По Аєраваді

З самого ранку виявилось, що на корабель разом з нами їдуть три
німкені. Запропонував їм розшарити таксі, але спускаючись сходами за
три хвилини до домовленого часу ми почули шум від'їзджаючого таксі.
Дивні люди! На пристані отримав відповідь - "Таксі заповнене було, то
ми й пої хали". Не зрозуміти їм, що не півтора долара мені шкода, а
елементарної поваги до себе. Хвилина не так багато коштує, могли б
дочекатись.

Місцеві вже активно ломились у віконечко, а білі все чекали якогось
спеціального продавця квитків. Його стіл був схожий на директорський,
до якого буквою Т, де нижня паличка - стіл для підлеглих, а сам
директор сидить на кріслі над столом "перекладинкою". І навіть крісло
було, а для підлеглих - дві лавки.

Нарешті прийшов помічник і спеціальною щіточкою змахнув пил зі стола
шефа і його крісла. Потім прийшов сам шеф, зігнав білих з лавок і
разом з помічником сів туди сам. Який скромняга!

Сам корабель досить старий, двопалубний. На верхній палубі є
пластикові крісла для білих, весь інший простір завалений мішками і
тілами аборигенів. Зі сходом сонця місцеві відігріваються, вилазять
з-під ковдр, дістають їдло і починають снідати.

Після сходу сонця на правому березі не пропустіть пагорби Сагайна,
усипані ступами і монастирями. Виглядає це з річки неймовірно потужно.
За Сагайном буде міст через ріку, навіть два, поряд. А потім всю
дорогу будуть майже пустельні береги. За ними - куций ліс, городи,
луги, мілини або далекі пагорби. Іноді трапляються халупи рибалок, а
іноді села, де пароплав робить зупинку.

На зупинках з невеликих сел на палубу влітає десант з тітоньок з
розносами їдла і бананами на голові, які настирливо пропонують це все
купити і з'їсти. За тітками бігуть діти з пляшками води і віскі. Ціна
збивається вдвічі самою тіткою, втричі нами, але все одно виходить
задорого. Хаос на деякий час настає просто неймовірний!

Взагалі села - це чи не єдина розвага на шляху окрім сну і медитації
на пусті береги і сіру воду. На місцевих подивитись, на волів, на
рибалок, на хати та інше досить цікаво. Можна кричати привіт і махати
рукою. Корабель ходить два рази на тиждень, вони під нього, мабуть,
базарний день підгадують. Діти радіють, дорослі метушаться, іноземці
клацають камерами. Одним словом свято.

Аєраваді має непрозору воду. В сухий сезон річка не дуже глибока,
течія досить повільна, багато мілин. Екіпаж постійно перевiряє глибину
перед носом довгою палицею, але іноді мілину таки задівають. Кажуть,
буває і сядуть. Можна ніч на буксир чекати. Але то пізніше, може, в
квітні, коли найспекотніше. Хоча дівчина з Америки розповідала, що
коли їхала до Мандалаю з М'їтк'їни, так вони чи два дні на мілині
сиділи.

В буфет протягом дня ходять неактивно, тому розчарована буфетчиця
починає парити всім масаж. Під вечір починають парити ковдри. За 3
кілочати, що є копійчиною, насправді. "Це ж так дешево, купи!" - і так
хвилин десять, а за півгодини по другому колу.

Причалили в Ньянг-У після восьмої. А там з пристані всіх іноземців
беруть в оборот рікші і готелі. По дорозі завозять в спеціальну будку
заплатити за вхід в Баган. Нас туди завернув молодик у формі. Ми
зайшли і одразу вийшли, аби не стояти в черзі. Все одно в готелі
перепитають і попросять заплатити. До готелю під здивовані вигуки рікш
прогулялись пішки - погода чудова! - наскоро пожерли і завалились
спати, адже в останні дві ночі нормально поспати не встигали.

<big><b>Корисне</b></big>

<b>Добирання.</b> Таксі від готелю до пристані коштує 4000 чат,
влазить тісно до п'яти душ. Як душ мало, торгується за 3000 чат. Краще
при їхати якомога раніше, аби зайняти нормальне місце на палубі.

<b>Проживання.</b> Білі містери живуть на білих пластикових стільцях,
місцеві на підлозі. Але білі теж можуть спати на підлозі, це не
забороняють.

<b>Вхід.</b> 10$ на пристані перед відправленням, питають паспорт.
Можна купити в офісі пароплавства. Можна і в готелі, але за 12$. Місць
в квитках немає, тому поки хтось купує квитки, інші можуть швиденько
займати кращі місця на палубі. Квитки перед відправленням перевіряють.

<b>Їдло.</b> Є трошки дорогий буфет, де можна торгуватись. За 1500 в
кухні дають смажений рис або місцевий каррі з рисом. Китайський чай
безкоштовно. Але в деяких після відвідування кухні були проблеми зі
шлунком.

На першій зупинці бананове село. Не треба вестись на десант тіток з
бананами на голові, на березі такі ж самі будуть в 2-3 рази дешевше.

Пін-У-Лвін

Пін-У-Лвін (Pin-Oo-Lwin) - маленьке містечко на плоскогір'ї. За часів
колонізації британці перетворили гірське селище на місце відпочинку у
спекотні літні місяці. З тих пір містечко зберігає досить багато
колоніальних будинків і загальний дух, більше схожий на Дикий Захід,
ніж на М'янму.

Екстравагантності додають карети, запряжені кіньми. Їх тут безліч,
різнокольорових! Вони виконують роль таксі, ними активно користуються
місцеві, періодично завантажуючи всередину мішки з картоплею до самої
стелі.

Цікавого в містечку небагато. Пройтись по головній вулиці, відвідати
декілька буддійських храмів - один з них китайський - мечетей та
церков, пройтись базаром. Можна зайти в передмістя, де збереглись
старовинні англійські особняки. На півдні міста знаходяться ботанічний
сад і озеро. На все треба небагато часу. Але головне, заради чого сюди
варто заїхати - це повільна атмосфера, затишок зелених вулиць і
відчуття зупинки часу півстоліття тому.

До Мандалаю повернулись вже о третій годині і я відправився гуляти
даун-тауном, шукати пригод. І знайшов. Зазирнув у якусь бокову вуличку
- і був запрошений місцевими мусульманами до будинку. На столі
з'явились індійські чапаті з масалою, а родина у повному складі
активно намагалась вести зі мною бесіду. І сусідів запросили! Особливо
зворушливо онук обережно приніс на руках дідуся і усадив його на лавку
поруч. Розставались неохоче. На прощання обмінялись адресами і
сфотографувались.

<big><b>Корисне</b></big>

<b>Добирання</b> Потяг відходить з Мандалаю о 4:30 ранку, зворотній о
17:00 з Пін-У-Лвін, 2$ за народний клас, 4$ за вищий. Іде три з
половиною години, квитки туди краще купи напередодні, здачі з доларів
в касі немає, контроль на лінії проходить.

Також щопівгодини з Мандалаю йдуть пікапи з вулиці 27/83-82, 1500 чат,
дві з половиною години. Пікапи в зворотній бік відходять з Пін-У-Лвін
від башти з годинником.

Автостоп по трасі можливий, але не перевірений. Це траса на Китай,
активність досить висока.

<b>Їдло</b> Пін-У-Лвін, кава (500-1800 чат) і тістечка (500-2000 чат)
в Golden Triangle Café & Bakery.

Баган

Вчора ми пові-і-ільним річковим пароходиком припливли в Баган, в селище Ньянг-У. Сьогодні відсипались, майже до обіду теревеняли з українкою, що зупинилась в нашому готелі. Ви собі не можете уявити, як приємно спілкуватись рідною мовою з земляками після трьох місяців повного відриву від друзів і Батьківщини!

 

Баган - це щось неймовірне! Схожий на савану пейзаж, в якому тут і там стоять незліченні ступи, великі і маленькі, з довгими іменами і просто з археологічними номерами. На деякі храми можна вилізти, сісти на розпечене за день каміння і спостерігати, як сідає над верхівками ступ сонце…

Мандалай. Амарапура

Місто Амарапура (Amarapra) було засноване в 1783 році і було бірманською столицею до її переміщення в сусідній Мандалай в 1857 році. Зараз Амарапура - це просто передмістя Мандалаю. Тут знаходиться довжелезний міст з тіку У-Байн, що містить більше тисячі опор на півтора кілометра. Окрім мосту є незліченна кількість ступ, декілька монастирів і трошки королівського палацу. Далі по трассі за Амарапурою знаходяться ще дві колишні столиці, Інва та Сагайн, теж наповнені ступами і іншим.

 

В Амарапуру було вирішено їхати велосипедом, бо недалеко, хвилин 40-50 від нашого готелю. Це дорожче пікапа, але набагато зручніше на місці, бо все добряче розкидане. До того ж по дорозі можна оглянути південну частину Мандалаю.

 

Прокат велосипедів знайшовся навпроти готелю Royal Guest House, де ми виторгували дешеву кімнату без сніданку, який не був нам потрібен в наступні два дні. За годину педалювання по місту і передмістям, вже був біля мосту.

 

Сам міст дуже простий, величезні тікові колонни і перекриття на висоті метрів семи. В сухий сезон озеро міліє, і міст проходить більше над городами, ніж над водою. Під мостом плавають човни, які активно запрошують ними прокатитись. Звичайно, за додаткову плату. Пройтись, однак, теж цікаво. Хвилин двадцять в один бік, як по мосту Патона через Дніпро.

 

Крокуючи мостом, я зрозумів, чому ми досі майже не бачили звичних для Індії жебраків-калік, бо всі вони сидять тут. Буквально кожні двадцять метрів хтось шепоче "хелло, хелло!.." і простягує обрубки кінцівок. Багато також всяких сувенірів. І туристів багато. На початку мосту вони аж корок утворюють, ледь продерешся. До речі, більшість туристів - бірманці, які приїхали приватними автівками.

 

На іншому березі стоїть село, куди доходять більше місцеві, ніж білі. Тут багато чайних і є надзвичайний монастир К'яуктаудж'ї, де вклоняються Шалтаю-Болтаю. Червоному такому, веселому, він там усюди намальований і статуя стоїть. Окрім нього в монастирі є ще з два десятки абсолютно мультяшних скульптур, що дуже мало мають до Буддизма відношення. Що поробиш, монахи теж люблять мультики. В Тайланді в одному монастирі скульптура діснеєвського Дональда стояла, чому ж тут дивуватись?

 

На вході до села на мосту з величезного матюгальника галасить місцевий реп, а хлопчини танцюють його стоячи на перилах. Під мостом селяни купають волів. Ідилія! До речі міст не цілковито тиковий. Конструкції, що знаходяться в воді замінено бетонними з товстими перилами, на яких і танцювали реп хлопці.

 

Як є час, варто заїхати і в інші цікаві місця. Вони стоять тихі і пусті, туристи туди не заходять взагалі. Ступа Патодауг'ї і сама по собі варта уваги, а поряд з нею є ще старі розвалини ступ. Вартий огляду також шматок старого палацу. Нічим не гірше мандалайського, а всередині, кажуть, навіть музей невеликий є.

 

В селі мені гукнули монахи, я розвернувся і сів з ними теревеняти. вони слухають реп і знають Шевченко, вчать Палі і Буддизм. Пропонували стати монахом, ледь відмовився. Але пообіцяв, що як наступного разу проїзжатиму, то обов'язково на декілька днів зупинюсь і одягну червону робу.

 

На зворотньому шляху дорога проходить повз ступу Махамуні, в якій зберігається дуже свята статуя Будди, кажуть, прижиттєва. Статую вже добряче заліпили золотом. Я навіть офіцерів хунти там бачив. Біля ступи в прохолоді сидять місцеві і читають мангу. До ступи ведуть чотири критих коридори з церковно-сувенірними лавками. Коло ступи цікаво оглянути майстерні, де клепають різнокаліберних кам'яних Будд і різне храмове приладдя типу ступових парасоль.

 

Заїхав і на базар, де став трошки знаменитим. Зупинився послухати хлопців, що грали на гітарі, а вони простягнули інструмент мені. Незнайомі в Бірмі пісні Крематорію і Вені ДрКіна линули над ринком, а прохожі зупинялись подивитись на білого, що співав невідомою мовою дивні мотиви. Дивлячись на посмішки, маю надію, що мені простили невміння співати і непопадання в акорди…

 

Співи під гітару в М'янмі дуже популярні. Людей з гітарами, молодих і не дуже, побачите майже усюди. Гітари, правда, часто роздовбані, буває і взагалі не налаштовані, але співають не сильно зважаючи на це. Серенади під нашим готелем починались кожен вечір і тривали до ночі.

 

Трошки пізніше шукаючи якийсь бачений ранком китайський храм натрапив на храм непальський. Двоярусний, з типовою різьбою, розмальований астельними тонами. Коло нього живе община непальців, нащадків колишніх горкха. Привітно запрошують поговорити, розпитують про Непал, адже самі там не бували.

 

Сьогодні виповнилось чотири місяці від нашого від'їзду з дому. Дещо змінилось за цей час. Стан нашої душі зараз виражається тоном собачки Друпі "It's amaizig!..". Чотири місяці розвалин призводять до того, що починаєш сприймати всі ті музеї і храми буденно, майже так, як роблять це місцеві жителі. Торкають лише дійсно надзвичайні речі. А з іншого боку починаєш більше цінувати атмосферність місця або випадкові зустрічі. Подорож стає частиною життя, оточуюче стає частиною життя, незвичне стає буденним, а звичне приносить іноді більше задоволення. І от зараз нам буває більш цікаво потеревеняти з монахом або кимось з місцевих, ніж оглянути чергову унікальну ступу.

 

Невеличке свято ми відсвяткували в китайському ресторані. До рису подавали овочі в кисло-солодкому соусі, рибу в солодкому соусі та смажену гов'ядину з імбірем. Смакота!

 

<big><b>Корисне</b></big>

 

<b>Добирання.</b> До Амарапури і Інви йдуть пікапи з кута 29/84. Також можливе добирання волосипедом, приблизно 30-40 хвилин. Прокат велосипеда - 1500-2000 чат за день.

 

<b>Вхід.</b> В Амарапурі мали б перевіряти наявність мандалайського комбо-квитка за 10$, але у мене не питали, я і будки не бачив.

 

В ступі наявність комбо-квитка перевіряють лише на східному вході біля самої ступи.

 

<b>Проживання.</b> Мандалай, Royal Guest House. Дабл за 7$, з душем - 12$, без сніданку домовились за 6$. Затишно, приємний дах. Гарний персонал. При відсутності електроенергії немає гарячої води.

 

<b>Їдло.</b> В Мандалаї чайна Minn Tha Ha Teashop на 38/83-84 вулиці, зручно заізжати на зворотньому шляху з Амарапури. Чай - 150 чат, смачні булки з кокосом - 150 чат.

 

Ресторан Min-Min на 83/26-27 вулиці в Мандалаї. Рис 500 чат, страва до нього - 1200-3500 чат. Смачно, хоч і не дуже дешево. Чай за окрему плату, але окроп доливають безкоштовно. Намагались записати в рахунок на 100 чатів більше, але ми вчасно виявили помилку, а володар вибачився.

 

<b>Інше.</b> Поштовий офіс знаходиться на вулиці 22/80-81. Перед входом дешеві листівки і скриня для пошти, марки ж всередині.

Мандалай. Мінгун

Сніданок в готелі подають на самому верхньому поверсі. Вузькими сходами можна вийти вище, майже на самий дах, де є ще декілька номерів і тераса з лавкою. Звідти відкривається чудовий краєвид і можна прбачити, як з-за далеких гір встає сонце. Внизу курличуть голуби, а місто остаточно прокидається і наповнюється звичним щоденним гаміром.

 

Цього дня було вирішено поїхати в Мінгун (Mingun). Зараз він відомий найбільшою в світі основою ступи яку видно навіть з Мандалайського пагорбу. Якби ступу добудували, то стала б вона найбільшою в світі. Але цього разу гігантичні мрії не збулись, конструкція виявилось занадто слабкою для такої маси. А в землетрусі і вже побудоване добряче тріснуло. Отаке собі велетенське нагадування про перехід якості в кількость. На ступу можна навіть залізти по крутим сходам, аби власними ногами і руками впевнитись в розмірах велетня. Краєвид надзвичайний.

 

Перед ступою за задумом мали знаходитись двоє велетенських казкових звіра, гибридів дракона та лева. Їх навіть добудували, але землетрус зробив свою справу. Тепер перед недобудовою височіють дві велетенські дупи. Цікаво, чи є вони найбільшими в світі?

 

Але це не всі рекордні надбання Мінгуну. Тут знаходиться найбільший в світі колокол, який не тріснув. Відповідно, найбільший колокол, який тріснув, мають москалі, але той не дзвонить. Хоча й мінгунський дзвонить так собі, бо ручного удару дерев'яною колотушкою замало, аби розкачати звук. Всередині колокол покритий народними бірманськими літописами, по яким можна досить точно встановити, хто і коли під колокол залазив. Звук всередині теж так собі, але все одно треба попросити когось бумкнути, поки ви всередині.

 

Ще тут є досить цікава ступа Хсінгб'юме, фото якої знаходиться на обкладинці путівника LP. Вона багатоярусна. Найвищий ярус символізує святу ступу на горі Меру, буддійському Олімпусі. Нижчі рівні складають саму гору Меру, а хвильоподібні штуки по периметру символізують світовий океан. В стінних нішах знаходяться Будди, демони і різні святі тварюки. На верхній ярус можна піднятись по крутих сходах, де є святилище з Буддами і краєвид.

 

Наостанок варто зазирнути в ступу з відбитком стопи Будди двохсотого розміру, подивитись на маленьку ступу, що є моделькою недобудованого велетня, пройтись вздовж Аєраваді. Нещасні будуть втішені сувенірами, а голодні - накормлені. Звичайно, за додаткову плату.

 

Без сумніву, поїздка в Мінгун була б не такою цiкавою - що ми, купу цегли не бачили? - якби не спосіб добирання. А саме річковим пароходиком. Відходить він о 9 ранку, гонину дирчить до Мінгуну, о 1-й пополудні відходить в зворотньому напрямку і вже о другій всі сходять на берег в Мандалаї. Якщо не бігати до далеких храмів, то виділеного часу вистачає, аби все добре подивитись і пожерти. А річні краєвиди компенсують фіксованість в часі.

 

Корабель випливає досить великий, міг би взяти на борт сотню людей. Але на верхній палубі в дерев'яних кріслах сидять лише десяток-два іноземців. Можливо, саме тому переправа досить дорога. Намагаються на судні продавати якусь сувенірну продукцію, але без успiху. Вхід до Мінгуну платний, але Важливий Папір допомагає пройти безкоштовно.

 

Береги річки піщані, з довгими мілинами, які в період дощів заливає ріка. На берегах стоять тимчасові хібари рибалок, які виходять ранком на промисел на старезних човнах з двома веслами і парусом. Так само, як і сто років тому. На лівому березі піднімається Мандалайський пагорб. На правому ж знаходяться усипані ступами пагорби.

 

На березі туристів зустрічають босоногі діти з портових халуп. Вони настирно просять гроші на продовольство, але радо фотографуються і сміючись роглядують знімки на екранчику камери. Одна туристка навіть водила з ними хоровод, а вони забули на хвилину про добування грошей і стали просто дітьми (після закінчення хороводу правда швидко згадали про гроші знову). Вкотре задаю собі питання про їх майбутнє. Чи призвичаяться вони з дитинства до легких туристичних грошей? Чи будуть заздрити білим в їх багатстві? Чи будуть працювати заради себе, або ж лишаться жебраками в припортових халупах. Або ж ще гірше?

 

З нами на кораблі їхали дві тітоньки з Москви. Ми не показали свого розуміння мови, але підслухали трошки про життя-буття російських туристів у М'янмі. Звичайно, вони приїхали сюди не з туром, тому різного досвіду у них багато. І хоч він майже нічого спільного не має з нашим, послухати було цікаво, хоч і не дуже культурно. На щастя, ні про які приватні речі мови вони не  заводили.

 

На зворотньому шляху прогулялись вуличками і зайшли на базар. Базар цікавий сам по собі, своїм невпинним життям і незвичними товарами, людьми навколо. А купити тут можна все що завгодно адже займає він декілька вулиць, половина з яких чомусь завалена цибулею. Ми купили арбуз і потім з великим задоволенням його зжерли. В січні! Купили також яблук  і ананас! Є й приправи, і специфічні для М'янми продукти скисання овочів і риби, проходити повз які досить важко.

 

Після ринку  трошки пройшлись вулицями і потім направили свої стопи на Мандалайський пагорб. Точніше, сідниці, бо поїхали велорікшею. Рікші тут не такі, як в Індії і Непалі. Два сидіння у них прироблені сбоку, як коляска до мотоцикла. Розташовані вони спина до спини, один пасажир дивиться вперед, інший - назад.

 

Під Мандалайським пагорбом швиденько оглянули декілька ступ і єдину вцілилу будівлю палацу. Всі інші відбудовані, причому відбудовані з застосуванням примусової праці, тому деякі путівники і LP в їх числі трошки палац бойкотують. Поряд, в храмах Сандамані і Кутходоу, знаходяться дві найбільші книги в світі, одна на 700 з гатом томів, інша вдвоє більша. Кожний том представляє собою камінну плиту, усіяну текстом, яка знаходиться в маленькій пагоді. Ряди пагод образовують цілий ліс, геометрично правильний і схожий зверху на голки.

 

На пагорб ведуть довжелезні, на півгодини криті сходи, що проходять повз храми і святилища. В одному з них вказуючим на тебе перстом стоячий Будда чомусь нагадав Леніна… Багато по дорозі також сувенірів і навіть ресторанів. Черевики знімають в самому низу.

 

Наверху з туристами знайомляться численні монахи, які практикуються в англійській. Іноді знайомитись підходять і прості жителі. Після заходу сонця, заради якого сюди і лізуть, всі дружньо йдуть вниз. Ми теж познайомились з двома монахами, з якими занятно пробазікали до самого низу сходів. Вони пішли до себе в монастир, а ми взяли рікшу до готелю.

 

Вечеряли у вуличному кафе, де індійці подають під відкритим небом гарячі чапаті і каррі. Дешево і смачно, є й пиво, рекомендую!

 

<big><b>Корисне</b></big>

 

Вулиці в центрі Мандалая нумеровані. Запис 81/25-26 слід розуміти як те, що знаходиться на вулиці 81 між вулицями 25 і 26.

 

<b>Добирання</b>Корабель о 9 ранку від пристані в кінці 26-ї вулиці, назад о 1 дня, Йде годину, коштує 4500 чат в два боки, 3000 чат при наявності Важливого Паперу. Можливо також доплисти на ньому в Мінгун, а повернутись дорогами через Сагайн, Інву і Амарапуру. Це потребує двох днів з ночівлею посередині. Організація персонального човна можлива, але дорога.

 

Рікша від готелю до підніжжя пагорбу - 600-1000 чат.

 

<b>Вхід</b> Мінгун - 3$ разом з Сагайном. За наявності Важливого паперу - безкоштовно.

 

Мандалайський пагорб - вхід безкоштовний, але 300 чат за камери. Якщо зробити морду цеглиною і одразу звернути наліво або сховати фотоапарат до сумки, то можна не платити. Також беруть 100 чат за зберігання взуття, ходити з ним наверху не можна, ховання в сумку безкоштовне.

 

<b>Їдло</b> Рекомендований LP вуличний індійський чапаті-ресторан на перехресті 27 і 82 вулиць. Чапаті подають прямо зі сковороди, також дають каррі і пиво. Дві чапаті - 300 чат, карі - до 1000 чат.

 

Базар з фруктами, цибулею і іншим в квадраті 28-30 і 86-84 вулиць. Арбузи -  400-500 чатів, 10 яблук на 1 кілочат, два великих лимона на сотню, ананаси - 200 чатів.

 

<b>Інше</b> На перехресті 27/82 напроти вуличних чапаті є непогане китайське Інтернет-кафе, 500 чат за годину. Пошта й новини є, а Blogger знову недоступний.

Мандалай

Мандалай (Mandalay) - північна столиця М'янми. Місто досить нове, засноване в 1857 році. Має відбудований королівський палац, великий пагорб з краєвидом і храмом, купу монастирів і пагод, сучасні будинки, скажений трафік і гамір, жебраків і ще більше мільона іншого населення.

 

Цікавий Мандалай також своїми околицями. Нинішні села в різні часи були столицями королівств. Відтоді в них збереглися деякіархітектурні старожитності в таких кількостях, що на огляд їх треба не менше тижня.

 

Ми вирішили добиратись до Мандалаю денними бусами, аби помилуватись пейзажами. Насправді, для милування більше б підійшла залізниця, але поїзд з Кало виходить близько одинадцятої, іде від чотирьох до шести годин тільки до перевалочного Тазі, звідки до Мандалаю ще три-чотири години автобусом. Дорога ж горами красива, але розвалена і занадто пильна, автобус 50 кілометрів до Тазі йде мінімум три години.

 

Машин на трасі не було, тому стопили і буси. Пікап, що зупинився першим, хотів 7000 чат за двох. Пшол! Водії автобуса хотіли 7000 з носа до Тазі, для торгу навіть заглушили двигун і вийшли на вулицю. Сторгувались за 2500 чатів з носа - поїхали! В результаті довезли аж до Меткіли, де нас пересадили в мандалайський бус. Я хотів їхати стопом, але пам'ятаючи недавній суботній досвід легко згодився на бус. Тільки переплатили ми трошки, 3000 замість 2000, як платили потім місцеві. Траса ж виявилась не такою і мертвою, але ж хто знав? Та й як підбирають - невідомо, більшість машин були забитими.

 

На півдорозі зробили перерву на обід, я наважився поїсти у придорожньому кафе, яке виглядало більш-менш пристойно. Вказав на м'ясне карі - "Скільки?" - "1000 чатів" - "З рисом?" - "Так" - "Давай". І дівчина почала накладати тарілки овочевими стравами, соусами, додала тарілку з обраним карі і з рисом. Вийшов величезний рознос з верхом! Ще щось доносили в процесі. Можна було б замовляти таку страву на Різдво, адже вона включала:

1. Варений рис.

2. Печінкове карі - єдине непосне блюдо.

3. Овочевий суп.

4. Смажені овочі.

5. Смажені стручки.

6. Горох-пюре.

7. Національна протухла капуста.

8. Ще щось протухле з чимось жовтим і дивним.

9. Зелений салат зі свіжими огірками.

10. Квашено-протухлі стручки з рибним соусом.

11. Томатний соус.

12. Гострий соус.

13-14. Дві різних приправи зчервоного перцю.

15. Зелений чай.

 

Не все було смачне, дещо на наш звиклий до борщу смак взагалі не їстівне, але вже заради того, аби це все побачити, варто було поїхати цим автобусом.

 

Автостанція розташована за містом на півдні. Декілька разів автобус зупинявся, і водії таксі тільки що через вікна пасажирів не витягали. Нарешті всередині лишились тільки ми. Проїхали ще з кілометр за автостанцію і вийшли, бо автобус вертав наліво. Ледве перейшли вулицю - трафік скажений - і почали стопити. Таксі хотіло 5000 в центр - пшов! А потім зупинився молодий хлопець і закинув нас майже до готелю безкоштовно.

 

На нічних вулицях тут як в Індії багато жебраків. Вони чекають біля ресторанчиків і підходять щойно хтось білий звідти виходять. Рікши пропонують підвезти кудись, таксисти теж щось пропонують. Навіть в Янгоні вони не такі надоїливі, що вже казати про малі містечка, де ми були останні десять днів. Одразу ж прокинувся майже забутий індійський рефлекс посилати надоїдливих на гору Попа і далі.

 

Рекомендований паном Жаровим готель Nylon в принципі адекватний своїм 8$, але тихого балкона нам не вистачає. Рекомендований все тим самим Жаровим ресторан Мін-Мін вдвічі подорожчав, до того ж там не дають звичного дармового зеленого чаю. Інтернет в готелі зараз не працює, проте через вулицю є Інет-кафе. Ціна - 300 чатів за 15 хвилин, що не дешево, до того ж повільно і не працює напряму Blogger та Picasa. Тому останні фото не загрузили, а записи публікую за допомогою пошти.

 

Мандалай

Після вісьми годин пильних серпантинів ми добрались в північну столицю
М'янми Мандалай. Настрій гарний, не зважаючи на незвичну вечірню спеку
і комарів.

Кало

Кало (Kalaw) - місто серед гір, звідки ходять різноманітні треки. В
околицях Кало можна насолоджуватись краєвидами, відвідувати етнічні
села, заходити в монастирі. Є треки в Піндаю і до озера Інле. Не так
давно в Кало була британська воєнна база. З тих часів тут лишились
старі вояки з різних британських колоній, в тому числі і велика
кількість непальських горкха. Саме тому в місті є непальські ресторани
і чайні. Саме місто дуже тихе, закликає до розслаблення і повільності.
Окрім буддистських храмів тут є декілька церков, трапляються
колоніальної архітектури будиночки.

Зупинились ми в готелі Golden Kalaw Inn за 7$ з торгом, гарячим душем
в номері, балконом, сніданком і супутниковим телебаченням в холі.
Рекомендований LP Golden Lily оперується сікхами, має страшні кімнати
за 6$ і непогані за 10$, торгуватись не хоче. Готель Eastern Paradise
Motel пропонує після торгу гарні кімнати за 8$, але з вікном в стінку,
краєвид з верхніх кімнат теж такий собі, а ціна на 2$ більша. Вечір ми
проводили на балконі кутаючись в теплі ковдри, попиваючи гарячий чай і
слухаючи "Мертвого Півня" з КПК.

З ресторанів можу рекомендувати Sam's Family Restaurant. При
стандартних цінах тут надзвичайно смачно готують і приємно
обслуговують. Не пропустіть сік з полуниці! Можливо також організувати
тут романтичний вечір при свічках.

З цікавого в місті є бамбукова статуя Будди на горі. На алтарі серед
їстівних підношень якась кицька шукала кітекат, але, нажаль, Будда
буввегетаріанцем і таких делікатесів не вживав. Є печера з буддами,
подібна до такої в Піндаї. На вході в печеру ми знайшли декілька
золотих пагод і величезний замок на дверях. В центрі міста є оббита
золотистими пластинками пагода і досить великий монастир з купою ступ.
Біля монастря стоїть мечеть, а десь на задворках є католицька церква,
до якої ми, нажаль, так і не дошкандибали. Є також ринок, який працює
з сьомої ранку, а ввечері навкруги його відкриті численні магазинчики
і чайні.

По дорозі ви зустрінете дітей, які будуть дарувати вам квітки, а
взамін просити гроші. Зустрінете ви жителей селищ в полосатих
спідницях, з яскравими наплічними сумками і обернутими
різнокольоровими рушниками головами. Ці просто посміхаються, гроші на
щастя не просять.

На трекінгу все ще простіше. Хоч хати в селах не свідчать про крайню
бідність, зустрічні діти простягують руки за грошіма або неоднозначно
показують "дай жерти". Коли ж бачать об'єктива, то одразу починають
посміхатись, обніматись і по всякому позувати. Опустиш камеру - і знов
простягнута рука і великі сумні очі. Схоже на рефлекс, егеж? Ми його
випацювали в них. Попозував - з'їж цукерку. Молодець, гарний хлопчина.
А он наступний багатий дядько, гайда, хлопці, йому попозуємо!

Але все ж таки треки там красиві. По лісам-дорогам, вздовж хребтів і
краєвидів, до пагод на верхівках гір і селищ в долинах. Так званий
ViewPoint насправді хазяйство непаьця. Там можна і переночувати але
краєвид краще дивитись від розвилки з ресторанчиком неподалік. Сам
непалець родом з Покхари, перебрався сюди за батьком, який був горкха.
Розповідав, як нелегально перетинав кордон і їздив до Покхари, але
сказав, що повертатись вже не хоче. Затупивши дорогу, ми не вийшли
коротко до водосховища, а протулили маршрутом з LP зайвих 10
кілометрів. До Кало вже в сутінках нас підкидали військові мотоциклом.
Після вечері з гудінням в нозях завалились спати, завтра маємо довгий
шлях в Мандалай.

Піндая

Піндая (Pindaya) - невеличке містечко на північному заході від озера
Інле. Знамените воно печерами, де зберігається близько восьми тисяч
статуй Будди. Також тут знаходиться невелике озеро, ринок і дюжина
монастирів.

Стоп по трасі якось не пішов. Нарешті сторгували попутну машину до
Калаву за ціною буса, 3000 чатів за двох. Вийшли ж трошки раніше, в
Аугбані, біля повороту на Піндаю. Вийшли за село і сіли біля пустої
траси. В LP неправильно намалювали розвилку до Джонгу на мапі, тому ми
відпустили дві машини, які йшли до неї. На нормальній мапі і в
реальності вона не в двох, а в шістнадцяти кілометрах. Чорт забирай!

Ще на розвилці нас окликав мотоцикліст, який пропонував довезти нас до
Піндаї за 9 кілочатів. Потім він нас наздогнав і запропонував 7
кілочатів. Зараз він під'їхав знову і ціна була вже 6 кілочатів.
Остаточно зійшлись на чотирьох - як автобус - і поїхали. Втрьох. З
двома бебехами. Малим і великим. Тільки собаки не вистачало. Селяни
голосно раділи нам в спину, коли ми проносились повз них з усім
хазяйством.

А пейзажі там... Невисокі пагорби, всі в полях, де-не-де ростуть дерева.
Під пагорбами ховаються селища, а на вершинах пагорбів біліють ступи і
монастирі. І все буквально горить в промінні вечірнього сонця. Нажаль,
коли ти вчепився в водія мотобайка обома руками, намагаючись не рухати
рюкзаком, фотографувати вкрай незручно. Лишалось лише крутити головою
і насолоджуватись прохолодним вітром, який з часом став холодним. Але
приїхали ми майже одночасно з заходом сонця, тому задубнути не
встигли. Водій отримав гроші та копійку в якості сувеніра і
задоволений поїхав. Ми ж рушили до монастиря.

В монастирі при словах і жестах про "ми спати тут", молоді монахи
зраділи і показали на другий поверх, де якраз починалась молитва.
Півгодини ми слухали мантри, аж поки не прийшов якийсь дядечко, який
перемовив щось з головним монахом, а потім запросив нас до себе в
гості. "Тут багато собак, монахи переживають, аби вас не покусали. У
мене ж собак немає. Ходімо." - сказав він. Був він приємним, але
трошки нетверезим. На щастя, він привів нас і не до себе, а до сестри.
І відкланявся, попередивши, що треба встати рано, оскільки останній
бус назад в Ангбан іде о дев'ятій ранку.

Сестра дядька трошкти володіла англійською, а племінниця і ще одна
жінка - ні. Поселили нас в великій кімнаті на бамбукових циновках на
підлозі, під величезною різною штукою з маленьким Буддою і лампочкою
всередині. Повечеряли швидкою вермишеллю і за відсутності світла вже о
восьмій лягли спати.

Ранком ми не чули руху в будинку, тому кимарили аж до сьомої. Але
хазяєва встали о п'ятій і таки наважились нас розбудити. Син сестри на
ім'я Пх'є Хтет Ко визвався провести нас до печер, а ми з радістю
погодились. Англійську він вчив самостійно, маючи надію стати гідом.
Так він отримав розмовну практику, а ми - безкоштовного гіда.

Від центру міста до печер з півгодини ходу наверх. Останні метри за
додаткову символічну плату можна подолати на сучасному елеваторі. Вхід
в печеру для іноземців коштує 3$, але Важливий Папір допоміг нам
пройти безкоштовно. Все ж таки іноді добре, коли країна бюрократична,
папірець з печаткою розтоплює лід в серцях працівників культурних
об'єктів.

Сама печера неймовірна, однозначно вартувала зусиль і часу добирання
сюди. Природна печера заставлена тисячами різнокаліберних Будд, ряди
яких йдуть під саму стелю. Під кожним Буддою обов'язково прибита
табличка з іменем спонсора. Є спеціальний біло-мраморний Будда від
хунти. Є копія зеленого Будди з Тайланду. Як уважно дивитись, багато
чого можна цікавого знайти.

Кажуть, невеликий Будда коштує сто баксів. Табличка йде бонусом. Може
наступного разу додати і українського Будду? Цікаво, чи можна за
додаткову плату приробити йому оселедця?

Окрім печер є в містечку дванадцять храмів да купа пагод по всіх
скелях і горах в околиці. Що було по дорозі, те й подивились, але
після печер не сильно вражає. Знаменита Піндая також озером, але знову
ж таки після Інле не вражає, хоч все в цілому - ступи, скелі, озеро -
симпатичне.

Автобус ми, звичайно, пропустили. Ледве відмахались від допомоги
нашого провідника у знаходженні транспорту - вони там всі не вірять в
існування інших машин окрім автобусів, імпосіболь і все тут. Та от
нарешті ми самі і йдемо на вихід з села.

З чого починається автостоп? Правильно, з гарного сніданку. Будь що, а
автостопщик має бути ситим і щасливим, і гарний сніданок - надійна
тому запорука. Поснідали в придорожній чайній чапатями з горохом,
пропустили дві машини.

Коли вийшли, застопили трактор. Поки сідали, нас наздогнала Honda,
водій з жінкою помахали нам руками - і машина поїхала далі. А трактор
з нами дирчав собі потихеньку кілометрів п'ять. Наступною машиною був
пікап з молодим хлопцем, який робив вино з арахісу. Він колись
працював у Японії, але повернувся сюди. До речі, загранпаспорт в
М'янмі коштує вісім сотень баксів, не кожен може дозволити, не кажучи
вже про самий виїзд. Віз він нас теж кілометрів п'ять. А потім ба, це
ж та знайома біла Honda! Зупинилась і довезла до розвилки, жінка
говорила англійською і пригощала мандаринами і засахареною кашею.
Останні п'ятнадцять кілометрів їхали в туристичному автобусі з
Таунджи. М'янмарські туристи надзвичайно раділи нашій присутності,
фотографували і пригощали цукерками. Від повороту в Аугбані до Кало
нас безкоштовно докинув пікап місцевого військового коледжу.

Озеро Інле

Озеро Інле (Inle) є найбільшим озером М'янми. Воно складається з двох
озер, які з'єднані протокою з водоспадом. Північне має 22 кілометра з
півдня на північ і 11 кілометрів з заходу на схід, південне рази в два
менше. Глибина озера доходить до 8 метрів. Половина поверхні озера
вкрита плавнями, в яких живуть риби і птахи, а люди влаштовують в них
плавучі сади й городи та селища на сваях. Озеро з усіх боків оточене
горами, і є найбільш цікавою природною цікавинкою М'янми. Цікаво тут і
з культурної сторони, оскільки на берегах і в горах проживає багато
народностей, життя яких можна подивитись на екскурсії озером або на
треку. Точкою доступу до озеру є містечко Ньяншве, в якому живуть,
їдять і організовують різноманітний досуг на озері і навколо.

Ранком прокинулись, коли автобус зупинився. Перша думка - "Куди це
виходять всі білі? А біс з ними, хто їх розбере, спимо далі…". Але за
п'ять хвилин мозок прокинувся і ми розпитали водія, що ж то було і де
ми їдемо. Виявилось, що то таки був Швеньянг, звідки їдуть до
Ньянгшве. Швиденько вискакуємо з буса, а водії зупинили нам біля
пікапу до Швеньянгу. Просив по 500, але з посмішкою прийняв 200 чатів
з двох за коротку поїздку. В Швеньянгу випили чаю з довгими смаженими
булками. Зайшли і на базар за булками, мандаринами і яблуками. Пікапи
мали відходити тільки за дві години через відсутність пасажирів, тому
ми застопили безкоштовний трактор. Трактор дирчав десять кілометрів
майже годину, на кожній ямі рюкзак хотів уповзти з вузькоі підніжки, а
місцеві махали нам з велосипедів і посміхались. За доступ до озера тут
беруть 3$ в будці на в'їзді до міста, але Важливий Папір спрацював і
нас впустили в заповідну зону безкоштовно. Квиток далі жодного разу не
питали.

Після недовгих пошуків вибрали готель TeakWood Guest House. В номері
за 8$ (спочатку хотіли 10) на першому поверсі було чисто, просторо,
але трошки темно. Також в номері був гарний душ з гарячою водою, а
ранком подавали непоганий сніданок. Можна вибрати омлет з тостами,
млинець або мохінгу - бірманський рибний суп. До чаю додається також
мед.

Вечеряли в ресторанчику Nan Restaurant на сусідній вулиці на північ.
Стандартне китайське меню при нормальних цінах, але великі порції,
необмежений суп і чай а також спеціальне блюдо від шефа - томати з
кетчупом чілі.

На вулиці Yone Gui Rd навпроти ринку є продуктовий магазин, а далі на
схід по тій же стороні, де ринок, шукайте Інет-кафе за 1000 чатів,
найдешевше в містечку. Традиційно багато чайних. Також багато
туристичних агенцій з трекінгами, квитками і інформацією. Можна
спробувати знайти інформацію для самостійного трекінгу, але про це
далі.

В перший день оглядали місто. Ступ тут багато, буквально на кожному
кроці. І навколо - ще більше. Є трошки розвалених. Цікаво відвідати
ступу Ядана Манг Аунг, де всередині створено своєрідний музей. Також
варто сходити до медитаційного центру Нігйон Таунгйон К'янг, трошки в
стороні від центру. Цілий день з монастирів несуться мантри…

Походивши по центру ми таки витрясли декілька схем, по яким можна було
щось планувати. Нас цікавив одноденний трек на схід і триденний в
сусідній Калав. В першому випадку існують приблизні схеми, які не
мають ніякого відношення до намальованого в LP, але мають відношення
до реальності. В другому випадку вдалося знайти схему з назвами
бірманською мовою, що дозволяє питати дорогу у місцевих демонструючи
їм знайомі карлючки. Схеми містять також години ходу. Топографічних
мап немає. Але пізніше в Калаві вдалося сфотографувати схему з натяком
на топографічність. Якщо необхідно, можу пізніше викласти схеми,
питайте.

Отже, керуючись схемами можна йти на трек. Дороги набиті, дорогу можна
питати. Що там, горці іноді англійською володіють, не слухайте гідів в
агенствах! За 10$ в день з носа ви отримаєте перекладача, організоване
їдло, домовлену ночівлю і, можливо, оповідача. З іншого боку
самостійна подорож дає більше гнучкості, а спілкування з місцевими без
гіда цікавіше. Не вірте, що ходять вони по по нетуристичним місцям.
Агенцій більше, ніж селищ, а треків ще менше, там все схвачене.

Ми вийшли з села по вулиці Yone Gui Rd. Далі йшли добре набитою
дорогою по схемі, вибравши кінцевою точкою найвищу вершину над
містечком. По дорозі відвідали дві медитаційні печери. В одній давали
уроки української монахові, а він пригощав нас чаєм. В іншій зустріли
двох поляків, тата і сина, з гідом. Від печер дойшли до селища під
горою, звідки стежкою вибрались на хребет. Наверху ж нас чекала
засіяна всякими злаками яйла, надзвичайно неочікувана і барвиста.
Збившись з набитої стежки, йшли чигирями в ста метрах від неї і
виперлись таки на вершину, з якої відкривається неймовірний краєвид на
долину і озеро. Звідти іншою тропою, трошки крюком, спустились до
пильної дороги, по якій якраз до темноти повернулись до Н'янгшве.
Находились добряче, ноги потім гуділи ще два дні.

За сніданком знайшлись ще двоє бажаючих розділити екскурсію човном,
дівчина зі Штатів і хлопець з Німеччини. Для одного екскурсія коштує
10 кілочатів, для двох-чотирьох - 15 кілочатів за човен. Рекомендувати
не можу, оскільки не маю, з чим порівнювати. Ми плавали з агенцією
Ѕmiling Moon. Спочатку все буде цікаво, особливо саме озеро і життя на
ньому. Після обіду у нас почались не дуже цікаві майстерні, які б я
залюбки замінив чимось іншим, але все одно екскурсія була цікавою.
Екскурсія зайняла весь день. Можливо, варто брати більш дорожчу
екскурсію і пробувати самостійно вибирати шлях, але відстані там
досить великі, тому все разом не запхаєш. З плюсів у нас був непоганий
гід, який вільно володів англійською і залюбки спілкувався на будь-які
теми. Він свого часу багато мандрував і писав бірманські путівники
бірманською ж. Зараз він не має ліцензії автора і викладає англійську
місцевим гідам.

Почалась екскурсія з проїзду каналами і вулицями селища на воді
неподалік Н'яншве. Землі там вже немає, а трава і городи плавучі. Аби
вони не упливали, їх довгими палицями пришпандюрюють до дна озера.

Далі нас повезли на ринок в селище Каунг Даінг. Туди приходять люди з
різних гірських селищ і продають різнє - від сухої риби і солодощів до
плетених стін для хат. Досить цікаво. Семиденний тиждень був занадто
довгим для горців, тому ротація базарних днів тут п'ятиденна.

Потім човен вийшов на відкриту воду. Просто неймовірно! Величезна купа
води наскільки вистачає очей, а далі піднімаються гори. Усюди
розкидані рибальські човни. Місцеві жителі використовують незвичну
технологію греблі - кінець весла притримують рукою або притискають до
плеча, а біля лопасті весло притримують ногою. Тобто основний рух
відбувається за допомогою ноги, а руки можуть бути вільними.

Тут вже почались майстерні, але без них не можна, бо комісія човну
плюс таки вигода володарю майстерні. Цікаво було в майстерні
сигар-чарут. Як попросити, то дають спробувати скрутити чаруту самому.
На продаж там є всякі коробочки для сигар, на яких окрім розписів і
лакування роблять ральєфні зображення зі спеціальної смоли.

В майстерні шовку демонструють, к можна отримати нитку з стеблів
лотосу а також процесс створення тканини. В майстерні парасолів
показують, як створюють папір з вареної кори дерев і як клеять його на
парасолі. Дивно, але попри досить довгий процес створення, ціна
паперових парасолів менше п'яти доларів. В тій самій майстені цікаво
порозглядати сувенірну лавку, набиту старожитностями. Майстерня срібла
зовсім не цікава, а "унікальні рибки, дизайн і конструкцію яких
винайшов мій батько" продаються по всьому озеру.

Обід проходить в приємному, хоч і трошки дорогому ресторанчику.

Завезли нас також в храм Пхаунг До Оо (Phaung Daw Oo Paya), де
зберігаються п'ять статуеток Будди, так заліплених сусальним золотом,
що вони зараз більше схожі на кулі, ніж на статуї. Щороку в лютому
проходить великий фестиваль. Будд сажають на золочену барку - вона
стоїть біля храму в сарайчику - і цілий тиждень возять по селах.
Одного разу піднявся вітер , барка нахилилась, і один з Будд булькнув
в озеро. Звичайно, його підняли, але тепер кажуть, що він любить
подорожувати.

Тут нам розповіли, чому жінкам не можна підходити до Будди. Ви можете
почути щось на кшалт того, що жінка є нижчою за чоловіка в
послідовності реінкарнацій, але то дурниці. Будда був монахом і йому
було заборонено торкатись жінок. В кожній статуї живе його частка,
якій так само не можна торкатись жінок. Якби Будда був жінкою,
підходити до стату заборонили б чоловікам.

Завезли нас і до стрибаючих котів. Розбещене туристичне місце. Монах,
що розвалився в кріслі, запросив дати пожертву на віскас, але глядачі
скромно потупили оченята. Тоді монах заявив, що без віскаса шоу не
буде, на що гід наш нагадав, що вимагання грошей не надто буддоугідна
справа. Так шоу і почалося. Але монахи - то не Куклачов з цирком, тут
все набагато простіше. Кота підгрібають кільцем і шепочуть "jump,
jump". Кошеня стрибає і отримує шматок віскаса. Цікавішими виявились
виставлені в храмі старовинні трони для Будди, затягнуті павутинням.

Останнім пунктом було дліношєєє. Точніше чергова сувенірна лавка, яку
маскували чотирма закольцованими жінками. Начебто везуть їх показати,
а заодно і лавку оглянути. Жінки позують і посміхаються, туристів
пригощають чаєм і смаженими бобами, а лавка велика і затягує. На моє
питання чи не почувають жінки себе звірами в зоопарку відповіли, що
ні. Хоча крокодил Геннадій теж в зоопарку саме працював, а не жив.
Сумно, товариші…

Ну і наостанок було купання в прозорій прохолодній воді і милування
заходом сонця. Ми заплатили чітко по таксі, а супутники наші накинули
ще добряче чайових. Пояснювати щодо відкатів не хотілось, вони ж були
у захваті, та й самі все розуміють, маю надію. Але як на мене, то
сувенірних майстерень могло бути і менше.

Не відвідали ми Індейн (Indein), де знаходиться ліс закинутих в
джунглях пагод. Кажуть, однак, він більше схожий на ринок сувенірів,
затишку там годі шукати. Не були ми і на плавучому ринку Йоама
(Ywama), але навіть LP пише, що краще ловити інші ринки, бо цей
остаточно ставсувенірним. Можливо, непоганим було б і селище Майнг
Тхаук (Maing Thauk) з довгим тиковим мостом, але селищ і без того було
багато. Є серед озера місце відпочинку. Ми купались поряд з ним, але
до нього самого теж не заїжжали.

Наступного дня ми прогулялись до гір на захід, забрались на пагорб до
ступи Паунг Пане (Paung Pane), після чого забрали рюки з готелю і на
застопленій машині поїхали на трасу в Швеньян. Водій був менеджером з
продажу чогось в Таунджі, забрав нас безкоштовно з рук старенького
водія пікапа, який ну дууже хотів вести нас за 500 чатів, і, мабуть,
сильно здивувався, коли ми поїхали.

Чайткйо

В М'янмі дозволено їхати на даху пікапу, майже як в Непалі. Але тільки
чоловікам, оскільки вважається поганим, коли стопи жінок знаходяться
вище голів чоловіків. До того ж пікапи часто завантажують наверх так,
що гора пакунків стає вдвічі більшою за сам пікап! Люди ж щільно
запаковуються всередину, іноді, буває, повисають позаду. Кондуктор же
завжди висить позаду, у нього там під сідниці є спеціальна підставка.
Він також командує водієві рушити і голосно зазиває пасажирів. Майже
весь шлях передімною лежали апетитні пакунки з печівом, затуляючи
вітер. Коли ж їх прибрали, віяти почало досить сильно.

Висадили нас в базовому таборі Кінпун (Kinpun), селищу на три довгі
вулиці, що знаходиться в 15 кілометрах від містечка Чайткйо (Kyaikto).
Саме звідси починається шлях наверх. Шляхів насправді два: піший на
чотири години і автомобільний на 45 хвилин і 1500 чатів. Наскоро
перекусивши в ресторані Sea Sar, куди нас зазвав хлопець з
однойменного готелю, ми вже о четвертій вечора рушили нагору пішим
шляхом.

Піший шлях представляє собою широку дорогу, яка іноді посилена
бетонними сходами. Вздовж дороги якнайменш кожні сто метрів стоїть
пункт дозаправки їдлом та водою, чайна обо цілий ресторан. Звичайно,
все бідне, плетено-дерев'яне, але іноді трапляються навіть телевізори!
Продають і сувеніри. Великою популярністю користується бамбукова
зброя. Можна купити пістолет, гранату, автомат і кулемет, а якщо
пошукати, то ракету, літак і навіть цілий танк! Періодично трапляються
майстерні, де ці всі штуки виробляються. Цікаво, що пістолети купують
навіть монахи, іноді цілими зв'язками.

О шостій сіло сонце і ми продовжили рух в темряві, вийшовши на гребінь
хребта. Іноді попереду можна було побачити освітлену золоту скелю,
зліва горіли вогники монастирів, а от справа стояла суцільна темрява.
Періодично на стежині траплялись бірманці, деякі навіть з дітьми, які
йшли в готелі на вершині. Але таких було небагато. Вже після восьмої
вийшли до автомобільної дороги, звідки до золотої скелі лишалось
всього півгодини. Води на чай набрали в маленькій капличці неподалік,
де дідусь маленькими кружечками діставав воду з глечіка і переливав в
пляшку. Намет поставили в кущах за горбиком, щоб не бачили з дороги,
адже іноземцям ночувати на горі заборонено, за виключенням трьох
дорогих готелей. Місцеві ж мають інші ціни, сплять в численних готелях
навколо вершини і створюють постійний рух асфальтовою дорогою, біля
якоі ми поставили намет. Як виявилось потім, це було чи не єдине
місце, де взагалі можна було поставити невеликий намет не на самій
дорозі. Спати завалились о восьмій, а рух людей поряд, з ліхтарями і з
факелами, здається, тривав всю ніч.

Піднялись опів на п'яту, зібрались в темряві і вже о шостій проходили
пусту квиткову будку. Навколо безліч торгових точок з сувенірами,
постійний рух людей, але відносно тихий, відповідно святості місця.

Навколо самої скелі побудовано велику площадку, на якій є два
невеликих храми і декілька інших будівель. Біля скелі влаштовано
площадки для медитації і піднесень. Найбільш вражаюче камінь виглядає
з нижньої площадки, на яку ведуть сходи. З верхньої ж стає очевидно,
що камінь не лише на волосі Будди тримається, а насправді добряче так
собі стоїть, і буде ще століття стояти. А посунути багатотонний
булиган людині аж ніяк неможливо. Віруючі тим не менш моляться йому,
клеють його сусальним златом і всяко почитають за диво. Навіть ступу
невелику добудували, але баланс так і не порушився, не зважаючи на
зусилля.

Популярність каменюки народила цілу армаду копіювальників, і тому в
околицях можна відшукати ще декілька ступ на каменях. Але популярності
вони не отримали. Та й вигляд мають не такий ефектний, бо камені ті з
усіх боків виглядають стабільно, а ступок в М'янмі як у нас
трансформаторних будок.

За ступою є ще один вхід - потенційно безкоштовний - за яким
починається базар і готельна зона для жителів М'янми. На базарі можна
перекусити і попити чаю, а також закупитись всілякими сувенірами. Далі
знаходиться ще одна ступа, за якою є три гелікоптерні площадки з
гарним краєвидом.

Якщо від "чорного" виходу з золотого каменю завернути наліво, то можна
спуститись вниз до водоспадів. Спочатку стежина йде горизонтально
крізь торгові ряди, потім стрімко падає вниз крізь ліс пагод,
проходить через ліс і виходить до монастиря Koe-Na-Win. Від нього ще
15 хвилин спуску - і ви біля водоспаду. Сам по собі водоспад красивий,
але біля нього побудовано ресторан і тусується багато місцевої молоді,
тобто на романтичну тишу розраховувати не варто.

Ми збирались пообідати біля водоспаду, але атмосфера не сприяла
встановленню пальника. Тому повернулись в монастир, де були запрошені
на обід, що складасвя з рису і овочевих карі. Потім виявилось, що до
монастря завітав духовний вчитель з Янгону, і нас запрсили привітати
його. Спочатку пригостили гостро-солодким лікувальним порошком, який
запивають зеленим чаєм. Потім вчитель нас трошки попитав, а
перекладачем був хлопець з Янгону. Вчитель вільно розвалився в кріслі,
манерами нагадуючи героя Леонова з фільма "Джентельмени вдачі". Після
ж питання про гроші в Украіні ми втратили інтерес до вчителя і
спілкувались з хлопцем, а вчитель тим часом приймав бабло і відпускав
благословення. Наостанок ми сфотографувались з хлопцем і обмінялись
адресами, а потім рушили далі.

За дві години витули назад майже на самий верх. Зазирнули на місце
ночівлі і забрали запальничку. Зворотій шлях зайняв три чистих ходових
години. Вже біля кінця спуску є маленький синій вказівник вліво на
водоспад бірманською мовою. Водоспад маленький, але під ним велика
ванна з прохолодною водою, дуже доречна наприкінці спекотного дня.

Оселились за 6$ в готелі Pann Myo Thu Inn, в Кінпуні. Сніданок
включено, вода гаряча буває, приємні хазяєва, веранда, відносна тиша.
Поряд безліч ресторанів Рекомендую. Ввечері за 1000 чатів купили
досить велике асорті сушено-сахарених фруктів - смакота!

Ранком сіли на пікап до Баго, але за півгодини чекання водій заявив,
що через відсутність пасажирів він нікуди не їде. Поки чекали,
познайомились з німцем, який їхав до Баго. Він за 500 бат поіхав в
Чайтк'йо ловити буса на трасі, ми ж після невдалих пошуків більш
дешевих варіантів, поїхали за ним наступним пікапом. По дорозі
впевнились, що місцеві так само платять півдолара за 15 кілометрів.
Дивно, адже для деяких доллар то заробіток за півдня.

В Чайткйо знову зустріли німця, з яким втрьох зупинили бус на Баго за
2000 чат. В бусі розговорились. Німець виявився викладачем фотографії,
любителем мандрівного фото. За собою окрім речей таскав дві камери,
три об'єктива, штатив і ноутбук. Базікали без перестану аж поки нам не
прийшла пора виходити в селищі Мітела, де відходить траса на Мандалай.

Гарно пообідавши місцевим карі з рисом, супом і салатом, ми вийшли на
трасу. Але суботнім вечором стоп не пішов і ми застопили автобус. На
диво йшов він на Інле. З адекватної ціни в 14 кілочат сторгувались на
10. "Стільки місцеві платять" - здивувався кондуктор, але переглянувся
з водієм і забрав нас. На задньому сидінні було м'яко і просторо. До
темноти ми дивились на поля і села за вікном, а потім залягли спати.
Бірманець біля нас посміхався і посунувся, аби ми могли трошки більше
витягнути ноги. А в нічному ресторані біля дороги ми дізнались, що
окрім розчинної кави буває і розчинний чай з молоком і цукром.

Баго

На перший погляд, автостанції в М'янмі представляють собою той самий
базар з однією різницею - на вулицях стоять автобуси. Знайти автобус
можна лише за допомогою когось, написів немає, логіки немає, порядку
немає... Автобуси можуть бути різного ступеню комфрту і різної
швидкості, ціна може відрізнятись в два рази. Всередині автобусів
завжди є телевізор, де дуже голосно крутять місцевих петросянів або
відео-караоке. На дальніх переїздах іноді ставлять фільми. Краоке
представляє собою кліпи рівня перебудови або концерти на музику
західних колег, переспівану м'янмарськими талантами рідною мовою. Чули
ми навіть пісню Queen в місцевій інтерпретації!

Баго (Bago) знаходиться в 70 кілометрах від Янгону, автобусом 2 години
і 1.5-2.5 кілочатів. Колись був столицею королівства, але був
зруйнований настільки, що англійці випадково знайшли його лишки, коли
копали щебень.

Вписатись в монастир не вдалось. Спочатку довго шукали когось, хто б
володів англійською. Він виявився так собі, одразу заявив, що його
країна бідна, а наша багата, довго юлив, щось грузив, а потім заявив,
що спати тут неможливо. Ми плюнули і пішли в готель. Єдиним плюсом
відвідин монастиря стала прогулянка яскравими сільськими вулицями.

Оселилися в готелі Myananda Guest House За 6$ з торгом, без сніданку,
але з душем. Персонал більш-менш приємний, чистенько, але... гарячої
води зась, електроенергії теж зась, бо генератор. А місцева енергія
буває лише з 23:00 до 06:00. Брєд! Але що поробиш?

Їдло навкруги на диво дороге і неапетитне. Проте є непоганий
супермаркет поруч з готелем. Накупили всякого, жували на вечерю
біч-пакет, вермишло типу нашої Мівіни.

В Баго є декілька головних об'єктів, які в сумі коштують 10$. Платити
бажання не було - да там і нема за що! - тому наслідуючи путівник,
пішли перед заходом сонця.

Як і очікувалось, квиткарів після 17-ї години немає, як і до 7-ї.
Лежачий Будда Шветхал'яунг як і в Янгоні, захований в металевий ангар.
Виглядає нічого так, можна подивитись і з вулиці.

А от нічна пагода Махазеді гарна. На околиці міста, тиха і підсвічена,
звякає тихо дзвониками, створюючи заспокійливу і затишну атмосферу.

До великої ступи Швемавдав я пішов на світанку, аби оминути контроль.
Нічого особливого, хоч і більша за Шведагон. Проста й велика. Більш
ніц. За ступою є монастир ..., до якого веде крита колонада. З нього має
відкриватись гарний краєвид, але зараз краєвид закривають дерева. Але
крвєвид є на безіменній ступі на північ, її легко побачити. От звідси,
коли не лінь пройтись, краєвид дійсно гарний! До того ж людей немає.

Баго насправді - це дуже яскраве село. Варто лише звернути з головної
дороги. Люди живуть в хібарах, щасливі діти возяться в багнюці,
посмішки і крики "Хелло!". Після Янгону складається відчуття
"справжньої М'янми". Поки я ходив, дві дівчинки англійською заспівали
пісню про школу, аби привернути мою увагу, а потім довго махали руками
на прощання. Багато на вулицях також монахів. Іноді вони перші
підходять знайомитись.

Не обійшлося і без політінформації. В Азії взагалі люблять щось
промовляти крізь гучномовець на всю округу. Але якщо в Туреччині
гучномовець встановлюють на машині, а в Індії на возику, то в М'янмі
гучномовець возять велосипедом.

Ще напередодні мене на вулиці перехопив дядько на ім'я Тон-Тон. Він
запропонував за 5$ обвозити нас на мопеді усюди і не платити при цьому
за вхід. Але ми і без нього справились безкоштовно. Наступного ж дня
він садив нас на пікап. За три тисячі чат на 120 кілометрів. Здихатись
його дружнього напору я не зміг, поторгувався з водієм до 2500, і ми
полізли в кузов. Аж раптом я побачив, що водій дає Тон-Тону гроші. До
речі, бірманською Тонг-Тоунг - це три тисячі. Ах ти ж падлюка -
подумалось мені. Я розумію бажання заробити більше, але ненавиджу
обман, посередників і відкати. Ми зробили просто - зупинили пікап за
містом і вилізли з нього. Водій і кондуктор так здивувались, що не
захотіли брати заслужені 200 чат, що я пропонував, а захотіли всю
тисячу. Треба ж відкат окупити! Звичайно, тисячу ми не дали, так вони
і поїхали ні з чим. Плекаю надію, вони трошки намилять пику Тон-Тону і
запам'ятають, що дурити українців не варто.

Ми ж навіть проїхали до розвилки автостопом на старезній вантажівці, з
третього разу домовились їхати до Чайткйо за 1500 чатів з носа.

Янгон. Корисне

Валюта М'янми - Чат, пишеться як "Kyat". Поточний курс близько 1100
чатів за 1 доллар, якщо міняти одразу сотню. Якщо міняти менші купюри,
то й курс буде менший. На вулиці можуть запропонувати і ліпший курс,
але там міняти не рекомендують, кажуть, обманюють. Можна міняти в
банках, але там курс не найкращий, та й банки не всі міняють.
Найкращий і надійніший варіант - міняти в готелі. Можна перепитати в
різних готелях курс і вибрати найкращий. Долари повинні бути нові, без
написів і плям, з великими президентами, колекційного вигляду. Інші
просто не приймать. Аналогічно слідкуйте за якістю доларів, які дають
на здачу. Купюри чатів зазвичай старезні, поклеєні, як в Непалі.
Тільки тисячі більш-менш новенькі. Кажуть, є номінали 15, 45 і 90
чатів, але нам такі поки що до гаманця не потрапляли. Є також купюри
FEC, еквівалентні долару. Раніше використовувались для розрахунків з
іноземцями, тепер всі розраховуються доларами, але FEC іноді
трапляються і є дійсними.

Центром міста фактично є пагода Суле. Інформаційний офіс переїхав в
нове приміщення біля баптистської церкви. Від церкви 100 метрів на
південь вулицею Maha Bandoola Garden Street. На вулиці за ратушею
знайдеться непогане Інтернет-кафе. Далі на північ вулицею буде
Sakura-building, де є офіси авіакомпаній. Офіс AiraAsia знаходиться ще
кілометром північніше цією ж вулицею на першому поверсі Grand Plaza
Park Royal Hotel. Навпроти Sakura знаходиться офіс бронювання
залізничних квитків.

Далі на північ буде вокзал і стадіон. Під трибунами стадіону продають
автобусні квитки, а з північноі сторони є великий супермаркет. Від
пагоди Суле іде автобус No.43 до автобусного терміналу, від якого їдуть
в напрямку Мандалаю.

Посольства розташовані в окремому районі на південний захід від
народного парку. Там точно є консульства Лаосу, Таїланду, Малайзії та
Індонезії. Черг немає. Години прийому зазвичай вранішні, до 12:00. Ми
прийшли об 11:55 і мали нагоду спілкуватись з самим консулом Лаосу,
який нас особисто прийняв. Віза Лаосу коштує 25$, валідна для в'їзду
два місяці з дати видачі, дає право знаходитись місяць з дати в'їзду,
але останнє треба перевірити в Таіланді.

Головний поштивий офіс розташований на крайній південній вулиці Strand
Road між провулками 40 і 41, працює до 16:30, хоч на дверях і
зазначено 18:00. Листівки і марки можна купити прямо перед входом ще
протягом години після зачинення офісу, а лист кинути в щілину в
дверях. За 2000 чатів запропонують набір з 20 листівок, дві окремі
можна купити за 300. Марки не мають клею, його беруть у тітоньок з
листівками. На лист до Неньки ми клеїли марку в 30 чатів. Здачі при
купівлі марок може не бути, треба перепитувати - тоді намагаються
видати зайвими марками. Не соромтесь знову попрохати грошей, адже
відсутність здачі часто просто спосіб заробити зайву копійку.

Янгон. Продовження

Окрім буддистів, представлені в М'янмі і інші релігії. Чим більше
місто, тим більш строкате там населення. Досить часто трапляються
храми індуїстів, зазвичай південних, усипані різнокольоровими
скульптурами богів. Часто бачимо індуські обличчя, жінок в сарі і з
цяткою бінді на лобі. Дуже багато мусульман, мечеті є фактично в
кожному місті. Трапляються також сікхи. І незвичайно багато
християн-протестантів, хоча церкви часто майже покинуті, але в центрі
Янгона вони буквально на кожному кроці. Є в Янгоні також єврейська
община з синагогою і декілька китайських храмів.

Всі вулиці перетворені на величезні базари. Купити можна буквально
все, від звичайних овочів-фруктів-приправ до електроніки. Біля нашого
готелю є навіть лавка з запчастинами до кораблів!

Кажуть, М'янма відірвана від світу, але насправді стіна набагато нижча
за залізний занавес СРСР. Так, США наклали ембарго, а платіжні системи
не проводять сюди операції, але це не такі й проблеми. Країна вільно
торгує з Китаєм та іншими країнами Азії. Люди їздять працювати
закордон, в магазиних можна купити фактично все що завгодно, включаючи
відомі світові бренди. Та взагалі, про яку блокаду можна говорити,
якщр на будинках часто-густо встановлені супутникові антени?

В Янгоні до всього досить багато кінотеатрів. Фільми крутять переважно
індійські, китайські та тайські, але є й голівудські блокбастери. На
вулицях же розсипами продають різноманітні піратські диски з чим
завгодно.

Чайні є невід'ємною частиною досуга бірманців, як ранком, так і
ввечері. Сидять на низьких стульчиках за низькими столиками, сьорбають
потихеньку чай з пундиками, спілкуються, слухають музику або дивляться
телевізор. Найяскравіша чайна трапилась нам в Янгоні. Розташована на
темній вулиці біля будівництва, вона була заповнена людьми і заряджала
околиці рок-музикою. До речі, найпопулярнішим в чайних є роко-попсне
відео-караоке.

Янгон

Чи тече вода під лежачого Будду? Це наразі наука достеменно ще не вивчила. А от гроші потихеньку течуть, приблизно по 2$ і більше з
кожного іноземця. Течуть гроші і до сидячого Будди, причому з такою
самою швидкістю. Виникає питання еквівалентності потоків і сутності
форм Будд в цьому контексті, яке я б залишив для домашньої вправи
читачеві.

Найбільший янгонський лежачий Будда в храмі Чаукхтатгуї є і другим за
розмірами у всій М'янмі після такого ж велетня в Баго. Побудований він
в 60-х роках минулого сторічча, але вважається дуже святим. Має аж 63
метри в довжину, величина його брови трохи більша двох метрів, а
довжина руки приблизно вісім метрів. Інші виміри в кількості трьох з
гаком десятків найменувань бажаючі можуть прочитати на спеціальному
стенді біля голови. Навколо Будди споруджено величезний ангар, на
стінах якого написані імена тих, хто жертвував на будівництво Будди. Є
тут і російськи прізвища!

Побачивши, що найперше ми "відреспектили" Будду, і тільки потім пішли
оглядати і фотографувати його, до нас підійшов якийсь дядечко і
розповів дещо про цього гіганта. Зайшли ми до ангару з вулиці, по
східцях повз старі монастирські будівлі, з чорного ходу, тому так і не
зрозуміли, є там каса біля головного, чи ні. А от сидячого Будду в
монастирі навпроти ми побачили краєчком ока, оскільки каса була там,
де ми зайшли. Але після того лежачого цей вже не здавався таким
крутим.

Центром янгонського буддизму, та може і усієї М'янми, є ступа
Шведагон. За легендою вона містить вісім волосинок Будди і збудована
2500 років тому. Науковці ж вважають, що перша ступа була побудована
близько 6-го століття н.е. Потім вона декілька разів була розвалена
землетрусами і пожежами, а поточний варіант датується кінцем 18-го
століття.

Сама ступа має 98 метрів заввишки і знаходиться на 50-ти метровому
пагорбі. Наверх пагорба з чотирьох сторін світу ведуть широкі криті
східці, які охороняються дев'ятиметровими левам. Ступа не одинока - це
неймовірний комплекс, що займає п'ять гектарів і включає ще
сотню-другу обєктів - ступ, павільйонів і храмів, не рахуючи статуї.
Все позолочене або лаковане, жовте або різнокольорове. Слово
"какофонія" з путівника не дуже точно характеризує ситуацію, оскільки
весь комплекс має певну симетрію, а нагромадження архітектури приємне
оку і абсолютно не напружує. Особливо красиво тут на заході Сонця.
Золото відблискує темними жовтими променями і, здається, само починає
світитися. Неймовірна картина! Коли ж в темряві вмикають підсвічення,
то воно просто ніщо відносно заходу Сонця. Цікаво б було прийти сюди
на світанку.

Гроші з іноземців під ступу течуть у кількості 5 баксів з носу, і
втікають через касу, яка знаходиться вже наверху біля північного
входу. Теоретично касу можна і обійти, якщо зайти з будь-якого іншого
входу і не проходити біля каси, але це не так легко, тим більш
Шведагон того дійсно вартий. Нас таки піймали, але побачили справку і
дозволили безкоштовно зробити одне коло. Розмова з молодими
охоронцями-дівчатами і хлопцем виявилась приємною і усміхненою.

А от у народному парку, куди ми попали теж через задні двері просто по
дорозі до Шведагону посмішки не прокатили. Плату в п'ять баксів ми
розцінили як занадто велику - що таке цей парк у порівнянні з дивами
Шведагону? - розвернулись і звалили.

Не всі входи пристосовані для іноземців, на деяких про оплату ніц не
сказано. Можна зайти і багато побачити, поки охорона роздуплиться. А
коли вони таки підходять, то пропонують просто вийти, а не обов'язково
платити за вхід. Тільки майте на увазі - місцеві стучать на білих
зайців, тому морда цеглою працює лише певний час.

Відвідали ми ще храм Маха Віджая, що біля Шведагону. В ньому є ступа,
яка пуста всередині. В сферичну стелю вбудовані лампочки-зірки і
намальовані сузір'я у вигляді відповідних тварин. По стінах наліплені
дерева, наче ти посеред саду. А по центру стоїть маленька ступка з
вістмома Буддами по периметру. Тут ми вперше побачили, як місцеві
палять в пагодах і періодично спльовують по кутках. Добре хоч в туалет
не ходять! Знову згадали Індію... Взагалі в порівнянні з Тайським,
місцеві монастирі виглядають бруднішими і місцеве населення не
відноситься до них з такою повагою, як тайці.

Бангкок наносить удар у відповідь

<a href="http://picasaweb.google.com/lh/photo/VkQtLUUvcu8lTvgZBqMugA?feat=embedwebsite"><img
src="http://lh6.ggpht.com/_t4Rm5eFBXZM/SWiK8GXFW5I/AAAAAAAAB9Y/GU5_Co-ovgI/s200/IMG_2459.jpg"
align="right"/></a>На схід від Као Сану є вулиця Soi Post Office,
паралельна головній дорозі Rajadamnoen Klang. Як йти від Као Сан, то
майже на самому початку по лівій стороні її смачно готують, а навпроти
всього по 20 бат роблять гарні льодові шейки з різних фруктів. Ще там
є кілька дешевих гестхаузів.

Де ми ходили раніше? В останній день ми знайшли надзвичайно гарний
інформаційний центр, який знаходиться недалеко Као Сан на вулиці
Rajadamnoen Klang. Треба тільки дойти до моста через річку і перейти
цю вулицю. Там побачите двоповерхову світлу будівлю, то він і є.
Відповіли на всі питання і видали карти. Розповіли, що в парку Лумпіні
щонеділі о 17.30 королівський оркестр грає симфонію Бангклку. Нажаль,
ми туди вже не попадаємо...

В останній день ми таки дібрались до недалеких від Као Сану місць.
Почали з золотого храму-гори вату Сакет. Король Рама ІІІ почав
будувати тут величезну ступу, але конструкція не витримала і в один
день перетворилась на хартичну купу каміння. Так би й лежала вона до
сих пір, якби король Рама VІ не вирішив побудувати на ній маленьку
ступу. З часом наверху утворився храм, з якого відкривається гарний
вигляд на місто. Людей, правда, занадто багато... Наверх ведуть двгі
сходи, внизу яких всі дзвонять в дзвони. Язики дзвонів зроблені з
арматурин, а деякі з них звучать як консервні банки.

Після храму-гори відвідали ще декілька ватів і перепливли на іншу
сторону річки до вату Аруна. Це один з трьох найсвятіших ватів
Бангкоку, збудований колись для смарагдового Будди, який зараз
знаходиться в центральному королівському ваті Кхаео. Ват Аруна має
величезний розмір, ціле містечко! Але головне тут - величезна ступа,
побудована в анкгорському стилі з вісьмома меншими по кутах, яка
домінує на цьому березі річки. Ступа облицьована різнокольоровими
плитками і має декілька рядів ракшасів по периметру. В нішах малих
ступ живуть статуї Будд, а до верха великої ступи прибиті гаруди.

Ступа має три відкритих рівня, на кожен з яких ведуть все більш круті
східці. На самому верху східці вже досить страшні, але краєвид вартий
того, аби видертись туди. Можна побачити річку, королівський палац і
ват Пхо, сучасні райони у всій красі. Ступа однозначно варта
відвідування.

Відвідини ступи коштують 50 батів, каса знаходиться вже у дворі ступи.
Нам з кам'яними лицями вдалось просто пройти повз касу, квитки так
ніхто і не спитав.

Повернувшись на Као Сан, ми зібрали рюкзаки і поїхали в аеропорт.
Добратись до нього можна на таксі за 300-400 бат або експрес автобусом
за 150 батів з носа. А ще є автобус 556, який проходить коло Као Сан
по вулиці Rajadamnoen Klang щогодини цілодобово. Ми піймали його о
20:50, а коштує він всього 33 бата. Їде по естакаді, тому ввечері весь
шлях займає всього півгодини. Остання зупинка - автобусний термінал
біля аеропорту. Далі треба пересісти на білий безкоштовний
аеропортовий автобус-шатл, Express-маршрут 2-4, який зупиняється прямо
на вході в термінал.

Оскільки в нас ще лишалась картопля, ми вирішили зварити прямо на
терміналі суп. Ідея виявилась така собі, тим більш потім ми побачили
біля терміналу кухонні стійки. Суп виявився теж таким собі, а от чай
був дуже доречним, оскільки під вечір раптово стало досить прохолодно.
Треба було бачити обличчя тітоньок в туалеті, коли ми різали там
картоплю і мили літрову кружку! Але такі вправи вже не для нас, це я
вперше і востаннє варив суп на пальнику майже під аеропортом. Дивно,
що за весь час до нас ніхто з охорони не підійшов поцікавитися, що ти
тут за фігню таку робимо, в Індії мабуть цілий аеропорт би збігся.

В аеропорту було ще холодніше, ніж на вулиці через потужне
кондиціонування. Одягнувши теплі шкарпетки і світери, ми трошки
поспали. При реєстрації AirAsia немає окремого віконечка для кожного
рейсу, є просто декілька вікон компанії AirAsia з довжелезними
чергами. Для посадки видають чек зі штрих-кодом. В літак лізуть разом
всі, хто де сів - того і місце. Буржуї за невелику доплату можуть
отримати право проходити в літак без черги і займати найкращі місця.
Ми встигли зайняти місця перед крилом, а взагалі в літаку ще були
вільні місця. Та от нарешті злетіли! В ілюмінатор заглядало
жовто-гаряче вранішнє сонечко, в ніжних промінях якого внизу пливли
зелені розчерчені лоскутами поля, дороги і сонні містечка.

--
Best regards,
Dmitry

Янгон

М'янму і Таіланд розділяють невисокі гори, покриті лісом. Подекуди з лісу вилазять невеликі скелі, схожі з літаку на край мушлі, заритої в зелений пісок. Долина Єраваді, головної річки М'янми, виглядає більш дикою і менш зеленою, ніж Таіланд. Тут набагато менше доріг і поселень, хоча земля все одно розбита квадратиками полей. Близько Янгону з невеликої висоти залиті водою різнокольорові рисові квадрати - чорні, зелені і жовті - у вранішньому сонці здаються виліпленими з яскравого пластиліну. В літаку поряд з нами сидів літній дядечко з кориматиком, який або спав, або читав розмовник. В аеропорту він одразу перехопив місцевих монахів і почав їх про щось розпитувати. Може вписку шукав?

Аеропорт Янгону досить великий, набагато більший і сучасний, ніж в Катманду. Процедура в'їзду швидка, досмотру як такого немає. За паспортним контролем стоять хлопці з табличками готелів і прізвищами, які зустрічають приїзжих. Розпитуємо одного з них, який аж занадто широко посміхається.
Його готель "Motherland Inn 2" є в LP, описаний як приємний, до того ж нас туди безкоштовно довезуть, а так таксi коштує десь 5$. Тому ми приймаємо його запрошення і потім про це не жалкуємо.
Номер коштує 10$ з душем в коридорі. Але для Янгона це нормальна ціна, в центрі деякi більш дешеві готелі виглядали страшнувато. Плюсами готелю є те, що в ціну включено сніданок, безкоштовний трансфер з аеропорту та в нього, ще можна безкоштовно залишити речi на час подорожi країною. В душі є гаряча вода, постіль м'яка і чиста, вікно виходить на вулицю, рушники є, дівчата на рецепції приємні і всяко допомагають. До всього нам подарували перший сніданок. При обміні доларів мені видали трошки більше грошей, оскільки не було здачі, в ввечері з посмішкою відмовились приймати борг. Одним словом, готель приємний. Ми спочатку збирались лишитись тут на одну ніч - все ж таки дорогувато - зараз вже плануємо на дві, але скоріш за все зостанемось тут на весь час, який будемо в Янгоні.

Росіян до цього ми зустрічали епізодично. І от нарешті в М'янмі в Янгоні в цьому готелі ми зустріли майже десяток самостійних туристів з Россії. А ще троє летіли з нами в літаку. Якась просто занадто популярна для россiян країна.

Після сніданку ми залягли поспати, а потім відправились дивитись місто. В центрі Янгону декілька довгих широких паралельних вулиць з'єднані декількома десятками поперечних провулків. В самому центрі знаходиться кільце, на якому стоїть золота пагода Суле, якій вже більше двох тисяч років. Навколо знаходяться будівлі колоніального періоду, деякі дуже запущені. Трапляються і скляні офісні висотки. А далі іде сучасна забудова, трохи схожа на совок 60-х років.

Вуличний рух в М'янмі правосторонній. Вулиці тут схожі на індійські. На них так само торгують, їдять і плюють червоний бетель, від чого усюди стоїть знайомий з Індії кислуватий запах. Сміття тут, правда, менше, і машини не гудуть. Приватних машин тут, до речі, значно більше, ніж в Індії. Але тайського порядку вже нема. Будинки давно не фарбовані і не ремонтовані, деякі взагалі покинуті. Тротуари часто розвалені, на них сидять жебраки, діти яких не розуміють мови і біжать за білими з німим проханням за кілометр від мамки.

Їдять тут прямо на вулиці за низенькими столиками. Іноді стільці розставлені навколо одного столу, з однієї сторони якого сидить повар, а з іншої - клієнти, які дістають їжу на дерев'яних паличках з загального котла. Головна страва тут - суп з вермишелі з різними додатками. найпопулярніший додаток - соус з переброженої риби, відомий нам з Таіланду.

Торгують на вулиці так само, як і в Індії, всім. Починаючи від фруктів і закінчуючи мобільними телефонами. Ввечерi людей на вулицях стає більше, і поміж лавками трапляються невеликі корки. У вуличний футбол часто грають прямо на проїзджій частині вулиць, перериваючи гру, коли їдуть машини.

Чоловіки часто носять соронг або лінгі, довгі, до п'ят, шмати тканини, обернуті навколо талії і зав'язані на пузі у вузол. Зазвичай лінгі має темнo зелений або червоний колір з геометричним малюнком. Поверх лінгі носять футболки, теніски і навіть офіційні білі сорочки. Жінки носять різнокольорові і коротші спідниці, часто просто джинси. Дівчата малюють на щоках і іноді на лобі квадрати жовтуватою фарбою - для краси мабуть або від загару. Старші жінки часто розмальовують фарбою все обличчя.

Люди тут менш усміхнені, ніж в Тайланді, але від цього посмішки стають більш відвертими. Тут більш грубі, ніж у тайців, обличчя, але майже немає аж занадто грубих, якими славиться Індія.

М'янма - це щось середнє між Індією, Індокитаєм і Китаєм. Тут багато етносів і діаспор. Тільки своіх народностей майже дві сотні! Окрім буддійських ступ постійно зустрічаються мечеті, є індуїстські храми, багато і церков. Дуже часто на вулиці можна побачити написи китайською.

М'янма на перший погляд 'ширшава' і трошки роздолбайська. І хоча з іноземців тут прийнято дерти втридорога, поїздка обіцяє бути цікавою. Побачимо!

Знову Бангкок

Стоп до Бангкоку сьогодні був гарним і, що головне, швидким. 350 кілометрів промчали зі швидкістю за 100 км/год! Висадили нас десь на окраїні міста. Старнький таксист намагався довго нам пояснити, як доїхати автобусом до Као Сан, а потім безкоштовно докинув до найближчої автобусної зупинки. На автобусі тряслись ще дві години і дивом він теж виявився безкоштовним, збирав статистику чи що.

Наразі ми на Као Сані, живемо в тому ж готелі, що і два тижні тому. Товстелезний російський путівник по Індокитаю вдалося обміняти на маленький індокитайський п'ятимовний розмовник видавництва LP. Від'їдаємось і думаємо, який ще непотріб можна продати, обміняти, з'їсти або просто викинути.

Завтра ввечері їдемо в аеропорт і в неділю прилуняємось на святій і невідомій, але вже повній туристами М'янмі. Править там воєнна хунта, яка як вогню боїться Інтернету і нещадно його фільтрує. Звичайно, бажаючи знаходять шляхи звідусіль, навіть хунта не завадить писати в ЖЖ! Тим не менш з Мережею там є певні складнощі. Це я все до того, що публікуватимусь нерегулярно. Прошу за нас не хвилюватися! Повернемось до Таіланду ми шостого лютого, і от тоді одірвемось на повну!

Кампанг Пхет

Історія нашого попадання в Кампанг Пхет (Kampaeng Phaet) непроста. Спочатку ми збирались їхати до Сукотаю дивитись на розвалини першої тайської імперії, що занесені під охорону ЮНЕСКО. На трасу до Таку ми попали досить швидко, але там застрягли на півгодини. За цей час зупинилась лише одна машина задля того, аби розповісти нам, де знаходиться найближча автостанція. Тоді у відчаї ми почали стопити фури. І застопили. Водій був веселий, постійно посміхався і навіть розумів мою тайську. Одне погано - він мав чи не найповільнішу машину на дорозі. Але виходити не хотілось, сидіти було зручно, за вікном сідало сонечко, освітлюючи яскравим промінням майже осінні пагорби навкруги. Жовті пагорби щезали в легкому жовтому мареві, трасса блищала попереду, а водій посмiхався, ховаючи під в'язаною шапочкою довге волосся. Потім стало темно, і ми вирішили забити на Сукотай і доїхали з цим же водієм до Кампанг Пхету.

Дивний таєць підхопив нас на поворотi в мiсто і бажаючи допомогти, пробував возити бозна куди, не розуміючи, чого дивні іноземці бажають. А ми, трошки знервовані його поведінкою, нарешті побачили якийсь ват і вистрибнули з машини. Коло вату знаходився нічний клюб, біля якого сиділи відповідного вигляду довгоногі дівиці - на підборах навіть вони ходять як цаплі, як і більшість тайських жінок - а з середини фальшивив жіночий вокал. Зваживши на вечірню годину, ми швидко зайшли у ват. Але й там було щось дивне - купа народу, якісь мопеди, машини і гульня. Як виявилось пізніше, то було весілля, але коли ми з'явились, за гостями вже мили посуд.

Двоє монахів були дуже здивовані появою двох іноземців майже серед ночі. Але приміщення для нас швидко віднайшлося. Не маючи бажання розпалювати пальник в ваті серед ночі, я запитав про окроп у монахів, і ті поставили чайник, запросивши мене до кімнати. На ломаній англо-тайській мові ми перезнайомились, а монахи попросили мою електронну адресу.
- У вас є крмп'ютер? - здивувався я.
- Так, тільки систему ремонтують - монах показав на зв'язку кабелів під столом.
- Може і Інтернет є? - ще більше здивувався я.
- А то якже! - зрадів монах, витягаючи з-за принтера ADSL-модем. - Тільки системника немає.
Наступного дня у храмі ми побачили ще один комп'ятер, а біля нього лежала книжечка манги. Тут і вода закипіла. Заливши вермишель і чай окропом, я нарешті побажав їм доброї ночі. Поки ми їли, біля нашого приміщення - в ньому були темні скляні стіни і двері - ходив здивований монах, який нарешті наважився зазирнути всередину.
- А що ви тут робите? - запитав він після привітань.
- Спимо ми тут. - відповів я.
- А… Ну тоді добре. - лице монаха стало радісним, він пішов і за хвилину повернувся і приніс нам довгу свічку.

Ранком монахи принесли нам поїсти рису з різними штуками, частину яких ми потім взяли з собою, аби влаштувати пікнік серед розвалин. Зібравши шмотки до рюкзаків, ми лишили їх в монастирі і пішли оглядати місто.

Кампанг Пхет - типове провінційне тайське містечко. Воно витягнуто вздовж східного берега річки Май Нан Пінг. Місто має декілька нешироких довгих вулиць та центральну площу-стадіон, біля якої є супермаркет, магазини і ринок з готовою їжею. Також є декілька ватів, в одному з яких ми ночували. Напис в регіональному музеї стверджує, що в провінції Кампанг Пхет дуже холодно взимку: +17-+42.

На північ від центраб фактично вже за містом, знаходиться великий історичний парк. Старе це місто відноситься до сукотайського періоду і теж знаходиться під охороною ЮНЕСКО як сателіт Сукотаю. Парк розбитий на дві частини. Міська його частина не дуже велика, витягнута на північ, обнесена давніми стінами і починається фактично від головної площі. Лісова частина знаходиться ще далі на північ і має значно більший розмір. Біля міської частини знаходяться також Національний та реціональний музеї. І там же трошки не доходячи регіонального музею є залишки святилища Шиви з його статуєю в людський зріст висотою.

Регіональний музей представляє собою дерев'яний двоповерховий будиночок серед парку. Невелика експозиція розповідає про малі народності Таіланду і про багатство краю. Коштує всього 10 бат. В національному музеї зберігаються різноманітні історичні артефакти, в тому числі і бронзовий оригінал статуї Шиви. Але для іноземців тут спеціальна ціна - 100 бат.

В міську частину парку ми пролізли крізь дірку в паркані трошки далі від музеїв навпроти школи. Тут знаходяться розвалини двох храмів, які добряче відбудували. Будди в цих храмах зроблені з пористого каменю і схожі на пористий чоколяд. Цей матеріал розмивається дощами, тому гладкі овали на місці обличч наводить думки про абстракції Малевича.

Офіційно вхід сюди для іноземців коштує 100 бат, як і за лісову частину. Одноденний дабл-квиток коштує 150 бат. В путівнику наведено зовсім інші ціни, але зміни вступили в силу лише місяць тому. Навіть не встигли передрукувати брошури, там теж написано 40 бат за обидва парки.

До речі, про школи. Майже кожна міська школа розташовується в сучасній будівлі і має один або два гарних стадіони. Шкільна форма тут регламентована аж до взуття і, здається, навіть зачісок. Хлопці носять коричневі шорти, шкарпетки і кеди, білі сорочки і коротке волосся. Дівчата ж мають довгі темно-сині спідниці, білі блузи і однакові зачіски-каре. Спортивна форма теж регламентована - червоні штани і джемпер з адідасівськими полосами для хлопців і дівчат. Дозволено ходити в спортивній формі на інші заняття. Початок занятть відмічають короткою музикою замість дзвоника. На перервах більшість дітей виходить на вулицю пограти в футбол, побазікати або просто перекусити. А на виході зі школи на дітей чекають вуличні продавці обідів, морозива і смажених сосисок.

В лісовій частині ми показали наші папери і нам дозволили пройти за тайською ціною в 20 бат. В лісовій частині розвалених храмів чи не два десятка, з яких вражаючих лише два. В одному з них лишки чотирьох Будд - лежачого, сидячого, стоячого і крокуючого. В іншому - величезна ступа, по периметру якоі стоять наполовину замуровані встіну слони. Інші храми теж можуть бути цікаві, там є на що подивитись - різнокаліберні ступи, Будди, фундаменти і колони. І все поглиниє ліс. А як же ж приємно ходити лісом серед пустих розвалин, розгрібаючи ногами сухе листя! Туристів тут зовсім мало, більше бігаючих надвечір тайців. Цікаво, у них на вхід в парк проїздний? Може бігунів в спортивній формі пускають безкоштовно? Це питання ще треба дослідити в майбутньому.

Так, серед січня в Таіланд таки прийшла осінь, але не золота. Листя швидко сохне, втрачає колір і опадає. Більшість дерев так і стоять зелені. А високе і гаряче сонце остаточно знищує всі вересневі думки. Листя тут буває велике, як у лопуха. Воно падає з дерева, важко грюкаючи по гілкам. Навіть виникає бажання відстрибнути, аби не травмувало цінні органи тіла.

Оглядини розвалин зайняли у нас весь день. Повечерявши вже традиційним супом з рисової вермишелі, ми повернулись в ват. По дорозі купили місцевих бананів. Вони маленьки і мають надзвичайно тонку шкурку, солодкі з легким присмаком Кампанг Пхету.

Яке ж було наше здивування, коли в ваті ми побачили, що наше приміщення убране квітами і вінками, а перед ним стоять стільці і на них сидять люди. Виявилось, що це був похорон. Рюкзаки ж наші стояли за всією цією красою, і ми з допомогою якогось монаха витягли їх через вікно. Як же добре, що ранком ми позбирали весь наш табір до рюкзаків!

На нiч ми планували ночувати з ыншоi сторони рiчки, щоб зранку швидше на трасу було виходити. Вже під вечірнім небом перейшли річку і зайшли до вату Пхра Боромматхат, де знаходиться величезна позолочена ступа. Головний монах на наше щастя говорив англійською. Здивувавшись нашим розповідям про подорож, він поселив нас у кімнаті для навчання - в наметі ж холодно! - і запропонував вечерю. Від вечері відмовились, але наварили чаю і закусили його драгон-фруктом. Засинали під музику, що доносилась з іншого берега річки і під концерт нічних жаб.

Поки я писав ці записки, до нас раптово зазарнув ще один монах. Серед ночі він почав голосно розпитувати щось тайською. Я вже було подумав, що нас зараз виселять з вату, але розібрались швидко - англійська тут таки дуже популярна. Монах виявився наглядачем школи і, мабуть, трошки перелякався, коли побачив бомжів у класі. Але дізнавшись, що ми наспрвді мандрівники, він побажав нам доброї ночі і зник.

Ранком ми з задоволенням оглянули ват. В ньому знайшовся навіть краєзнавчий музей! Тільки от написи там англійською не дубльовані. На прощання молодші монахи подарували нам дві ламіновані фотографії головної ступи. І ми потулили на трассу.

Ват Лампанг Луанг

Виїзжати на Бангкок треба біля супермаркету Біг-Сі на суперхайвеї. Це гарний орієнтир для водіїв червоних автобусів або тук-туків. Однак позиція там така собі, занадто швидкісна. Тим не менш ми застопили дядечка до Лампангу, який потім вирішив завести нас і до вату Лампанг Луанг, самого святого в провінції і одного з найстаріших і святіших в країні.

Вхід до нього охороняють зміїні ворота обсипані скульптурами змій-нагів. Головний віхан - храм по-нашому, де Будда сидить - відкритий вітрам, не має стін, але має дерев'яний дах і розписи під ним. За віханом розташовується сорокап'ятиметрова позолочена ступа. В маленькому віхані зліва сидить семисотрічний Будда, а перед ним можна знайти манюньку капличку з Шивою. За парканом далі є музей, де зібрані різні статуетки Будди і різні краєзнавчі артефакти типу лопат і ножів. Десь поряд знайдеться ще й дивний суцільно червоний віхан весь обліплений позолоченими рельєфами.

Але саме цікаве, то місцева камера-обскура, що знаходиться зліва і позаду головного віхану. Демонстрація, начебто, платна, але з мене грошей не просили. Вас заводять в маленьку кімнату, зачиняють двері і відкривають дірку в стіні. І через дірку на екран навпроти проектується перевернуте зображення ступи і храмів, можна розгледіти і людей. Спеціальний дядечко тайською розповідає де і що ми бачимо на картині. В перший момен картина просто неймовірна! Жінок до камери не пускають!. Бояться, мабуть, що ті поламають або розкажуть іншим таємницю казкової проекції.

Далі дорога наша лежала в напрямку старовинного Сукотаю.