Зараз сидимо в Ущелині Стрибаючого Тигра і чекаємо погоди. Майже весь сьогоднішній день моросив дощ, проте надвечір сонечко трошки розігнало хмари і освітило рисові тераси і скелі навколо. І хоч сніжна вершина над нами ще ховається в хмарах, ми плекаємо надію на гарну погоду завтра.

Після тутешнього треку ми відправимось на пошуки Шангріли, проїдемо дикими дорогами північного Куньміню під самим Тибетом, доторкнемось неба в західній Січуані і вийдемо на зв'язок за тиждень.

Околиці Ліджангу

Навколо Ліджангу є досить багато цікавого. Та й сама долина, в якій знаходиться місто, надзвичайно красива. Тому більш ніж варто взяти байк і присвятити день або два околицям.

Недалеко Ліджанга на північ можна відвідати чергове старовинне містечко Шухе. Підозрюю, що Lonely Planet не згадує про нього, бо два роки тому, коли велись дослідження, 'старовинне' містечко ще було недобудоване… Зараз канали і лавки вже функціонують, а нечисленні туристи крокують його вуличками. Аби окупити відбудову містечка, з відвідувачів навіть беруть гроші. Але доріг багато і всі чекпости легко обходяться.

Можливо, більш цікавим є звичайне селище навколо Шухе. Воно навіть містить один храм, вирубаний в скелі. Знайти його дуже легко - прапорці на схилі можна побачити з Шухе. В храмі є Будда, барабан і героїчний плакат Мао на чолі політбюро на конях.

Далі дорога йде селами, над якими знаходиться храм Фугуо. По опису з LP я знайшов поворот, кудись заїхав і пішов лісом. І попав на кладовище. Чую - якийсь галас. Виходжу на галявину, а там стіл накритий, дядьки пиячать і веселяться, а поруч ще один дядько свіжу могилу риє. "Приєнуйся" - кричать. "Дякую, наступного разу…" - відповідаю і йду вниз. Взяв байк і трасою викрутив наверх кілометрів п'ять. Краєвиди шалені! На кожному повороті думаю - "Заїду за наступний поворот, храм і побачу". Так назад і не повернув і таки викрутив до залишків монастиря прямо біля дороги.

В монастирі зустрів мене старенький дідусь. Спочатку чаєм пригостив, потім ми з ним молились. Він читав мантри і грюкав барабаном, а я медитував. А потім ми разом вчили мови. Він англійську, а я китайську. А ще в нього є гостьова книга, де всякі мандрівники пишуть відгуки. І я написав. На кінець дідусь попросив у мене грошей. Дав йому українську монетку. Не люблю, коли святі люди грошей питають, не їхнє діло гроші рахувати, на те є ящики для пожертвувань.

Лихо з'їхавши з гори - п'ять кілометрів спуску серпантином та ще карусель - поїхав в Басю. Аутентичне село, є головна вулиця з ресторанчиками-готелями, але тихо і приємно. Сусідні вулиці взаналі туристів в житті не бачили.

Головне ж в Басі знамениті фрески. Як звичайно, я зайшов з чорного входу - і одразу в павільон з найкращими фресками. Аж тут тітонька - "Всі мають платити, то й ви платіть". "А я не всі" - відповідаю. Поки здивована тітонька обмірковувала мою відповідь, я все добре роздивився, помахав рукою і поїхав. А фрески там таки гарні.

На зворотньому шляху все починався дощ, але так і не почався. Я до темряви встиг і новим містом трошки поїздити. Є там базар, а недалеко нього діючий храм таоїстів. Є досить приємні вулиці з ресторанчиками і деревами. В цілому нове місто справляє гарне враження.

Корисне

Транспорт. Байки добре орендувати біля статуї Мао в кафе Alibaba. Простенький Giant в непоганому стані і в комплекті з пляшкою води і схемою околиць можна отримати в своє розпорядження на день за 15 юанів.

Вхід. Старовинне місто Шухе платне за 50 юанів, проте ворота з контролером просто об'їхати стороною. Наприклад, з півночі. Я ж просто проскочив на байку біля каси.

Фрески в Басі коштують 30 юанів, проте є задні двері. З них виганяють, проте можна встигнути подивитись найкращі з фресок в найближчому павільоні.

Їдло. Біля головного входу в парк Дракона за 2 юані продають смачні товсті млинці з гострими овочами. Паковані в пакет, вони зручні для перекусів в дорозі.

Ліджанг

Ліджанг (Lijang) - ще одне "старе" місто. Серйозно поваляне землетрусом, розбудоване і занесене в 1997 році до ЮНЕСКО, місто виглядає глянцевою картинкою. Серед новеньких будівель заглядаються на сувеніри численні туристи. Надвечір на вулицях з'являються музиканти, кафе відчиняють двері, а з барів гремить музика.

Сучасна уніфікація світу, яка відбувається також завдяки туристичній індустрії, призводить до того, що китайські містечка відрізняються від європейських лише мовою написів над сувенірами і формою даху.

В розповідях мандрівники порівнюють Ліджанг з невідомим районом Амстердаму. Я в Амстердамі не був, але підозрюю, що це недалеко від правди. Схожості додають численні канали. Проте вода в них гірська, прозора, повна червоних рибок. Іноді можна побачити, як на рибок полюють з вудкою повари з ресторанів.

Кажуть, люди в старому місті не живуть. А ті, які живуть, є володарями готелів або лавок-майстерень. Будинки по всьому місту всі однакові. Різьблені двері явно виготовлялись на одній фабриці. Особливо цікаво виглядає вивіска "старовинна вулиця така-то", за якою стоять новенькі і ще абсолютно пусті абсолютно однакові будинки під старовину. А проїзджу частину займає купа сміття.

До всього немає тут жодного храму. Ні, брешу, храм один є. В ньому сидять ряжені монахами китайці, голосно кричать "Хеллоу!" і пропонуючи запалити свічку-вонялку розводять на бабло.

Мабуть, єдиним дійсно цікавим місцем Ліджангу є парк Озера Чорного Дракона. На водах озера стоїть відбудована пагода п'яти феніксів. В гарну погоду в озері відбивається далека сніжна гора. Красота і екібана. Цей кадр є фактично символом Ліджангу, його можна побачити на листівках і на книгах. Робиться кадр зі спеціально побудованого для цього місточка. Думаю, для багатьох саме цей кадр є головною причиною відвідин парку.

Є в парку ще й храм. Красиво відбудований, з сакурами в середині. У дворі грає тибетське "ом мане падме хум", тріпотять молитвені прапорці, монах в жовтому посміхається відвідувачам, а на стінах розвішано каліграфію. Екстаз медитації наступає, коли заходиш всередину храму. Там влаштовано меморіал місцевого партійного діяча. Посередині стоїть його бюст, а на червоних стінах розвішано фофографії його з великим Мао і з представниками китайського пролетаріату. В перший момент з'являється шок і розбирає істеричний сміх. А потім розумієш, що ось ЦЕ чекає весь Тибет і стає вже не до сміху. Зовні лишаться прапорці, а всередині будуть вклонятися Мао.

В парку знаходиться досить високий слонячий пагорб, з якого відкривається непоганий краєвид. Для підйому необхідно зорганізуватися в групи по чотири і зареєструватися в спеціальній книзі. Але ми прошмигнули без регістрації. На шляху наверх знаходиться невелике кладовище, де земля засипана грошіма. Китайці вірять, що грішні душі реінкарнуються в пеклі, де в них немає можливості прийти ближче до нірвани. Проте в пеклі існують грошові відносини, тому душам потрібні гроші. Їх друкують в нашому світі і кладуть біля могил, як ми іноді ставимо чарку. На купюрах так і написано: "пекельні банкноти".

Перед виходом на вершину пагорбу проходиш крізь арку, яку я б назвав воротами до китайського майбутнього. Проста, бетонна, з намальованими балончиком ієрогліфами. Проте форми і пропорції однозначно вказують на китайське її походження.

Насправді є в Ліджангу і невелика жива частина. Знаходиться вона на півдні старого міста. Туристи зникають, натомість з'являються жителі, продуктові магазинчики і навіть невеликий стадіон. Будинки тут простіші, проте гуляти по тим вуличкам цікавіше.

Дивна особливість мобільних китайських вуличних торгівців в тому, що вони весь час намагаються запропонувати свій товар відвідувачам ресторанів. Навіть настирливі індійські торгівці поважали право інших на спокійну їжу. Особливо смішно виглядають в ресторані мобільні чистильщіки взуття, що пропонують почистити ваксою наші сандалі прямо під столом. На них ми завжди реагуємо фразою з мультика про Барона Мюнхгаузена з характерною інтонацією і жестом - "Ті што, нє відішь, я кюшаю?!". На диво, працює.

Кажуть, якщо вийти на вулицю до восьмої, тобто до прибуття організованих китайських туристів з прапорцями, мегафонами і клацалками, то прогулянка буде майже інтимною, лише ви і Ліджанг. Звичайно, я в один з ранків я взяв камеру і відправився вранішніми вулицями на фотополювання. Але ж не один я такий розумний, а китайців надто багато. Туристів дійсно ще не було, але вулиці вже були заповнені вранішніми фотографами. Діставати камеру у присутності ще сотні фотографів навколо бажання, чомусь, не виникає…

Корисне

Вхід. За відбудову міста треба платити 80 юанів, але ми не платили, бо ніхто не питав. Цей квиток треба показати на вході в парк Чорного Дракона, але там є чорний хід. Від північного входу треба пройти ще трошки на північ, перейти місток і повернутись знову на південь. Вийдете біля каси, але вже зі сторони парку.

Транспорт. До головного автовокзалу з вулиці Minzhu, тобто майже зі старого міста, йдуть автобуси 8 і 11.

Проживання. В місті сотні гестхаусів і готелів. Ми жили за 40 в Ji Yuan Inn з телевізором, душем і Інтернетом. Шукати на лівому провулку Xinyi Jie, як йти від водяного колема. Підозрюю, що можна було жити і дешевше, просто було ліньки шукати.

Їдло. Відносно дешево можна їсти в численних ресторанчиках одразу за старим містом на північ біля площі. А якщо піти в нове місто, то там взагалі тих ресторанів безліч і дешево.

На вулиці Minzhu є два величезних супермаркета. Один біля надземного переходу, інший трошки південніше.

Інше Майже в кожному готелі є доступ в Інтернет. Якщо немає, то скоріше за все в сусідньому готелі є відкрита точка доступу. З нашої кімнати можна було користати три точки.

Безкоштовні мапи і корисну додаткову інформацію можна знайти на сайті Trax2 Free Maps.

Малий послушник
Чайткйо, М'янма

Доїхали до Ліджангу. Старовинне, з нуля відбудоване після землетрусу містечко, занесене в ЮНЕСКО, заповнене китайськими туристами. Тут вже відчувається весна. Дме прохолодний вітерець, іноді накрапає дощик, цвіте сакура. Навколо гори і дискотеки.

Далі

"…развалили старый дом, в котором жил
Антон Павлович Чехов, и на его месте
построили новый дом, в< котором он жил."
Задорнов

Далі - "старовинне" містечко в передгір'ях Тибету на висоті 2000 метрів. На схід від міста знаходиться величезне озеро, сьоме по розмірам в Китаї. На захід більше ніж на два кілометри піднімаються гірськи схили. Не треба плутати Далі з Сіагуанем (Xiaguan), який часто називають Новий Далі або Далі-Сіті.

В Далі ми приїхали автобусом, бо з вписки виписались пізно, а шукати автобуси до хайвею було довго. Автобус наш прибув в Сіагуань, звідки ми з допомогою місцевих таки дістались старого Далі. Бабця, яка підказала нам де виходити, спробувала притусоватись до мене, коли я зайшов в найближчий готель, і зрубити комісію за "допомогу", яка включала спробу підняти нам плату за кімнату і показування на пальцях цифір, які мені вже показав володар готелю. Звичайно, була проігнорована і предана анафемі.

Що розповісти про Далі? Майже нічого. Нове з голочки "старовинне" місто. Три туристичні вулиці заповнені туристами, лавками, ресторанами і готелями. Насправді, все досить спокійно і приємно. На нетуристичних вулицях, яких тут багато і в центрі, потихеньку тече життя, вирує базар, шумить школа. Дійсно цікавого в істричному центрі немає ніц, проте поблукати вуличками цікаво. Іноді зустрічаються цікаві персонажі, а подекуди можна натрапити на затишні ресторанчики, якими володіють, чомусь, європейці.

На вуличках Далі можна зустріти жінок в місцевих народних костюмах. Якщо це трапилось не на базарі, то скоріше всього ви маєте справу з одним з трьох випадків. Або перед вами працівниця центрального супермаркету, або дівчина, що позує з туристами біля південних воріт, або жінка, що тихенько пропонує всім білим ганджубас. Цікаво взагалі, що ганджубас в комуністичному Китаї пропонують активніше, ніж в усіх сусідніх країнах.

Китайці страшенно полюбляють будувати стіни. Навколо всього. Причому не просто стіни, а височенні і неприступні, справжні фортифікації, щоб жоден ворог не пробрався. А буде місце, так і дві збудують. А як не буде - так обмотають колючкою. В кожній стіні обов'язково мають бути ворота в китайському стилі, які мають бути наглухо зачинені. Думаю, ця риса в них ще з тих часів, коли вони будували Велику Стіну. Тоді вони, мабуть, побоялись, що монголи їх бетоном залиють, тому стіну не завершили. Наразі монголи загрози не представляють, значить бояться внутрішнього ворога світлого комуністичного майбутнього.

Стіна навколо трьох пагод в Далі являє собою яскравий приклад китайської стінної архітектури. Три-чотириметрова і абсолютно неприступна. На всіх воротах в китайському стилі живе охоронець, який бдить день і ніч, щоб жоден ворог не пробрався без квитка подивитись на нововідбудовану китайську старовину. Навколо храмового комплексу стіна нижча, в деяких місцях на неї навіть просто вилізти. Але от біда! За нею стоїть інша стіна, а там, де не стоїть, встановлено датчики руху. Одним словом, периметр на замку.

Пробитись з папірчиком нам не вдалось, хоча розважились в квитковому офісі непогано. Дівчата-касири знайшли хлопця, який розмовляв англійською і діалог наш був приблизно такий. "Ми хочемо говорити з вашим керівником." - У нього вихідний" - "Сьогодні ж середа!" - "Він дуже зайнятий" - "Нічого, ми швиденько" - "Він зараз спить" - "Ну так розбудіть його" - "Я йому щойно дзвонив і він мені сказав…" - "Так він ще й у ві сні розмовляє?". Познущавшись ще трохи над хлопцем, який вже не знав куди дітися, ми плюнули на пагоди і не пішли. Платити майже десять доларів за відбудовану блискучу картинку, в якій немає жодного життя а тим більше святості, немає жодного сенсу. А от селище біля пагод живе і безкоштовне, навіть з діючим храмом. Гуляти ним одне задоволення.

Варто взяти байк і поїздити навколо міста. На сході можна доїхати до селища Цайцун на берегу озера. В ньому достатньо вузеньких вуличок, є навіть два таоїстських храми. І багато дідусів і бабусів, що базікають в тіньку або грають в маджонг.

По дорозі в Цайцун знаходиться новозбудована частина старого міста. В ній майже немає людей взагалі, місто-привід. Деякі будинки ще добудовуються, хоча вивіски на багатьох вже висять. Згодом туристи прийдуть і сюди, а зачинені зараз двері стануть лавками з нескінченно однаковими сувенірами.

На південь йде вулиця, заповнена майстернями з обробки дерева. Вулиця закінчується ще одними південними воротами - ну мало китайцям одних воріт - за якими є непоганий оглядовий майданчик. Ще далі камінь з арабськими літерами вкаже на мусульманське поселення. Цікаво їздити по ньому і дивитись на сусідство китайської архітектури і арабської символіки. Є там і велика мечеть, до якої веде китайська арка.

На захід від міста знаходиться четверта пагода. Не відомо, наскільки вона історична, але, думаю, відповідну історію відшукають. Парк навколо неї ще облаштовують, але мені вдалось туди зазирнути.

Корисне

Добирання. Автобуси з Куньміня йдуть чотрири з гаком години і коштують 94-130 юанів. Виходять вони з автостанції дальнього слідування Куньміня або зліва від південного вокзалу. Деякі прибувають прямо в Далі, а деякі в Сіагуан на автостанцію дальнього слідування або локальну. При цьому на обох автобусах написано "Далі". Якщо автобус прибув до Сіагуан, то від локальної автостанції можна сісти на мінібус до Далі. А можна пройти квартал на захід і повернути на ліво. Там сісти на міський автобус №2 (2Ю), який довезе до автобуса №4 (1.5Ю), який вже їде в Далі.

В самому Далі за 10 юанів можна орендувати на день гірський байк в задовільному стані. Крутий бак обійдеться в 40 юанів. Брати звичайний міський байк не рекомендую - упаритесь їздити вверх і вниз пагорбами.

Кажуть, пароми по озеру коштують до 5 юанів. Мені ж запропонували квиток за 150, а коли я розвернувся, ціна впала до 100. Але я не став наполягати на подальшому зниженні і все одно квитка не купив.

Вхід. До трьох пагод просять 121 юань, або 62 юаня зі студентським. За вхід в оглядову зону в гори просять 30 юанів, знижки тільки китайським студентам.

Проживання. Звичайно кімнати в центрі коштують близько 60 юанів. Ми ж знайшли на вулиці Boai Lu готель Boai Hotel, де непогано живемо за 30 юанів.

Їдло. Рекомендую спробувати супові кафе біля північних воріт. В базовий вегетаріанський суп за 8 юанів накидають за додаткову плату м'яса і іншого. Однієї порції з гаком вистачить на двох.

Взагалі вибір їдла величезний, від вуличного і бюджетного до ресторанного і дорогого.

На вулиці Wenxian Lu біля пошти є непоганий супермаркет.

Інше. Відкритий WiFi знайшовся навпроти Tibetian Lodge на вулиці Renmin Lu.

Сьогодні минає півроку з того моменту, коли ми полишили рідний дім і відправились в мандри. Ура!

Наразі ми в містечку Далі в передгір'ях Гималаїв. Сьогодні вип'ємо пляшку китайського пива. А завтра вирушаємо далі на північ і вверх в гори.

Куньмінь

Куньмінь (Kunming) - столиця провінції Юннань. Для Китаю місто не дуже велике - всього три чи чотири мільони - і досить компактне. Прото воно є типовим прикладом того, як все в Китаї поставлене на конвеєр. Конвеєр працює ефективно, забезпечує всі потреби. Але разом з тим він перемелює історію і людей. Все іде в смітник і на переробку задля роботи конвеєра.

В Куньміні немає фактично жодного місця, якого б не торкнулась конвеєрна переробка. Все місто забудоване новими бетонними хмарочосами або торгівельними центрами. А ті місця, де хмарочосів немає, активно розбудовуються. В галявини кам'яного лісу всунуто парки і сквери, які є чи не єдиним місцем, де можна відпочити.

В перший день ми вивчали район університетів, тамтешні книгарні і магазини гірського спорядження. Перші виявились величезними, а другі чомусь відносно дорогими.

Під вечір ми зайшли до міського парку. Парк досить приємний, з частково пересохлим озером і відбудованими китайськими альтанками і павільонами. Проте найцікавіше в парку, звичайно, дивитись на людей, які відпочивають тут недільним вечором.

Як і тайці, китайці збираються кожен день на вечірню аеробіку. Перший раз я бачив це дійство в Джонгхонгу, де з півсотні людей тісним натовпом танцювали в темряві на тротуарі. В Куньміні можна в багатьох місцях окрім аеробіки побачити і народні танці, іноді навіть із застосуванням костюмів.

В неділю в парку ми побачили апогей цієї народної самодіяльності. В кожному кутку хтось танцював, співав, грав або все разом в різних комбінаціях. Більше чутно було народні мотиви, але в одному місці дядьки з гитарами і губними гармоніками грали навіть щось середнє між блюзом і кантрі. Одне погано - у тіток, що співають, дуже високі голоси і гучні мікрофони. І без того в парку стоїть какофонія, але коли вонипочинають фальшивити, то хоч ховайся. А в одному з місць ми побачили європейську немолоду пару, яка таніювала танго. Китайцям це явно було в новинку.

Разом з творчістю бачили ми і китайську агресивність. Біля ресторану, де ми обідали, дядя гопнічеського вигляду несамовито гемселив дерево, а китайці, що стояли поряд, чи не аплодували його вправності. Ця абсолютно нереальна для Таіланду картина в Китає виглядає буденно.

Наступного дня ми шпацирували центром міста. Прямо з автобусу ми попали в магазин російських сувенірів, а потім крізь скло споглядали як дівчина-кондитер будувала кремові торти.

Розрекламовані пагоди династії Танг виявились відбудованими і нецікавими, а між ними блищав комплекс будинків під старовину. Бокові ж вулички Куньміня спокійні і тихі, нагадують наші спальні райони. Проте центральні магістралі широкі і повні життя і височенних будинків. Саме на таку магістраль ми вийшли з псевдо-старого району під пагодами крізь псевдо-старовинні ворота. Центральна вулиця Куньміня пішохідна, транспорт проходить туннелем під нею. На ній є Макдоналдс, KFC, Carefore і величезний книжковий магазин. Також на ній знаходиться головна мечеть Куньміня і всія Юннані. Вкрита вона білою плиткою і нагадує звичайний науководослідний інститут з куполом і мінаретом. Поряд є ще одна мечеть, маленька, проте теж нецікава. Є там і церква. Але оскільки перший її поверх віддали магазинам, внутрішня зала низька і більше нагадує залу зібрання ради комуністів з хрестом замість серпа-молота.

Старовинні квартали в Куньміні можна шукати на північний захід від головної вулиці, біля пташиного ринку. Нажаль, старі будинки знаходяться вже в нежилому стані і, скоріше за все, в найближчому майбутньому зникнуть остаточно. А поки що там є на що подивитись, можна навіть пошукати старі візерунки. Пташиний ринок, до речі, теж досить яскравий. І все це оточене новими височезними офісними кварталами. Містерія…

Вартий відвідування храм Юантонг. Звичайно, відбудований. Проте атмосфера там стоїть правильна, люди моляться, а туристів майже немає. Ми ж познайомились з китайським хлопцем, який трошки розповів про храм і про Китай.

Наприклад, дві свічки в храмах запалюють тому, що два чогось краще за одне. Рибу і черепах в храмові пруди випускають в знак буддійського милосердя. Тобто спочатку тримають в тісній клітині, а потім приходить милосердя з грішми. Монахів справжніх не лишилось, а головна проблема Китаю - відсутність духовності. А Тибет все ж таки китайський, принаймні всі китайці так вважають. І так далі. Розійшлись ми аж за годину з гаком, говорити було цікаво.

Другий день завершився чудовим барбекю у Джоана вдома. На сто юанів він спромігся створити купу блюд, а гості донесли пива. Ми пішли спати раніше, тому не чули, як о третій ночі вечірку перервав візит поліції.

Корисне

Добирання. Куньмінь має ефективну систему міських автобусів. І декілька автовокзалів. Дальні автобуси йдуть з автовокзалу дальнього слідування недалеко південного залізничного вокзалу. Автобуси в кам'яний ліс знаходяться зліва від вокзалу. Інші локальні автобуси, наприклад, для виїзду на трасу, відходять з вокзалів відповідних напрямків.

Вхід. В храм Юантонг вхід 4 юані.

Їдло. Купа непоганих кафе є на вулиці Venhua Xiang біля кампусу Юннанського університета. Орієнтуйтесь на студентів.

Трошки розважимось

Велосипед з парасолею
Луанг Прабанг, Лаос

Дихаємо рівно і глибоко

Вчора крутим автобаном - бачили б ви ці естакади серед гір! - ми доїхали до міста Куньмінь. Заїхати в місто з околиці виявилось не менш складною задачею, ніж проїхати 500 кілометрів. Вписуємось у іспанця Джоана, що живе в Китаї вже чотири з гаком роки.

Китайський автостоп

Ранком пішки вийшли на трасу. Готель знаходився на околиці міста, тому йшли хвилин десять. Стали за з'їздом з автобану. Про всяк випадок перепитали у автобуса, що проходив, куди він їде. Стояли хвилин десять, після успішного Таіланду з'явилось відчуття, що ми висимо.

Китайці майже не звертали на нас увагу. А ті, що звертали, посміхались і махали нам руками. Більш старші уявляли себе Мао Дзедунами, махаючи рукою з кам'яним виразом обличчя саме так, як Брєжнєв махав з мавзолею.

Нарешті нам зупинилась машина з двома хлопцями. Хвилин п'ять перемовин щодо наших бажань - і ми їдемо. Хлопці подзвонили по допомогу до англомовної подруги з Куньміна, якій ми змогли пояснити наші бажання. "Мої друзі хвилюються, що не їдуть в Куньмін" - "А ми з ними до повороту, а далі піймаємо наступну машину". Хлопці заспокоїлись і нам навіть вдалося познайомитись. До речі, китайці називають Україну "Уграна" і пишуть трьома ієрогліфами. Зупинились на базарчику біля дороги, де нас пригостили маленькими і неймовірно смачними ананасами.

Між тим автобан проходить повз гори, засаджені каучуковими деревами. Для цього на схилах вирубають вузькі тераси, нещадно винищуючи джунглі. Ближче до Сімаю каучукові дерева потроху зникають, а на їх місті з'являється чай, яким знаменита провінція Юннань.

Нарешті хлопці звернули з автобану і ми попросили їх нас висадити. Вони здивувались і знову подзвонили знайомій. Ми через неї заспокоїли їх, що будемо й далі зупиняти машини, а на автобус аж ніяк не хочемо. Хлопці одразу зраділи і поїхали. А ми вернулись з розв'язки на дорогу.

Хвилин за п'ять зупинилась машина, яка хотіла грошей. А ще за п'ять ми їхали безкоштовно в Сімао. Біля Сімао водій з'їхав з автобану і, поки ми зрозуміли, що відбувається, завіз нас на автостанцію. Першою думкою було вернутись до автобану, але ходити було ліньки, тому ми купили квиток до міста Пуер і вже за десять хвилин їхали в автобусі. Як виявилось, автобан чомусь в Сімао закінчується і знову починається десь за Пуером. Автобус їхав сорок кілометрів більше години, забираючі в гору і обганяючи повільні вантажівки між поворотами серпантину.

Поціновувачі зеленого чаю,звичайно, знають елітний чай Пуер, що вирощується в районі однойменного міста. Чай пресують в пласкі брикети, якими завалені всі чайні лавки Юннані. Іноді з чаю пресують картини, які в рамці теж продаються в чайних лавках як сувеніри. Саме ж місто виявилось типовим китайським квадратно-бетонним і не сильно приємним.

На автостанції ієрогліфами і мигами пояснили водію, що хочемо виїхати за місто - автобус йшов кудись далі. Вийшли одразу за містомі стали за толл-гейтом, де беруть гроші за проїзд дорогою. Дві перші машини виявились таксистами, а третя забрала нас до самого Куньміня, куди ми долетіли зі швидкістю за 100 кілометрів на годину. Нажаль, водій і його жінка не розмовляли англійською, та й взагалі не проявили до нас ніякого інтересу.

Куньмінь почався триповерховою розв'язкою, від якої ми проїхали трошки об'їздною і нас висадили на невідомій околиці. Опа-на… Де ми і що ми - невідомо, ніхто з перехожих англійською не володіє. Намагались показувати мапу центра і малювати автобус - тільки здивовані очі у відповідь. Тільки один дядько махнув кудись в протилежному місту напрямку, мовляв, вам туди. Пробували стопити міжміськи автобуси, але теж без великого результату. Нарешті, знайшовся хлопець, який ерепиав оточуючих і відвів нас на потрібну зупинкую. Якраз туди, куди вказав попередній дядько. Пошук автобуса в результаті зайняв трошки більше години.

В заповнений автобус ми зайшли через задні двері, в передні не лізли. А проїзд оплачують кидаючи юань в щілину біля на передніх дверей. Тому за проїзд ми не платили. Але метод цей не працює в пустих автобусах. Водій вас бачить і так через камеру біля керма. А в пустому автобусі пасажири підказують платити.

Нарешті задворками ми доїхали до центру. Я зайшов до найближчого готелю прояснити місцезнаходженя і подзвонити Джоану, іспанцю, який мав нас у себе оселити. Він пояснив, що шукати його треба біля університету, а дівчата з готелю підказали автобус. Знайти ворота університету нам допоміг студент китаєць, який трошки володів англійською. Він сам до нас підійшов і прогулявся кілометр до потрібного місця. Охоронець на моє питання щодо телефону простягнув свій мобільник. І вже за десять хвилин ми здоровкались з Джоаном.

Китайці, особливо молоді, дуже раді допомогти. Тільки проблема в тому, що мову англійську вони не знають, тому допомога їхня не завжди йде на користь. Вони будуть писати вам ієрогліфи, терпляче вислуховувати, відводити до потрібних місць і навіть іноді за вас платити. Надзвичайно! Але поки ви не звернулись по допомогу, ви будете для них меблями. Воїстину дивне притиріччя.

Іноді, правда, вони добряче виснуть, або відмахуються, або навіть тікають - було і таке. Але я думаю це від того, що вони просто не знають чим і як допомогти і намагаються уникнути безпомічної для них ситуації.

Джоан відвів нас на студентську вулицю біля кампусу юннаньського університету. Спочатку ми зайшли в кафе, яким володіють дві італьянки. Збираються тут здебільшого європейці. П'ють Beerlao, який завозять до Китаю нелегально, і їдять піцу. Поїли ми надзвичайно смачно в кафе в сусідніх дверях, а потім провели деякий час попиваючи пиво і базікаючи з дівчиною з Греції і хлопцем з Італії. Додому ми поїхали з Сіцілією, приємною італійкою, яка разом з хлопцем жила деякий час у Джоана.

Європейці в Куньміні - та й, мабуть, у всьому Китаї - тусуються невеликими групами в одному районі. Серед них немає жодного китайця. Така собі резервація без парканів. Європейці вчать китайську мову і культуру, але кажуть, що китайці ніколи не стають друзями, між ними завжди є товстелезна стіна. Прірва. Ті, хто працює тут, знають один одного і обертаються в одній вимушеній компанії протягом всього китайського буття. Тільки це і дозволяє хоч трошки відчути затишок дому. Китай для нас занадто чужий і ми йому потрібні рівно настільки, наскільки потрібні. Це відчуваєш на кожному кроці.

Китай. Перші враження

Китай почався ще в автобусі з Удомсая в Менглу. Порахувавши гроші, які ми витратили б на ночівлю в прикордонному Ботемі, їдло і таке інше, ми вирішили не гаяти час і доїхати в китайську Менглу автобусом. Автобус був китайським, з китайськими номерами, китайськими написами, китайським водієм і китайськими пасажирами. Китайці досить безпардонні, нас намагались зігнати з місць, але отримали відповідь російською, аналогічні інтонації - і облишили, а інші пасажири дружньо посміхнулись.

Дорога за Удомсаєм згодом перетворюється на жахливу, тому 90 кілометрів до кордону їдуться більше трьох годин. За 20 кілометрів перед кородоном раптом з'являється автобан, і автобус починає їхати набагато швидше. На лаоському кордоні китайці повною мірою себе проявили. Індійці намагаються пролізти без черги, але знають, що це таке і хоч якось її утворюють. Китайцям поняття черги не знайоме, вони ломились у віконечко паспортиста з якоюсь наполегливою агресією, наче від того залежало їх майбутнє. Комунізм…

Вони пихали пр кордонникам якісь гроші, а з нас грошей чомусь не взяли. Штамп - от і закінчився Лаос. Поки китайців штампували, ми встигли погуляти навколо митниці. Зустріли німця, який живе в Китаї два роки і вимушений періодично виїзджати для продовження візи. Німець мав скейборд і проблеми з прикордонниками через неправильний в'їздний штамп.

Нарешті погрузились в автобус і поїхали до китайських паспортистів. Якщо Ботен - це купка сараїв і невелика будівля митниці, то прикордонний китайський Мохан - це нова триповерхова забудова, магазини, клумби і навіть пішохідна вулиця.

Офіцери взяли наші паспорти без черги і видали міграційні картки. А потім забрали паспорти на перевірку. Чекали з півгодини. І автобус чекав, від'їхавши трошки далі. Прикордонники поїли нас зеленим чаєм і всіляко заспокоювали, що то звичайна процедура, все буде добре. Нарешті паспорти повернули. Віку прошта пували швидко, а мій паспорт, однак, визвав проблеми. Захисний напис "УКРАЇНА", який можна побачити в ультрафіолеті, світився на сканері, і погранці довго не могли зрозуміти, що то такє. Потім вони довго намагались пізнати мене з бородою на фотці, якій майже десять років. нарешті паспорт проштампували. Ми в Китаї.

Китайці таки добудували автобан до самого кордону. Однак в'їзд на нього платний. Водій спочатку звернув паралельною дорогою, а потім через дірку в огорожі вирулив на автобан безкоштовно. Автобан вражає. Прокладений кілометровими естакадами над долинами і крізь пробиті в горах тунелі він аж ніяк не схожий на закручені гірські траси Лаосу.

Менгла замість очікуваного селища виявилась майже мегаполісом. Заповнені машинами вулиці з пальмами, міська бетонна забудова, бутіки вздовж тротуарів - одним словом не те, що я чекав побачити. І все ієрогліфами. І ніхто не володіє англійською. В одному з гестхаусів на мої питання мені показували блокнотик з англійськими фразами і ієрогліфами.

Вирішивши нагальні проблеми обміну грошей і Інтернету - треба було підтвердити вписку в Куньміні - ми сіли на автобус в Менглун. За Менглою автобан стає ще більш вражаючим. Китайці не шкодували ресурсів. Один з тунелів має довжину майже чотири кілометри, а мости над долинами майже нескінченні. Проте шлях замість двох з половиною годин займає тепер сорок хвилин.

Вийшли ми на повороті, аби не сходити з автобану. Пройшли повз недобудовану автозаправку розміром з невеликий стадіон. На ній був ринок і нам подарували два маленьких ананаси. Просто так. Зупинився на перепочинок автобус, але нас не взяв. А потім ми досить швидко застопили невелику вантажівку з луком. Водій трошки здивувався тому, як ми вмістили в тімну кабіну свої рюкзаки. Їхали повільно, сідало сонце. Час в Китаї, єдиний, пекінський, ще на годину вперед. Тому сонце сідає в західному Китаї майже о восьмій. Але все одно в Джонгхонг приїхали ми вже в темряві.

Висадили нас десь на околиці міста, біля казино-караоке. На вході стояли дівчата, які голосними вигуками вітали відвідувачів. Спробував показувати їм мапу міста, але пояснити де ми вони не могли. Не змогли пояснити цього і інші люди навколо. Тоді я намалював на папірчику ієрогліф "спати". Побачивши його, дівчата вказали на неонові літери неподалік.

Домовитись за номер в готелі виявилось тим ще цирком. Веселились усі, аж поки під кінець не намалювався дядечко, що володів трошки англійською. Перемовини з дівчатами на рецепції пішли швидше і скоро ми вже пили чай в номері.

Ранком ми витратили певний час на підготовку "словника", але далі папірчик цей активно користали. Розібратись з меню в кафе виявилось легше, ніж я очікував, хоч кулінарного словника в LP було явно замало. Головна страва була дорога, але з суцільного м'яса, трошки гостра, але смачна. До неї додали величезну миску рису, тарілочку гострої квашеної капусти і зелений чай.

Китайські міста самі по собі не цікаві. Вони представляють собою бетонну сучасну забудову, досить одноманітну, не зважаючи на всякі фінтіфлюшки типу дахів "а-ля Таіланд", альтанок і різнобарвності. Зайшли на ринок. Продавці тут майже всі бірманці, знову лінгі і чудові червонозубі посмішки, які вони демонструють, коли чують від нас "белауле" у відповідь на "хеллоу". Багато також футболок з написом "Таіланд", які розвалами лежали на Као Сан. Їх китайці купують як юннаньські сувеніри. Пізніше ми бачили групу туристів-китайців, половина якої була вдягнена в такі футболки.

Проходячи крізь центральний парк звернули увагу, що китайці люблять настільні ігри. В обідній час всі столики заповнені гравцями в маджонг, доміно і карти. Деякі сидять прямо серед покемоноподібних вагончиків дитячої іграшкової залізниці.

Також відвідали ботанічний сад. Що-що, а сади китайці робити вміють. Фактично провінційний ботанічний сад нашому київському поступається лише розмірами. В ньому зібрано безліч рослин і квітів, є пруди з карпами і сад бонсаїв. Неспішна прогулянка займає десь години три і приносить масу задоволення. Можна навіть прокатитись на мотузці над одним з прудів. Побачили і місцеві екскурсії. Попереду екскурсовод з невеликим мегафоном, а за ним чи не строєм туристи.

А більше в місті і дивитись немає чого. Неподалік готелю відшукали дешеву булочну і Інтернет-кафе. А на вечерю купили пару диньок-малюток всього за три юані і миску лапші.

А які ж китайці, спитає наполегливий читач? Вони прямі і егоцентричні. Зазвичай просто на вулиці зустрічаючи погляд вони не посміхаються. Проте ведуть себе привітно, іноді махають руками і кричать "хеллоу". Обслуговують теж більш-менш привітно. Дівчата в готелі чи не півгодини зі мною носились, поки я все намагався розпитати. Тобто совка тут немає. Але є велике "але". Егоцентризм киайців в тому, що вони ніколи не думають про інших, коли ситуація цього не вимагає. Палять усюди, в автобусах, потягах, офісах, банках, взагалі усюди. На переходах водії нікого не пропускають. В черзі будуть штовхатись. Коли треба, мотоцикліст в'їде на заповнений людьми ринок. Поняття збереження обличчя у китайців немає, тому вирішення спорів виливається в крик, на який повертаються всі оточуючі. Пояснити це можна, звичайно, умовами виживання серед мільярду собі подібних. Але при нинішньому рівні комфорту така поведінка вже неактуальна. Комунізм, блін…

Корисне

Добирання. Щоденно о 8:00 від автостанції в Удомсаї їде автобус в Менглу за 50 ККіп, їхати приблизно п'ять годин. Можна їхати на ньому і в Ботен за 28 ККіп. Здається, є ще автобус о 9:00, але є він тільки в розкладі в інфоцентрі. На автостанції в його існування не вірять. Автобус позначений п'ятьма китайськими ієрогліфами, тому пізнати його на дорозі важко. Орієнтуйтесь на невеликий китайський бусік в зазначений час. Краще приходити заздалегідь, оскільки китайців багато, а місць мало.

В Китаї автобусів багато, але автостанції старанно заховані між будинків, а розклад написаний виключно ієрогліфами. Іноді касир володіє англійською. Квитки перевіряють вже на виході до автобусу, тому сісти "до виїзду на автобан" без квитка не вийде.

Проживання. Живемо невідомо де на виїзді з Джінгхонгу за 25 юанів з телевізором і душем. Є також одноразові зубні щітки шампуні і термоси з окропом.

Готелів неподалік нашого багато. На багатьох з них є ієрогліф "спати". Шукайте його і буде вам щастя. Звичайні готелі досить дорогі, близько 30 юанів за ліжко. Ночувалки на околицях виявились значно дешевші.

Їдло. Їдла валом, треба тільки знати ієрогліфи. На вуличних лотках можна тикати пальцем. В магазинах є дешева лапша і булки.

Інше. Китайська грошова одиниця зветься юань, або по-місцевому квай. Діляться на десять джао або на сто фень. Актуальний курс юаня приблизно 6,8 юанів за один доллар.

Лаоських кіпів треба позбуватись в банку в Удомсаї. Там на них можна купити долари. Можна пробувати робити це і в Ботемі, на кордоні, там є обмінник прямо на трасі. Міняти кіпи на юані можна у жінок одразу за китайським паспортним контролем, або в менглі у рикш біля автостанції. Як не торгуйся, але курс там і там однаково невигідний, у мене вийшло 1385 замість 1250 кіп за юань, тому міняйте прямо на кордоні, щоб не витрачати час в Менглі.

Купувати юані краще в банку, їх в містах багато, буквально на кожному кроці. Можна міняти і з рук, але, кажуть, гірший курс. Плюс можливість бути ошуканим і ненульова вирогідність отримати фальшиві купюри. Тому краще все ж таки в банку.

Будьте готові, що в Китаї ніхто не знає англійської. Беремо це за аксіому. З неї бувають виключення, але розраховувати на них не варто. Тому рекомендую запастись розмовником або заготовити написані фрази на папірчику. До всього, відповідаючи на вашу відповідь, китайці пишуть на папірчику ієрогліфи, мало хто здогадується малювати схеми. Папір для писання і малювання теж знадобиться, адже малювати ієрогліфи легше, ніж їх вимовляти, а тим більш розуміти місцеві акценти.

Інтернету в Китаї валом за 2 юані за годину, іноді 3. Треба тільки знати відповідний їєрогліф. Він схожий на два "х" в квадратику без нижньої сторони. Кафе зазвичай величезні, містять декілька десятків терміналів.

Пілігріми
Сранабелагола, Індія

Глибокий видих

Ми вже добу в Китаї. Перше прикордонне місто виявилось мегаполісом. Навкруги ієрогліфи і міліард китайців. Політ нормальний...

Удомсай

Удомсай (Udomxai) - столиця однієї з північних провінцій Лаосу. Ми вирішили зупинитись тут на одну ніч, аби прибути в прикордонний Ботем якомога раніше.

Зранку вийшли на трасу в Нонг Кіяу. За півтори години проїхало аж дві машини, які їхали далі села. В обидві ми не вписались. Місцеві діти затіяли біля нас веселу метушню, а старша дівчинка подарувала букет квітів. В кінці кінців ми плюнули і пішли на автобус, що якраз відходив.

Мінібас був повний туристів, виключенням стала тільки місцева тітка з дитям. Тітці спочатку було спекотно, тому вона підняла светра, виставивши всім на демонстрацію свої груди. А коли дорога почала підніматись вгору, її почало нудити. Мабуть, вона була виправданням Лаосу за спокійний попередній автобус. Коли ж недалеко від Удомсаю тітка відключилась, ми вже зраділи, але тут раптом почало нудити її малого, і концерт продовжився. Добре що ми сиділи на передніх сидіннях, тому насолоджувались тільки звуками, іншим білим повезло менше. Взагалі по описам в інеті, нудить в автобусах всіх місцевих, дивно що іноземці переносять серпантини набагато легше.

Дорога могла б бути дуже красивою. Серпантин майже весь час піднімається в гори, покриті колись джунглями. Але випалення лісів робить страшну справу. Тепер замість палаючих зеленню схилів навколо десятки кілометрів попелища, пересипаних обсмаженими лишками дерев. Де-інде від землі ще піднімається дим від згасаючою пожежі, а серед схилів на маленьких цілих галявинках стоять закопчені сараї. Це, мабуть, найсумніший краєвид з усіх, що я бачив. Жах…

Нарешті дорога виходить в широку долину, де і розташований Удомсай. До кордону з Китаєм лишається сотня кілометрів і Китай буквально дихає в обличчя. Майже на кожному будинку написано ієрогліфами, а в магазинах в більшості продаються китайські товари. Кажуть, китайці приїздять сюди за тайськими товарами. І вони тут є. І китайці, і тайські товари. Тільки перші зазвичай проїздом а другі дорогі. Та й взагалі незрозуміло, нащо китайцям тайські товари. Але це, насправді, не важливо.

Цікавого в місті майже нічого немає. Є ступа на невеликому пагорбі, не стара. Біля неї можна зустріти англомовних монахів і туристів. Є пам'ятник Вождю в а-ля буддійській альтанці з святою парасолею на верхівці. Є десь за центром монастир. Можна ще треки ходить, але сіре небо повністю відбиває бажання кудись іти.

Натомість ми пішли в баню. Як і в Луанг Прабангу, баня в Удомсаї зорганізована організацією Червоний Хрест, а ходять до неї майже виключно місцеві. Приємна річ, тільки віничка не вистачає. Є і масаж, але нам вистачило і бані.

Корисне

Добирання. З Нонг Кіау о 11-й ранку іде єдиний автобус в Удомсай за 40 ККіп. Автостоп мабуть можливий, але траса майже пуста.

Проживання. Шиканули і вселились в готель Vivanh Guest House. 60 ККіп за номер зі шкафом, телевізором, дзеркалом і м'якеньким тепленьким ліжком. Все добре, тільки нагрівач в душі недостатньо потужний, тому вода ледь тепла.

Їдло. Ресторанчиків безліч. Ми вечеряли в KeoMoungkhoun. Смачно і відносно дешево, 8 ККіп за суп або смажений рис.

Інше. Інтернет усюди по 200 кіп за хвилину. Там де я був, було ще й повільно. В готелі Lithavixay, що навпроти, не було конекту.

Баня в червоному хресті трошки гірша за таку в Луанг Прабангу, 10 ККіп. Масаж за 30 ККіп за годину.

В банку начебто можна поміняти зайві кіпи на бакси. Ми робочі години проскіпали, тому точно сказати не можу. Однак бачили курси валют в інформаційному пункті. Юанів в списку валют не було.

Інформаційний пункт на диво юзабельний. Видає безкоштовну мапу. Має також список всіх готелів з цінами, розклади транспорту, курси валют, трекінги і всяке інше.

Нонг Кіяу

Нонг Кіяу (Nong Kiaw) - невеличке селище в горах, в стороні від головної траси на Китай. Скелясті краєвиди, що поросли джунглями нечисленні трекінги і тиша притягують сюди нечисленних туристів.

Ми вирішили не паритись виходом з Луанг Прабангу і під'їхати трошки автобусом. Північна автостанція розташована в чотирьох кілометрах від готелю, тому зупинили рікшу. "Скільки?" - "50 тисяч" - "А? До побачення" - розвертаємось, а з дороги підрулює інший рікша. Перший кричить - "Скільки дасте?" - "Десять" - "За двох тобто двадцять? Сідайте!" - "Нє, за двох десять" - "Ну давай хоч п'ятнадцять!" - "Нє, десять.". Рікша посміхається, рахує про себе кошторис поїздки - "Добре, сідайте". Такий успішний торг в Лаосі доволі рідкісне явище. Тут взагалі торг рідкісне явище. На відміну від індійців, не кажучи вже про турків, лаосці не проявляють до торгу жодної цікавості. Ліниво споглядають, посміхаються, рідко трошки скидають. Ефективний в Індії розворот теж не працює, місцевим навіть стискати плечима ліньки. Не подобається ціна - і грець з тобою. Інші ж роблять вигляд, що вмирають в стані нірвани від шалених збитків, потім сміються і вибачаються, що знижок не буде.

Так ось, приїхали ми на автостанцію, а там якраз вже потрібний автобус стоїть під парами. Швиденько купили квиток і всілись. З квитками дивна система. В касі в квиток кожний вписує своє ім'я, потім касир квиток забирає. А вже в автобусі кондуктор роздає квитки пасажирам згідно прізвищ.

За розповідями лаоські автобуси жахливі. Караоке з однією піснею, купа місцевих, які жеруть равликів і блюють у вікна, жорсткі сидіння і все таке інше. Ми вже внутрішньо приготувались до всього цього страхіття, але яке ж було наше розчарування, що цирку не було. Все почалось з того, що в неспішному Лаосі автобус відправився згідно розкладу. За всю дорогу ніхто навіть жодного равлика не з'їв! Так чинно і спокійно і прибули в Нонг Кіяу.

"Тихе село" має з десяток готелів і ще стільки ж ресторанів з європейською їжею. Вище рікою є ще одне село, взагалі рай для того, хто шукає в Лаосі тиші. Там теж з десяток готелів, і навіть булочна. Знаєте я вже не вірю, що в Лаосі є хоч щось, де б не було інфраструктури.

Зазвичай туристи ходять навколо Нонг Кіяу треки. Природа тут красивенна надзвичайно. Стометрові карстові скелі, джунглі, річки. Але зараз все вкрито туманом і димом, крізь які проглядають лише силуети гір. Сонячного неба немає, кольори домінують сірі, і це відбиває все бажання трекати.

Якщо не ходити треки, то можна подивитись печеру, де місцеві партизани і селяни ховались під час війни. Знайти легко - йдете з півгодини трасою на схід, а там бачите вказівник на право. Окрім квитка на вході вас зустріне хлопець, що абсолютно мовчки буде ходити за вами і підсвічувати ліхтариком. Голос в нього прорізається в самому кінці фразою "Gimme money". Оскільки послугу ми не замовляли, а окрім вищезгаданої фрази хлопець вимовити не може навіть суму, ми прогрузили його російською і лишили стояти з роззявленим ротом. Не впевнений що він зробить хоч які висновки, але я подібний сервіс ігнорую ще з Індії. Хочеш бабла - вчи англійську і кажи ціну одразу. А ліхтарі у нас і свої є. Дивитись треба.

Печера являє собою геніальний приклад того, як можна зробити музей з нічого і ні про що. В звичайну печеру натикано табличок, що тут було те або те. Особливо веселять таблички "Art Unit" і "Local Art Unit". Є також і експонат - простий бамбуковий стіл з приписом що то є стіл Голови. І лишки окопу з печерами з приписом, що пісок захищав набої.

Печер насправді три. В одну треба піднятись сходами. Галерея з табличками повз стіл Голови виведе ввеличезну залу. В залі сходами можна спуститись до підземної калюжі, де колись був госпіталь. В другій печері було відділення партизанського банку. Проходи в ній вузькі і закручені подекуди навіть є куди залізти. В маленькому закутку стоїть табличка "Director Office". Про третю печеру провідник нам і не сказав, згадавши про гроші. Коридор виходить в простору залу, звідки знову йде кудись простора галерея. Всі печерні красоти в усіх трьох печерах старанно знищені. От і все.

Є тут і майже закинутий маленький ват. Над входом до сіму намальовані адськи сцени адських мук. На всіх будівлях висять замки.

На вулиці ми зустріли жінку, вдягнену в народний костюм народу хмонів. Чорний одяг, розшитий різнокольоровими полосатими візерунками виглядає дуже органічно. Чоловіки ж часто носять прості чорні широкі штані і широку чорну рубаху з синіми манжетами.

Корисне

Добирання. З Північної станції Луанг Прабангу автобус йде о дев'ятій ранку, і, здається, об 11-й. Їхати три з половиною години за 35 ККіп.

Проживання. Бунгали Sunrise Guest House з гамаком за 50 ККіп. Краєвид, душ в кімнаті, гарне ліжко.

Їдло. Непоганий ресторанчик знайдеться, якщо пройти з півкілометра від моста на схід, в сторону печер, одразу за військовим постом по правій руці. Доброзичливий хазяїн, дуже смачно, а ціни як усюди. Є дешевий суп, шукати по лівій стороні на схід від мосту.

Луанг Прабанг

Луанг Прабанг (Luang Prabang) - старовинна столиця Лаосу. Утворений в 8-13 столітті з декількох маленьких поселень, він довгий час був адміністративною і культурною столицею країни. Пізніше адміністративну столицю було перенесено до В'єнтьяну, але Луанг Прабанг ще й досі лишавється духовним центром країни. Центр міста занесений до пам'яток всесвітнього насліддя ЮНЕСКО.

Зранку ми вийшли на трасу за Ванг Вієнгом і невдовзі вже їхали в кузові пікапу прямо в Луанг Прабанг. В двох машинах їхали працівники міссії ООН від різних лаоських міністерств на будівництво дороги в Понгсалі на півночі Лаосу. Дорога гірська і надзвичайно красива. Забирається повз скелясті вершинки високо над долиною, а потім кружляє серед гір аж до самого Луанг Прабанга. Скоро ми зрозуміли і причину сірості - місцеві палять огороди чи джунглі на схилах гір в такій кількості, що попіл і дим стоять стовпом на багато кілометрів навкруги. Причому чим ближче до Луанг Прабангуб, тим більше вогнищ і пепелищ навкруги.

Їхали представники міністерств швидко, нас аж нудити почало від нескінченних поворотів. До всього в горах стало досить прохолодно, а в кузові пікапу ж ще і дме, тому прийшлося навіть одягти курточки, які не діставали з рюкзака з Непалу. В Луанг Прабанг ми приїхали добряче швидше за автобус. Вже о четвертій вечора нас висадили недалеко від центру міста. Ми навіть встигли трошки погуляти містом і насолодитись вечірньою прохолодою.

В місті безліч храмів. Цікаво відвідати всі, бо в кожному є щось особливе. В одному надзвичайні розписи всередині, в іншому особливий Будда. Ще в одному красивий сад, а той найстаріший, якийсь має ліпку і різьблення. Описати все неможливо, храмів десятки і їх розгляданню ми присвятили фактично два дні. Об'єднує їх стиль - багато колонн, а дах плавно спускається майже до самої жемлі і має трошки закручені догори краї. В тайських храмах дахи були геометрично прямі, а закінчувались вони високо вгорі.

Біля храму Пха Бахт Таі в невеликому парку знаходиться бюст Вождя, закритий альтанкою, в які зазвичай селять Будду. Таким чином і сам бюст зі сятою парасолею на даху став трошки святим. Це вони так поєднують комунізм з буддизмом. А монастир поряд, здається, перебудували з колишньої церкви. Архітектура дзвінниці і будівлі поруч дуже нагадують європейську. До того ж картина над входом в сім дуже нагадує якийсь християнський мотив, в якому у Христа замазали бороду і домалювали Лотус, так що він перетворився на Будду.

Посеред центру над містом височіє стоме ровий пагорб. На ньому побудована ступа і два монастирі. Біля ступи стоїть проржавілий радянський кулемет. З пагорба б відкривався чудовий краєвид, але все навколо затягнуто туманом.

Варто також відвідати Національний Музей, розташований в королівському палаці. Окрім звичайних для таких музеїв меблів і речей королівських осіб і наближених до них там зберігаються цінні фігурки Будд XV-XVIII столітть, зібрані з монастирів навколо. Варта уваги колекція подарунків королю від різних країн. Від кожної країни лежить тут якийсь витвір мистецтва або інші цінні речі. Американці, наприклад, подарували шматок Місяця і модель Аполлону. Є надзвичайно красиві сервізи, статуетки, маски, стінні прикраси. А Радянський союз відзначився медаллю з Леніним і купкою копієчних значків. Сміялися довго.

Центр міста і його найближчі околиці будувався французами і представляє собою вузькі вулиці з двоповерховими колоніальними віллами. В кожній віллі зараз розташований ресторан або готель. Якби не храми, туристи і мотоцикли, то іллюзія того, що ти знаходишся в провінційному французькому містечку повна.

Туристів в Луанг Прабангу безліч, як і готелів, тому місця якось вистачає усім. Взагалі здається, що в центрі місцеві не живуть, і відчуття Лаосу там немає. Але варто відійти на кілометр від центру, то одразу потрапляєш в справжнє життя, на сільські вулиці різного ступеню бідності, з пилюкою, мотоциклами і чумазими дітьми.

Вранішньою фішкою Луанг Прабанга є видача пайків монахам. Їдло їм подають усюди, але тільки тут з цього зробили атракціон. Можливо цьому сприяла велика кількість монастирів, але все одно виглядає це дивно. На центральних вулицях туристам навіть рис і банани парять для подаяння. Причому саме парять. Монахів проходить багато, а навколо блимають клацалки. Буддійська витримка, звичайно, не дає заліпити клацальщикам, що лізуть прямо в лице, в пику, але я як монахи це витримують кожен день я не уявляю. З іншого ж боку сами винні.

Якщо ж кортить подивитись, як це виглядає насправді, треба вийти опів на шосту на віддалені від туристів вулички. Ви побачите жінок, що терпляче сидять на колінах на циновках. Чоловіки ж зазвичай стоять. Бувають і діти, що вже вдягли червоні краватки до школи. Аж ось з-за повороту вулиці виходить процессія в жовтому. Йдуть повільно і тихо, наче привиди у вранішньому тумані. Попереду йде настарший монах, позаду вже не дуже рівно доганяють молоді. Люди без жодного слова кладуть їм в чаші - кожному потрошку - рису і іншого, ще трошки сидять і розходяться. Ритуал виконано, карму покращено.

Корисне

Добирання. Безліч автобусів звідусіль. З В'єнтяну 70-115 ККіп в залежності від класу. Приватні автобуси трошки дорожчі.

Вхід. Ціни піднялись, тому в усі музеї і хоч скільки важливі вати вхід 20 ККіп. Проте в деяких ватах біля входу нікого немає, в інших на вас можуть не звернути увагу, а ще в деяких є чорний хід. Там, де просто так не зайдеш, діє Важливий Папір.

Проживання. В районі вулиці Phommatha, що іде на південний схід від пагорбу на бокових вуличках є купа готелів з гарними кімнатами за 50-100 ККіп. До кімнат додають бонуси у вигляді води, бананів і подібного. Ми жили за 60 ККіп. Матрас з білосніжною білизною на підлозі, гарячий душ в номері, безкоштовний зелений чай і кава.

Їдло. На південному кінці головної вулиці зі сторони Меконгу в бокових вуличках є ринок. Окрім всього надвечір там дають смачний суп за 8 ККіп. Є розвали рису і інших страви в мішочках за 3 ККіп. За 5 ККіп можна набрати невелику тарілку з рису і салатів в вегетаріанському буфеті. Одразу за центром можна знайти вуличні і не дуже кафе для місцевих з помірними цінами. Одне з них знаходиться і на головній вулиці, ближче до північного кінця

Інше. Інтернет на центральній вулиці роздають за 100 кіп за хвилину. В готелі Maison Souvannaphoum, в його саду і під парканом є безкоштовний WiFi.

Чи то від ліньок, чи то від того, що не витримали натиску туристичної інфраструктури, чи від того, що піддались голосу провидіння, зранку замість прогулянки серед скель Ванг Вієнгу ми вийшли на трасу. Розраховуючи на довгий автостоп, піймали прямий пікап до Луанг Прабанга з працівниками ООН і проїхали цей шматок траси навіть швидше, ніж їхали б його автобусом. Для лаоського стопу це можно вважати просто дивом! Отже зараз ми в Луанг Прабангу, старій столиці Лаосу. Потинялись вечірнім ринком, повечеряли, оце зайшли в Інет і в люлю, бо завтра зранку треба подивитись тисячу старовинних храмів.

Ванг Вієнг

Ванг Вієнг (Vang Vieng) знаменитий своїми краєвидами. Вертикальні порослі джунглями скелі піднімаються з долини і далі переходять у високі гори. Саме за цими горами, ріками і печерами сюди приїзджає безліч західних туристів.

Коли Ванг Вієнг відкрили перші бекпекери, він був маленьким селищем серед неймовірно красивої природи. За останні роки селище перетворилось на осередок туризму, своєрідний Као Сан, куди, як мені здається, приїзджає чи не більше туристів, ніж в М'янму, якщо порівняти кількість авіарейсів в Янгон і автобусів в Ванг Вієнг.

Головна ж проблема, як для мене, це те, що люди приїзджають сюди більше відірватись в барах вночі, ніж подивитись природу. А найпопулярніший вид розваг вдень - тьюбінг, тобто сплав на надутій величезній камері по річці повз печери, скелі і бари з пивом.

Першим дзвониким нічного життя була хазяйка готелю на березі річки, у якої я вже був готовий купити простеньке бунгало. "Тільки зауваж, що поряд бар, а там до ночі музика" - сказала вона. "Тоді я подумаю" - відповів я і знайшов кімнату в іншому готелі неподалік. Бари проявили себе о дев'ятій. Біля нас їх було три, вони знаходились прямо біля річки, де нормальні люди відпочивають, і з усіх неслась музика, зливаючись в страшенну какофонію.

Пішов на розвідку. Один бар виявився набитою людьми дискотекою з Майклом Джексоном і лазерами. Інший був рок-баром з вогнищем і AC/DC, проте за стійкою сидів схожий на репера чувак з дикими очіма, а в меню були розділи "щастя", себто маріхуана, "опіум" і "гриби". Третій бар виявився пустим, без наркоти в меню і з тихою приємною музикою, проте… пустим. Бармен і єдина відвідувачка проводили мене сумним поглядом.

Ці три бари яскраво характеризують настрої Ванг Вієнгу. Тут відриваються, п'ють, смалять наркоту і всяко розлягають(ся). Не всі, звичайно, але достатньо, аби вечірня атмосфера стала неприємною.

Ось в цьому, як на мене, полягає головна проблема західного туризму, навіть бекпекерського. Користуючись відсутністю грошей у місцевого населення, ми часто вимагаємо у місцевих жителів того ж самого, що маємо вдома, себто гамбургерів, піцц і омлет. А при наявності вседозволеності і того, чого б ми хотіли в нашій країні, себто дівчат, наркоту і інше. Місцеві жителі дають нам це в обмін на можливість жити нормально, а ми беремо, ні на хвилину не замислюючись над тим, що цим самим знищуємо неповторність і унікальність місць, культуру, а часто приносимо і біди. Наприклад, місцеві народи століттями вирощували вживали опіум, але тільки з приходом білих людей наркоманія і зловживання стали глобальною проблемою.

Лаос гарне місце "відірватися". Але виходячи з тьюбінгу в місто в купальному костюмі, замовляючи чергову піцу або порцію маріхуани, мало хто замислюється над тим, що ці дії не мають саме до Лаосу ніякого відношення. Навіщо взагалі їхати з дому на інший край світу, аби шукати там те саме, що і вдома плюс те, що вдома заборонене? Навіщо нести західну експансію туди, де їй не можна протистояти? Навіщо приводити землю до єдиного "західного" знаменника? (роздуми були написані автором під апетитне поїдання французької булки, без якої він тепер жити не може, так що західні вподобання вкорінилися в нас глибоко )

Багато переселенців створюють культурні осередки в інших країнах - індійці, китайці, мусульмане несуть з собою релігію, життєвий устрій, мову, їжу і одяг. Але створюють вони саме осередки і саме там де живуть. Ми ж несемо часто найгірше, що у нас є, і несемо його туди, де буваємо проїздом три дні раз у житті.

В Ванг Вієнгу є чотири невеликі вати, які периметром оточують туристичне гетто. За ватами починається майже звичайне лаоське село, бігають діти, мами йдуть на базар, а папи майструють будинок. Ми обгуляли всі вати, пройшлись трошки селом, поторгувались на базарі і пішли в готель спати. В готелі ми побачили першу ознаку того, що вічне літо закінчується - теплі ковдри.

Прокинувшись ранком, побачили, що небо затягнуте сірою димкою, сонце крізь неї майже не просвічує, тому ландшафт був сірий і плаский. Трошки поміркувавши, вирішили їхати далі до Луанг Прабангу замість прогулянки по місцевим печерам. Тому ми швиденько зібрали речі, поснідали рисом з манго і пішли на трасу.

Корисне

Добирання. Туристичний автобус з В'єнтьяну до Ванг Вієнгу можна сторгувати за 40 ККіп з підбиранням в готелі. Їхати три години.

Проживання. Ми жили в готелі Xaysong Guest House за 40 ККіп. Чисто, відносно тихо, душ з гарячою водою в номері, загальний балкон з гарним краєвидом, проте з какофонією ввечері.

Їдло. На вуличці північніше вату Канг є вулична кухня з цінами 10 ККіп за смажений рис або суп або інше, меню з пунктів двадцяти. Їдять переважно місцеві, тому дешево, смачно і аутентично.

На вулиці північніше вату Сі Місайхам є місцевий базар з овочами-фруктами.

Інше. Інтернет усюди 300 кіп/хвилина, відкритий WiFi знайти не вдалось.

В'єнтьян. Туристичний і не дуже

Як писав один мандрівник, Лаос схожий на музей, а тутешні жителі почувають себе музейними експонатами. Першим підтвердженням цього є квитанція за послуги таможні, що її видають на кордоні. Виглядом і ціною в 10 бат вона дуже схожа на музейний квиток.

Насправді В'єнтьян не таке вже й музейне місто. А як трошки відійти від центру, то потрапляєш в райони, де люди й думки про туристів не думають, а живуть собі, ходять на ринки, купляють національну лотерею, їздять молитися в храми і таке інше.

В'єнтьян розташований на одному березі ріки Меконг. А з іншого нам посміхається тайська заправка з магазином 7-eleven, за яким ми вже встигли трошки скучити. Вздовж порослого камишами пологого берега Меконга проходить набережна, на якій влаштовані ресторанчики з подушками для валяння і столики. На двох паралельних набережній вулицях і між ними розташовано безліч готелей, ресторанів, туристичних агенцій і іншої індустрії. Ще далі знаходиться невеличкий китайський район, а вже далі починається В'єнтьян лаоський. Хоча дивлячись на "круті тачки" на вулицях, складається у мене враження, що В'єнтьян настільки ж далекий від самого Лаосу, як Київ від України.

Центром В'єнтьяну туристичного я б назвав фонтан. На площі біля нього знаходяться декілька ресторанів і кльова скандинавська булочна. Далі на захід від фонтану починаються в великій кількості заклади туристичного бізнесу.

Біля фонтану знаходиться відома Scandinavian Bakery, що продає смачну випічку і каву. Взагалі, оця випічка і кава лишилась в спадок від французьких колоніалістів. За п'ятдесят років ця спадщина стала невід'ємною частиною В'єнтьяну. Ранком усюди продаються хрусткі французькі багети, а кав'ярні пропонують почати день з кави і спеціальної вранішньої булочки. Як втриматись? Каву можна купити і в супермаркеті всього за 2-4$ за 200 грам.

Зовсім далі на захід є площа з триголовим слоненям і пам'ятником великому королю Саттхаріату, за якою починається сучасний район міста з нічними клубами, куди ввечері з'їзджаються місцеві. Серед пінгвін-караоке і іншого є "On Rock pub", де грають живу рок-музику. Облаштування так собі, пиво дороге, а музика виявилась знову ж таки слащавим азійським роко-попсом. Перед виступом музикантів дівчина в барі разом з подругою розважала відвідувачів своїм співом під рокопопсне караоке.

Цікаво поїхати в парк Будд, побудований тим самим майстром Боун Леуа, що будував парк Салакаєвку в тайському Нонг Кхаї. Вони і розташовані майже один навпроти одного через Меконг. Лаоський парк парк не такий масштабний, а деякі концепції ще не завершені, проте він навіть ще більше сюреалістичний і однозначно вартий уваги. На краю парку побудована трьоповерхова модель всесвіту з адом, землею і раєм всередині. На дах цієї штуки можна залізти, а звідти відкривається чудовий вид на парк. В парку іноді зустрічаються місцеві студенти, які в цілях вивчення англійської залюбки з вами побазікають.

Взагалі мене дуже дивує, що при такій неймовірній кількості білих в місті їхня активність зосереджена тільки в районі туристичного центра і вулиці, що йде до Пха Тат Луанг. В хоч скільки віддалених від цих районів місцях ви скоріше побачити мінімальну кількість західних туристів.

Корисне

Добирання. До парку Будд добиратись треба автобусом 14 від автостанції Талат Сао. Їхати хвилин сорок-п'ятдесят. Той самий автобус іде до мосту дружби з Таіландом і в район посольств.

Проживання. З третьої спроби ми таки знайшли своє щастя в готелі Chindamay Guest House на вулиці Sihom на захід від центру. Чистий номер з гарним душем коштує 6 ККіп якщо зупинятись не на одну ніч. Тільки прохайте номери з вікнами. Найкраще з усього дешевого, що ми бачили.

Інше. Інформаційний центр розташований за базаром на вулиці Lan Xang і всередині весь увішаний стендами з фото і описами різних місць Лаосу. Окрім отримання мап В'єнтьяну можна уточнити розклад автобусів. Оскільки ж дядечка англійською володіє так собі, подальші розпитування заходять в глухий кут.

Китайська віза у В'єнтьяні отримується за 32$ і чотири дні на 30-60 днів, як зазначите в анкеті. За дводенне отримання треба докласти 20$, а за одноденне - 30$. Для візи треба паспорт, одне візове фото і анкета. Кажуть, що вказувати метою подорожі Тибет і інші подібні теріторії в анкеті не треба, навіть якщо туди збираєтесь.

У В'єнтьяні також відносно легко отримуються візи інших сусідніх країн. Більшість посольств і консульств знаходяться в посольському районі в трьох кілометрах на південний схід від центру. Ще декілька консульств - наприклад, тайське і індонезійське - знаходяться між аркою Патусяй і ступою Пха Тат Луанг.

В'єнтьян. Святий

Не зважаючи на п'ятисотрічну історію В'єнтьяну, справжніх старовинностей у ньому не так вже й багато. А все через тайську навалу, яка не лишила тут майже жодної не те що будівлі, а й людини. Єдиним ватом що пережив навалу є ват Сі Сакет, але і він побудований не так давно, два століття тому. Всі інші пам'ятки були наново відбудовані в двадцятому столітті. Проте необхідно віддати належне відбудовникам, які майстерно відтворили стару архітектуру. А оскільки зараз грошей на ремонт не вистачає, то більшість ватів виглядають абсолютно аутентичними.

Почнемо наш огляд з вату Сі Сакет. Побудований на початку. По периметру святилища, або сім, побудована типова для лаосу стіна. В ній і в стінах храму безліч ніш. Такі ніші ми бачили в Кападокії, в них жили голуби. В Сі Сакеті в нішах живуть маленькі Будди, при чому по двоє в кожній. Всього статуеток близько чотирьох тисяч, якщо вірити LP.

Навпроти нього знаходиться королівський ват Пха Кео. Побудований він був для зберігання святого смарагдового Будди. Ват було розвалено тайцями, а смарагдовий Будда був перевезений до вату Пра Кеу, головного вату Бангкоку, де він знаходиться дотепер. Ват було відбудовано століття тому французами і перетворено в невеликий музей релігійного мистецтва. Всередині знаходиться деяка кількість старезних Будд і їх уламків, святі предмети, різьблення. Назовні навколо головної будівлі розставлені статуї менш святих Будд і стоїть одинокий глечик з долини глечиків.

Важливим для відвідування є також ват Сі Муанг. В ньому знаходиться міський стовп, в якому живуть духи міста. Стовп пов'язано різнокольоровими матеріями і святість його не менша, ніж у Будд поряд. А може навіть і більша, а Будди просто підмазались. В народі вірять, що він виконує бажання і сприяє майбутньому, за що йому приносять дари. Цікаво, однак, що вклоняються йому в основному жінки, чоловіків у святилищі я не бачив. Легенди кажуть, що під стовпом покоїться вагітна дівчина, яка добровільно принесла себе в жертву майбутньому місту. А сам стовп взятий з якогось недалекого кхмерського городища.

Багато в місті і інших ватів, менш відомих. Можна сміливо заходити в будь-який і шукати цікавинки. Там різьблення, тут багаторівневий дах. Часто зустрічаються розписані башти з барабанами і гонгами. Популярні також змії-наги, які за кхмерськими віруваннями охороняли Будду під час його медитацій.

Між фонтаном і американським посольством на маленькій площі знаходиться одинока кірпічна ступа. Колись вона була повністю вкрита золотом, але його так само як і смарагдового Будду вкрали підступні тайці.

В одному з ватів я почав розпитувати монаха про комунізм. "Я не знаю, відповів той. Я не так давно монах" - "А скільки?" - "Три дні. І буду ще три дні. Я продаю водяні фільтри біля готелю Н…, приходь побазікати, тільки не раніше п'ятниці!".

Похід по ватам центру можна завершити за півдня. При бажанні і фанатизмі можна озброїтись мапою і велосипедом для огляду периферийних ватів. До речі, в деяких з них, як, наприклад, в ваті Сок Па Луанг роблять трав'яну сауну і масаж. А ще деякі, повз які я проїзджав на автобусі, мають багате оздоблення і росписи. Багато ватів можна знайти південніше району посольств. В LP вони не позначені, але є на мапі, яку видають в інформаційному центрі.

Знайшлися і два китайських храми. Один з них недобудований, а інший на диво маленький. Для такої кількості китайців кількість храмів неймовірно мала. Може вони ще десь їх ховають?

В'єнтьян. Народний

Центральним пам'ятником В'єнтьяну є ступа Пха Тат Луанг. За легендою ступа на цьому місті була закладена буддійськими месіонерами від Ашоки для збереження ребра Будди. Науковці ж знайшли лишки храму ангкорського періоду. Лаоські царі відбудували ступу в ХVІ столітті, а потім ще раз вона була відбудована після тайської навали вже французами у 1900-му році і перебудована в 1935-му. Наразі Пха Тат Луанг є одночасно святим місцем і символом державності Лаосу. Лінії її прямі, жорсткі, але разом з тим елегантні, яскраво виблискують на сонці золотим. Перед ступою сидить король Сеттхатхірат який будував її. чотири століття тому.

Знаходиться Пха Тат Луанг на величезній площі в декількох кілометрах від туристичного центру. І площа ця є центром адміністративним На ній знаходиться дім парламенту і резиденція політбюро Лаосу, остання за височеним парканом. Також на площі знаходиться пам'ятник невідомому солдату, виконаний у вигляді схожої на Пха Тат Луанг ступи, але білого кольору і з зіркою на верхівці. Під нею палає з іншої зірки вічний вогонь. Коло самої Пха Тат Луанг знаходяться також два вата. Один з них досить красивий і новий. Інший велетенський ще будується.

Цікавим є музей історії армії, що розташований на цій же самій площі. Музей не позначений в LP, мабуть, тому, що в ньому аж занадто пафосно показано, як лаоська армія мочила янкі і імперіалістів. Під покаліченими машинами на першому поверсі вивішені приписи на кшалт "Ця машина використовувалась для доставки їдла на фронт. Хоробрий водій Сянь Бунь пробився з нею до військ крізь бомбардування ворога. Одна бомба влучила в машину, але героїчний водій не зважаючи ні на що доставив продовольство." На другому поверсі зібрана зброя і фото часів азійських воєн 1945-75 років, яка має схожі приписи. Закінчується єкспозиція фотографіями успіхів військ у навчанні і плясках з автоматами Калашнікова. Є і своєрідна зала дружби армій, в якій зібрані дарунки на знак співпраці армії Лаосу з арміями різних країн, в більшості комуністичних. Висять і фотографії лобизання-рукотиснення генералів. Цікаво, що з усіх військових лише керівник армії Сингапуру був у штатському.

На першому поверсі є стенд з сувенірами типу значків, а також з книгами. Цікаво, що дитячі книжки з тайським синім покемоном лежать поряд з книжками політичного змісту і підручниками англійської.

На шостому кілометрі 13-ї північної дороги, в трьох кілометрах від військового музею знаходиться меморіал Президента Кайсоне Пхомвіхане. Схожа на ват формою, але майже без оздоблення, величезна будівля важко пропустити. Перед нею стоїть пам'ятник Лідера і дві скульптурно-пролетарські групи з прапорами Лаосу і СРСР. Всередину попасти не вдалось, оскільки музей закритий на ремонт.

Якщо заїхати трошки вглиб, то всередині військової зони можна знайти дом-музей Пхімпхоне. До 1975 року тут була база ЦРУ, з якої американці керували урядом і війною. А коли комуністи вигнали імперіалістів, вони влаштували тут свій військово-політичний осередок. В одному з будинків, в яких жили американці, оселився і Пхімпхоне. Він жив і працював в цьому будинку до самої смерті в 1992 році.

Після військової прохідної треба пройтись метрів двісті, де біля музею зустрічає екскурсовод містер Кем. Лице його буквально сяє від гордості за те, що він працює саме тут, в музеї Президента, Лідера, Героя. По черзі відчиняє двері, показуючи досить скромно обставлені робочий кабінет, вітальню і спальню Пхімпхоне. З дорогих речей лідер дозволив собі тільки ручку Паркер і персонального Будду. Хоча, звичайно, невідомо, скільки він мав на рахунку в швейцарському банку. Серед багатьох книг лаоською, французькою, англійською, в'єтнамською і російською - в основном змісту економічного і політичного, трудів Леніна і біографій - помічаю книги по йозі. Так, підтверджує гід, Президент любив йогу і спорт взагалі. А от і його килимок для йоги і велотренажер. Любив Пхімпхоне і музику - майже в кожній кімнаті є портативний касетний програвач і касети. В шафі Президента висить тепле пальто, яке йому подарували для візиту в СРСР. Стоїть також пляшка улюбленого віски і настіка женшеня.

Від музею армії і меморіалу логічно перейти до національного музею, хоч і знаходиться він в туристичному центрі. Починається він з мамонтів, черепів і шкребків первісної людини. Плавно історія проходить повз зали з Буддами і одягом меншинств, королівськими мечами. А потім починається марксистська документалістика, експозиція стає фотографічною. Я знайшов навіть фото-біографію товариша Ульянова. Фотографії іноді досить цікаві. Чого варта фотографія хлопця біля уламків щойно збитого ним з рушниці імперіалістичного літака, до якого з квітами підбігають дівчата. Або ось фото французів, підписана як "французькі колоністи в очікуванні відправлення додому після поразки". Цікаво, що в музеї війни така ж сама фотографія підписана як "французькі колоністи повернулись загарбати нашу землю в 1949-му". Маю підозру, що 90 відсотків фото мають слабеньке відношення до підписів під ними. Закінчується єкспозиція так само подарунками від комуністичних держав. Ну і невеликим сувенірним магазинчиком.

Неподалік автостанції знаходиться президентський офіс, названий в LP чомусь палацом. Виглядає він дійсно більше як офіс, ніж як палац. Перед ним розбито красиві клумби. Але ворота в паркані зачинені для відвідувачів, дозволяючи лише зазирнути у двір з вулиці. Наразі офіс використовується президентом лише для урочистих подій.

Широкий проспект від палацу через три кілометри виходить до тріумфальної арки Патусяй. Арка є символом тріумфу, побудована вона в 1960-х роках з американського цементу. За парком розташований невеликий, але популярний парк з фонтанами. В парку є гонг миру, подарований Індонезією. Серед прапорів різних країн світу я знайшов і прапор України.

На цьому В'єнтьян народний закінчується і починається В'єнтьян історичний.

Корисне

Добирання. Прокат велосипеда 10 ККіп за 24 години. Усюди прохають лишати паспорт, але іноді можна домовитись за ISIC.

Вхід. До національного музею 10 ККіп, до музею армії 5 ККіп, до меморіалу - 3 ККіп. Важливий Папір дає право проходити безкоштовно.

П'ять місяців подорожей змінюють людей і роблять отакє. Прийшов час знову змінити аватарку.

В'єнтьян. Перші враження

Останні години в Таіланді ми присвятили закупам, прогулянці і обіду. До мосту дружби дійшли пішки. Мені хотілось і міст пройти пішки, але це, наскільки я зрозумів, не дозволено. Дівчина у віконці без питань і перевірок поставила виїздний трикутничок біля тайської візи. На лаоській стороні нам якійсь дядечко підказав йти в віконечко отримання віз, подякували, але пішли далі, адже візи маємо. Дядечко не відставав. Після п'ятої його підказки я мовчки продемонстрував йому паспорт з візою. Дядечко одразу переключився - "Тук-тук В'єнтьян? Недорого! Сто бат з носа!". Настирливий! Нє, відповів я, заплачу лише 20. Тук-тукер одразу втратив до нас інтерес і зник. Паспортний контролер довго і з інтересом розглядав наші візи, зроблені в Янгоні. Потім видав реєстраційні картки, які ми заповнили, і поставив штамп на місяць перебування. Все, ми в Лаосі.

На обох кордонах нас навіть не питали, що ми і навіщо, не кажучи вже про догляд рюкзаків. Черг майже немає все швидко і приємно. Не треба їздити там тук-тукерами, вони іноді возять не в ті візові віконечка, а потім вимагають шалені гроші за "послуги".

Знайти нормальну кімнату ввечері за пристойну ціну виявилось вкрай важко. Ми знайшли кімнату тільки після довгого кружляння центральними вулицями в готелі з інтригуючою назвою P-P Guest House біля Меконгу. На сусідній вулиці був готель з ще більш цікавою назвою - KPP Guest House. Туди я навіть заходити побоявся.

У В'єнтьяні, "самій спокійній столиці світу" в "тихій нетуристичній країні" перше, що кидається в очі - це неймовірна кількісь білих туристів і вже досить потужна туристична індустрія. На центальних вулицях з кожної двері визирає готель, ресторан, Інтернет, пивбар або туристична агенція. Іноді складається враження, що концентрація білих у В'єнтьяні більша ніж в Бангкоці! Вільне місце в готелі знайти досить важко, кожен вечір споглядаємо натовпи з рюкзаками, які з LP в руці і згубленням в очах намагаються знайти кімнату за розумну ціну. Раніше березень був нетуристичним через спеку, а зараз тут просто разгар сезону. Все змінюється швидко. Буквально за два роки, якщо вірити розповідям мандрівників.

Друге що кидається в очі - червоні прапори і комуністична символіка поряд прапорів Лаосу. Люди менше посміхаються, а в готелях замість "Вимикайте, будьласка, світло" тепер пишуть "Як не вимкнете мвітло, то стягнемо плату". Комунізм виглядає з кожного кута, хоча насправді все набагато краще і приємніше, ніж було колись у нас.

Здається, Лаос не має виробництва, тому 99% продукції привезені з Таіланду або Китаю. Навіть в М'янмі було краще. Хоча при повній аграрності і неймовірно як для Азії малому населенні це не так і дивно. Базари заповнені аграрною продукцією, але ми на них ще фактично не були.

Китайський вплив в Лаосі величезний, ієрогліфи на кожному кроці. Але китайських храмів, яких було багато в Таіланді, на диво, немає. Можливо, комунізм заважає. Багато і китайської продукції, хоча у В'єнтьяні все ж таки більше тайської.

Храмів буддійських безліч, монахів - теж. Архітектура схожа на тайську, але має і свої особливості. Популярними є змії-наги, вони є в кожному монастирі в великих кількостях. Самі монастирі мають не такий доглянутий вигляд як в Таіланді, все ж таки країна бідна, проте це навіть додає їм шарму і старезності. Хоча у самому В'єнтьяні старезий ват тальки один, а інші відбудовані після великого знищення міста тайцями в 1928 році.

Гроші місцеві називаються Кіп, курс 8550 Кіп до доллара. Найменша купюра - 500 Кіп. Аби не писати зайвих нулів, введу одиницю Кіло Кіп або ККіп, яка еквівалентна 1000 Кіп.

В наш готель в Нонг Кхаі якраз напередодні нашого виїзду прибули з Лаосу двоє німців, хлопець і дівчина. На моє питання щодо курсу кіпу вони відповіли 8300 Кіп на доллар. Ми з ними побазікали і я поміняв їм двадцять баксів. І людям допоміг, і собі грошей наколядував, щоб ввечері в суботу не шукати обмін. Курс на кордоні виявився 8500 кіп за доллар. І от я досі і не розумію чи то мене трошки кинули, що я очікую від місцевих, але аж ніяк не від мандрівників, або курс в Лаосі змінюється з часом і відстанню до столиці. Побачимо це в Луанг Прабангу за тиждень.

Перше невелике розгублення від в'їзду в нову країну, від нових грошей і цін, потихеньку проходить. Ми знайшли декілька корисних "ничок", нормальний готель, дешевий Інтернет. А завтра відправляємось на повноцінне дослідження міста.

Корисне

Добирання. До В'єнтьяну йдуть декілька прямих автобусів з автостанції Нонг Кхай, начебто близько 60 бат. Також є буси з недалекого Удон Тані і навіть з Бангкоку.

Якщо дістатися до тайського КПП тук-туком, то через міст за 20 бат перевезуть автобусом-шатлом. З лаоського КПП за 100 бат з носа залюбки забере місцевий тук-тук. Або автобус №14 за 5 ККіп до автостанції Talat Sao, звідки до центру пішки хвилин 10-15.

Вхід. Майже в усі музеї і історичні вати вхід 5 ККіп.

Проживання. В перший вечір ми жили в готелі P-P Guest House. На сусідній вулиМатрас на підлозі, старий туалет-душ на коридорі. З торгом 70 ККіп, дорогувато, але вибору не було.

Другу ніч провели в згаданому в LP Syri 1 Guest House. Двоповерховий особняк, в коридорах і кімнатах якого просто приємно бути, бо стоять там старі меблі і дивани, на стінах висять картини, паперові парасолі і шляпи. На кухні є термос з гарячою водою і холодильник. Є і веранда з дерев'яними кріслами і столиком. І дешевий номер з душем на колідорі всього 60 ККіп. Жити - суцільне задоволення! Одне погано - в матраці у нас жили клопи. Безліч. Одну ніч ми промучились, витратили на матрас цілий величезний аерозоль від кусючої тварі, потім перебрались спати на дивани в коридор. А ранком тітонька погодилась, що "No sleep - no pay" і ми переїхали в інший готель.

Їдло. Їдло у В'єнтьяні досить дороге. За локальну кухню просять 10-20 ККіп в залежності від блюда ресторани, відповідно, ще дорожчі. Ключ до дешевого їдла - нічний маркет біля рози вулиць Chao Anou і Khun Bulon, де за 10-20 ККіп можна зібрати повноцінну вечерю на двох. На вибір рис, різноманітнікаррі, овочі, м'ясо, салати, смажена курка і солодощі.

Супермаркети теж дорожчі, ніж в Таї, адже продукти там тайські. Є недорогий і на диво цивільний супермаркет Phimphone біля фонтану. Але краще пройтись десять хвилин до супермаркета M-Point Market на розі Heng Boun і Khun Bulon. Вибір там майже такий самий, а ціни відсотків на 10-15 нижчі.

А на вулиці Samsenthai навпроти Asian Pavilion Hotel живуть надзвичайно смачні фруктові шейки. Більшість за 5-7 ККіп, йогуртові і з несезонних фруктів за 9-13 ККіп. Смакота!

В'єнтьян знаменитий кавою і французькою випічкою вона буквально на кожному кроці в центральній частині міста. Найбільш відома Scandinavian Bakery біля фонтану. Трошки дешевше в кав'ярні-піццерії La Fontane Cafe на вулиці Pangham, що поряд. Непогана і не дуже дорога випічка живе в Rushmi's Indian Fusion на вулиці Samsenthai. Випічку можна шукати також в супермаркетах і ларьочках по всьому місту.

Інше. Інтернет усюди 100 кіп за хвилину. Однак ми знайшли кафе на вулиці Samsenthai біля шейків, де можна купити 2 години за 8 ККіп і 3 години за 10 ККіп. Також майже всі кафе мають WiFi доступ, але це або передоплачені картки місцевих провайдерів, або закриті внутрішні точки. Відкритих не знайшли, та не сильно і шукали.

Лаос

Вчора ми полишили Таіланд і прибули у Лаос, у В'єнтьян. Столичне місто зустрічає неочікуваним спокоєм, провінційністю і ще більш неочікуваною кількістю білих туристів усюди. Готелі забиті. Всі. Під зав'язку, і все одно стирчить. Ледь знайшли надвечір кімнату з матрасом на підлозі. Сьогодні переселились в готель трошки далі від туристичного гетто, проте й дешевший. Розташований в сімейному особняку, готель наш притягує інтер'єрами коридорів і верандою.

Новими для нас старими знайомими стали червоні стяги з серпом-молотом. На цьому березі Меконга закінчується вільна зона демократії і починається зона просунутого азіатського комунізму.

Користуючись нагодою, поздоровляю всіх прекрасних жінок з професійним святом весни. Бажаю краси, весни і молодості, а також постійної, але ненадмірної і ненав'язливої уваги зі сторони чоловіків. Ура!

До речі, сьогоднішній день в Лаосі - національне свято, а оскільки сьогодні неділя, то завтрашній день - вихідний.

Нонг Кхай

Нонг Кхаі (Nong Khai) - прикордонне з Лаосом місто на березі річки Меконг. Оскільки швидке попадання у В'єнтьян можливе якраз через Нонг Кхаї, ми аж ніяк не могли його оминути. До всього в місті знаходиться багато цікавих речей, тому воно варте проведеного дня, або навіть двох.

Від Пхімаю ми доїхали сюди стопом за шість годин, змінивши по дорозі шість попутних машин. Головна проблема траси - наявність двох великих міст на шляху. З великою вирогідністю, в них прийдеться змінювати машину. На щастя, навколо них є об'їздні дороги, трафік по яким гарний, тому більше 20 хвилин ми ніде оказії не чекали.

В Нонг Кхаї знаходиться один з двох мостів через Меконг, міст лао-тайської дружби, який вже сам по собі є цікавинкою. По ньому навіть провели залізницю, але тільки до середини - в Лаосі з залізницею туго, як і з грішми на її побудову.

Другою головною пам'яткою міста парк скульптур Салакаєвку лаоського скульптора Боун Леуа. В дитинстві він провалився в дірку в землі і, як Аліса кролика, зустрів там старця-аскета Салакаєвку. Той його релігійно просвітив, і Боун Леуа створив на основі його вказівок власний філософський підхід до буддизму і індуїзму, змішуючи їх і переосмислюючи. В 1975 році він вимушений був імігрувати від комуністів в Таіланд, але далеко не заїхав, просто переїхавши в Нонг Кхаі, на другий берег Меконга. Продовжуючи почату в Лаосі справу, він створив з бетону парк скульптур, в яких він зображав своє бачення тонкого світу і буття людини. В 1996 майстер помер, наказавши нащадкам оберігати його творіння.

Сам парк є сюреалістичним нагромадженням образів, великих і маленьких, простих і не дуже. Описати це дуже важко, краще подивіться фото. Скажу тільки, що відвідати його варто. Один з комплексів статуй є баченням життєвого шляху людини. Пояснення змісту можна отримати в Mut Mee Guest House разом з мапою або на їх сайті.

Варто відвідати лісовий монастир Нера Панан, тиху медитаційну школу з неймовірним по красі оздобленням храмів. Також незвичним здаєть великий Будда на даху вата Лам Деум на набережній. Забравшись до Будди сходами, можна не тільки помолитись, але й помилуватись гарним меконгським краєвидом. Вартий відвідування ват Тунг Саван за надзвичайно красиве різьблення по дереву і незвичні дев'ять статуй богів у дворі.

В головному ваті По Чаі знаходиться дуже свята золота статуя Будди. Колись їх було три, приїхали вони з Лаосу. Але в шторм на Меконзі одна статуя впала на дно. За віруванням, наг-охоронець річки вирішив взяти її собі, тому з дна її не діставали.Третя ж копія спокійно доїхала до Бангкока.

Путівник виділяє ще затоплену ступу на східному кінці міста, яку можна побачити тільки по низькій воді. Але насправді ступа та просто сіра купа каміння з квітами. Проте на березі побудували її білосніжну копію. З того, про що путівник не пише, можу порекомендувати ват з нагами. Віхара його стоїть на фундаменті зі скрученої змії, змії-наги обвивають вікна і двері, п'ятиголовий наг захищає вхід. Виглядає незвично, рекомендую. Шукати цей ват потрібно на вулиці за ватом з Буддою на даху, на півкілометра східніше. Поряд є зміїний магазин.

В цілому в цьому невеличкому містечку нараховується - по моїй мапі - 24 вати! Є також два досить красиві китайські храми. Є навіть католична церква, традиційно зачинена в час, коли немає меси. Тобто гуляти не перуляти, якщо є бажання побачити все.

Ну і найголовніше, звичайно, Велика Ріка Меконг. настправді вона мілка, брудна і мутна, але для місцевих все одно велика. Вздовж тайського берега іде набережна з ресторанчиками і вечірньою аеробікою. Лаоський берег пологий, з сільськими будинками і пальмами. По прибережній мілині потойбічні жителі заходять купатися чи не на середину річки. Вода в річці сіра, іліста і дуже швидка. Сидячи на березі буквально відчуваєш потужну енергію, яку випромінює ця артерія Південно-Східної Азії.

Місто це добряче мене розслабило. Один день активних прогулянок пройшов, а другий хочеться присвятити лише валянню в гамаку і читанню книжок…

З 5-го березня і по 10-те в Нонг Кхаї проходить десятиденний фестиваль перемоги тайців над китайцями чи щось на кшалт цього. З цієї нагоди вечірній центр міста заповнюється ринком з їдлом, квітами і меблями, сувенірами і м'якими іграшками. В скверах грає музика, проводяться змагання з місцевої варіації гри в шари, суміші більярду і кеглів. Гра ця прийшла з Лаосу, опишу її там. Але для мене найголовнішим став рок-концерт на невеликому міському стадіоні. Місцеві давали за вхід якісь талончики а мене пропускали і так.

Уявіть собі, що всі десять святкування люди слухатимуть саме рок. Азійський рок, насправді, досить слащавий, такий собі рока-попс, який співають хлопчики з аніме. Звичної європейської жорсткості і низького вокалу тут годі шукати. Проте це все ж таки рок, і слухати його досить приємно. А ще приємніше споглядати місцеву молодь, яка на повну відривається перед сценою.




Хлопці і дівчата п'ють пиво з люмінєвих банок і мі цесвий горілчаний спешиал, який вуличні продавці розливають зі скляних пляшок до пластикових, аби поліцаї дозволили вхід до танцполу. Спешиал - я не впевнений, але можливо - представляє собою горілку з місцевим соєво-дивним желе і ментолом. На смак таке собі, градусів 15%, але ковток лишає у роті ментоловий холод. П'ється як компот, добре, що перед цим ми добряче вечеряли. Перший раз цією штукою і пивом мене пригощали місцеві хайраті і не дуже хлопці, а другий раз я сам купив бормотухи і пригощав нею хайратих.

Цікаво дивиись також за поліцією. Усміхнені дядьки в шлемах і жилетах, обвішані всякими раціями-наручниками, з палицями в руках, можуть в обнімку йти з якимось з вигляду хуліганом, або тріпати по голові малечу. Допомагають їм, судячи з усього, дружинники, старші дядьки, дуже схожі на поважних батьків сімейств, деякі в окулярах і з вусиками, в комунфляжі, яскравих жилетках і з палицями. Однак коли з'являється хоч який натяк на розбрат в натовпі, вся ця братія в одночас стає зосередженою. Буквально за десять секунд вони оточують скупчення людей, входять в нього, розділяючи, і вже за півхвилини вихводять з нього порушника. Чітко, зорганізовано, тихо, спокійно, жодного зайвого руху. Якщо спеціально не слідкувати, то й не помітиш, що вони поряд.

П'ють тайці іноді - от як зараз - багато, але агресивних нема. П'яні просто мають різні ступені втрати здібності ходити. Друзі розвозять їх додому мотороллерами. Після концерту - як і під час - територія швидко прибирається від пластику бомжами. До речі, серед них теж трапляються колоритні люди, типу наших танцюючих ботлбастерів. А що, вони ж теж мають право пофестивалити, егеж?



Корисне

Вхід. Квиток до парку Салакаєвку коштує 20 бат для іноземців і 10 бат для тайців.

Проживання. На набережній вулиці Rimkong road багато гестхаузів, але ми вибрали Mut Mee Guest House (http://www.mutmee.com) на самому її початку. Найдешевша кімната коштує 170-200 бат на двох. Mut Mee представляє собою декілька будинків на берегу меконга, з садом, гамаками, кріслами і столиками. Тут грає класична музика, персонал приємний, можна взяти на прокат велосипед. Також видають юзабельні мапи міста і до всього є безкоштовний WiFi. Точку, правда, на ніч вимикають, але в плавучому ресторані поряд є ще одна цілодобова, варто лише пройти 50 метрів на набережну. Не дивно, що володар цього раю європеєць Джуліан. Кухня тільки тут трошки задорога, але завжди можна піти їсти на вулицю.

Їдло. Окрім безлічі вуличних кухонь, на набережній на східному кінці міста за 99 бат можна пообідати на шведському столі зроби-сам. На вибір сире м'ясо, креведки, риба, для готування яких на кожному столі стоїть кастрюля-сковорідка. Є також гарніри, овочі і фрукти для салатів, напої, соєво-льодові десерти і навіть морозиво.Єдиний недолік - в цих кухнях працює принцип "з'їв менше, ніж хотів, але більше, ніж міг". Тому ходити треба кампанією, так веселіше, і є більше шансів все перепробувати.

Інше. Для маніаків і завантаження фото є Інет кафе за 15 бат на вулиці Meechai road, трошки не доходячи вату Срі Ксам Муанг. Вечірня ціна - 12 бат з 20 до 22 вечора.

Краплина естетики

Як ви знаєте, у мене дві камери. Одна з них мильниця, призначена для поточних фото для викладення в блог. Три кіло іншої я таскаю в рюкзаку задля отримання естетичного задоволення від фотографіі. І дечим я нарешті буду з вами ділитися. Отже, почнемо!


Підношення.
Сраванабелагола. Індія.

Привіт, Меконг!

Щойно доїхали до Нонг Кхао на березі великої річки Меконг. Оселились в пречудовому гестхаусі просто над водою, де можна чаювати в кріслі зі старої покришки, читати новини з WiFi і дивитись, як на протилежному березі Меконгу, лаоському, з'являються вечірні вогні. Тільки комарі тут надзвичайно людожерливі.

Плануємо провести тут один або два дні, злитись із святкуванням місцевого фесту перемоги над китайцями, а потім тулимо в Лаос.

Пхімай

В Пхімаї (Phamai) знаходиться один з найкращих в Таілані прикладів кхмерської архітектури. Храм 11 століття відкопали, пронумерували і зібрали наново, тим не менш побачити його все одно цікаво, адже в Камбоджу ми зараз не їдемо.

З Накхон Ратчасіма виїхали на трассу маршруткою, а машина-пікап зупинилась сама біля Віки з рюкзаками, поки я розмовляв з водієм вантажівки. Але у нього в кабіні вже була дружина і дитя, тому я подякував за зупинку і ми полізли в пікап. Дівчата їхали саме в Пхімай, в храмовий комплекс, тому і висадили нас прямо пере входом.

Ми ж спочатку вписались в один з місцевих ватів, перекусили незвичною ісанською їжею і тільки вже тоді пішли оглядати історичний парк.

Старовинне місто разом з храмом було засноване анкгорськими правителями в одинадцятому столітті нашої ери. З тих пір все трошки розвалилося, але з огляду на велику історичну цінність, тайський уряд запустив потужний проект відтворення храму. Перекопали все, що могли, всі камені перенумерували, яких не знайшли - доробили, і зібрали все наново. Частину барельєфів, статуї і археологічні цінності відправили у музей.

До комплексу парку таким чином входить центральний храм, два храми-побратими, оточуючі їх стіни, міст і залишки ще трьох будівель. Головний побудовано зі світлого каменю, вся його геометрія стрімко прямує вгору. На башті знайдуться статуї богів, а над входами барельєфи зі сценами з релігійних епосів. Всередині сидить невеликий кам'яний Будда.

Два інших храми, як і інші будівлі, побудовані з червоного каменю і збереглися гірше. В одному з них знаходиться копія статуї анкгорського імператора Джаявармана XII, оригінал якої знаходиться в музеї. Варто погуляти парком, зі старезними деревами він красивий сам по собі. А ще в далеких кутах можна знайти розвали старовинного каміння, статуй і барельєфів.

Музей однозначно вартий відвідування, оскільки містить непогані зразки кхмерського і місцевого мистецтва. Побачите статуї і барельєфи, статуетки, горщикі і інші археологічні цінності. Під відкритим небом, точніше під простеньким дахом, але у дворі музею, додатково виставлено цілу купу різних кам'яних старовииностей. Їх можна дивитись безкоштовно.

Окрім музею і історичного парку в Пхімаї знаходяться залишки стін міста з воротами, розвалини ступи Меру Бороматхат періоду Аюттаї, декілька ватів. Якщо пройти трассою на південь, то за півкілометра по правій стороні будуть розвалини кхмерської медичної станції. А мальовничі маленькі пруди, яких багато усюди в місті, насправді теж викопані кхмерами для зберігання води.

Ввечері я спитав монаха - "Ти ж буддист, як ти можеш вбивати комара?" - Він зобразив комара, що сідає на лоба, ляцнув долонею по тому місцю - "Нещасний випадок!" - сказав і ми обидва розсміялися.

Незвичні квадратні яскраво розмальовані машини, які начебто зійшли з екранів кіно часів другої світової, теж своєрідна місцева особливість. Їх використовують фермери Ісану, і в інших регіонах Таіланду ви їх не побачите. Десь неподалік Пхімаю знаходиться також найбільше в Тайланді баньянове дерево. Питайте в музеї. В цілому містечко і само по собі приємне

Корисне

Вхід. Вхід до історичного парку 100 бат для іноземців і 20 бат для тайців. Так само і історичний музей. Важливий Папір дозволяє пройт безкоштовно. Наскільки я зрозумів, квитки є комбо-квитками і включають в себе парк і музей в Пхімаї та декілька храмів регіону, дійсні протягом місяця.

Проживання. За 200 бат можна знайти номер в приємному готельчику Old Phimai Guest House.

Їдло. Окрім безлічі кафе по вулицях, є нічний ринок на площі перед ратушею. Як хочете незвичного, пройдіть вулицею Chomsudasadet на південь від входу до парку, поверніть направо на першому повороті, і пройдіть метрів п'ятдесять. По праву руку побачите ресторанчик, де дають дивний суп з бичачих отрубів і по-місцевому приготоване м'ясо.

Інше. Іnternet біля незвичного ресторанчика за 15 бат. Інформацію про місто питайте в офісах парку або музею.