбовані павлінами скляні стелі і казкові небесні стелі. Тільки заради зали урочистих подій можна його відвідати, а окрім неї тут ще є на що подивитись! А у дворі палацу знаходяться ще до купи сім храмів!

У місті також знаходиться один з найбільших в Азії костьолів святої Феломени, храми, мечеті, і декілька інших цікавих будівель. За містом можна знайти ще більше цікавинок, але часу у нас на них вже не було.

Наразі ми переїхали до Белуру, де знаходиться один з найвідоміших храмів Індії, з каменними різбленнями найкраших майстрів 12-го століття.

Нас накрила невелика серія неприємностей, яка закінчилась смертю КПК. Тому великі і гарні пости писати немає технічної можливості аж до Бангкоку. Але там обіцяю наздогнати. Тим не менш ми повні оптимізму і продовжуємо нашу подорож з олівцем і папірцем напоготові.

Наразі ми в Майсорі, це дивна суміш колоніальної архітектури і базару, який тут, кажуть, чи не найяскравіший в Азії.

Каньякумарі

Каньякумарі (Kanyakumari) — містечко на мисі Коморін, найпівденніша точка Індії, кінець і початок Землі. Тут сходяться два моря, народжуючи величний Океан. Звідси встає Солнце і надвечір тут же сідає. Звідси немає жодної землі аж десять тисяч кілометрів, чорніють води океану до самої Антарктиди. Святе місце, що не кажи.

На захід Сонця ми не встигли, тому пробрались до берега крізь базар і темряву і сіли під зорями. А з неба нам усміхалась посмішка богів з двох яскравих зірок і місяця. Згодом я відправився на пошуки готелю і знайшов один біля самого мису, навіть з непоганим краєвидом. А повечеряли ми досить смачно в одному з рекомендованих в LP ресторанів. Правда, обіцяний "зелений дворик" виявився заставленим нечисленними горщиками бетонним колодязем готелю, проте готують вони непогано.

Протимоскитного вугілля ми не взяли, аби не смерділо. Краще б воно смерділо, бо комарів тут безліч! Не витримавши натиску, я відправився серед ночі шукати вугілля. Будити адмінів готелю не хотілось, але поблукавши коридорами знайшов декілька уламків. Ними перебились якось до четвертої ранку і ще в темряві пішли зустрічати світанок.

Служіння в храмі вже о четвертій ранку йшло повним ходом. Щоранку освячені кольоровими смужками на лобі люди ще до світанку заповнюють набережну. Збирається їх декілька тисяч, ми ледь знайшли вільне місце.

Напруження навколо росте разом із натовпом. Святий момент все ближче і ближче, небо стає все більш голубим, і всі навколо буквально стримують подих від чекання.
Та ось перший промінь висковзує з-за обрію і по натовпу наче проходить хвиля. Тисячі рук піднімаються вгору а потім складаються у вітанні, тисячі очей дивляться на прокидання світла, тисячі губ шепотять молитви, а тисячі облич осяяні рожевими променями і щастям. Над натовпом піднімається такий стовп енергії, що, здається, його можна помацати рукою. Весь сон з мене зірвало геть, серце билось як навіжене, в голові буквально пульсував цей неймовірний порив. Здавалось, зараз злетиш і розірвешся в цьому потоці!

Нарешті напруження спадає, сонце піднімається вище і починається звичайний день. Індійці охоче позують перед камерами, а я охоче їх фотографую. Віка відправляється в готель досипати, а я йду шпацирувати містом.

Центральну позицію займає храм богині Кумарі Амман. Храм знаходиться за високим смугастим червоно-білим парканом, і здається, що його обернули довжелезним матрацом. Всередину храму індуїстським невірним вхід заборонено, але з балкону нашого готелю можна побачити його вичурну верхівку.

В місті створено своєрідний культ монаха-мандрівника Вівекананди, дуже відомого і шанованого в Індії. Життя своє на початку минулого сторіччя він присвятив єднанню індуїстської філософії і сучасної соціальної і іншої реальності. В Каньякумарі є його музей, а на острівці поблизу стоїть величезна статуя і меморіал.

На узбережжі розкинувся величезний базар. В більшості продають тут всілякий китайський і індійський пластик і простий посуд, сувеніри з мушлів і інших коралів та - нагадаю, ми на самому півдні Індії - теплий зимовий одяг. Індійські татусі, які приїжджають сюди на молитву, розгрібають з прилавків іграшкові кулемети і кукол барбі для своїх чад. Хто ж купує виторочені міхом курточки навіть і уявити не можу.

Далі на захід за ринком є оглядова вежа в морі. А в іншу сторону вздовж набережної починаються прості рибальські квартали, де на вузьких вуличках серед маленьких різнокольорових будинків рибалки починають неводи, а жінки їх перебирають рибу і гукають діточок з голими попами.

В цих кварталах стоїть білосніжна церква, яка за контурами нагадує більше індуїстський храм типу бірламандирів, якби не хрест. Цікаво також, що вулиця до церкви починається аркою, яку зазвичай ставлять на поворотах в індуїстські або буддійські храми. Тільки замість Вішну, Шиви та Будди, на ній стоїть Ісус і святі апостоли, а над ними хрест.

Після Канякумарі ми відправились до палацу Падманабхапурамі, розрекламованого путівником і місцевими туристичними інформаційними центрами. Знаходиться це диво дерев'яної архітектури в двадцяти кілометрах за Нагаркойлом. На вході побачили свіже-заліплену нову ціну в 200 рупій замість 50 попередніх. Частково спрацював Важливий Папір - директор каси дозволив купити один квиток за місцевою ціною. За другий все одно прийшлось викласти повну ціну.

А в середині нас чекало розчарування. Зовнішньої різьби лишилось мало, внутрішньої ще менше, а все інше - білі будівлі з дерев'яним дахом і облупленими стінами, абсолютно пусті всередині. От тобі і і шедевр архітектури… Не вартий він 200 рупій, навіть 50 не вартий. А ще більше не вартий витраченого на дорогу часу.

Єдине, що додало радості до наших сердець, був ресторанчик в містечку Тхукалай. В ньому подали неймовірно смачний південний талі на величезних пальмових листах. Після обіду ми повернулись в Нагаркойл, знайшли автобус до Бангалору і поїхали ним в ніч.

Корисне

Добирання. До Каньякумарі йдуть нечасті автобуси з Трівандруму, один раз на день з/до Бангалору, іноді доходять деякі поїзди.

При цьому дивно, що путівник абсолютно ніц не згадує про сусіднє місто Нагаркойл. Воно є місцевим транспортним вузлом, має дві величезні автостанції, локальну і міжобласну. Автобусів безліч, наприклад, до Бангалору відходять щогодини. Багато і поїздів, є навіть один до Колкати. З Каньякумарі в Нагаркойл автобус іде щопівгодини від .

Аби дістатись до Падманабхапурамі, треба доїхати до Тхукалаю. Туди можна піймати буса в Нагаркойлі на локальній автостанції. Автобус з Тхірувандрапурінам до Каньякумарі теж там зупиняється. До самого палацу доведеться пройтись, або під'їхати чотири кілометри. Рікшею або міським автобусом.

Вхід. Вхід в палац Падманабхапурамі коштує 200 рупій з іноземця і 20 з місцевих. Важливий Папір трошки допомагає.

Проживання. Жили в готелі біля самого храму за 150 рупій. Відсутність москитної сітки призвела до майже безсонної ночі від табунів комарів.

Їдло. В Тхукалаї, як іти по трасі від автостанції в напрямку Трівандруму, метрів через 100-150 є непоганий ресторан з альтанками у дворі. Недороге їдло подають на пальмовому листі, талі необмежене.

Ми вже в Каньякумарі, на самому краю світу. Далі на південь лише десять тисяч кілометрів води і морозна Антарктида. Завтра робимо розворот і починаємо рух на північ.

Тхірувандрапурінам

Тхірувандрапурінам (Thiruvandrapurinam) - невелике південне, несподівано свіже і зелене місто на узбережжі океану, столиця штату Керала. Колоністам було важко вимовити його довжелезну назву, тому вони скоротили його до простого Трівандрум (Trivandrum). Місцеві розуміють і коротку назву, але усюди використовується довга, тому сумлінному мандрівнику просто необхідно навчитися вимовляти довгу назву без помилок і папірчиків.

Місто нагадує ваги, важелем яких є центральна вулиця, яка перекинута з півдня на північ. На південній чаші знаходиться святий храм Срі Радманабхасвамі, головна святиня міста і штату. Головний ідол храму складений з десяти тисяч святих камінців, спеціально доставлених сюди з Непалу. На превеликий наш жаль, храм зачинений для індуїстських невірних, проте охорона охоче і в міру володіння англійською розповідає про храм. Більш того, з одного з входів можна зазирнути трошки в середину і навіть побачити краєчок того самого ідолу. Поряд з храмом знаходиться палац місцевого магараджі. Палац виявився просто зачинений, бо був понеділок.

Інша сторона міста врівноважується колоніальними церквами, музеєм мистецтва і зоопарком. Зоопарк, кажуть, дуже гарний, але знову ж таки - понеділок. І музей. Місцевий кафедральний собор здіймає вгору дві готичні дзвіниці в оточенні колоніальної архітектури будівель коледжів і бібліотеки. Навпроти нього піднімаються мінарети великої мечеті. І навколо всіх будівель розбито невеликі сади з пальмами. Знайшли ми навіть рідну православну церкву імені святого Георгія. Входячи до неї знімають взуття, всередині стоять лавки, а моляться там індуси в знайомій з мексиканських серіалів одежі столітньої давнини, проте в іншому храм православний. Воістину, Індія то велике єднання всього!

Між двома полюсами знаходиться сучасний центр з невисокими, проте сучасними офісними будівлями і заповненими машинами вулицями. Від центру в різні боки розходяться тихі провінційні вулички з маленькими будиночками і лавками з фруктами і шейками.

Оскільки все, де можна було потрапити, було зачинено, о третій годині ми вже поїхали з цього приємного містечка до Каньякумарі в типовому обшарпаному автобусі без вікон.
.

Корисне

Добирання. Вранішні поїзди з Варкали йдуть щогодини, їхати хвилин сорок. Квиток можна не купувати, провідника ми не бачили. До того ж всі вагони ранком так набиваються місцевими, що для провідника просто не лишається місця. Деякі поїзди йдуть далі до Нагаркойла або Каньякумарі.

Їдло. Ми їли в ресторані-башті біля вокзалу. Їжа така собі, але сама ідея внутрішнього устрою вельми цікава.

Варкала

Варкала (Varkala) - невеличке містечко на березі океану, відоме своїми прибережними кручами. Нас привіз туди ранковий потяг, а від вокзалу до пляжу ми відправились сонними вуличками пішки. Центр містечка знаходиться в двох кілометрах від моря, а біля моря утворилось таке собі селище-сателіт. В південній частині живуть індуси, а в північній - туристи з Європи. Між ними проходить велика вулиця Beach Road, яка починається на трасі з міста, а закінчується прямо на пляжі.

Готель сам знайшов нас у вигляді тітоньки на мотобайку. Вона повернулась за нами в на моторікшевозі - я навіть не дивлячись встиг відмахнутись - і підвезла до дверей готелю. Поторгувались і вирішили лишитись. В книзі реєстрації готелю я знайшов хлопця Васю з Камчатки, з яким познайомились ще в поїзді до Агри. А ввечері приїхав і сам Вася, трошки напідпитку, проте сповнений енергії та дуже радий зустрічі, і ми пробазікали з ним до ночі.

Пляж в Варкалі досить вузький, а над ним нависають мальовничі кручі. По океану ходять величезні хвилі, і купання перетворюється на стрибання по їхнім гребеням. Особливо зворушливо виглядають індійські пари. Вона боязливо заходить по коліно, а він ніжно і міцно обнімає її, коли приходить хвиля. А як заплисти далі, то можна спробувати осідлати справжню океанську двометрову хвилю, хоча справа ця нелегка і небезпечна. Якщо попадеш під білий гребінь хвилі, який з шумом валиться вниз і не встигнеш пірнути під хвилю, то вода крутить тебе, наче щіпку, і відпускає через довгих десять секунд, протягом яких не розбираєш, де низ, де верх, а просто крутишся в піні і не можеш дихнути. А от коли вийде вискочити на самий гребінь, то він проносить тебе на собі, а потім м'яко відпускає, лишаючи по собі захоплення польоту стихією. Сміливці годинами стрибають на цих велетнях, іноді беруть серфінгові дошки.

На самій кручі розташовані готелі і ресторани з досить високими цінами. По рекомендації путівника ми пішли снідати до кафе Ману, старого хіпі з довжелезними дредами і чарівною посмішкою, який неабияк готує. Куштували ми у нього фруктовий шейк, чоколядний млинець і вівсянку з фруктами. А на закуску - смачну і неймовірно міцну каву і верх його мистецтва, легендарний фруктовий пиріг Ману. Він буквально тане у роті! Звичайно його замовляють заздалегідь, стають в черги, зі сльозами на очах просять ще, але нам пощастило, і пиріг просто був.

Разом з нами у Ману сидів прокурений француз. На запитання про різні місця, де він був, він відповідав "Smoking, drinking, party - good place, you know…". Такою рослиною він щорічно тусується півроку по світу, а інші півроку готує в закусочній на бере0і Атлантичного океану , перериваючи це заняття пірнанням у воду.

Надвечір вирішили прогулятись в місто. Попили в центрі смачних молочних шейків і накупились їдла в супермаркеті. Навпроти супермаркету побачили дивну чергу в маленькому темному провулку. Виявилось, що так в Індії ввечері продають алкоголь - майже з підпілля і обов'язково в мішок. Яка не яка, але законність. Тверезі вдень індійці алкоголь скуповували на диво активно. Мене ж за пивом чомусь пропустили без черги.

Наступного дня валялись на пляжі і грались з хвилями. Сходили в південну частину селища. Там починається звичайне індійське село, по своєму цікаве і барвисте. А потім дорога виходить знову на кручі, хвилясте море з яких виглядає дуже суворо і неспокійно. Сонце сідає десь в хмари, перетворюючи їх на палаючий вогонь.

І вже в останній день перед самим автобусом ми таки сподобились зайти в храм, який знаходиться на пагорбі біля автобусної зупинки. Храм виявився цілим комплексом невеликих храмів в південному стилі. Люди моляться, урочисто крокуючи до алтаря з підношеннями, б'ють в дзвін у славу Вішну. Ніякої туристичної метушні або базару великих храмів немає. Гарне і позитивне місце.

Корисне

Добирання. Усі потяги, що йдуть з півночі в Трівандрум, роблять зупинку в Варкалі. Наш потяг йшов ніч з Мангалору в Трівандрум. Від залізничної станції до моря йдуть часті місцеві автобуси за 5 рупій.

Проживання.Osho Beach Resort за 150 рупій - звичайно, після торгу - пропонує непогану кімнату з душем, верандою і зовнішньою кухнею. Мінус - не на кручі, моря не видно і не чутно. Але йти до нього всього дві хвилини, да ціна чи не найнижча в Варкалі.

Їдло. Для задоволення і заради компанії можна обідати у Ману. Дешеве їдло знайдеться на протилежному від моря кінці вулиці Beach Road по лівій стороні. Там можна сісти на веранді перед храмовим басейном і дивитись, як місцеві роблять омовіння.

В місті ж на головній дорозі знайдеться великий супермаркет, а навпроти в провулку секретний магазинчик з пивом і горілкою.

Інше. Найдешевший Інтернет ми знайшли за 20 рупій на дорозі до міста, по лівій стороні. Звичайно біля моря Інтернет коштує 40 рупій за годину, а Інтернет-кафе досить багато.

Далі на південь

З Палолему вийшли пізно, виїзджали довго і на трассі були тільки об одинадцятій. Траса вздовж західного узбережжя Індії непогана, хоч і вузька. Машини тут йдуть швидко, і навіть вантажівки демонструють дивовижні швидкості - до 70 км на годину! Але як би там не було, до першої нашої зупинки на узбережжі, Марудешвару, прибули ми далеко після обіду.

Південна Індія одразу ж проявила свою строкатість. Тільки виїхавши зі штату Гоа в штат Карнатака, ми розучились читати, бо літери тут свої, абсолютно на хінді не схожі. Не встигли ми по дубльованим латиною назвам вивчити й п'яти літер, як у штаті Керала абетка знову змінилась. На хінді тут вже не говорять, хоч прості фрази розуміють. Чи можливо вивчити це все за наш короткий термін? Але головна проблема в тому, що тепер неможливо розібрати навіть написи на автобусах, бо їх не дублюють навіть хінді, не кажучи вже про англійську, як було в Гоа.

Змінилась і природа. Степи і рідкі дерева змінилися на пальмові рощі. Все узбережжя тут перерерізано великою кількістю річок, через які ми постійно переїзджали, милуючись тропічними берегами. Річки тут виглядають чистішими, ніж на півночі, але купатись в них все одно не хочеться.

Марудешвар знаменитий храмом Шиви, над яким прямо на березі моря сидить статуя Шиви в сорок метрів заввишки, найбільша в світі! Перед Шивою стоїть височенна священна башта - гопурам, вхід до храму - метрів 70 заввишки! Яскравий приклад індійської гігантоманії. Судячи з усього, статуя нова, кажуть, нещодавно в штормі їй відірвало руку - і дійсно, на одній руці можна побачити залишки бетонної хірургії. Біля статуї розбито невеликий парк, якому є статуї інших богів. В самому храмі дуже святий настрій, панує тиша, яку перериває тільки колокол у славу бога і спів монахів. Люди тихо заходять,мовчки моляться і йдуть геть.

Перед входом до храму нас оточили продавці листівок і настирливо просили еас купити - "Take it, sir!". Коли виявилось що мови вони не розуміють, вихопили одну пачку листівок прямо з рук продавця і зробити вигляд, що ідем не віддаючи грошей. Хотів, аби ми взяли - то ми й взяли, про гроші ж ти нам ніц не казав! Промучили хлопця хвилини дві, потім з посмішкою віддали листівки назад. Після цього до нас вже ніхто не підходив.

До речі, в Марудешварі є непоганий ресторанчик прямо на березі моря прямо під Шивою. Ціни помірні, а готують непогано. Єдиний недолік - рис дають тільки після сьомої. Також біля набережної є декілька дешевих кафе з морозивом і всякими шейками і ще ще декілька ресторанів до купи.

Мені дуже хотілось заночувати біля океану в наметі, і в Марудешварі ми спробували це зробити. Але романтична ніч перетворилась на пекло - неймовірну вечірню спеку і баню у наметі з нами розділяли місцеві москіти, тому виспатись ми не встигли, але начесались на тиждень наперед. До того ж узбережжя виявилось не занадто чистим, що теж не додавало приємності. Ранком разом із сонцем на берег повиходили місцеві жителі, але, на щастя, біля нас безкоштовним цирком вони не збирались.

Ранкова вантажівка їхала швидко, але як водиться в Індії, водії не поспішали, тому їхали ми наступні 90 км все з тією самою швидкістю близько 35-40 км на годину майже три години. То чай пили то дивились фотки і фотографувались на фотоапараті, який я дістав.

Коли мене спитають, де я був, я можу сміливо відповідати "Удупі!". Це місто є таке на узбережжі, дуже святе. Знаходиться тут храм Крішни ще з 13-го століття зі святим ідолом всередині. До ідола веде довга черга з паломників, до якої приєднався і я. Окрім храму навколо є ще декілька храмів і монастирів, але подивитись все можна за годину-дві. Може селище і не варте зупинки за вмістом, але варте хоча б через назву. До того ж в храмах панує свята тиша, до якої приєднуються вуличні музики во славу Крішни. А ще тут смачна вегетаріанська їжа на кожному кроці.

Чоловіки на півдні, чим далі тим більше, носять лунгі - шматок тканини, що обертається навколо поясу і виглядає як довга, до землі, вузька спідниця. Бачили ми їх ще в Непалі, там вони зазвичай світлі в зелено-блакитно-білу клітинку. На півдні Індії лунгі частіше білі з кольоровою каймою. Зустрічаються і виглядають вельми вишукано чорні з каймою. Бувають і інші кольори. А іноді бувають яскравих кольорів і з квіточками! В саму спеку лунгі підгортають наверх і ще раз зав'язують низ тканини на поясі - виходить міні-лунгі. В штаті Керала більшість чоловіків в невеликих містечках саме так і ходить.

До Мангалора нас домчав автобус-експрес, а там ми вже дізнались, що квитків зі спальним місцем до потрібної нам станції немає. Прийшлось купувати сидячі місця. Часу подивитись місто не лишилось, бо довго чекали біля каси на списки резервації місць - індуси не поспішали. Але на перший погляд місто приємне і може похизуватись двома португальськими церквами.

Коли ж вийшли до поїзда і подивились на забиті у другому класі полиці, то рушили в спальний вагон, сіли у вільному купе - майже весь потяг був вільним - і стали чекати відправлення. Аж ось в купе наше набилось людей більше, ніж воно вміщало, тому ми взяли рюкзаки і пішли в інше купе. Але на півдорозі нам зустрілись контролери і попросили квиток, після чого запропонували таки йти в свій вагон, або платити різницю. Я дістав наш Папір, який було ретельно вивчено, після чого провідники розсміялись і дозволили нам лишитись в спальному вагоні при умові наявності місць.

Віка одразу ж лягла на верхню полицю досипати, а я розговорився з хлопцем з купе, який виявився служником в мечеті Я розпитував його про джихад, права жінокв ісламі, кохання і інше, а він лагідно посміхаючись розповідав мені теорію, яка аж занадто відрізнялась від практики, що малюють ЗМІ. А дійсна правда ж десь посередині…

Згодом до купе підсіли ще два чоловіки - еколог і менеджер з продажу зубних імплантів - і розмова побігла з новою силою. Менеджер з продажів навіть чув про мою компанію, здивуванню нашому не було меж!

Наше щастя раптово закінчилось, коли всі супутники вийшли на якійсь великій станції, вагон щільно заповнився новими пасажирами, а новий контролер попросив нас звільнити чужі місця. Постоявши в тамбурі, ми повернулись до вагону і ще годину намагались базікати з самим контролером, але через акцент то було важко. Він розповів нам про теракти в Бомбеї, але всю глибину трагедії ми зрозуміли тільки наступного дня.

Аж раптом і цей контролер вийшов, а новий навіть не схотів читати наш Папір і досить грубо попросив нас платити, або йти до свого вагону, або полишити потяг. Робити нічого - пішли в сусідній темний вагон, поклали рюкзаки на підлогу, сіли зверху і поснули.

Прокинувся я о другій від світла ліхтаря в лице - контролер нас таки знайшов. "Що ви тут робите?" суворо спитав він. "Спимо" була відповідь. "То ви маєте платити" - "За що, як ми спимо без місця на підлозі?" - "То йдіть у свій вагон!" - "Там забагато людей" - Тоді платіть!" - "Ми не маємо не це грошей, ви ж Бачили папір" - контролер раптово пом'якшав - "Добре, дівчина хай ляже тут, ти лягай сюди, під мою відповідальнісь." Останок ночі ми досинали на полицях, а ранком вийшли на станції Варкала.

З цього маю декілька висновків щодо змін відносно історій мандрівників п'яти-десятилітньої давності. По-перше контролери в Індії постійно перевіряють квитки, тому так просто без квитка вже не проїдеш. По-друге контролери - переважна більшість точно - володіють англійською достатньо, аби зрозуміти суть написаного в Папері і знати, що то лажа, тому їх відповідь залежить від їх настрою і, звичайно, самого мандрівника і його хисту до замилювання вух. І третє - навіть з контролерами можливо домовитись при умові максимальної відвертості і доброзичливості. Часи контролерів-ідіотів і анархії на індійській залізниці минули, квиток з місцем в день відправлення дістати фактично, неможливо, потяги забиті, тому вирогідність спрацювання Паперів значно впала, а вирогідність знайти вільне місце в нормальному класі на всю дорогу майже дорівнює нулю. Їхати ж ніч в другому класі досить складно, хоча й можливо, тим паче там квитки дійсно часто не перевіряють, бо пройти неможливо. І ще маленька особливість другого класу - відсутність проходу між вагонами.

Варкала

Сьогодні доїхали до селища Варкала, що біля міста Тхіруванантхапурам, або Трівандрум. Океан тут повний хвилями а над берегом нависають скелі. Кажуть, в Бомбеї вибухнули бомби. Прошу всіх за нас не хвилюватись - на півдні і сході Індії все завжди було спокійно, а до неспокійних регіонів ми вже не поїдемо.

Південне Гоа

Змінивши два автобуса, доїхали до обіду в Палолем на півдні Гоа, де оселились в збитій з фанери хатинці буквально на пляжі. Вночі там чути океан, а вдень треба пройти два кроки - і його побачити в п'ятдесяти метрах від себе. Коштує таке щастя 150 рупій з туалетом надворі. За 400-800 рупій можна зняти бунгало з видом на океан і з претензією на комфорт і люксовість.

Пляж в Палолемі піщаний і чистий, має майже три кілометра в довжину. З північного боку починаються камені і скелі, а з південного знаходиться красива камениста бухта. Вздовж моря росте кокосова роща, яка буквально набита різноманітними халупами і рестораними, щільно-щільно ліпляться вони один до одного. Людей тут поки що небагато, сезон почнеться за тиждень, але інфраструктура на березі вже готова, світиться вночі незліченними вогнями і запрошує. Знайти тут можна навіть "Квас" і "Оливье", що вже казати про рибні страви і сувеніри, інтернет і мешкання. Іншими словами цивілізованість тут на висоті, але захована серед кокосів вона не напрягає. Хіба що музикою до одинадцятої ночі, але і та не гучна іноді навіть приємна.

Їсти рекомендую в Sula/Hira Bar & Rest на головній вулиці в керунку Патнема. Там готують смачне й густе бананове лассі з добавкою - доливають залишки з міксеру - і непоганий талі. Ми ж відсвяткували 60 днів нашої подорожі чудовою рибою, приготованою на грилі, біля самого моря під зоряним небом в одному з ресторанів на березі. Буржуї! Але ж як втриматись після трьох тижнів суцільного рису?

Любителі більш тихих місць можуть спробувати оселитись в Патнемі, що знаходиться в двох кілометрах південніше. Автобус с Мадгао іде спочатку через нього, але ми того не знали, а йти з рюками з Палолему було ліньки. Патнем має менше інфраструктури на березі, менше людей на пляжі і взагалі трошки більш дикий. До того ж в Патнемі є прокат велосипедів, а в Палолемі пункт прокату зачинено на невідомий термін. Але усюди можна взяти на прокат скутер або мотобайк.

Сім кілометрів на північ є ще один гарний пляж в селищі Агонда. Туди можна доїхати бусом з Палолему або з Канакони (селище на трасі, має й залізницю). Там інфраструктура узбережжя тільки розробляється і людей майже немає, корів більше. Є навіть місце для кемпінгу з південного боку.

Ще чотирнадцять кілометрів на північ є форт Каба-де-Роса, але байками ми туди доїхати не встигли, довелось обмежитись катанням вздовж хвиль по пляжу Агонди. До форту ж краще всього їхати мотобайком, але їхати перший раз - ну не їздив я ще на скутері - на прокатному скутері по дорозі з лівим рухом якось боязно.

Море тут усюди лагідне, хоч і вкрите океанськими хвилями. Від берега можна відійти на метрів п'ятдесят і все ще буде води трохи вище поясу. Під час відливу біля берега бігають краби, які сидять в ракушках. Їх можна легко впіймати, але витягти з раковини неможливо, так міцно вони тримаються за неї задніми ногами. Намагаючись обережно відібрати особливо красиву хату, я таки розірвав його хазяїна, лишивши ноги в будинку. Зустрічаються тут і морські зірки, а на каменях можна знайти крабів розміром з долоню. В розвалах риби з рибальських човнів ми бачили навіть маленьких скатів і акул-молотів.

Гоа

От в Мадгаоні на вокзалі таки вже було чисто. Мабудь, це сама приємна станція з усіх, що ми бачили. До всього вона розписана малюночками і написами "Use konkan railway" який очі постійно читають як "Use kokain railway". І додатково тут є приємна станційна столовка, де можна дешево і смачно поснідати.

Від станції пішки можна дійти до секретаріату і міського саду, в якому зеленіють пальми і ростуть квіти. Дві індіанки поливали квіти зі шлангу, а по периметру парку гуляли два дядечки і щось жваво обговорювали. Від садів можна піймати автобус до майже будь-якої точки південного Гоа. Ми ж поїхали в Бенаулім, рекомендований путівником як саме тихе місце на узбережжі.

Тихе то воно тихе, але вже о восьмій ранку на пляжі до нас підходили різні люди і намагались нам щось продати, при чому фразу "ми не купляємо" вони розуміли хіба що з десятого разу. Навіть компакт-диски нам намагались продати! От дійсно, Гоа - це рай на березі моря, який ані на хвилину не дає забути, що ти в Індії. Вікна тутешнього "Lake view hotel" виходять на калюжу для рису, в якій копирсаються свині і корови. Ми ж після пошуків оселились в найдешевшій камірчині (за 150 рупій) під сходами у Розаріо. За ціну в два з гачечком рази більшу тут можна зняти майже хороми з телевізором, а може й навіть двокімнатну з кухнею, але який нам сенс в цьому на дві ночі? А в принципі непогану кімнатку можна зняти і за 200, зверніть увагу на зелений хотел біля Розаріо. Жерти рекомендую в Сajie Restaurant. Ціни в Гоа взагалі не маленькі, але тут чи не найдешевше, до всього дуже смачно і вельми приємна хазяйка. Також зверніть увагу на … - там непогане і недороге м'ясне і рибне меню. Інтернет тут швидкий, коштує усюди 40 рупій. Цікаво, що попри те, що в Гоа хрестів більше за тризуби, просвітлена біла дівчина в інет-кафе завішала всі стіни малюнками Шиви.


На березі океану - а точніше Арабського моря - надзвичайно спекотно і усюди ростуть кокосові пальми і ресторани. Океан лагідний і теплий, але постійно нагадує про свою могутню сутність маленькими і міцними хвилями, які іноді виростають на півметра і можуть збити з ніг. Біля краю води бігають маленькі краби, які швидень зариваються у пісок при наближенні людини. Іноді попадаються морські зірки, які теж дивовижним чином ззовні не рухаючись зникають в піску.

Під вечір припливають рибалки і до їхніх дерев'яних човнів поспішають жінки з корзинами. Риба майже вся маленька, іноді попадається більша, бувають краби і скати розміром з долоню. За півгодини рибу сортирують і уносять, а човни за допомогою рук по спеціальним дерев'яним підставкам затягують на берег за полосу приливу.

Сутінок тут практично немає. Коли сонце торкаєтся моря, на березі вже майже темрява, яка за десять хвилин стає суцільною. Незвично спостерігати багряне сонце на темному небі над чорною вже водою і не бачити чудових вечірніх кольорів.

Гоа відкрили майже п'ятсот років тому португальці. За декілька років прибули сюди і месіонери. А одним з перших намісників був відомий всім Васко-Да-Гама. Він правив недовго, бо не міг подолати корумпованість оточення і помер від стресу (це ми в місцевому музеї вичитали). От би в нашій країні політики так переживали за корупцію! Португальці закріпились в Гоа на довгих чотириста років, потім були тут англійці, але остаточно запросили їх звідси тільки в 1961 році. Свого часу Олд Гоа був великим містом, чи не більшим за Лісабон, але йому не пощастило і воно вимерло в результаті епідемій хвороб, після чого португальці перенесли столицю в місто Панаджі, яке і зараз є столицею штату.

В Гоа багато лишилось від колоніалізму. Більше того, тут не так вже й багато від Індії! Більше всього Гоа схоже на Латинську Америку - Невеликі будинки з колонадами, обсаджені пальмами, пересипані католицкими церквами. Дійсно схоже на те, як показують Америку в серіалах. Люди носять інший одяг, більш європейський, але не сучасний. Дуже багато індіанців-католиків, навіть в автобусах замість синього обличчя Шиви частіше зустрічається Христос або Діва Марія. Хоча і індійського вистачає. Навіть до католицьких храмів індіанці-католики приносять вінки з чорнобривців, як і до індуїстських богів. Є тут і індуїстські храми, цятки-бінді на лобах, великі хаотичні смітники і настирливі торгівці. Тільки жебраків немає, за день ми бачили одного. То й не дивно - за рівнем доходів на душу населення Гоа посідає перше місце в Індії, причому не тільки за рахунок туризму.

Один день ми провели на пляжі, а другий вирішили присвятити вивченню колоніальної спадщини, тому поїхали в Олд Гоа. Для цього треба змінити три буси - до центру південного Гоа Мадгао, потім година до центру в Панаджі ( звідти йдуть всі буси на північ Гоа), а потім ще півгодини до Олд Гоа. Оскільки в Гоа майже всі написи англійською, ми дивувались, що на кожному стовпі біля дороги написано про безпеку руху. І це при тому, що аварій на індійських дорогах при всій хаотичності руху на порядок менше, ніж на наших українських. Щоб у нас так піклувались про безпеку руху!

В Олд Гоа знаходиться декілька величезних церков і десяток маленьких. Більшість церков діюча. Ззовні архітектура проста, а всередині знаходиться як правило надзвичайно красивий алтар, а білі стіни прикрашені рідкими іконами або меншими алтарями. Місцевий кафедрал найбільший в Гоа. Колись найбільшим був костьол святого Августина, але від нього лишились тільки розвалини і 48-метрова башта. Цікаво, що свого часу розкопкам тут сприяв і посол Індії в Україні.

Окрім церков і арки перемоги від португальців тут нічого не лишилось. Передивитись все тут можна за півдня. Рекомендую до огляду історичний музей біля церкви святого Франциска. Окрім шматків археології містить він портретну галерею португальських губернаторів Гоа, сурових дядьків, що правили цим багатим краєм. Чудовий додаток до відчуття колоніальної дійсності!

Панаджі - велике місто і дивитись там фактично нема на що, як мені здалось. Хоча сюди варто приїхати, аби відчути дух південного повільного міста, в якому ще чути дух португальців. Є тут відносно невелика білосніжна церква Божої Матері, до якої ведуть чи не більші за саму церкву сходи. Трошки в глибині міста можна знайти білу і простеньку резиденцію місцевого намісника божого і червоно-жовтий храм Ханумана, з якого відкривається вид на частину міста. Під храмом знаходиться тихий приємний район, що будували ще португальці. Будинки тут всі двоповерхові і різнокольорові, на вулицях чисто і нічим не смердить. Багато тут і готелів, але вони недешеві.

Ці два міста для Індії є буквально взірцем чистоти і порядку, але з іншого боку вони на Індію і не схожі. Ми ж ними обмежимо своє знайомство з португальським колоніалізмом і поїдемо далі пектись на сонечку і обмивати тіло в океані на південь штату.

Гоа

Ми вже доїхали до Гоа. Це рай на березі моря, який ані на хвилину не дає забути, що ти в Індії. На березі океану - а точніше Арабського моря - надзвичайно спекотно і усюди ростуть кокосові пальми. А також ходять натовпи індусів... І чому б їм не працювати в день, а не по пляжу тинятися? Океан лагідний і теплий, але постійно нагадує про свою могутню сутність маленькими і міцними хвилями. Пляж як і все в Індії бруднуватий, хоч відносно інших регіонів набагато чистіший. Але далеко не такий казковий, як в рекламних проспектах малюють. Плануємо пробути тут ще пару-трійку днів і трошки відпочити від пильної і гамірної Індії, після чого рушимо далі.

До океану!

Ранком автобусом вирушили до Пуне. Хоч і було в квитку написано 8 годин, вирушили о дев'ятій. Водій, як і всі індуси у великих справах, не поспішав і годину чекав пасажирів. Ми вже боялись, що на потяг треба буде бігти, але висадили нас біля залізничного вокзалу за дві години до відправлення.

Пуне досить сучасне місто, тут багато людей середнього класу, а недалеко від міста ми навіть бачили невелике офісне містечко і фабрику електроніки. Південь Індії взагалі містить багато техногічних центрів, і Пуне - один з них, це відчувається навіть по людям на вокзалі. До того ж тут відносно чисто у приміщенні вокзалу, хоча платформи брудні, і ми навіть бачили хлопця, що абсолютно не соромлячись нікого відливав прямо з платформи… Що ж, Індія - вона завжди Індія.

В пошуках їжі перейшли вулицю біля вокзалу і натрапили на ресторанчик з одним пунктом меню "талі 40". Талі було безрозмірним і до всього включало батермілк, тільки вже без кінзи. Тому з кафе ми викотились, витративши всього навсього 80 рупій. Поки сиділи на пероні, затарились товстенною газетою "Times of India" за цілих три рупії і вивчали поточну ситуацію в Індії і в світі. Дізнались, наприклад, що Джексон тепер мусульманин Мікаель. Диво! Взагалі англомовної преси в Індії багато і на будь-який смак. Є газети і відомі журнали, наприклад, Geo або National Geographics", ціни на газети дуже малі, а журнали коштують приблизно так само, як і в Києві. Аж ось і потяг наш підійшов.

В вагоні ми познайомились з декількома дивними іноземцями, що перебували в Індії довго, по тижню і більше затримуючись в різних місцях. То йогою займались, то просто розслаблялись, а тепер їхали на море в Гоа. Вони дивувались, як ми побачили стільки за такий малий проміжок часу, а ми дивувались, як можливо провалятись три тижні на пляжі в Гоа. Один з них виконував дихальні вправи під здивованими поглядами індусів, інший лазив у взутті по полицях, третій їхав скалолазити з матрацем. Всеж таки дивні ті європейці, що закохані в Індію і довго тут перебувають.

Місця були у нас в різних вагонах, тому лишивши Віку білим іноземцям, я пішов спати в свій вагон. В моєму купе їхали вісім величезних вояк-сикхів в тюрбанах кольору хакі. Аби не плутали, в них навіть на формі було написано "Sikh". Під ногами їх лежав величезний ящик, в яких зазвичай возять зброю, а в переході між вагонами вони везли величезну маскіровочну сітку. Сікхи люди тільки на вигляд страшні, а насправді вони вельми доброзичливі і приємні. З місцем моїм швидко розібрались і я ліг спати, поклавши за місцевим звичаєм взуття на вентилятор. О першій ночі поїзд проїхав велику станцію, і сікхи - їх тут було піввагону ще цивільних - разом з іншими вийшли. Я лишився в порожньму вагоні! В вагоні, де була Віка, було більше людей, але я знайшов собі полицю в сусідньому від неї купе і солодко доспав залишок ночі. А о шостій ранку, всього з півгодинним запізненням, потяг прибув на оточену пальмами станцію Магдаон.

Аджанта

Ранком проспали, тому снідали і бігали швидко О дев'ятій вже взяли квитки з Пуне до Гоа - скоро побачимо океан! - і о десятій вже сиділи в автобусі в Аджанту. Тут перший раз спрацював наш Важливий Папір. Кондуктор довго її вивчав, а потім похитав головою - як вчені, то їдьте без квитків. Хто ще не знає, на папірці написано, що ми є членами експедиції по країнам Азії і нам треба забезпечити безкоштовний проїзд і прохід. Там же є наші фото, печатка федерації туризму і підпис голови федерації, герб турклуба КПІ і все таке інше. Виглядає серйозно!

На вході в Аджанту туриста зустрічає яскравий приклад того, як можна брати гроші за непотрібні послуги. Спочатку треба заплатити 7 рупій за вхід до охоронної зони, яка включає куций парк і торгівельні ряди з додатковим сервісом "сто приставучих індійськіх продавців". За торгівельними рядами квиток перевіряють, а потім треба купити квиток на автобус. За п'ять хвилин їзди треба заплатити 7 рупій, або 12, якщо автобус з кондиціонером. Хоча я не розумію, навіщо для п'ятихвилинної поїздки кондиціонований бус. Автобус висаджує пасажирів біля квиткової каси.

У нас вийшов невеликий конфуз з квитком. попри те, що заплатив я ціну для іноземців, квиток мені дали індуський. А дядько на вході все не вірив, що платив я 500 рупій на двох, а не 20 і пускати не хотів. Прийшлось йти вниз, де касир кудись довго декілька разів дзвонив і щось розпитував, аж поки через п'ять хвилин я сам через віконце не взяв "іноземний" квиток. Дядечці на вході влаштували скандал, аж поки на галас не прибіг поліцейський і не врятував дядечку-контролера від розлючених іноземців. На майбутнє пообіцяли собі більше не пробувати бити контролерів, контролювати гнів і шукати просвітлення в мантрах. Адже що б ті індуси не робили, не наше право судити їх і їх країну, і тим більше гнів не пасує мудрим мандрівникам. Так буддійські прадавні печери вже на вході продемонстрували нам шлях до проходження першої сходинки до Нірвани.

Самі печери розташовані півколом в стіні каньону річки. Всередині кола знаходиться смотрова точка, звідки видно всі печери, каньон і напівскельні пагорби навкруги. Внизу біля води розбито парк, який закінчується скельною чашею з тонким водоспадом і озером, які в сезон дощів стають потужною рікою. В парку живуть папуги і безліч інших птахів, які літають навколо і цвірінькають, або переступаючи тонкими ногами у воді шукають собі їдло. Гуляти там одне задоволення! (звісно якщо не вважати на купи сміття в парку і сотню приставучих індусів)

Печери в Аджанті геть інші. По-перше вони більш старі за печери Елори. По-друге вони всі буддійські. І по-третє вони менш грандіозні, але більш витончені і в них лишились фрески. Насправді технічно це не фрески, бо наносились фарби вони на суху поверхню із додаванням клейких речовин. Цілих фресок, нажаль, не лишилось, але те що є дозволяє цілком уявити собі красу розписів тисячолітньої давнини.

Докладно про печери мені важко розповісти. Скажу лише, що вони варті уваги і цілого дня часу, включаючи і огляд пейзажів. На самі тільки печери треба мінімум три години.

Біля печер бачили, як місцеві розводять туристів на пожертви, які потім кладуть собі в кишеню. А ще там прямо на території музею вам будуть намагатися продати листівки і книжечки, якісь камінчики і буси і навіть огірки. Це вже не кажучи про торгівельний майдан. Один з продавців підчепив нас ще в автобусі туди, довго запрошував, намагався подарувати якійсь камінець, чекав на виході, коли ми повернемось, забігав за нами трохи не до туалету, але лишився таки ні з чим. Що ж, то його проблема, що фразу "нам не потрібні сувеніри, ми нічого не купуємо" він не зрозумів.

На зворотньому шляху наш папірець не спрацював. Кондуктор знайшов розумника, який вільно володів англійською, потім зібрав великий консиліум, який дійшов висновку, що папір без підпису Головного Кондуктора з центру управління польотами автобусів не дійсний. Але до бумаги поставились вельми уважно і порадили нам звернутись на станцію щодо подальших роз'яснень.

Квиток до Пуне купували в приватній конторі Samrat, вийшло дешевше за звичайний бус, проте однозначно комфортніше. Їх офіс можна знайти навпроти автостанції і метрів триста в напрямку залізниці. Спробували кокосове молоко. Виглядає це так - з кокоса в зеленій оболонці - а вони саме так ростуть, а не як в рекламі Баунті - зрізають верхівку, а в дірку встромлюють трубочку. Всередині знаходиться півтора стакани солодкуватої рідини з кокосовим присмаком. Ананаси ж тут продають стиглі, жовті і дуже смачні всередині - втриматись і лишити половину на ранок неможливо! Ну і ще знайшли ресторанчик, де поїли смачнючого талі і пили дивний напій - трохи розведена підсолена простокваша з подрібненою кінзою під назвою Butter Milk.

Елора

В Елорі дорога Дхуле-Аурангабад розходиться на дві - одна дорога іде прямо в Аурангабад і останній водій наш їхав туди. Інша дорога іде наліво, проходить два кілометри Елорою, проходить біля входу в печери і іде теж в Аурангабад. По цій же дорозі кожні 15 хвилин йдуть в Аурангабад локальні буси (20 рупій, 45 хвилин), зупиняти їх треба махаючи руками з узбіччя. На повороті є клумба, перед якою за сто метрів є вказівник "Аурангабад 28", це місце гарно виділяється на трасі, тому пропустити його важко.

В самій Елорі біля розвилки можна знайти кімнату на двох від 200 рупій, але майте на увазі, що ці готелі не мають ліцензії приймати іноземців. Готелі туристичні можна знайти біля входу в печери, але ціни там 350-400 рупій при трошки ліпшій якості. Ще нам пропонували кімнату за 150 рупій біля храму, але вона виявилась без туалету, вікон і меблів, а по коридору спали бомжі з нижньої касти, тому цей варіант відпав. От якби вони нам доплатили рупій 500, я б ще подумав…

Жерти можна в готелі Milan - відносно недорого і великі порції, тільки під вечір щось вони тормозили і перепитували по десять разів про замовлення, хоча в обід все принесли швидко і багато. Ще спробували їсти в самій Елорі, але трошки протупили з цінами, бо їсти хотіли. А хазяїн в два рази наварив на білих лохах. Хоча знали б ми розмір порції рису, то ніколи б там не зупинились - найменша на всю Індію! А бажання сперечатись у мене не було, до того ж ціна була назва до замовлення. Висновок - намагайтесь їсти в ресторанах з меню або одразу питайте ціну, знайте ціни на базові блюда і питайте розмір тарілок. На цьому технічну частину закінчую і перехожу до части художньої.

Починаючи з шостого століття в Елорі оселились буддійські монахи, за якими прийшли індуїстські майстри, а потім і джайни. Вони будували собі монастирі і храмив скелях во славу своїх богів і великих пророків. І не просто будували печерки, а робили це з розмахом і скульптурою, колонами і візерунками. Грецькі печері в турецькій Кападокії просто відпочивають! Печери в Елорі більше, камінь твердіший, а статуї і декорація просто неймовірні! Колупати туф можна й пальцем, а от в камені храм будували декілька поколінь протягом одного-двох століть. Цей обсяг робіт і наполегливість майстрів дійсно вражає. Ви тільки уявіть, що ви починаєте роботу, результат якої в кращому випадку побачать ваші внуки, а вам дістанеться тіль силует. Це потребує неабиякої віри, і прадавні люди дійсно її мали.

Один з самих вражаючих храмів тут - гора Кайлас, великий храм Шиви, видовбаний зі скелі. Будували його 7000 людей протягом 150 років, вийнявши з монолітної скелі 200000 тонн каміння. Результат просто неймовірний! Центральний двоповерховий храм складної форми весь заліплений скульптурою. Навколо нього двір, в стінах якого вирізані галереї з колонадами, які теж прикрашені різьбленням. У дворі також стоять два монолітні слони і дві колони. І все це фактично один шматок каменю, ви собі уявляєте?! До всього колись храм було покрито чимось на кшалт гіпсу, в якому вирізали ще більш тонкі візерунки і розмальовували. Нажаль, з тих часів від зовнішнього покриття лишились лише маленькі шматочки.

Інші храми вже не такі вражаючі, але варті уваги. Окрім десятка храмів буддисти побудували два триповерхові монастирі, на внутрішні стінах яких вирізані рельєфи і статуї Будд і Бодхісатв, різних богів і хранителів. Оскільки огляд ми почали з них, тому якраз ними ми були вражені найбільше. Але наповнені туристами вони вже не сприяють медитації, хоч і запрошують до неї.

Індуїсти додали декілька зовсім простих святилищ і два великих храми. Один з них більше фундаментальний з товстими колонами і двома величезними статуями богів всередині. Інший присвячений Шиві по периметру в нішах містить вирізані рельєфні сцени з індуїстських епосів і величезну статую Нанду назовні.

Храми джайнів схожі на буддистські, але менші і більш деталізовані і тонкі. Вони знаходяться на деякому віддаленні і до них ми підійшли в самому кінці, переповнені вражень і стомлені. Тому вражень від них лишилось мало.

Взагалі рекомендую купувати в касі маленьку книжечку про печери. Коштує вона декілька рупій, розповідає чи не більше за екскурсовода і часто вкладає зміст в побачене, більший за "як це красиво!". Це ж стосується і Аджанти. Огляд печер у нас зайняв п'ять годин. А можна сміливо провести тут весь день, бо окрім печер можна погуляти вздовж скель, вилізти наверх. Не забудьте й ліхтарик, бо не усюди доходить сонячне світло, а додаткового освітлення немає.

Після огляду печер ми повечеряли і на локальному бусі поїхали в Аурангабад. В Аурангабаді оселились в хостелі YHA. Він знаходиться якраз посередині між залізничною і автостанцією. Окрім того має він відносно невеликі ціни - 160 рупій дабл - приємний персонал, найдешевший в Індії чай за 2 рупії і простий сніданок за 20. До того ж він рекомендований в LP, і попри велику кількість інших готелів, нам було лінь шукати щось інше. Накупивши бананів, легли спати.

Індійський автостоп

В квитку на нічний автобус було зазначено "експрес". До цього експресами виявлялись сучасні швидкі і зручні буси, з відкидними сидіннями і чітко розписаними місцями, що майже не стоять на зупинках, а про стояння в проходах тут немає й мови. Яке ж було наше здивування, коли до аджмерської платформи під'їхав звичайний бус "Тата", які зазвичай їздять на локальних маршрутах. На наші здивовані питання в касі відповіли, що то таки той самий бус, і нам з розчаруванням прийшлось зайняти в ньому місця. Їхати довго, чотирнадцять годин. Ще на годину цей чудовий автобус зпізнився. Але головна проблема була навіть не в тому, що цей індійський експрес стояв по півгодини на кожній автостанції, а в тому, що людей він підбирав і висаджував всю ніч біля кожного стовпа, тому над головою постійно хтось висів або ходив з чемоданом, яким намагався грюкнути по голові всіх, хто сидів. На кожній півгодинній зупинці всі пасажиги галасливо виходили з салону, який через півгодини так само галасливо заповнювали. Окрім всього, в проході під ногами спало чиєсь тіло, яке всі обережно переступали. Здається, в цьому нічному автобусі зібрали всі недоліки індусів, тільки що рупію ніхто не просив і не смердів на весь салон. Ні, були тут і нормальні люди, може й половина їх була, але іншої половини в замизганому одязі було все одно занадто. За цю ніч я зненавидів індусів і всю Індію, проклинав їх автобуси і звички, і пообіцяв собі наперед завжди перепитувати, якого типу бус повезе нас вночі.

О сьомій ранку це знущання нарешті закінчилось, і ми невиспані і злі на всю Індію з її мега-експресами опинились на дивній автостанції на задворках міста Індор. Ще раз перепитали в касі. Квиток на той самий бус назад до Аджмеру звідси коштував ще на 15 рупій дорожче! Дивина і дороговизна! Взяли рікшу і під'їхали до головної автостанції. Добре, що не пішли пішки - йшли б більше години. Головна автостанція порадила йти до станції залізничної, звідки йдуть буси на місто з дивною коров'ячою назвою Муу, точніше Мхув. Автобуси йдуть що п'ятнадцять хвилин, а перед Мхувом траса відходить наліво, там ми й вишли, пожерли яблук і пішли на позицію біля залізничного переїзду. Там ми стучали в грузові машини перед шлагбаумом, і вже друга шла на Бомбей. Да там всі їдуть на Бомбей, щільний потік!

Все добре в індійському автостопі. Підбирали без проблем, грошей у нас фактично не просили, навіть годували і постійно поїли чаєм, намагались говорити (тільки от англійскою мало шпрехають), пояснювали, де нам краще їхати, застерігали від зайвого, тобто берегли і пілкувались як могли. Тільки їхали повільно. І навіть проблема не в тому, що водії то поїдять, то чай п'ють, то ще для чогось зупиняться. Просто дороги індійські повільні. Траса Делі-Бомбей насправді тільки іноді двополосна в обидва боки, а так це звичайна дорога, де тягнеться нескінченна верениця вантажівок, повільна й щільна. Обгони складні, бо назустріч іде така ж сама верениця, і водії якимось дивом знаходили в ній дірки для обгону. Поміж вантажівок туляться рідкі приватні автівки, але розраховувати на них важко - їх мало і вони в більшості своїй забиті людьми. Хоча можна й пробувати. Отже, 350 кілометрів ми їхали 13 годин, при цьому ніде не чекали. Тобто швидкість переміщення стопом тут близько 25-30 кілометрів на годину, і розраховувати на більше не варто, хіба що сильно пощастить.

Перші водії трошки знали англійську, але говорити було важко. Тому майже всю дорогу ми мовчали, а вони запрошували нас спати, чим Віка і скористалась. А я в машинах не сплю, це свого роду кодекс, який я намагаюсь не порушувати, до того ж було цікаво дивитись у вікно. Тут вже не така рівнина, як біля Делі, навколо дороги невисокі пагорби і напіврозвалені бетонні села. Один раз бачив, як біля дороги жінка в сарі махала кіркою в канаві, за нею кіркою махав хлопець років дванадцяти, а вже далі з десяток чоловіків. Водії наші були набожні, тому періодично курили в кабіні палички і потім бігали з ними до храмів Шиви біля дороги, а один раз навіть в невелику мечеть. Храми Вішну вони при цьому повністю ігнорували.

Цікаво було проїзджати пункт контролю маси вантажівок. Водії попередньо заїхали на зважування, висадили нас з рюками і отримали чек. Вже на контролі нас з рюками знову висадили, злили воду з каністр, відкрутили запасне колесо, після чого один поїхав контролюватися, а інший весело покотив колесо прямо повз кіоск зважувальників разом з іншими такими самим хитрунами. Та що там! З сусідньої вантажівки вигрузили з півтони гранітних плит, погрузили на спеціального рікшу перевезли за зважувальників і завантажили назад. Так от індійські водії обдурюють дорожні контрольні служби, а тим і пофігу. За пунктом зважування нас обступили продавці з кіосків, розпитували звідки ми,пропонували чай, але наші водії пройшли зважування швидко і буквально врятували нас від натовпу. А в столовій на нас просто всі здивоввно дивились, мабудь, нечасто бувають там білі містери. В столовій же підійшов до нас серйозний сікх, приятель одного з наших водіїв і перпитав, чи потрібні нам гроші. Довелось заспокоїти його і пояснити суть автостопу. Я не відмовляюсь від того, що дає дорога, але гроші брати не люблю, особливо коли вони в мене є.

Їхати з цими водіями було приємно, вони навіть нас нагодували, до того ж в кабіні було м'яко і можна було зручно розлягтись і навіть спати. Аж раптом в них щось трапилось, вони зупинились біля майстерні, застопили нам іншу вантажівку, потиснули руки і відправили далі.

Тут вже не було так зручно. Стара напіврозвалена Тата їхала повільно і була набита людьми. Двері в салон не зачинялись, дошки і дверцята бардачків грюкали на кожному ухабі. До того ж ніхто в салоні не знав англійської. Тільки вже біля Дхуле - там ми мали звертати на Аурангабад - підібрали вчителя у школі, з яким ми гарно порозмовляли. Цікаво, до речі, що у попередньому штаті це містечко писали як Дхулія. Аж раптом за десять кілометрів від Дхуле водії зупинились повечеряти. Вчитель з компанією пішли стопити далі, а нас водії довго прохали лишитись на вечерю, і ми погодились, але тільки пили чай. Але заради нас їли вони півгодини, а не годину. А нам вже було однаково, бо все одно стемніло.

Перед Дхуле почався дощ. До цього чи не годину віддалено блимало, але ж ось вдача - дощ іде саме тоді, коли треба вилазити з машини і щось далі робити! Мало того, це взагалі відбувається тоді, коли сухий сезон дощів не передбачає взагалі! Добре, коли траса не заходить в місто, а ще краще, коли дощ закінчується саме тоді, коли під'їзджаєш до потрібного повороту. Пообіцявши сісти на автобус - водій довго розповідав, як водії напиваються вночі, а потім тю-тю з траси в кювет - ми вилізли в ніч, довго махали водію, і стали на повороті.

На вказівнику я розібрав напис "Аурангабад 142" і застопив вантажівку, що стояла біля краю дороги. Водій їхав через Аурангабад - по дорозі була розвилка, тому саме ця машина була для нас найліпша - виглядав серйозним і тверезим, тому ми залізли всередину. Англійської водій не знав, тому всю дорогу мовчали. Траса була гарна і вночі здавалось, що ми летимо, але все одно 115 кілометрів до Елори їхали ми три години з гаком.

Однак водій звернув з гарної дороги на бокову, яка виявилась надто поганою, і швидкість наша впала до 15 кілометрів на годину. "Закінчилось наше щастя" - подумав я, але побачив далі платний проїзд. "О, там далі гарна дорога" - подумав я, але платна дорога виявилась ще гіршою. "Чорт би побрав цю Індію з такими платними дорогами!" - подумав я, але через 5 кілометрів ми знову виїхали на гарну дорогу. А поки повільно тряслись по ухабинам, перед кабіною пролетів великий філін.

На тій дорозі двічі бачили поліцейські пости. Це значить дорога перегорожена і сидить поліцай на стільчику. Як колись одеський водій, наш водій діставав з кишені п'ять рупій - в Україні було п'ять гривень - і давав поліцаєві. Той відкривав загорожу і ми їхали далі. Дивно знаходити паралелі зі своєю країною в Індії, але вони є!

Ще однією перепоною на нашому шляху стала гора. На неї вів довгий серпантин, з одного боку стіна, з іншого прірва - по якому теж рухались вантажівки, обганяючи одна одну. От від чого застерігав нас попередній водій! Але з цим наш водій впорався, виїхав на гору і полетів далі. Спеціально перепитавши в нічній кафешці у продавця, об одинадцятій ночі нас таки висадили в Елорі. Трошки попитавши заспані отелі і хвилини не дійшовши до входу в печери через темряву і відсутність там світла попри наявність готелів і ресторанів, ми зняли кімнату за 200 рупій і завалились спати.

Отже щодо автостопу. Він є, він приємний і гарний, але повільний, для фанатів і принципових стопщиків. Тому наш вибір - нічні поїзди або комфортні автобуси. Ви, мабудь, помітили, що ми майже не користуємось стопом. Це як раз через повільність. До того ж проїзд в Індії не дуже дорогий. Ми пробували користуватись нашими паперами про бесплатний проїзд. Але дядьки в касі хитають головами і в єкспреси, а тим більше в приватні буси, по ній не пускають. В потягах ще складніше. В сліпері навіть при діючому папірчику все забито, квитки треба бронювати за день-два мінімум, тому знаходження місць в ньому я не уявляю. В дженералі ми вночі не їздили, а коли їхали в Делі, папір був далеко в рюкзаку. Але все одно нічний дженерал то вже не для нас. Ми вже люди солідні і їздити з нижчими кастами нам цікаво і весело, але тільки на короткі відстані. Звичано, ми ще спробуємо папірчик, але пізніше. Та й п'ять доларів за десять годин їзди в потязі то не так і багато.

Взагалі нам здалося, що багато чого в Індії змінилось за п'ять-десять років, які пройшли з часів подорожей Кротова і інших мудреців АВП, про які я читав. Тут ще можна жити за два долара в день, але чи є сенс? Ми можемо дозволити витратити і 10 доларів в день, але відвідати Тадж-Махал і різні музеї і палаци, нормально попоїсти і спати в дешевому готелі, а не в пилюці в кущах. Я не маю нічого проти більш бюджетного способу подорожування, і ми б і жили в кущах, якби приїхали сюди років п'ять тому. Але зараз ми відчуваємо тяжіння до комфорту, тому ми й обрали такий "цівільний" шлях, який нас найбільше всього задовольняє.