Варкала

Варкала (Varkala) - невеличке містечко на березі океану, відоме своїми прибережними кручами. Нас привіз туди ранковий потяг, а від вокзалу до пляжу ми відправились сонними вуличками пішки. Центр містечка знаходиться в двох кілометрах від моря, а біля моря утворилось таке собі селище-сателіт. В південній частині живуть індуси, а в північній - туристи з Європи. Між ними проходить велика вулиця Beach Road, яка починається на трасі з міста, а закінчується прямо на пляжі.

Готель сам знайшов нас у вигляді тітоньки на мотобайку. Вона повернулась за нами в на моторікшевозі - я навіть не дивлячись встиг відмахнутись - і підвезла до дверей готелю. Поторгувались і вирішили лишитись. В книзі реєстрації готелю я знайшов хлопця Васю з Камчатки, з яким познайомились ще в поїзді до Агри. А ввечері приїхав і сам Вася, трошки напідпитку, проте сповнений енергії та дуже радий зустрічі, і ми пробазікали з ним до ночі.

Пляж в Варкалі досить вузький, а над ним нависають мальовничі кручі. По океану ходять величезні хвилі, і купання перетворюється на стрибання по їхнім гребеням. Особливо зворушливо виглядають індійські пари. Вона боязливо заходить по коліно, а він ніжно і міцно обнімає її, коли приходить хвиля. А як заплисти далі, то можна спробувати осідлати справжню океанську двометрову хвилю, хоча справа ця нелегка і небезпечна. Якщо попадеш під білий гребінь хвилі, який з шумом валиться вниз і не встигнеш пірнути під хвилю, то вода крутить тебе, наче щіпку, і відпускає через довгих десять секунд, протягом яких не розбираєш, де низ, де верх, а просто крутишся в піні і не можеш дихнути. А от коли вийде вискочити на самий гребінь, то він проносить тебе на собі, а потім м'яко відпускає, лишаючи по собі захоплення польоту стихією. Сміливці годинами стрибають на цих велетнях, іноді беруть серфінгові дошки.

На самій кручі розташовані готелі і ресторани з досить високими цінами. По рекомендації путівника ми пішли снідати до кафе Ману, старого хіпі з довжелезними дредами і чарівною посмішкою, який неабияк готує. Куштували ми у нього фруктовий шейк, чоколядний млинець і вівсянку з фруктами. А на закуску - смачну і неймовірно міцну каву і верх його мистецтва, легендарний фруктовий пиріг Ману. Він буквально тане у роті! Звичайно його замовляють заздалегідь, стають в черги, зі сльозами на очах просять ще, але нам пощастило, і пиріг просто був.

Разом з нами у Ману сидів прокурений француз. На запитання про різні місця, де він був, він відповідав "Smoking, drinking, party - good place, you know…". Такою рослиною він щорічно тусується півроку по світу, а інші півроку готує в закусочній на бере0і Атлантичного океану , перериваючи це заняття пірнанням у воду.

Надвечір вирішили прогулятись в місто. Попили в центрі смачних молочних шейків і накупились їдла в супермаркеті. Навпроти супермаркету побачили дивну чергу в маленькому темному провулку. Виявилось, що так в Індії ввечері продають алкоголь - майже з підпілля і обов'язково в мішок. Яка не яка, але законність. Тверезі вдень індійці алкоголь скуповували на диво активно. Мене ж за пивом чомусь пропустили без черги.

Наступного дня валялись на пляжі і грались з хвилями. Сходили в південну частину селища. Там починається звичайне індійське село, по своєму цікаве і барвисте. А потім дорога виходить знову на кручі, хвилясте море з яких виглядає дуже суворо і неспокійно. Сонце сідає десь в хмари, перетворюючи їх на палаючий вогонь.

І вже в останній день перед самим автобусом ми таки сподобились зайти в храм, який знаходиться на пагорбі біля автобусної зупинки. Храм виявився цілим комплексом невеликих храмів в південному стилі. Люди моляться, урочисто крокуючи до алтаря з підношеннями, б'ють в дзвін у славу Вішну. Ніякої туристичної метушні або базару великих храмів немає. Гарне і позитивне місце.

Корисне

Добирання. Усі потяги, що йдуть з півночі в Трівандрум, роблять зупинку в Варкалі. Наш потяг йшов ніч з Мангалору в Трівандрум. Від залізничної станції до моря йдуть часті місцеві автобуси за 5 рупій.

Проживання.Osho Beach Resort за 150 рупій - звичайно, після торгу - пропонує непогану кімнату з душем, верандою і зовнішньою кухнею. Мінус - не на кручі, моря не видно і не чутно. Але йти до нього всього дві хвилини, да ціна чи не найнижча в Варкалі.

Їдло. Для задоволення і заради компанії можна обідати у Ману. Дешеве їдло знайдеться на протилежному від моря кінці вулиці Beach Road по лівій стороні. Там можна сісти на веранді перед храмовим басейном і дивитись, як місцеві роблять омовіння.

В місті ж на головній дорозі знайдеться великий супермаркет, а навпроти в провулку секретний магазинчик з пивом і горілкою.

Інше. Найдешевший Інтернет ми знайшли за 20 рупій на дорозі до міста, по лівій стороні. Звичайно біля моря Інтернет коштує 40 рупій за годину, а Інтернет-кафе досить багато.

Далі на південь

З Палолему вийшли пізно, виїзджали довго і на трассі були тільки об одинадцятій. Траса вздовж західного узбережжя Індії непогана, хоч і вузька. Машини тут йдуть швидко, і навіть вантажівки демонструють дивовижні швидкості - до 70 км на годину! Але як би там не було, до першої нашої зупинки на узбережжі, Марудешвару, прибули ми далеко після обіду.

Південна Індія одразу ж проявила свою строкатість. Тільки виїхавши зі штату Гоа в штат Карнатака, ми розучились читати, бо літери тут свої, абсолютно на хінді не схожі. Не встигли ми по дубльованим латиною назвам вивчити й п'яти літер, як у штаті Керала абетка знову змінилась. На хінді тут вже не говорять, хоч прості фрази розуміють. Чи можливо вивчити це все за наш короткий термін? Але головна проблема в тому, що тепер неможливо розібрати навіть написи на автобусах, бо їх не дублюють навіть хінді, не кажучи вже про англійську, як було в Гоа.

Змінилась і природа. Степи і рідкі дерева змінилися на пальмові рощі. Все узбережжя тут перерерізано великою кількістю річок, через які ми постійно переїзджали, милуючись тропічними берегами. Річки тут виглядають чистішими, ніж на півночі, але купатись в них все одно не хочеться.

Марудешвар знаменитий храмом Шиви, над яким прямо на березі моря сидить статуя Шиви в сорок метрів заввишки, найбільша в світі! Перед Шивою стоїть височенна священна башта - гопурам, вхід до храму - метрів 70 заввишки! Яскравий приклад індійської гігантоманії. Судячи з усього, статуя нова, кажуть, нещодавно в штормі їй відірвало руку - і дійсно, на одній руці можна побачити залишки бетонної хірургії. Біля статуї розбито невеликий парк, якому є статуї інших богів. В самому храмі дуже святий настрій, панує тиша, яку перериває тільки колокол у славу бога і спів монахів. Люди тихо заходять,мовчки моляться і йдуть геть.

Перед входом до храму нас оточили продавці листівок і настирливо просили еас купити - "Take it, sir!". Коли виявилось що мови вони не розуміють, вихопили одну пачку листівок прямо з рук продавця і зробити вигляд, що ідем не віддаючи грошей. Хотів, аби ми взяли - то ми й взяли, про гроші ж ти нам ніц не казав! Промучили хлопця хвилини дві, потім з посмішкою віддали листівки назад. Після цього до нас вже ніхто не підходив.

До речі, в Марудешварі є непоганий ресторанчик прямо на березі моря прямо під Шивою. Ціни помірні, а готують непогано. Єдиний недолік - рис дають тільки після сьомої. Також біля набережної є декілька дешевих кафе з морозивом і всякими шейками і ще ще декілька ресторанів до купи.

Мені дуже хотілось заночувати біля океану в наметі, і в Марудешварі ми спробували це зробити. Але романтична ніч перетворилась на пекло - неймовірну вечірню спеку і баню у наметі з нами розділяли місцеві москіти, тому виспатись ми не встигли, але начесались на тиждень наперед. До того ж узбережжя виявилось не занадто чистим, що теж не додавало приємності. Ранком разом із сонцем на берег повиходили місцеві жителі, але, на щастя, біля нас безкоштовним цирком вони не збирались.

Ранкова вантажівка їхала швидко, але як водиться в Індії, водії не поспішали, тому їхали ми наступні 90 км все з тією самою швидкістю близько 35-40 км на годину майже три години. То чай пили то дивились фотки і фотографувались на фотоапараті, який я дістав.

Коли мене спитають, де я був, я можу сміливо відповідати "Удупі!". Це місто є таке на узбережжі, дуже святе. Знаходиться тут храм Крішни ще з 13-го століття зі святим ідолом всередині. До ідола веде довга черга з паломників, до якої приєднався і я. Окрім храму навколо є ще декілька храмів і монастирів, але подивитись все можна за годину-дві. Може селище і не варте зупинки за вмістом, але варте хоча б через назву. До того ж в храмах панує свята тиша, до якої приєднуються вуличні музики во славу Крішни. А ще тут смачна вегетаріанська їжа на кожному кроці.

Чоловіки на півдні, чим далі тим більше, носять лунгі - шматок тканини, що обертається навколо поясу і виглядає як довга, до землі, вузька спідниця. Бачили ми їх ще в Непалі, там вони зазвичай світлі в зелено-блакитно-білу клітинку. На півдні Індії лунгі частіше білі з кольоровою каймою. Зустрічаються і виглядають вельми вишукано чорні з каймою. Бувають і інші кольори. А іноді бувають яскравих кольорів і з квіточками! В саму спеку лунгі підгортають наверх і ще раз зав'язують низ тканини на поясі - виходить міні-лунгі. В штаті Керала більшість чоловіків в невеликих містечках саме так і ходить.

До Мангалора нас домчав автобус-експрес, а там ми вже дізнались, що квитків зі спальним місцем до потрібної нам станції немає. Прийшлось купувати сидячі місця. Часу подивитись місто не лишилось, бо довго чекали біля каси на списки резервації місць - індуси не поспішали. Але на перший погляд місто приємне і може похизуватись двома португальськими церквами.

Коли ж вийшли до поїзда і подивились на забиті у другому класі полиці, то рушили в спальний вагон, сіли у вільному купе - майже весь потяг був вільним - і стали чекати відправлення. Аж ось в купе наше набилось людей більше, ніж воно вміщало, тому ми взяли рюкзаки і пішли в інше купе. Але на півдорозі нам зустрілись контролери і попросили квиток, після чого запропонували таки йти в свій вагон, або платити різницю. Я дістав наш Папір, який було ретельно вивчено, після чого провідники розсміялись і дозволили нам лишитись в спальному вагоні при умові наявності місць.

Віка одразу ж лягла на верхню полицю досипати, а я розговорився з хлопцем з купе, який виявився служником в мечеті Я розпитував його про джихад, права жінокв ісламі, кохання і інше, а він лагідно посміхаючись розповідав мені теорію, яка аж занадто відрізнялась від практики, що малюють ЗМІ. А дійсна правда ж десь посередині…

Згодом до купе підсіли ще два чоловіки - еколог і менеджер з продажу зубних імплантів - і розмова побігла з новою силою. Менеджер з продажів навіть чув про мою компанію, здивуванню нашому не було меж!

Наше щастя раптово закінчилось, коли всі супутники вийшли на якійсь великій станції, вагон щільно заповнився новими пасажирами, а новий контролер попросив нас звільнити чужі місця. Постоявши в тамбурі, ми повернулись до вагону і ще годину намагались базікати з самим контролером, але через акцент то було важко. Він розповів нам про теракти в Бомбеї, але всю глибину трагедії ми зрозуміли тільки наступного дня.

Аж раптом і цей контролер вийшов, а новий навіть не схотів читати наш Папір і досить грубо попросив нас платити, або йти до свого вагону, або полишити потяг. Робити нічого - пішли в сусідній темний вагон, поклали рюкзаки на підлогу, сіли зверху і поснули.

Прокинувся я о другій від світла ліхтаря в лице - контролер нас таки знайшов. "Що ви тут робите?" суворо спитав він. "Спимо" була відповідь. "То ви маєте платити" - "За що, як ми спимо без місця на підлозі?" - "То йдіть у свій вагон!" - "Там забагато людей" - Тоді платіть!" - "Ми не маємо не це грошей, ви ж Бачили папір" - контролер раптово пом'якшав - "Добре, дівчина хай ляже тут, ти лягай сюди, під мою відповідальнісь." Останок ночі ми досинали на полицях, а ранком вийшли на станції Варкала.

З цього маю декілька висновків щодо змін відносно історій мандрівників п'яти-десятилітньої давності. По-перше контролери в Індії постійно перевіряють квитки, тому так просто без квитка вже не проїдеш. По-друге контролери - переважна більшість точно - володіють англійською достатньо, аби зрозуміти суть написаного в Папері і знати, що то лажа, тому їх відповідь залежить від їх настрою і, звичайно, самого мандрівника і його хисту до замилювання вух. І третє - навіть з контролерами можливо домовитись при умові максимальної відвертості і доброзичливості. Часи контролерів-ідіотів і анархії на індійській залізниці минули, квиток з місцем в день відправлення дістати фактично, неможливо, потяги забиті, тому вирогідність спрацювання Паперів значно впала, а вирогідність знайти вільне місце в нормальному класі на всю дорогу майже дорівнює нулю. Їхати ж ніч в другому класі досить складно, хоча й можливо, тим паче там квитки дійсно часто не перевіряють, бо пройти неможливо. І ще маленька особливість другого класу - відсутність проходу між вагонами.

Варкала

Сьогодні доїхали до селища Варкала, що біля міста Тхіруванантхапурам, або Трівандрум. Океан тут повний хвилями а над берегом нависають скелі. Кажуть, в Бомбеї вибухнули бомби. Прошу всіх за нас не хвилюватись - на півдні і сході Індії все завжди було спокійно, а до неспокійних регіонів ми вже не поїдемо.

Південне Гоа

Змінивши два автобуса, доїхали до обіду в Палолем на півдні Гоа, де оселились в збитій з фанери хатинці буквально на пляжі. Вночі там чути океан, а вдень треба пройти два кроки - і його побачити в п'ятдесяти метрах від себе. Коштує таке щастя 150 рупій з туалетом надворі. За 400-800 рупій можна зняти бунгало з видом на океан і з претензією на комфорт і люксовість.

Пляж в Палолемі піщаний і чистий, має майже три кілометра в довжину. З північного боку починаються камені і скелі, а з південного знаходиться красива камениста бухта. Вздовж моря росте кокосова роща, яка буквально набита різноманітними халупами і рестораними, щільно-щільно ліпляться вони один до одного. Людей тут поки що небагато, сезон почнеться за тиждень, але інфраструктура на березі вже готова, світиться вночі незліченними вогнями і запрошує. Знайти тут можна навіть "Квас" і "Оливье", що вже казати про рибні страви і сувеніри, інтернет і мешкання. Іншими словами цивілізованість тут на висоті, але захована серед кокосів вона не напрягає. Хіба що музикою до одинадцятої ночі, але і та не гучна іноді навіть приємна.

Їсти рекомендую в Sula/Hira Bar & Rest на головній вулиці в керунку Патнема. Там готують смачне й густе бананове лассі з добавкою - доливають залишки з міксеру - і непоганий талі. Ми ж відсвяткували 60 днів нашої подорожі чудовою рибою, приготованою на грилі, біля самого моря під зоряним небом в одному з ресторанів на березі. Буржуї! Але ж як втриматись після трьох тижнів суцільного рису?

Любителі більш тихих місць можуть спробувати оселитись в Патнемі, що знаходиться в двох кілометрах південніше. Автобус с Мадгао іде спочатку через нього, але ми того не знали, а йти з рюками з Палолему було ліньки. Патнем має менше інфраструктури на березі, менше людей на пляжі і взагалі трошки більш дикий. До того ж в Патнемі є прокат велосипедів, а в Палолемі пункт прокату зачинено на невідомий термін. Але усюди можна взяти на прокат скутер або мотобайк.

Сім кілометрів на північ є ще один гарний пляж в селищі Агонда. Туди можна доїхати бусом з Палолему або з Канакони (селище на трасі, має й залізницю). Там інфраструктура узбережжя тільки розробляється і людей майже немає, корів більше. Є навіть місце для кемпінгу з південного боку.

Ще чотирнадцять кілометрів на північ є форт Каба-де-Роса, але байками ми туди доїхати не встигли, довелось обмежитись катанням вздовж хвиль по пляжу Агонди. До форту ж краще всього їхати мотобайком, але їхати перший раз - ну не їздив я ще на скутері - на прокатному скутері по дорозі з лівим рухом якось боязно.

Море тут усюди лагідне, хоч і вкрите океанськими хвилями. Від берега можна відійти на метрів п'ятдесят і все ще буде води трохи вище поясу. Під час відливу біля берега бігають краби, які сидять в ракушках. Їх можна легко впіймати, але витягти з раковини неможливо, так міцно вони тримаються за неї задніми ногами. Намагаючись обережно відібрати особливо красиву хату, я таки розірвав його хазяїна, лишивши ноги в будинку. Зустрічаються тут і морські зірки, а на каменях можна знайти крабів розміром з долоню. В розвалах риби з рибальських човнів ми бачили навіть маленьких скатів і акул-молотів.

Гоа

От в Мадгаоні на вокзалі таки вже було чисто. Мабудь, це сама приємна станція з усіх, що ми бачили. До всього вона розписана малюночками і написами "Use konkan railway" який очі постійно читають як "Use kokain railway". І додатково тут є приємна станційна столовка, де можна дешево і смачно поснідати.

Від станції пішки можна дійти до секретаріату і міського саду, в якому зеленіють пальми і ростуть квіти. Дві індіанки поливали квіти зі шлангу, а по периметру парку гуляли два дядечки і щось жваво обговорювали. Від садів можна піймати автобус до майже будь-якої точки південного Гоа. Ми ж поїхали в Бенаулім, рекомендований путівником як саме тихе місце на узбережжі.

Тихе то воно тихе, але вже о восьмій ранку на пляжі до нас підходили різні люди і намагались нам щось продати, при чому фразу "ми не купляємо" вони розуміли хіба що з десятого разу. Навіть компакт-диски нам намагались продати! От дійсно, Гоа - це рай на березі моря, який ані на хвилину не дає забути, що ти в Індії. Вікна тутешнього "Lake view hotel" виходять на калюжу для рису, в якій копирсаються свині і корови. Ми ж після пошуків оселились в найдешевшій камірчині (за 150 рупій) під сходами у Розаріо. За ціну в два з гачечком рази більшу тут можна зняти майже хороми з телевізором, а може й навіть двокімнатну з кухнею, але який нам сенс в цьому на дві ночі? А в принципі непогану кімнатку можна зняти і за 200, зверніть увагу на зелений хотел біля Розаріо. Жерти рекомендую в Сajie Restaurant. Ціни в Гоа взагалі не маленькі, але тут чи не найдешевше, до всього дуже смачно і вельми приємна хазяйка. Також зверніть увагу на … - там непогане і недороге м'ясне і рибне меню. Інтернет тут швидкий, коштує усюди 40 рупій. Цікаво, що попри те, що в Гоа хрестів більше за тризуби, просвітлена біла дівчина в інет-кафе завішала всі стіни малюнками Шиви.


На березі океану - а точніше Арабського моря - надзвичайно спекотно і усюди ростуть кокосові пальми і ресторани. Океан лагідний і теплий, але постійно нагадує про свою могутню сутність маленькими і міцними хвилями, які іноді виростають на півметра і можуть збити з ніг. Біля краю води бігають маленькі краби, які швидень зариваються у пісок при наближенні людини. Іноді попадаються морські зірки, які теж дивовижним чином ззовні не рухаючись зникають в піску.

Під вечір припливають рибалки і до їхніх дерев'яних човнів поспішають жінки з корзинами. Риба майже вся маленька, іноді попадається більша, бувають краби і скати розміром з долоню. За півгодини рибу сортирують і уносять, а човни за допомогою рук по спеціальним дерев'яним підставкам затягують на берег за полосу приливу.

Сутінок тут практично немає. Коли сонце торкаєтся моря, на березі вже майже темрява, яка за десять хвилин стає суцільною. Незвично спостерігати багряне сонце на темному небі над чорною вже водою і не бачити чудових вечірніх кольорів.

Гоа відкрили майже п'ятсот років тому португальці. За декілька років прибули сюди і месіонери. А одним з перших намісників був відомий всім Васко-Да-Гама. Він правив недовго, бо не міг подолати корумпованість оточення і помер від стресу (це ми в місцевому музеї вичитали). От би в нашій країні політики так переживали за корупцію! Португальці закріпились в Гоа на довгих чотириста років, потім були тут англійці, але остаточно запросили їх звідси тільки в 1961 році. Свого часу Олд Гоа був великим містом, чи не більшим за Лісабон, але йому не пощастило і воно вимерло в результаті епідемій хвороб, після чого португальці перенесли столицю в місто Панаджі, яке і зараз є столицею штату.

В Гоа багато лишилось від колоніалізму. Більше того, тут не так вже й багато від Індії! Більше всього Гоа схоже на Латинську Америку - Невеликі будинки з колонадами, обсаджені пальмами, пересипані католицкими церквами. Дійсно схоже на те, як показують Америку в серіалах. Люди носять інший одяг, більш європейський, але не сучасний. Дуже багато індіанців-католиків, навіть в автобусах замість синього обличчя Шиви частіше зустрічається Христос або Діва Марія. Хоча і індійського вистачає. Навіть до католицьких храмів індіанці-католики приносять вінки з чорнобривців, як і до індуїстських богів. Є тут і індуїстські храми, цятки-бінді на лобах, великі хаотичні смітники і настирливі торгівці. Тільки жебраків немає, за день ми бачили одного. То й не дивно - за рівнем доходів на душу населення Гоа посідає перше місце в Індії, причому не тільки за рахунок туризму.

Один день ми провели на пляжі, а другий вирішили присвятити вивченню колоніальної спадщини, тому поїхали в Олд Гоа. Для цього треба змінити три буси - до центру південного Гоа Мадгао, потім година до центру в Панаджі ( звідти йдуть всі буси на північ Гоа), а потім ще півгодини до Олд Гоа. Оскільки в Гоа майже всі написи англійською, ми дивувались, що на кожному стовпі біля дороги написано про безпеку руху. І це при тому, що аварій на індійських дорогах при всій хаотичності руху на порядок менше, ніж на наших українських. Щоб у нас так піклувались про безпеку руху!

В Олд Гоа знаходиться декілька величезних церков і десяток маленьких. Більшість церков діюча. Ззовні архітектура проста, а всередині знаходиться як правило надзвичайно красивий алтар, а білі стіни прикрашені рідкими іконами або меншими алтарями. Місцевий кафедрал найбільший в Гоа. Колись найбільшим був костьол святого Августина, але від нього лишились тільки розвалини і 48-метрова башта. Цікаво, що свого часу розкопкам тут сприяв і посол Індії в Україні.

Окрім церков і арки перемоги від португальців тут нічого не лишилось. Передивитись все тут можна за півдня. Рекомендую до огляду історичний музей біля церкви святого Франциска. Окрім шматків археології містить він портретну галерею португальських губернаторів Гоа, сурових дядьків, що правили цим багатим краєм. Чудовий додаток до відчуття колоніальної дійсності!

Панаджі - велике місто і дивитись там фактично нема на що, як мені здалось. Хоча сюди варто приїхати, аби відчути дух південного повільного міста, в якому ще чути дух португальців. Є тут відносно невелика білосніжна церква Божої Матері, до якої ведуть чи не більші за саму церкву сходи. Трошки в глибині міста можна знайти білу і простеньку резиденцію місцевого намісника божого і червоно-жовтий храм Ханумана, з якого відкривається вид на частину міста. Під храмом знаходиться тихий приємний район, що будували ще португальці. Будинки тут всі двоповерхові і різнокольорові, на вулицях чисто і нічим не смердить. Багато тут і готелів, але вони недешеві.

Ці два міста для Індії є буквально взірцем чистоти і порядку, але з іншого боку вони на Індію і не схожі. Ми ж ними обмежимо своє знайомство з португальським колоніалізмом і поїдемо далі пектись на сонечку і обмивати тіло в океані на південь штату.

Гоа

Ми вже доїхали до Гоа. Це рай на березі моря, який ані на хвилину не дає забути, що ти в Індії. На березі океану - а точніше Арабського моря - надзвичайно спекотно і усюди ростуть кокосові пальми. А також ходять натовпи індусів... І чому б їм не працювати в день, а не по пляжу тинятися? Океан лагідний і теплий, але постійно нагадує про свою могутню сутність маленькими і міцними хвилями. Пляж як і все в Індії бруднуватий, хоч відносно інших регіонів набагато чистіший. Але далеко не такий казковий, як в рекламних проспектах малюють. Плануємо пробути тут ще пару-трійку днів і трошки відпочити від пильної і гамірної Індії, після чого рушимо далі.

До океану!

Ранком автобусом вирушили до Пуне. Хоч і було в квитку написано 8 годин, вирушили о дев'ятій. Водій, як і всі індуси у великих справах, не поспішав і годину чекав пасажирів. Ми вже боялись, що на потяг треба буде бігти, але висадили нас біля залізничного вокзалу за дві години до відправлення.

Пуне досить сучасне місто, тут багато людей середнього класу, а недалеко від міста ми навіть бачили невелике офісне містечко і фабрику електроніки. Південь Індії взагалі містить багато техногічних центрів, і Пуне - один з них, це відчувається навіть по людям на вокзалі. До того ж тут відносно чисто у приміщенні вокзалу, хоча платформи брудні, і ми навіть бачили хлопця, що абсолютно не соромлячись нікого відливав прямо з платформи… Що ж, Індія - вона завжди Індія.

В пошуках їжі перейшли вулицю біля вокзалу і натрапили на ресторанчик з одним пунктом меню "талі 40". Талі було безрозмірним і до всього включало батермілк, тільки вже без кінзи. Тому з кафе ми викотились, витративши всього навсього 80 рупій. Поки сиділи на пероні, затарились товстенною газетою "Times of India" за цілих три рупії і вивчали поточну ситуацію в Індії і в світі. Дізнались, наприклад, що Джексон тепер мусульманин Мікаель. Диво! Взагалі англомовної преси в Індії багато і на будь-який смак. Є газети і відомі журнали, наприклад, Geo або National Geographics", ціни на газети дуже малі, а журнали коштують приблизно так само, як і в Києві. Аж ось і потяг наш підійшов.

В вагоні ми познайомились з декількома дивними іноземцями, що перебували в Індії довго, по тижню і більше затримуючись в різних місцях. То йогою займались, то просто розслаблялись, а тепер їхали на море в Гоа. Вони дивувались, як ми побачили стільки за такий малий проміжок часу, а ми дивувались, як можливо провалятись три тижні на пляжі в Гоа. Один з них виконував дихальні вправи під здивованими поглядами індусів, інший лазив у взутті по полицях, третій їхав скалолазити з матрацем. Всеж таки дивні ті європейці, що закохані в Індію і довго тут перебувають.

Місця були у нас в різних вагонах, тому лишивши Віку білим іноземцям, я пішов спати в свій вагон. В моєму купе їхали вісім величезних вояк-сикхів в тюрбанах кольору хакі. Аби не плутали, в них навіть на формі було написано "Sikh". Під ногами їх лежав величезний ящик, в яких зазвичай возять зброю, а в переході між вагонами вони везли величезну маскіровочну сітку. Сікхи люди тільки на вигляд страшні, а насправді вони вельми доброзичливі і приємні. З місцем моїм швидко розібрались і я ліг спати, поклавши за місцевим звичаєм взуття на вентилятор. О першій ночі поїзд проїхав велику станцію, і сікхи - їх тут було піввагону ще цивільних - разом з іншими вийшли. Я лишився в порожньму вагоні! В вагоні, де була Віка, було більше людей, але я знайшов собі полицю в сусідньому від неї купе і солодко доспав залишок ночі. А о шостій ранку, всього з півгодинним запізненням, потяг прибув на оточену пальмами станцію Магдаон.

Аджанта

Ранком проспали, тому снідали і бігали швидко О дев'ятій вже взяли квитки з Пуне до Гоа - скоро побачимо океан! - і о десятій вже сиділи в автобусі в Аджанту. Тут перший раз спрацював наш Важливий Папір. Кондуктор довго її вивчав, а потім похитав головою - як вчені, то їдьте без квитків. Хто ще не знає, на папірці написано, що ми є членами експедиції по країнам Азії і нам треба забезпечити безкоштовний проїзд і прохід. Там же є наші фото, печатка федерації туризму і підпис голови федерації, герб турклуба КПІ і все таке інше. Виглядає серйозно!

На вході в Аджанту туриста зустрічає яскравий приклад того, як можна брати гроші за непотрібні послуги. Спочатку треба заплатити 7 рупій за вхід до охоронної зони, яка включає куций парк і торгівельні ряди з додатковим сервісом "сто приставучих індійськіх продавців". За торгівельними рядами квиток перевіряють, а потім треба купити квиток на автобус. За п'ять хвилин їзди треба заплатити 7 рупій, або 12, якщо автобус з кондиціонером. Хоча я не розумію, навіщо для п'ятихвилинної поїздки кондиціонований бус. Автобус висаджує пасажирів біля квиткової каси.

У нас вийшов невеликий конфуз з квитком. попри те, що заплатив я ціну для іноземців, квиток мені дали індуський. А дядько на вході все не вірив, що платив я 500 рупій на двох, а не 20 і пускати не хотів. Прийшлось йти вниз, де касир кудись довго декілька разів дзвонив і щось розпитував, аж поки через п'ять хвилин я сам через віконце не взяв "іноземний" квиток. Дядечці на вході влаштували скандал, аж поки на галас не прибіг поліцейський і не врятував дядечку-контролера від розлючених іноземців. На майбутнє пообіцяли собі більше не пробувати бити контролерів, контролювати гнів і шукати просвітлення в мантрах. Адже що б ті індуси не робили, не наше право судити їх і їх країну, і тим більше гнів не пасує мудрим мандрівникам. Так буддійські прадавні печери вже на вході продемонстрували нам шлях до проходження першої сходинки до Нірвани.

Самі печери розташовані півколом в стіні каньону річки. Всередині кола знаходиться смотрова точка, звідки видно всі печери, каньон і напівскельні пагорби навкруги. Внизу біля води розбито парк, який закінчується скельною чашею з тонким водоспадом і озером, які в сезон дощів стають потужною рікою. В парку живуть папуги і безліч інших птахів, які літають навколо і цвірінькають, або переступаючи тонкими ногами у воді шукають собі їдло. Гуляти там одне задоволення! (звісно якщо не вважати на купи сміття в парку і сотню приставучих індусів)

Печери в Аджанті геть інші. По-перше вони більш старі за печери Елори. По-друге вони всі буддійські. І по-третє вони менш грандіозні, але більш витончені і в них лишились фрески. Насправді технічно це не фрески, бо наносились фарби вони на суху поверхню із додаванням клейких речовин. Цілих фресок, нажаль, не лишилось, але те що є дозволяє цілком уявити собі красу розписів тисячолітньої давнини.

Докладно про печери мені важко розповісти. Скажу лише, що вони варті уваги і цілого дня часу, включаючи і огляд пейзажів. На самі тільки печери треба мінімум три години.

Біля печер бачили, як місцеві розводять туристів на пожертви, які потім кладуть собі в кишеню. А ще там прямо на території музею вам будуть намагатися продати листівки і книжечки, якісь камінчики і буси і навіть огірки. Це вже не кажучи про торгівельний майдан. Один з продавців підчепив нас ще в автобусі туди, довго запрошував, намагався подарувати якійсь камінець, чекав на виході, коли ми повернемось, забігав за нами трохи не до туалету, але лишився таки ні з чим. Що ж, то його проблема, що фразу "нам не потрібні сувеніри, ми нічого не купуємо" він не зрозумів.

На зворотньому шляху наш папірець не спрацював. Кондуктор знайшов розумника, який вільно володів англійською, потім зібрав великий консиліум, який дійшов висновку, що папір без підпису Головного Кондуктора з центру управління польотами автобусів не дійсний. Але до бумаги поставились вельми уважно і порадили нам звернутись на станцію щодо подальших роз'яснень.

Квиток до Пуне купували в приватній конторі Samrat, вийшло дешевше за звичайний бус, проте однозначно комфортніше. Їх офіс можна знайти навпроти автостанції і метрів триста в напрямку залізниці. Спробували кокосове молоко. Виглядає це так - з кокоса в зеленій оболонці - а вони саме так ростуть, а не як в рекламі Баунті - зрізають верхівку, а в дірку встромлюють трубочку. Всередині знаходиться півтора стакани солодкуватої рідини з кокосовим присмаком. Ананаси ж тут продають стиглі, жовті і дуже смачні всередині - втриматись і лишити половину на ранок неможливо! Ну і ще знайшли ресторанчик, де поїли смачнючого талі і пили дивний напій - трохи розведена підсолена простокваша з подрібненою кінзою під назвою Butter Milk.

Елора

В Елорі дорога Дхуле-Аурангабад розходиться на дві - одна дорога іде прямо в Аурангабад і останній водій наш їхав туди. Інша дорога іде наліво, проходить два кілометри Елорою, проходить біля входу в печери і іде теж в Аурангабад. По цій же дорозі кожні 15 хвилин йдуть в Аурангабад локальні буси (20 рупій, 45 хвилин), зупиняти їх треба махаючи руками з узбіччя. На повороті є клумба, перед якою за сто метрів є вказівник "Аурангабад 28", це місце гарно виділяється на трасі, тому пропустити його важко.

В самій Елорі біля розвилки можна знайти кімнату на двох від 200 рупій, але майте на увазі, що ці готелі не мають ліцензії приймати іноземців. Готелі туристичні можна знайти біля входу в печери, але ціни там 350-400 рупій при трошки ліпшій якості. Ще нам пропонували кімнату за 150 рупій біля храму, але вона виявилась без туалету, вікон і меблів, а по коридору спали бомжі з нижньої касти, тому цей варіант відпав. От якби вони нам доплатили рупій 500, я б ще подумав…

Жерти можна в готелі Milan - відносно недорого і великі порції, тільки під вечір щось вони тормозили і перепитували по десять разів про замовлення, хоча в обід все принесли швидко і багато. Ще спробували їсти в самій Елорі, але трошки протупили з цінами, бо їсти хотіли. А хазяїн в два рази наварив на білих лохах. Хоча знали б ми розмір порції рису, то ніколи б там не зупинились - найменша на всю Індію! А бажання сперечатись у мене не було, до того ж ціна була назва до замовлення. Висновок - намагайтесь їсти в ресторанах з меню або одразу питайте ціну, знайте ціни на базові блюда і питайте розмір тарілок. На цьому технічну частину закінчую і перехожу до части художньої.

Починаючи з шостого століття в Елорі оселились буддійські монахи, за якими прийшли індуїстські майстри, а потім і джайни. Вони будували собі монастирі і храмив скелях во славу своїх богів і великих пророків. І не просто будували печерки, а робили це з розмахом і скульптурою, колонами і візерунками. Грецькі печері в турецькій Кападокії просто відпочивають! Печери в Елорі більше, камінь твердіший, а статуї і декорація просто неймовірні! Колупати туф можна й пальцем, а от в камені храм будували декілька поколінь протягом одного-двох століть. Цей обсяг робіт і наполегливість майстрів дійсно вражає. Ви тільки уявіть, що ви починаєте роботу, результат якої в кращому випадку побачать ваші внуки, а вам дістанеться тіль силует. Це потребує неабиякої віри, і прадавні люди дійсно її мали.

Один з самих вражаючих храмів тут - гора Кайлас, великий храм Шиви, видовбаний зі скелі. Будували його 7000 людей протягом 150 років, вийнявши з монолітної скелі 200000 тонн каміння. Результат просто неймовірний! Центральний двоповерховий храм складної форми весь заліплений скульптурою. Навколо нього двір, в стінах якого вирізані галереї з колонадами, які теж прикрашені різьбленням. У дворі також стоять два монолітні слони і дві колони. І все це фактично один шматок каменю, ви собі уявляєте?! До всього колись храм було покрито чимось на кшалт гіпсу, в якому вирізали ще більш тонкі візерунки і розмальовували. Нажаль, з тих часів від зовнішнього покриття лишились лише маленькі шматочки.

Інші храми вже не такі вражаючі, але варті уваги. Окрім десятка храмів буддисти побудували два триповерхові монастирі, на внутрішні стінах яких вирізані рельєфи і статуї Будд і Бодхісатв, різних богів і хранителів. Оскільки огляд ми почали з них, тому якраз ними ми були вражені найбільше. Але наповнені туристами вони вже не сприяють медитації, хоч і запрошують до неї.

Індуїсти додали декілька зовсім простих святилищ і два великих храми. Один з них більше фундаментальний з товстими колонами і двома величезними статуями богів всередині. Інший присвячений Шиві по периметру в нішах містить вирізані рельєфні сцени з індуїстських епосів і величезну статую Нанду назовні.

Храми джайнів схожі на буддистські, але менші і більш деталізовані і тонкі. Вони знаходяться на деякому віддаленні і до них ми підійшли в самому кінці, переповнені вражень і стомлені. Тому вражень від них лишилось мало.

Взагалі рекомендую купувати в касі маленьку книжечку про печери. Коштує вона декілька рупій, розповідає чи не більше за екскурсовода і часто вкладає зміст в побачене, більший за "як це красиво!". Це ж стосується і Аджанти. Огляд печер у нас зайняв п'ять годин. А можна сміливо провести тут весь день, бо окрім печер можна погуляти вздовж скель, вилізти наверх. Не забудьте й ліхтарик, бо не усюди доходить сонячне світло, а додаткового освітлення немає.

Після огляду печер ми повечеряли і на локальному бусі поїхали в Аурангабад. В Аурангабаді оселились в хостелі YHA. Він знаходиться якраз посередині між залізничною і автостанцією. Окрім того має він відносно невеликі ціни - 160 рупій дабл - приємний персонал, найдешевший в Індії чай за 2 рупії і простий сніданок за 20. До того ж він рекомендований в LP, і попри велику кількість інших готелів, нам було лінь шукати щось інше. Накупивши бананів, легли спати.

Індійський автостоп

В квитку на нічний автобус було зазначено "експрес". До цього експресами виявлялись сучасні швидкі і зручні буси, з відкидними сидіннями і чітко розписаними місцями, що майже не стоять на зупинках, а про стояння в проходах тут немає й мови. Яке ж було наше здивування, коли до аджмерської платформи під'їхав звичайний бус "Тата", які зазвичай їздять на локальних маршрутах. На наші здивовані питання в касі відповіли, що то таки той самий бус, і нам з розчаруванням прийшлось зайняти в ньому місця. Їхати довго, чотирнадцять годин. Ще на годину цей чудовий автобус зпізнився. Але головна проблема була навіть не в тому, що цей індійський експрес стояв по півгодини на кожній автостанції, а в тому, що людей він підбирав і висаджував всю ніч біля кожного стовпа, тому над головою постійно хтось висів або ходив з чемоданом, яким намагався грюкнути по голові всіх, хто сидів. На кожній півгодинній зупинці всі пасажиги галасливо виходили з салону, який через півгодини так само галасливо заповнювали. Окрім всього, в проході під ногами спало чиєсь тіло, яке всі обережно переступали. Здається, в цьому нічному автобусі зібрали всі недоліки індусів, тільки що рупію ніхто не просив і не смердів на весь салон. Ні, були тут і нормальні люди, може й половина їх була, але іншої половини в замизганому одязі було все одно занадто. За цю ніч я зненавидів індусів і всю Індію, проклинав їх автобуси і звички, і пообіцяв собі наперед завжди перепитувати, якого типу бус повезе нас вночі.

О сьомій ранку це знущання нарешті закінчилось, і ми невиспані і злі на всю Індію з її мега-експресами опинились на дивній автостанції на задворках міста Індор. Ще раз перепитали в касі. Квиток на той самий бус назад до Аджмеру звідси коштував ще на 15 рупій дорожче! Дивина і дороговизна! Взяли рікшу і під'їхали до головної автостанції. Добре, що не пішли пішки - йшли б більше години. Головна автостанція порадила йти до станції залізничної, звідки йдуть буси на місто з дивною коров'ячою назвою Муу, точніше Мхув. Автобуси йдуть що п'ятнадцять хвилин, а перед Мхувом траса відходить наліво, там ми й вишли, пожерли яблук і пішли на позицію біля залізничного переїзду. Там ми стучали в грузові машини перед шлагбаумом, і вже друга шла на Бомбей. Да там всі їдуть на Бомбей, щільний потік!

Все добре в індійському автостопі. Підбирали без проблем, грошей у нас фактично не просили, навіть годували і постійно поїли чаєм, намагались говорити (тільки от англійскою мало шпрехають), пояснювали, де нам краще їхати, застерігали від зайвого, тобто берегли і пілкувались як могли. Тільки їхали повільно. І навіть проблема не в тому, що водії то поїдять, то чай п'ють, то ще для чогось зупиняться. Просто дороги індійські повільні. Траса Делі-Бомбей насправді тільки іноді двополосна в обидва боки, а так це звичайна дорога, де тягнеться нескінченна верениця вантажівок, повільна й щільна. Обгони складні, бо назустріч іде така ж сама верениця, і водії якимось дивом знаходили в ній дірки для обгону. Поміж вантажівок туляться рідкі приватні автівки, але розраховувати на них важко - їх мало і вони в більшості своїй забиті людьми. Хоча можна й пробувати. Отже, 350 кілометрів ми їхали 13 годин, при цьому ніде не чекали. Тобто швидкість переміщення стопом тут близько 25-30 кілометрів на годину, і розраховувати на більше не варто, хіба що сильно пощастить.

Перші водії трошки знали англійську, але говорити було важко. Тому майже всю дорогу ми мовчали, а вони запрошували нас спати, чим Віка і скористалась. А я в машинах не сплю, це свого роду кодекс, який я намагаюсь не порушувати, до того ж було цікаво дивитись у вікно. Тут вже не така рівнина, як біля Делі, навколо дороги невисокі пагорби і напіврозвалені бетонні села. Один раз бачив, як біля дороги жінка в сарі махала кіркою в канаві, за нею кіркою махав хлопець років дванадцяти, а вже далі з десяток чоловіків. Водії наші були набожні, тому періодично курили в кабіні палички і потім бігали з ними до храмів Шиви біля дороги, а один раз навіть в невелику мечеть. Храми Вішну вони при цьому повністю ігнорували.

Цікаво було проїзджати пункт контролю маси вантажівок. Водії попередньо заїхали на зважування, висадили нас з рюками і отримали чек. Вже на контролі нас з рюками знову висадили, злили воду з каністр, відкрутили запасне колесо, після чого один поїхав контролюватися, а інший весело покотив колесо прямо повз кіоск зважувальників разом з іншими такими самим хитрунами. Та що там! З сусідньої вантажівки вигрузили з півтони гранітних плит, погрузили на спеціального рікшу перевезли за зважувальників і завантажили назад. Так от індійські водії обдурюють дорожні контрольні служби, а тим і пофігу. За пунктом зважування нас обступили продавці з кіосків, розпитували звідки ми,пропонували чай, але наші водії пройшли зважування швидко і буквально врятували нас від натовпу. А в столовій на нас просто всі здивоввно дивились, мабудь, нечасто бувають там білі містери. В столовій же підійшов до нас серйозний сікх, приятель одного з наших водіїв і перпитав, чи потрібні нам гроші. Довелось заспокоїти його і пояснити суть автостопу. Я не відмовляюсь від того, що дає дорога, але гроші брати не люблю, особливо коли вони в мене є.

Їхати з цими водіями було приємно, вони навіть нас нагодували, до того ж в кабіні було м'яко і можна було зручно розлягтись і навіть спати. Аж раптом в них щось трапилось, вони зупинились біля майстерні, застопили нам іншу вантажівку, потиснули руки і відправили далі.

Тут вже не було так зручно. Стара напіврозвалена Тата їхала повільно і була набита людьми. Двері в салон не зачинялись, дошки і дверцята бардачків грюкали на кожному ухабі. До того ж ніхто в салоні не знав англійської. Тільки вже біля Дхуле - там ми мали звертати на Аурангабад - підібрали вчителя у школі, з яким ми гарно порозмовляли. Цікаво, до речі, що у попередньому штаті це містечко писали як Дхулія. Аж раптом за десять кілометрів від Дхуле водії зупинились повечеряти. Вчитель з компанією пішли стопити далі, а нас водії довго прохали лишитись на вечерю, і ми погодились, але тільки пили чай. Але заради нас їли вони півгодини, а не годину. А нам вже було однаково, бо все одно стемніло.

Перед Дхуле почався дощ. До цього чи не годину віддалено блимало, але ж ось вдача - дощ іде саме тоді, коли треба вилазити з машини і щось далі робити! Мало того, це взагалі відбувається тоді, коли сухий сезон дощів не передбачає взагалі! Добре, коли траса не заходить в місто, а ще краще, коли дощ закінчується саме тоді, коли під'їзджаєш до потрібного повороту. Пообіцявши сісти на автобус - водій довго розповідав, як водії напиваються вночі, а потім тю-тю з траси в кювет - ми вилізли в ніч, довго махали водію, і стали на повороті.

На вказівнику я розібрав напис "Аурангабад 142" і застопив вантажівку, що стояла біля краю дороги. Водій їхав через Аурангабад - по дорозі була розвилка, тому саме ця машина була для нас найліпша - виглядав серйозним і тверезим, тому ми залізли всередину. Англійської водій не знав, тому всю дорогу мовчали. Траса була гарна і вночі здавалось, що ми летимо, але все одно 115 кілометрів до Елори їхали ми три години з гаком.

Однак водій звернув з гарної дороги на бокову, яка виявилась надто поганою, і швидкість наша впала до 15 кілометрів на годину. "Закінчилось наше щастя" - подумав я, але побачив далі платний проїзд. "О, там далі гарна дорога" - подумав я, але платна дорога виявилась ще гіршою. "Чорт би побрав цю Індію з такими платними дорогами!" - подумав я, але через 5 кілометрів ми знову виїхали на гарну дорогу. А поки повільно тряслись по ухабинам, перед кабіною пролетів великий філін.

На тій дорозі двічі бачили поліцейські пости. Це значить дорога перегорожена і сидить поліцай на стільчику. Як колись одеський водій, наш водій діставав з кишені п'ять рупій - в Україні було п'ять гривень - і давав поліцаєві. Той відкривав загорожу і ми їхали далі. Дивно знаходити паралелі зі своєю країною в Індії, але вони є!

Ще однією перепоною на нашому шляху стала гора. На неї вів довгий серпантин, з одного боку стіна, з іншого прірва - по якому теж рухались вантажівки, обганяючи одна одну. От від чого застерігав нас попередній водій! Але з цим наш водій впорався, виїхав на гору і полетів далі. Спеціально перепитавши в нічній кафешці у продавця, об одинадцятій ночі нас таки висадили в Елорі. Трошки попитавши заспані отелі і хвилини не дійшовши до входу в печери через темряву і відсутність там світла попри наявність готелів і ресторанів, ми зняли кімнату за 200 рупій і завалились спати.

Отже щодо автостопу. Він є, він приємний і гарний, але повільний, для фанатів і принципових стопщиків. Тому наш вибір - нічні поїзди або комфортні автобуси. Ви, мабудь, помітили, що ми майже не користуємось стопом. Це як раз через повільність. До того ж проїзд в Індії не дуже дорогий. Ми пробували користуватись нашими паперами про бесплатний проїзд. Але дядьки в касі хитають головами і в єкспреси, а тим більше в приватні буси, по ній не пускають. В потягах ще складніше. В сліпері навіть при діючому папірчику все забито, квитки треба бронювати за день-два мінімум, тому знаходження місць в ньому я не уявляю. В дженералі ми вночі не їздили, а коли їхали в Делі, папір був далеко в рюкзаку. Але все одно нічний дженерал то вже не для нас. Ми вже люди солідні і їздити з нижчими кастами нам цікаво і весело, але тільки на короткі відстані. Звичано, ми ще спробуємо папірчик, але пізніше. Та й п'ять доларів за десять годин їзди в потязі то не так і багато.

Взагалі нам здалося, що багато чого в Індії змінилось за п'ять-десять років, які пройшли з часів подорожей Кротова і інших мудреців АВП, про які я читав. Тут ще можна жити за два долара в день, але чи є сенс? Ми можемо дозволити витратити і 10 доларів в день, але відвідати Тадж-Махал і різні музеї і палаци, нормально попоїсти і спати в дешевому готелі, а не в пилюці в кущах. Я не маю нічого проти більш бюджетного способу подорожування, і ми б і жили в кущах, якби приїхали сюди років п'ять тому. Але зараз ми відчуваємо тяжіння до комфорту, тому ми й обрали такий "цівільний" шлях, який нас найбільше всього задовольняє.

Пушкар

Аби добратись до Пушкару, треба дістатись Аджмеру, а звідти сісти на автобус, що за 9 рупій і півгодини минає невисокий перевал і зупиняється майже в центрі Пушкара.

Посеред Пушкару знаходиться невеличке озеро, оточене гатами, або купальнями. Всі гати мають біло-блакитний колір, з кожного з них у воду спускаються сходи. Призначені вони для ритуального омивання і купання, а також для просвітлення, для чого є багато альтанок і просто зручних місць для сидіння. І дійсно, концентрація йогів і різноманітних садху тут неймовірна. Біля води необхідно знімати взуття, бо озеро святе. Саме тут вам запропонують кинути в озеро пелюстки квітів, пов'язати на руку фенєчку, а потім і просвітлення з крапкою на лобі за сотню рупій. Навколо цієї краси розташоване місто з безліччю храмів, знову ж таки нескінченним базаром, готелями. І все це в свою чергу знаходиться між пагорбами, за якими починається пустеля. Кількістю іноземців, готелів, інтернетів і сувенірів старе місто нагадує індійський філіал Тамелю в Катманду. Тільки тут брудніше, ходять корови і безліч храмів, а будинки занедбано-різнокольорові, але у більшості блакитно-обшарпані.

Містечко маленьке і чисте. Над озером затишно, над водою скрізь летять ритуальні співи, а іноді чути барабани. На озері живуть голуби і невеликі чайки, які курличуть і час від часу зриваються великими зграями і з гучним шелестінням пролітають над водою. А ще по набережній бігають мавпи і ходять корови, у воді плавають квіти, одним словом, затишно і медитативно. До речі, святість місця призводить до повного вегетаріанства, тому в кафе ви не знайдете навіть яєць, і не шукайте. А от простокваша і сир тут є в великій кількості.

Просвітлених тут багато. Багато індусів-йогів з полосками на лобі. А один просвітлився тут настільки, що вимислив себе Хануманом, причепив до попи хвоста і у костюмі мавпиходить вулицями! Багато й простих пілігрімів з усієї Індії. Вони тут живуть і навчаються прадавнім практикам досягнення щастя. Є й європейці, які закохані в Індію і для яких тут на кожному кроці працюють курси йоги і медитації. Два-три дні для початку, а за декілька тижнів ти вже гуру, каже реклама. Хоча щоб там не було, святість і тиша тут сприяють духовним практикам, а наявність справжніх гуру відкриває багаті для цього можливості.

Поміж великої кількості храмів, багато з яких дійсно красиві і цікаві, можу виділити храм творця Брахми. Архітектурно він не вельми цікавий, але таких храмів присвячених творителю всього в світі небагато, тому він є місцем паломництва батьох тисяч людей. Окрім того на горі знаходиться храм Савітрі, першої дружини Брахми. Підніматись до нього близько години від озера, але вид, що відкривається, коштує витраченого часу і зусиль. А для споглядання заходу сонця можна сходити в храм на низькому пагорбі на півночі міста, куди йти менше півгодини. Вид на місто звідти теж чудовий.

Є в місті і великий храм сикхів, білосніжний, з альтанками і колонами. Ввечері над ним горять різнокольорові гірлянди, а вдень він виблискує білизною. Для входу в святу тишу треба покрити голову, зняти взуття і омити ноги у басейні перед сходами. Всередині блискуча чистота і сліди босих мокрих ніг. Сікхи - чисті люди в великих і малих тюрбанах, в яких вони ховають довжелезне волосся, яке не стрижуть все життя, як і бороду. Хоча про останню маю сумніви, бо виглядає вона у них в більшості випадків ідеально, чого не можна досягти без регулярного косметичного підстригання. Але ж чого не зробиш заради краси, навіть трошки можна порушити заповіт Гуру!

Але головне у сикхів те, що вони абсолютно безкоштовно годують всіх бажаючих простою їжею. Попередньо перепитавшись, ввечері ми прийшли до них на вечерю. Нас запросили до кухні, де вже сиділи на підлозі інші люди, які зовсім не виглядали бідняками. Перед нами поставили великі тарілки, в які поклали овочі, запропонували чапаті, налали води з величезного чайника. Хліб тут кидають в підставлені руки, після чого його треба піднести до лоба дякуючи богові за їжу. Добавку нам підносили аж поки ми могли їсти. Після трапези треба вийти з тарілкою на двір і помити її, а потім покласти в велику корзину. Так завдяки сикхам ми просто, але абсолютно безкоштовно повечеряли, за що довго дякували усміхненим дядькам з сивими бородами.

Жили ми в Original Baba Hotel, де нам за 125 рупій запропонували чисту тиху кімнату з гарячою водою. Кухня там гарна, хоч і не сама дешева. На даху і внизу присутній приємний ресторан. Можу рекомендувати. Але не переплутайте, тих Бабів різних тут валом. Поряд знаходиться більш дорогий Pink Floyd Hotel. Всередині ідейний, завішаний пінк-флойдами і бітлами, з чудовим видом на озеро, газоном на даху - вищий клас! Кожна кімната має назву альбому Pink Floyd. Але дешеві кімнати вже були всі забукані, тому сюди ми ходили на екскурсію. Та й наша кімната в Бабі була краща за запропоновану тут.

Таким був для нас Пушкар. Далі ми покидаємо цей затишок і їдемо до Аджанти, випробуємо по дорозі індійський автостоп, а потім дорога наша вийде до океану.

Делі. Частина друга

Написати про триденне побуття в Делі за один раз важко, і вже ранком я зрозумів, що дещо забув, та й взагалі написав сумбур. Зараз спробую виправити це, додаванням ще кавалу сумбурної інформації.

На деякому віддаленні від центру на південний схід знаходиться Бахаїстський храм-Лотос. Бахаїсти закликають до миру у всьому світі, єднання всіх релігій і Windows без помилок. Вони у своїх храмах закликають до медитації представників всіх вірувань. Можливо, це єдине тихе місце в Делі. Храм вибудовано у формі величезної квітки білого лотоса, навколо нього розбито парк. Аби увійти до храму, треба зняти черевики і вистояти довгу, але швидку чергу з гамірливих індусів і рідких білих. Перед входом миловидна біла дівчина в індійському одягу пояснює призначення храму, просить зберігати тишу і відкриває скляні двері, пропускаючи чергову порцію відвідувачів. Всередині знаходиться просто зала з рядами лав і невеличка катедра, по кутах стоять щити з фразами з учення об'єднання, написані такою англійською, що я не зміг зрозуміти жодної з них. І що тут вражає, так це тиша. Декілька сотень людей входять щохвилини, а чути лише як шелестить одяг і як іноді хтось прокашлює. Атмосфера сприяє розслабленню і молитві. Не можу сказати, що цей храм настільки вже незвичний, але він вартий відвідування до купи. Він, однак, знаходиться недалеко від офісу тайських авіаліній на Nehru Place, тому ми і відвідали його.

Окрім всього ми спробували відвідати район парламенту, але всі вулиці виявились перекритими, а обхід відняв багато часу. Натомісь північніше секретарiату ми знайшли великий сікхській храм, завішаний гірляндами. До речі, на цьому тижні було велике свято сикхів - день народження останнього гуру Наннака. Тому зі всіх храмів донисились співи й молитви поздоровлення небесному гуру.

Ще ми проходили біля іншого форту і розвалин обсерваторії, але всередину не заходили, оскільки запропонована іноземцям ціна здалась нам неадекватною розвалинам. Це взагалі біда платити, скажімо, 300-500 рупій знаючи, що місцеві платять 10-20. Зважаючи на середню бідність я можу зрозуміти різні ціни. Але знаючи рівень зарплат в Делі, не можу зрозуміти різниці в 10-20 разів. Два-три рази хай, а так виходить, що іноземці фактично платять ще за десяток індусів, які проходять всередину майже безкоштовно. Найбільший розрив був в Тадж-Махалі, взагалі найдорожчому в Індії пам'ятнику - 20 і 750 рупій. Уявляєте розмір жаби, яка нам давила на вході?

На цьому відвідані нами місця закінчуються. Таким чином нічого особливого в Делі немає, їхати сюди спеціально сенсу немає, але оскільки літаки прилітають саме сюди, то оминути його важко. Мушу ще раз зазначити, що Делі справляє враження тільки на людей, які щойно прилетіли і іншої Індії не бачили.

Автобусів в Делі дуже багато, близько тисячі маршрутів. Я сам бачив бус з номером 990. Ціни на міські автобуси починаються від 3 і до 10 рупій, в залежності від дальності поїздки. Квитки надруковані на різнокольоровому папері і містять ціну і дату. Зазвичай двері в автобусі відкриті, і люди заскакують всередину на ходу. Але зустрічаються іноді і сучасні автобуси з дверима, які їздять пустими, оскільки не зупиняються на зупинках, хоча й мають ті самі маршрути, що й старі буси. Потрапити в такий автобус можна тільки дивом, а їхати в ньому одне задоволення. В час пік автобуси бувають забиті настільки, що пасажири буквально висять на входах! І це люди в краватках з сумками для ноутбуків! В автобусах іноді уступають місця жінкам і старим, нас теж періодично намагались посадити.

Метро, як я вже писав, сучасне і ефективне. На вході лапають поліцаї і перевіряють рюки. Особливо було цікаво, коли вже від'їзджаючи з Делі ми заходили в метро нашими величезними рюками. Поліцейські посміхнулись у відповідь на мою широченну посмішку, зазирнули в рюкзак, зрозуміли неможливість обшуку без вивалення всіх щільно напакованих речей - і махнули рукою. В касі видають запрограмований на певну суму жетон (від 5 до 20 рупій), який треба прикласти до турнікета. На виході жетон кидається в дірочку, і при відповідності сумі кілометражу турнікет відкривається. Є і проїздні картки. Поїзди сучасні, між вагонами є вільні переходи. Людей не дуже багато, але в самий час пік ми не їздили. Можливо тоді там просто мясорубка.

Таксі ми не користували, велорікші теж - в Делі вони не ефективні. А от моторікші вельми корисні, тільки при появі білого містера у деяких долари в очах аж світяться. Один довго біг за нами пропонуючи гуд-прайс в 250, а за хвилину ми поїхали з іншим за очікувані 50. Тож корисно знати приблизно реальну ціну поїздки і наполегливо торгуватись.
На вокзалах є передоплачені рікші і таксі. Кажеш в кіоску куди треба, платиш ціну по прайсу - і вперед. Тільки квиток треба потім віддати водію, це для нього звітність. Плюс цього - ніякого торгу, водій довезе туди куди треба, а на питання про додаткові гроші можна відповідати, що все проплачено. Знову ж таки - біля станції нам пропонували рікшу за 120, а від будки поїхали ми за 62 рупії. Хоча можна було ще й виторгувати до 50, але об одинадцятій вечора і при необхідності їхати чорт-забирай-куди не до торгів за 10 рупій, бо хочеться спати, їсти і не затримувати до сну майбутнього хазяїна.

Коли я чую "Exuse me, sir" "Hello, sir", мене тіпає. Звичайні перехожі або діти кричать просто Хелло, а от це "сір"… Коли я це чую, мені хочеться набити авторові слів пику. В центрі Делі це чуєш кожну хвилину, хеллосери ходять за тобою, щось там пропонують, не звертають уваги на посилання і взагалі дістають страшенно. Це ще гірше, ніж жебраки й калекі, бо ті хоч мовчать, тільки показують руками - "дайте на поїсти". Хоча бувають і більш активні, але ті розуміють піднятий кулак, російський мат і страшний вираз обличчя. Можна на них взагалі не реагувати, наче їх і немає, це реально діє. Одним словом - НІКОЛИ НЕ ВЕДІТЬСЯ НА ХЕЛОСЕРІВ, робіть все виключно самі. Навіть якщо вас ведуть в потрібне вам місце, зробіть все можливе, аби хелосер не дійшов туди разом з вами, бо якщо він зайде з вами до готелю, вам до ціни приплюсують і його відсоток. В путівнику Лонлей Планет по Індії багато порад щодо поведінки з хелперами, рікшами і т.п., описано типові випадки обману і способи їх уникнення, тому читайте його уважно перед і на протязі подорожі! Для нас це зараз щоденна книжка на ніч.

Але є люди в Делі і приємні, часто-густо володіють англійською. Їх багато в ресторанах і кафе, вони носять гарний чистий одяг, і зарплати у них лише трошки менше київських, але відповідно до нижчих цін рівень життя навіть вищий. Іноді вони підходять поговорити і розмова може бути приємною. Звичайно, багато тут і бідних, але кількість "багатіїв" значна, особливо в бізнес районах.

Як в Індії вирішувати туалетні питання? Індійці вирішують їх дуже просто - справляють свої потреби там, де виходить, тобто під парканами і у всіх можливих місцях, де можна розвернутись спиною. Саме тому навіть у фешенебельних районах Делі іноді зустрічаєш відповідні запахи, що вже казати про бідні місця. Ми ще в Горакпурі були шоковані людьми на обочині вулиці біля вокзалу, які мало того, що мочились у всіх на виду, так ще й через плече здивовано роздивлялись наші рюкзаки, ледве шию не звернули. Є й голандські варіанти а-ля пісуар на вулиці, але попри голандську ідею, реалізація у них індійська, тобто надзвичайно брудна і напіврозвалена. Що ж робити жінкам - невідомо, але вони теж бувало прямо на вулиці робили все потрібно з-під сарі. Що ж робити європейцям? В Делі проблема вирішується наявністю макдоналдсів, в інших місцях можна безкоштовно шукати різноманітні кафе. Також туалети є на залізничних і автостанціях. На залізниці навіть душ є. Цікаво, що ціна на "по-маленькому" і на "по-великому" різна, і перше взагалі може бути безкоштовним, про що написано. Туалети тут бувають двох типів. Наш унітаз тут зветься бритиш-стайл, а наше очко - індіан-стайл. Злив в Індії автоматичний, хоч завжди є черпаки і краники для ручного зливу, як в Непалі.

Погода в Делі зараз на диво прохолодна. Вдень близько 25, а вночі навіть хочеться одягти светра. Головна проблема в тому, що за звичкою індуси відчиняють вікна і вмикають всю вентиляцію навіть вночі, коли начебто й так прохолодно. Тому в усіх місцях дме і дуже важко не простудитись на постійних протягах звідусіль, особливо в транспорті.

Делі великий і пильний. Намагайтесь звести ваші прогулянки по місту до мінімуму. Ми там надто переходили, але, нажаль, між цікавими місцями часто можна подивитись лише на естакади або паркани. Краще взяти рікшу, або на худий кінець розібратись в автобусах. Також офіційний туристичний офіс пропонує денні екскурсії за 150-250 рупій, в залежності від тривалості. За півдня або день вас обвезуть по всім важливим точкам, тільки от часу на медитацію вже не буде. Та в Делі воно і не потрібно.

Наразі ми вже полишили Делі позаду, відвідали столицю пустельного штату Раджастан і приїхали до Пушкару. Це невеличке тихе місто оточене скелястими пагорбами, з неймовірною кількістю храмів і святим озером посередині. На завтрашній вечір маємо квитки в Індор, звідки поїдемо далі до скельних храмів Аджанти і Елори.

Джайпур

Джайпур чомусь одразу мені сподобався. Може після Делі він просто менший? Або просто тихіший? Невідомо. Але чомусь освітлені по темноті стіни форту за вікном автобусу принесли заспокоєння.

Оселились ми в готелі Jwala Niketan, який нам порекомендували в інформаційному офісі на автостанції. Знайти просто - йти в сторону залізничної станції, звернути наліво біля великого кінотеатру, а потім ще раз наліво у провулок біля готелю Nellan. Потім в мене з'явилась підозра, що отель нам напарили, але по путівнику ціни в Джаупурі вищі за середні, 250 рупій в принципі небагато, а готель виявився тихим і з великим балконом, де ранком світило сонечко і можна було просвітлятись.

Вранці Джайпур виявився не таким і приємним, хоча і менш смердючим і пильним, ніж попередні місця. Тим не менш, на вулиці тут легко зустріти корів або свиней прямо біля королівського палацу. Джайпур - рожеве місто, таким його зробив один з махараджей, династія яких править тут вже більше трьохсот років. Старе місто оточене стіною, крізь ворота або дірку проходять вулиці. І якщо зовні місто є звичайним індійськім, то всередині більшість будинків побудовані з того самого рожевого каменю. Все старе і занедбане, хоч йому менше за двісті років, але багато будинків - і чим ближче до палацу тим більше - проявляють архітектурну різноманітність за рахунок балкончиків, колон, маленьких башт і куполів. На першому ж поверсі знаходиться нескінченний базар, де можна купити все що завгодно і ще трошки до купи. Інші райони як такі нецікаві і представляють собою звичайну індійську бетонну забудову. Єдине виключення - Main Road і Station Road, на яких знаходиться безліч кафе, магазинів, готелів і навіть кінотеатр.

Для їдла можу порекомендувати два маленькі кафе недалеко від автостанції, метрів сто в напрямку залізничної станції по правій стороні. Вони сусіди і там завжди багато місцевих. За 50 рупій ви можете скуштувати вегетаріанський талі, до якого будуть докладати рис, чапаті і інші складові, аж поки живіт не стане круглим і твердим. Інші рекомендовані путівником кафе виявились не дуже гарними. До того ж в Джайпурі ніхто не зміг приготувати гарний лассі. В Агрі лассі поки що був найсмачніший, а ми проводимо таке собі дослідження, п'ємо його в різних кафе і хитаємо головою - Джонні таки найкращий! Але експерименти не кидаємо, оскільки без молочного жити сумно.

Отже, повернемось до рожевого міста. В ньому дійсно є, що подивитись. Можна за 200 рупій купити галопний автобусний тур по всім туристичним точкам, а можна за два дні подивитись їх всі самостійно, використовуючи для переміщення рікш і місцеві автобуси. По нашим підрахункам це довше, але рази в два на двох дешевше і дозволяє ні від кого не залежати. До всього фортів ми вже надивились, тому тут приділили увагу музеям, витратили на них купу часу і ні хвилини не жалкуємо.

Отже, найголовніша точка - це дворець махараджі. Знаходиться в пречудовому стані, коштує 300 рупій з аудіогайдом і містить багато цікавого. По-перше це архітектура, вичурна й тонка, яка різниться від двору до двору, і відрізняється від баченого до цього. По-друге це надзвичайно цікаві музейні колекції. І по-третє це аудіогайд, що додатково розповідає про те, що бачиш. В одному з павільонів міститься гарна колекція одягу і докладне пояснення щодо способу носіння, технологій виготовлення і приводів для вдягання. Наприклад, є тут святкове сарі принцеси. А ще є костюм махараджі для гри в поло. Виявляється, що він грав у збірній штату на початку попереднього століття, а на початку 30-х років шість років підряд команда Раджастану вигравала всі чемпіонати Англії, встановивши абсолютний на той час рекорд! А ще тут є кімната, присвячена тюрбанам. Це 25 метрів тканини, способів його зав'язування безліч, а сам тюрбан свідчить про статус особи, касту-варну і інше. До речі, на вулицях Джайпуру тюрбани ще й досі дуже популярні, а різних їх ми дійсно бачили безліч. В іншому павільоні знаходиться величезна колекція зброї. Вельми цікавий тут меч одного з махараджей, який важить шість кілограмів. Кажуть, що махараджа той був дуже сильним, але все одно розмір цього меча справляє враження. Є тут і дві срібні вази, що занесені в книгу рекордів Гінеса як найбільші в світі цільно-срібляні вироби. Додати до цього ще розписи стель і павільон кращих майстрів Джайпуру, де можна відносно дешево купити дійсно цікаві і унікальні сувеніри - і вийде дві години мінімум на відвідування палацу.

Коло палацу є обсерваторія, Джантар-Мантар. Один з махараджей був великим любителем зірок і побудував тих обсерваторій багато. Є одна в Делі, є і в Агрі, але найкраща тут, в Джайпурі. Відреставрована аж до блиску, вона представляє собою розкидані по невеликій площі вуличні інструменти для вимірювань. Інструменти великі і незвичайні, тому сама астрономія схожа більше на дивну абстракцію, картину Ешера. Вхід коштує 100 рупій на нос плюс 100 за екскурсовода на двох, але ми тільки зазирнули з чорного входу, здивувались чудернацьким фігурам і пішли далі.

Наступна точка - Хава Махал, або палац вітрів. На фото він дуже красивий і незвичний, легкий, а от у реальності… Наразі там повним ходом вирує реставрація, вітрів немає, а розписані стіни якось не відповідають його статусу. Збудований він був в епоху арабів для жінок, яби вони могли спостерігати за вируванням життя на вулиці. Тому всі зовнішні вікна тут схожі на жалюзі. Всередині ж переплетіння галерей, сходів і веж. Легкість панує тут, а з великої вежі відкривається чудовий вид на місто і форт на горі.

Міський центральний музей знаходиться в так званому Холі Альберта недалеко від головних воріт. Цей п'ятиповерховий павільон було збудовано сто п'ятдесят років тому для принця Альберта з англійської королівської родини, який був великим приятелем махараджі і полюбляв приїздити до Джайпуру. Будівля побудована в європейсько-східному стилі і це найкраще архітектурна споруда Джайпура з бачених нами. Вона буквально зачаровує погляд нескінченною кількістю елементів, гармонійно поєднаних в довершену симфонію. Браво! Всередині знаходиться велика і гарна колекція всього-чого-завгодно. Особливу увагу можна приділити мініатюрі і виробам з металів.

На деякому віддаленні на південь знаходиться білосніжний мармуровий храм Лакшмі. Окрім самої богині тут можна знайти чудові різьблення. Серед індійських богів знайшли ми Заратустру, Сократа і Христа з парою святих. Сам храм чистий, в ньому грає музика, ходять і відпочивають люди і взагалі дуже позитивна атмосфера. Над храмом височіє невеликий форт, ефектний, але, нажаль, зачинений для відвідування.

З цікавих місць можу ще назвати форт-палац Амер, тобто "високий" в 11 кілометрах від Аджмера. Ми туди не доїхали, але кажуть він гарний. Але ми вже надивились фортів і палаців, тому не жалкуємо. Повний список цікавинок і іншу інформацію разом з безкоштовною схемою міста можна знайти в пунктах інформації на автостанції і на залізничній станції (тут вона цілодобова). Зазначу, що Джайпур активно реставрується, і справляє гарне враження, хоча назвати його затишним не можна. Одним словом, він вартий уваги.

Спробували ми скористатись книгою розкладів потягів. Купити її можна за 35 рупій на кожній станції. Але, нажаль, виявили, що без крюка через Бомбей до потрібної нам точки не доїдеш. Тому вирішено їхати їхати в ніч бусом, а потім стопом до самої Аджанти по прямій дорозі. Бомбей величезний, ще більший за Делі, і нас відверто туди не тягне. От і пробуємо їхати в обхід, подивимось ще на справжню сільську Індію. І потім далі на південь, аж поки океан не перекриє дороги, після чого шлях наш поверне на Калькуту. Але перед тим маємо заїхати на день відпочити в тихий просвітлений Пушкар.

Нові фото з Індії

Нові фото з Індії можна знайти в новій індійській галереї: http://picasaweb.google.co.in/dmitry.bagaev/20081112India#

Делі

Делі - місто контрастів. Щойно ви їхали на сучасному автобусі і вийшли біля початку естакади, авже за двісті метрів ви у трущобах, де все відбувається на вулиці. А по той бік вулиці фешенебельні віли і дорогі ресторани. І так на кожному кроці. Небо в Делі в середині листопада сіре, сонце - як лампочка, світить, але не гріє, після чого раптом жовтіє, тухне і буквально падає за обрій, зникаючі в смозі. Сірість і пил покривають тут все, навіть у великих парках вони є, що вже казати про інше…

Єдине, що тут гарне, це транспорт. Авторікші є усюди і вони відносно дешеві, хоч іноді ломлять білим ціну в п'ять разів вищу за реальну. На щастя їх багато, і знайти адекввтного не важко. Але торгуватись треба завжди. Автобусів тисяча маршрутів, розібратись вкрай важко, але завжди можна перепитати перехожих. Ціни низькі, ходять часто і іноді навіть швидко. Метро взагалі пісня - чисте, сучасне, європейське, але відносно дороге, якщо їхати далеко. На вході дають жетон з карткою всередині, який на виході кидають в турнікет. Як оплата адекватна відстані - турнікет відкривається.

Після недавніх вибухів усюди в Делі перевіряють сумки і людей - в метро, музеях, банках. Тому будьте готові до металошукачів і поліцейських. Але віддам належне, робиться це приємно і без ексцесів.

Банкомати тут є на кожному кроці навіть на околицях, це просто неймовірно.

Ми приїхали сюди фактично по справах, тому більшість часу провели в бізнес-районі, де сконцентровані офіси авіакомпаній і консульства. До всього хазяін наш з Hospitality Club жив далеко на південь від старого і навіть нового Делі, саме тому саме наші враження можуть відрізнятись від інших. Для нас Делі став просто мегаполісом, виснажливим і великим, звідки хочеться швидше їхати.

Були ми й в старому Делі. Як ви в Індії перший раз, то може й знайдете там шарм, або хоч щось незвичне для себе. Для нас вже там не було ніц особливого, хиба що схоже трошки на старий Катманду без храмів, тільки ще більше переплетених дротів над головою, бруду і людських потоків. Мейн базар справив таке саме враження.

Червоний форт - тільки тінь його минулого, всі оздоблення виковиряли і вивезли англійці, от і думай тепер, хто більший варвар. Будував його Шан Джахан, який будував свого часу Тадж-Махал і Форт в Агрі. Переселитись сюди він остаточно не встиг через ув'язнення, але палац у форті вибудував не гірший за той, що в Агрі. Але зараз враження від стін з дірками під кам'яні квіти і пустих фонтанів депресивні. Уваги достойні музеї в форті - археологічний і музеї-меморіали визвольної війни. Перший цікавий надзвичайними тонкими арабськими мініатюрами, а другий - історичними довідками про визвольну війну проти Англії, які показують героїчну і важку криваву боротьбу Індії за незалежність.

Делійська Джама Масджид, тобто головна мечеть, побудова тим самим Ханом Джаханом, схожа на інші мечеті в Агрі, але має чотири мінарети і є найбільшою в Індії.

Можна також відвідати гробницю Хумаюна. Знаходиться вона в дупі, але й там треба йти довгими дивними коридорами, аби побачити цю чудову табакерку і мечеть. Забагато людей у дворі, але робота витончена і майстерна, варта того, аби бути побаченою. Можливо, це одне з небагатьох енергетичних місць Делі.

З цікавинок є тут ще храм Лакшмі, побудований в цьому столітті. Насправді то є цілий комплекс з легкою, але складною архітектурою, в якій погляд просто губиться. Грає музика, блищать статуї богів, тихо ходять люди, медитація…

Ворота Індії схожі на римські триумфальні арки, але вони є меморіалом загиблим воїнам. Під воротами горить вічний вогонь, на стінах написано сотні імен загиблих, а над головою літають маленькі гелікоптери з блакитними вогниками, які тут продають за 20 рупій.

Як будете в Делі, не ведіться на розводи. Не вірте людям з вулиці, які щось пропонують замість того, що вам конкретно потрібно. Шукаєте інформаційний офіс? Він в Делі один, інші не державні, що б там не було написано, і будуть парити вам все втридорога. Шукаєте квитки? Дійдіть до каси або офісу авіакомпаній! Повірите на слово комусь, що квитків немає - поїдете в десять разів дорожче, хоч, може, й комфортніше.

Виключення - авіаквитки. Але й тут дивіться, що робить оператор. Як лізе на сайт авіакомпаній - тікайте, в Мережі можна все й самому подивитись і купити. А от якщо агент має спеціальний квитковий термінал і працює напряму з авіакомпаніями, то це вже надійніше. До того ж комісія там буде зовсім невелика. Непоганого агента ми знайшли в Канауті - центральному бізнес-районі - в блоці N в центральному кільці під написом "Аеросвіт". Запропонована ним ціна була всього на 100 рупій вища, ніж в офісі авіакомпанії. Але дешевше всього і надійно звертатись в офіс авіакомпаній, хоч і більш муторно. Ще зверніть увагу на те, що ціна в Мережі і реальна можуть сильно відрізнятись. У тайських авіаліній на сайти було значно дорожче. А от у офісі, куди ми зайшли за зазивалою ціна була ще вищою! Бережіться!

При отриманні віз зверніть увагу на те, що візові відділи знаходяться окремо від амбасад, зазвичай в бізнес-центрах. Тому перед тим, як їхати у віддалений посольський район дізнайтесь, де видають візи. Наприклад, тайці видають візи на вулиці Толстого (!!!) в будинку Толстого в півкілометрі від Канаута.

Як будете в Канауті, то дешево пожерти можна на Sansad Marg, шукайте вузькі сходи у вегетаріанській ресторан по правій стороні вулиці, як іти від центру Канаута за зовнішнє кільце. А на Мейн Базарі орієнтуйтесь по путівнику, там достатньо непоганих рекомендацій, наприклад, Madan Kafe.

В Делі ми не знайшли ніц особливого, дільки пил і депресивне сіре небо, тому завтра вже їдемо звідси на південь, в Джайпур. Ми купили авіаквитки з Калькути в Бангкок (165$) і отримали двократну транзитну Тайську візу, яка дає право в'їхати в Таіланд два рази на 30 днів. Таким чином наша наступна країна відома. Прощавай, Делі. Наші справи завершено, ми їдемо далі на південь!

Після просмотру Тадж-Махалу ми доїхали до вкритого пилом Делі і зараз живемо тут на вписці у справжнього індійського програміста. Завтра або післязавтра викладу фото з Варанасі і Агри, а також розповідь про Агру. До речі, перевіряйте іноді попередні записи, там іноді з'являються нові фото. До того ж не всі фото з галереї попадають до записів. Одним словом, з'явились нові фото в галереї.

Агра

Потяг в Агру спізнився на три довгі години. Кажуть, тут так завжди,але ми вже від цього відвикли. Слава УкрЗалізниці! Отже, поки питались за квитки і потяги до Делі, що йдуть з іншої станції, поки їхали до центру рікшою, поки шукали готель і снідали, була вже перша година. Оселились за 200 рупій в готелі, яким володіють мусульмани, з видом на шматок Тадж-Махалу з даху. Були й інші варіанти, але зараз над містом такий смог - або ж туман - що й дивитись нема на що. Коли ми приїхали, Тадж легкою тінню марив за туманом, і тільки по обіді його стало видно більш-менш гарно.

Форт в Агрі величезний, з важкими прикрашеними баштами воротами і двома з гаком кілометрами подвійних стін з ровом. Навколо форту розбито парк, частина якого вельми непогана, частина ремонтується, а те, що лишилось, старанно засране індусами в самому прямому розумінні.

Будувати форт був почав великий владика Акбар близько п'яти столітть тому, і велика частина його навіть зараз використовується військовими, про що свідчать відповідні написи. Але правнук Акбара Шах Джахан добудував всередині два чудових палаци з садибами, які перетворили форт на перлину. Палаци побудовані з того ж самого червоного каменю, що і форт, і частково з мрамору. Все це прикрашено тонким різьбленням і розписами у вигляді квітів і написів, тут можна знайти елементи стилів всіх мусульманських і близьких країн. До форту туристів виводять величні ворота, але головні ворота ще більші і знаходяться в тій частині парку, що ремонтується. З вікон фортеці можна б було побачити річку й Тадж, але перед заходом сонця все це остаточно зникло в тумані.

За фортом і ще далі за станцією залізниці є досить непогана мечеть Джама Масджид, до якої веде заповнена базаром, людьми і транспортом вулиця, справжня, індійська. Сама мечеть велика, велична й красива, хоча тонких розписів там не знайти. Тим не менш вона вражає.

Любителі цікавого можуть пройти до форту з району Таджа парками або вузькою вуличкою біля річки. Вуличка цікава своїм парканом, де у вигляді коміксов-графіті намальовані сцени з різних індійських епосів і індуїстські боги, а також ключові моменти життя Будди. Вельми цікаве і незвичне малювання. А по дорозі до мечеті повз нас їхав рікша і кричав "стрибайте в мій хелікоптер, швидко вас повезу". І через три години він же зустрічав нас біля форту - "пам'ятаєте мене? Поїхали!", але ми пішли гуляти парками.

Дешево пожерти можна у Джонні, на розі вулиць, одна з яких упирається в південні ворота Таджу. Бананове лассі там пречудове, чи не найкраще за останні півтора місяці, інші страви просто смачні і дешеві. На тій самій розі в кутовому будинку є ще один двоповерховий ресторанчик. Як йти с Таджу, то по правій руці. Його немає в LonelyPlanet, але готують там теж дуже смачно. Рекомендую тутешню кофту, аж надто смачна!

Тадж-Махал, кажуть, красивий на сході сонця. Він начебто проступає поступово з туману і потім грає відтінками рожевого на сонці. Але зась! В Агрі не було сходу, тільки сутінки, після яких сонце проявило себе високо і про вранішнє освітлення мова не не йшла. А от туман був. І ніфіга він потім не дівся. Майте це на увазі, як будете там в листопаді. Але з іншого боку ранком менше людей, бо автобуси набиті штабелями індусів приїзжають о дев'яті і пізніше.

Сам Тадж менший, ніж уявляєш його по фото на листівках. Але то чи не найкращий монумент коханню, який могла побудувати людина. Старий Хан Джахан трошки сунувся розумом, коли народжуючи чотирнадцяту дитину померла його дружина. На будівельні роботи була розтрачена вся казна, тому сину султана Аурангзебу прийшлося посадити старого до в'язниці, аби він знову ні в кого не закохався. Як є легенда про чорного альпініста, так є і легенда про чорний Тадж-Махал, що начебто султан хотів збудувати для себе навпроти білого. Не вірте, це все казки гідів, хоч і виглядають вони ідейно.

Я не хочу писати багато про Тадж. Не зможу все одно. Він - гімн коханню. Він надзвичайний, легкий. Але разом з тим земний. Мені він сподобався, і вам раджу якось зайти і подивитись, відчути в ньому тугу за померлою коханою, адже це не храм а мавзолей, і ходять тут у білих капцях, які видають на вході.

Рекомендую брати ліхтарик, оскільки всередині знаходиться саме цікаве - мармурові різьблення і каменні аплікації, які в сутінках погано видно. Фотографувати не можна, про що написано на вході. На спалах реагує спеціальний індус, що постійно свистить у свисток і візжить "No photo!!!". Але як спалах вимкнути і притиснути маленьку камеру до парапету, то він не помічає. До всього в Таджі багато охорони і дурні правила носіння речей. Краще не брати з собою нічого окрім камери. Я дивом проніс всередину в кофрі купу всякої фігні, але то все тому, що охоронець не вмів обшукувати кофри. А от у наших друзів місяць тому відібрали USB-кабель. Хоча дійсно, нащо в Таджі кабель?

Після Таджу ми вірішили поїхати в Ватехпур Сікрі на півдня. Від вокзалу за п'ятнадцять хвилин можна дійти до автостанції Ідган, звідки кожні годину-півгодини іде прямий бус. Зворотнього бусу чекали потім аж занадто довго, тому будьте оборежні, можна легко пропустити вечірній потяг.

Фатехпур Сікрі - це ім'я сину Акбара, володаря афганів, які п'ять століть тому підкорили Індію і і принесли з собою мусульманську віру. Акбар заснував місто посеред пустелі, але воно швидко занепало після його смерті. Зараз там знаходиться укріплена мечеть Дарган червоного каменю з білою гробницею у дворі. Кажуть, що пов'язування фенєк на гробниці допомагає жінкам завагітніти. Ще цікава ця фортеця-мечеть тим, що до неї ведуть найбільші ворота Азії, ворота перемоги, висотою більше 50 метрів. І дійсно, розмір воріт вражає. Окрім цього коло мечеті є два палаци, прикрашені знову ж таки пречудовим різьбленням по червоному каменю. Чого тільки варті 87 орнаментованих колон в одній з будівель, серед яких немає однакових орнаментів. За палацами знаходяться розвалини міста Акбара і башта, схожа на їжачка, голки якої символізують, однак, слонячі хоботи.

Відверто кажучи, після форту в Агрі їхати сюди можна для галочки, або якщо ви аж занадто цікаві в арабській старовинній архітектурі. Місце непогане, але мені було занадто за два дні, та ще й добиралово кривувате.

До Делі ми їхали в самому пролетарському класі General. Вагон був набитий індусами по самий дах, ми ледве змогли покласти на підлогу один рюк і на нього сісти. Але за годину чомусь майже всі індуси вийшли на якійсь великій станції, і ми навіть пересіли на лавку! Але такого в Індії не буває! Контролер повз нас не проходив, тому квитки можна було й не купляти, але вони в нас були. Тому до Делі ми навіть змогли трошки спокійно поспати. Трапилось і інше диво - потяг не спізнився ні в Агру, ні навіть в Делі! Дійсно, сьогодні просто надзвичайний день!

Перший погляд на Індію: з Гаракпуру до Варанасі

Індійський пост - просто столик, за яким надто серйозний вусатий дядько видає в'їздні картки і штампує паспорти. Його можна спокійно пройти в обидві сторони, як і непальський пост. Тільки от візу дивляться в готелях, тому відсутність штампу може стати проблемою. А от в непальську сторону можна без проблем пройти й вернутись без штампів і віз.

Взагалі Індія більш формальна, тут навіть квитки на автобуси є і їх періодично перевіряють! Але квитки продають прямо в бусах і в результаті людей їде більше, ніж місць. Їздити на даху заборонено, тому дві с половиною години до Гаракпуру ми їхали стоячи в набитому індусами автобусі.

По дорозі вже була помітна різниця. Триповерхові непальські будиночки з лавками і ролетами на першому поверсі зникли, замість них біля дороги стоять одноповерхові розвалюхи, але лавки лишились. Бруду й пилюки побільшало, людей теж побільшало. І стало навколо багато полей з рідкими деревами. Автобус їхав швидко і майже прямолінійно, що для Непалу майже неможливо.

Квиткова система залізниці в Індії електронна, але процес отримання квитків аж занадто повільний. Тому в Гаракпурі ми витратили дві години в черзі з десятка людей, аби дізнатись, що квитків до Варанасі немає. Проте познайомились з дівчинкою Анею з Естонії, що розповіла нам про деякі індійські тонкощі. Сама вона тут вже п'ятий раз і твердить, що Індія - країна виконання бажань. Тому важливо не бажати зайвого і поганого, бо може виповнитись. Тепер намагаємось мати в голові тільки добрі думки й бажання. Виключення тільки щодо надоїдливих парщиків готелів і всього чого завгодно, рікш і хелперів-грошоаскерів.

До речі, ми виявились везунчиками. Коли ми вже їхали в Лумбіні з Чітвану, щось там відбулось на трасі і почався страйк, в результаті якого дорогу перекрили. Тому багато людей простояли в величезному корку багато часу і запізнились на потяг в Делі з Гаракпуру, на який мали встигнути й наші друзі, що теж щасливо проїхали по дорозі повз корок. Так от паломництво на святу землю іноді допомагає уникнути проблем і величезного головного болю. Маю надію, що Талка з Ірою без проблем доїхали до Делі і завтра вже полетять додому.

Індія брудна. Надзвичайно брудна. Аж занадто брудна. І іноді дивуєшся, як деякі люди лишаються чистими в цьому суцільному смітнику де все навколо вкрите гівном і пилюкою. На вокзалі люди сплять - і іноді респектабельні -прямо на підлозі, підкладаючи під себе тонке простирадло і загортаючись в нього. Тут же сидять, ходять і повзають убогі і брудні. А ще тут прямо ж і продають їжу.

Їжу часто готують і продають просто на вулиці, поближче до пильної проїзджої частини. І вогнище зі сковородами прямо на вулиці! Тут же кухар замішує тісто, ліпить з нього пакоду - щось на кшалт невеликих періжків - кидає у шипляче масло. Готовий продукт так і лежить нічим не прикритий і швидко розкупається охочими. Ми так їсти поки не ризикуємо, та й не ризикнемо - намагаємось шукати місця, що мають як мінімум крите чисте приміщення і заховану якнайдалі від пилюки і вуличного бруду кухню.

Убогих тут вистачає. На вокзалі Варанасі, наприклад, по залі очікування повзала жінка з явно поламаною ногою і згрібала в купи розбиті черепки від чашечок чаю - вони тут глиняні й одноразові. В місцях скупчення людей і туристів вони теж обов'язково є в великих кількостях. Але допомагати їм не хочеться… Ще багато всіляких на вигляд здорових аскерів, які чіпляються до тебе - "дай рупію" - і можуть пройти чи не кілометр з одною фразою на вустах. І ніякі англійські фрази не допамагають. Але ми знайшли один метод. Як розвернутись і почати з жахливою миною на обличчі матюкатись на всю вулицю чистою російською, вони дуже швидко грузнуть в потоці нової інформації, відчувають її могутність і відстають. Це ж працює і на інших хелперів, рікш і аскерів, хоча трапляються настільки настирні елементи, що приходиться махати кулаками і всім виглядом демонструвати, що смерть у вигляді білого містера буде жорстокою, але швидкою.

Отже, квитків нам не вистачило. Тому ми пішли на автобусну станцію. Шукали довго, бо вона була досить далеко від вокзалу, а на тій же вулиці є ще одна. На диво ні один з розпитаних нами індусів не попросив гроші за допомогу. Автобус знайшли швидко, благо читати місцеві букви вже виходить, а написання в хінді простіше за непалі. Перший автобус вже рушив забитий, а наступний, хоч і мав рушити за годину, поїхав вже за десять хвилин напівпустий. Ціна на квиток фіксована, торгуватись поки не пробували. Нічка виявилась неспокійною - дивні містечка, пусті станції з вуличними кухнями на дорозі, бібікання і сон напівлежачі один на одному по черзі. Бачили й нічні прославляння богів - статуї богів вивозять трактором на возику на вулицю, запалюють навколо них свічки і влаштовують запальну дискотеку із співами святих пісень. В Варанасі прибули о четвертій ранку і досинали дві години на рюках, періодично відбиваючись від охочих довезти до “самого гарного і дешевого готелю”, а по світлу пішли на залізничну станцію. Залізнична станція, вкрита сплячими людьми, вже прокинулась, але нам прийшлось ще дві години чекати на відкриття туристичної каси аби купити квитки до Агри на завтра. Тут у них для іноземців квота, тому нам дісталось два квитка на одне місце. Процедура отримання зайняла майже годину, а перед нами була лише одна людина.

Накінець пішли в місто, одразу ж заблукали і відбиваючись від рікш пішли вузенькими вуличками до річки, орієнтуючись за сонцем. За годину нагулялись і вийшли таки до Гангу. Що тут почалось! Всі тичуть нам свої готелі, кудись пропонують піти, слідують за тобою і кожну хвилину нагадують про свій готель. Довели після безсонної ночі просто до сказу! Але ми пішли в готель, що рекомендував путівник, Yogi Lodge, і лишились задоволені.

Після відкисання, душу, приходження до тями і обіду, пішли таки на прогулянку берегом Гангу. Вулички тут криві і заповнені коровами й магазинами. Брудні і переповнені запахами, переважно смердінням. Ганг теж брудний, нереально брудний, але індуси все одно змивають в ньому свої гріхи. По берегу можна йти набережною, на якій побудовані нескінченні гхати, купальні, більше схожі на храми. Біля деяких проходить зпалення мертвих, і там збираються сім'ї померлих. Такі гхати оточують величезні полениці, а дим погребальних вогнищ робить верхівки храмів чорними. Є тут і мечеть, з якої разом із погребальним димом пливе над рікою проповідь послідовників Магомета.

І хоч би як брудно тут не було, але Ганг і його набережна красиві сповнені енергії. Моя втома зникла і настрій змінився на краще. Я почав розуміти, за що люди закохуються в Індію. На ній багато людей - йоги в яскравому вбранні, паломники в річці, віруючи зі святими книгами в медитації, туристи й місцеві жителі. Ввечері надоїдливі хелпери зникають, річка повільно зникає у сутінках, тиша і спокій панують тут. Іноді пропливають човни, в деяких грають в барабани і співають на славу Харе-Крішни-Рами, статую якого везуть тут же в човні. В готель вертаємось вже в темноті. Більш-менш центральні вулиці тут освітлені, але орієнтуватись важко. Але невеликим крюком ми таки виходимо до готелю.

Ранком підскакуємо о п'ятій і йдемо зустрічати світанок на човні разом з двома польськими дівчатами, з якими познайомились вчора в кафе. Випливаємо ще в сутінках і спостерігаємо вранішні ритуали миття в Гангу сотень людей. Тим часом хлопець, що гребе, розповідає про різні Гхати-купальні і храми, які стоять на березі річки. А під кінець вже розмовляємо за життя, і він розповідає про свою мрію купити власний човен і не віддавати половини грошей власникові, відправляючи їх в сім'ю матері і двом сестрам. Ще розповідає про те, що в містах можна гарно вчитись і є будь-яка робота, тому при бажанні можна заробити вельми непогані для Індії гроші, і багатих людей тут не так мало, як здається на перший погляд. Сонце з'являється з туману над рікою вже досить високо. А купальні у вранішньому світлі і ріка з тисячами різнокольорових людей надзвичайно красиві і сповнені надзвичайної енергії.

Багато королів будували свої храми на святій річці. Деякі будували в святому місті резиденції. Є тут і один непальський храм з класичною неварською багатодаховою архітектурою. На храмі Шиви, що будували люди півдня, можна побачити різнокольорові скульптури індуїстських богів, що нетипово для архітектури півночі. З храмовою архітектурою тут взагалі важко, бо храми затиснені між будинків і роздивитись чудове різьблення по каменю важко, а в двір храмів білих не пускають. Так, наприклад, золотий храм Шиви, куди приїзджають тисячі паломників зі всієї Індії і чекають в довжелезних чергах аби потрапити всередину нам потрапити не вдалось- не пустили - а знайти будинок з якого б це все було гарне видно ми не змогли.

Після чудової екскурсії човном дівчата запросили нас на чай, і ми провели чудову годину на балконі над Гангом, куштуючі смачні булки з чаєм, який вони готували - як і ми - кип'ятильником. Далі ми пішли подивитись на інші Гхати на півдні і на форт. До форту дійти не вдалося, оскільки понтонний міст ще не було добудовано, але з крайньої точки форт вже було більш-менш гарно видно крізь димку над рікою. Під мостом бачили мертве тіло, що зачепилось за міст, що завгодно тут можна знайти, брррр.

Наостанок ще трошки поблукали надзвичайно вузькими вулицями Варанасі і поїхали на вокзал. Там лишили рюкзаки і на три години поїхали в Сарнатх, де Будда читав свою першу проповідь про порядок Дхарми. Тут знаходиться храм з фресками японського маляра 1930 року. Особливо вражає фреска, на якій зло в різних формах намагається перервати медитацію Будди, і той торкається землі, шукаючи у неї допомоги. Фреска смерті Учителя не вдалась - замість скорботи обличчя учнів чомусь виражають страшний гнів. Хоча можливо це така у загадкових японців скорбота. Головна ступа з темного каменю датується п'ятим століттям н.е., але в основі є камені ще з другого століття до н.е. Навколо ступи розбитий гарний парк з розвалинами монастиря, в якому за легендою колись медитував цар Ашока. Поряд є археологічний музей, в якому зібрані зразки різьблення по каменю імперії гуптів 5 століття нашої ери, а також 10-11 століття і інший археологічний матеріал. Навколо знаходяться декілька ступ, монастирів і храмів різних країн і оленій парк з зоопарком.

Швиденько можна все оглянути за три години, а от часу на медитацію у нас вже не було, бо поїзд не чекає. Тому швиденько поїхали на вокзал, сіли завчасно в поїзд і поїхали до Агри. В класі Sleeper все майже так само як і в нашому плацкарті, тільки полиць три, а провідника і білизни немає натомість є контролер, що іноді проходить по вагонах. Дивна справа з місцями - незалежно від квитків, на вагоні висить список, в якому треба знайти своє ім'я, поряд з яким написані реальні місця. Ми вже почали конфлікт за місце, але на щастя знайшовся Індус, що показав нам ці списки. В поїзді зустріли хлопця з Росії, з яким декілька годин теревеняли за життя, після чого таки лягли спати.

Наразі ми в Агрі, з нами все добре. В Агрі надзвичайний смог, пил і туман, без яких би ми змогли насолодитись видом на половинку величного Тадж-Махала у світлі місяця зі свого готелю... Вже оглянули потужний форт із витонченим мраморним палацом всередині. Завтра плануємо їхати в Делі, де маємо багато справ. Там часу буде багато, тому маємо надію опрацювати фото, дописати деякі записи, відпочити і відіспатись. Чекайте на новини!

Лумбіні

Місце народження Лорда Будди позначено каменем посеред розвалин монастиря, над яким побудована прямокутна цегляна коробка. Пілігрими різних країн вишоковуються в чергу, аби побачити той камінь і доторкнутись до святої стіни. Багато й індусів, особливо шкільних екскурсій, для яких Будда є інкарнацією бога Вішну. Але дістають білі туристи. Замість того, щоб роздивитись святиню і завмерти на декілька секунд в медитації, чудернацькі білі дістають круті камери, довго щось налаштовують, знімають, переглядають результат, і потім роблять ще декілька контрольних знімків. От і виходить, що десять туристів з десятком камер проходять довше за півсотні справжніх паломників.

Коло святині знаходиться колона Ашоки, а під нею читають мантри паломники під керівництвом монахів. Навколо цього знаходиться святий парк, в якому дерева завішані прапорцями, і туристи ходять по викладеним камінням доріжкам між розвалинами монастирів з двотисячолітньої сивої давнини. Під самим товстим і завішаним прапорцями деревом сидить індус і за невелику пожертву ставить крапки на лобі. Поряд знаходяться платформи для медитації, якій сприяють екскурсоводи груп корейських паломників з мегафонами. А ще тут є маленький пруд з величезним карпом і черепахою.

Далі шлях лежить на північ по величезному парку, в якому буддисти зі всього світу будують ступи й монастирі і наглядно демонструють всю строкатість буддійського вчення світу. Нажаль, деякі монастирі і храми ще недобудовані, але і такі вони вражають.

Найвитонченіший храм у в'єтнамців зі скульптурами драконів на даху і басейном з лотосами перед входом, але він ще зачинений. Найбільший храм у корейців, але й він незавершений. Строката тибетська ступа вражає зеленим садом з безліччю статуй Будди і тварин, а також розписним внутрішнім різноманіттям, де навколо величезної статуї Будди зібрані фігурки його інших реінкарнацій і бодхісатв. Таке враження, що тибетці тут відігрались за всю одноманітність і суворість своєї землі. Червоно-жовтий китайський храм має всередині традиційного китайського пузатика і фігури китайських воїнів у дивних позах. Японський храм - майже коробка з кабінетом з трьома Буддами. Проте м'янмарський храм весь у золоті, і ступа там вся золота, а навколо неї сидять вісім днів бірманського тижня. Храм Тайланду ще всередині добудовується, але вже цікавий порушеною перспективою - наклон стін робить входи вищими - і різьбленими драконами на даху. А на півночі за парком знаходиться величезна біла ступа за мир у всьому світі.

Єдине, що трошки порушує навколишнє є натовпи туристів і непальських школярів, що не завжди тихі і часто полюбляють розпитувати білих і з ними фотографуватись. Звичайно, це все дитяча цікавість, але за декілька годин дістає. Гарно брати велосипеди на прокат, які можна знайти в готелях. Коштує це 100 рупій за день, можна сторгувати майже вдвічі дешевше на декілька годин, яких цілком вистачає, аби все добре роздивитись.

По дорозі назад в Бхайраву знову сваримось з кондуктором за гроші, але таки платимо по 25, а не по 40. Пройшовши трошки по дорозі, знайшли вигідний обмінник індійських рупій по 1,61, при офіційному курсі 1,6. Біля кордону курс 1,7 і вище плюс комісія, яку можна, правда, сторгувати до нуля. За 10 рупій на даху джипа їдемо на кордон. Заповнюємо виїздні папірці, отримуємо штамп, проходимо арку.

До побачення, Непал!