Пекін. Останнє велике місто на нашому шляху. В пекінському небі смог. А на землі імператоський палац. Поряд з мавзолеєм Мао на найбільшій площі світу. Десь неподалік Велика Китайська Стіна. І безліч храмів, вузьких вуличок, в яких вирує життя, магазинів... Але все це завтра. А сьогодні ми відходили від безсонного нічного потягу крокуючи парком літньої резиденції імператорів.

Кайфенг

Кайфенг (Kaifeng) свого часу теж був столичним містом. Проте зараз він є типовим провінційним китайським містечком, в якому досить багато цікавих місць, проте мало туристів, немає височенних нових кварталів, і неймовірна майже затишна атмосфера, якої так бракує іншим китайським містам.

Нам допомогла також і атмосфера вписки. Американка Марта, яка мала нас вписати, дала нам неправильний телефон. Поки ми намагались додзвонитись до неї - а робили ми це під університетом, де вона працює - ми зустріли італійку Сару, студентку цього ж університету. Вона знала про наш приїзд, тому одразу нас впізнала і запросила до себе. Сара - енергійна і неймовірно весела, а тутешня компанія дуже приємна. Нажаль, квитки до Бейдзінгу ми вже купили, бо лишилися б там ще на день-другий.

Іноземна тусовка в університеті Кайфенга невелика, проте досить строката. Є там аж четверо російськомовних! Віталій з Одеси, Антон з Пітера, ще двоє хлопців з Казахстану. Вони вчать китайську і насолоджуються життям в цьому затишному містечку. Університет і сам по собі дуже приємний. Вздовж головної алеї розбито парк. Будинки з однієї сторони алеї мають архітектуру, яка у мене асоціюється з Кембріджем. А інша сторона алеї має змішану європейсько-китайську архітектуру. Алея закінчується великою площею, на якій знаходиться Дім Культури університету, побудований в стилі епохи Мін. З площі проглядають сучасні, майже радянські будівлі, на одній з яких написано російською "Хенаньский худо-жественный институт", з переносом.

Перший день ми присвятили паркам. Почали з парку навколо Залізної Пагоди. Пагода побудована в 12 столітті і вкрита бурими глиняними пластинками з різними рельєфами буддійського толку. Бурий колір пластинок сильно нагадує іржаве залізо, звідси і назва пагоди. Під самий дах ведуть вузенькі сходи з маленькими віконцями, які нікуди не виводять, просто впираючись в стіну під дахом. Так ми і не зрозуміли, за що для підйому беруть гроші.

Навколо пагоди розбито парк з декількома павільонами і великим озером. В одному з павільонів навіть є маленький музей, в якому цікаво подивитися на півсотні малюнків різних пагод Китаю.

На вході до парку Павільона Дракона, де була колишня резиденція імператора, сиділи вельми противні бабенції, які навіть не читаючи наших паперів заявили, що проходу для нас немає. Трошки посперечались, але наші посмішки зустріли штовханину, і навіть розгорівся невеликий скандал. Проте ми не сильно засмутились і спробували зайти через інший вхід. Там до нас випорхнуло молоде янгольське створіння в а-ля народному костюмі в пір'ях і, прочтавши наш Папір радо запросило всередину.

Всередині ж подивитись можна павільон Дракона над високим фундаментом, з якого відкривається непоганий краєвид над озером. В павільоні виставлені манекени якихось імператорів і їхніх слуг послів вельмож і іншого доісторичного люду. Згадавши манекенів в парку під залізною пагодою ми вирішили - це місто манекенів. І це дійсно так, потім ми бачили тих манекенів ще тищу і одну штуку в різних місцях. Наприклад, півкілометрова алея з манекенами реальних і міфічних персонажів на фоні величезних роздруківок низькоякісних jpeg-зображень тягнеться від павільону дракона до краю озера. Навколо павільону розбито великий парк, яким досить приємно гуляти.

Можна зайти в сусідній парк. Там купа павільонів, але схоже це все на такий собі Диснейленд з манекенами і якимись воїнами з проволоки. Попсово. Далі є ще один парк, але там ще попсовіше,аж до сміху. Чого вартий тільки десятиметровий бетонний павлин біля мальовничої скелі з китайською бесідкою!

Вулиця від парку цікава не черговою відбудованою старовиною, а сусідніми вулицями. Вулиця зліва забита торгівельними центрами і караоке, а вулиця справа активно розвалена і відбудовується.

Надвечір ми відвідали гітарний концерт, на який нас запросила Сара. Грав в основному запрошений з Бейдзінгу хлопець. Грав майстерно, хоча трошки пусто. Місцеві хлопці грали менше, проте вони переживали кожний крок мелодії, пальці іх переживали кожну ноту. І хай техніка їх була гірша, проте слухати їх було цікавіше, та й твори вони грали складніші для сприйняття. Закінчився концерт веселим дуетом Сари і одного з виступаючих попередньо китайців. Сидячи на підлозі, співали вони якусь італійську пісню про мафію.

Наступного дня ми відправились в центральні храми міста. По дорозі побачили пагоду за височенною стіною. Стіна ця в путівнику позначена не була, тому ми вирішили дізнатсь, що за нею. За нею було вивлено черговий дорогий "диснейленд", настільки крутий, що папери наші ніхто і розглядати не став. Ну і хай їм грець.

Даоський храм Янцинг виявився в стані активної перебудови. Цікавого там ніц виявлено не було. А от буддійський храм Головного Міністра відвідати варто. В у іх бокових павільонах іде там торгівля різноманітним буддійським приладдям, в тому числі є лавка з антикварними Буддами. В одному з павільонів з образом цінники висять на всьому навколо, і образ без цінника виглядає чимось дивним.

На обід ми повернулись до університету, а після обіду сіли на велосипеди і поїхали з Сарою дивитись місто з іншого боку. Першою справою вона завезла нас в кав'ярню, де була Марта, яка мала нас вписувати.

Випивши кави за неймовірно смішні гроші, ми поїхали в мусульманський квартал. Мусульман в Кайфені просто неймовірна кількість. Мусульмане взагалі формують неймовірну атмосферу Кайфенга. А головне - кожен вечір вони розгортають на головних вулицяхвечірній ринок, яких більше ніде в такому форматі - як в Таіланді і Лаосі - немає.

Мечетей нараховується аж 13 штук! Цікаво, що деякі мечеті мають китайську архітектуру епохи Мінь, а ззовні мечеттю робить їх лише половинка місяця над дахом. Всередині ж вони абсолютно звичайні мечеті, хіба що разом з арабською в'яззю на стінах розвішано ієрогліфи. Такою, наприклад, є мечеть Донга, куди ми заїхали і через Сару спілкувались з двома бабусями в жіночій частині.

Закінчили ми прогулянку в католицткій церкві Святого Серця Ісуса, де Сара мала вести занятя з французької. Церкву побудували в 1917 році. Бачили ми й настоятеля, лисого китайця 92 років. І жінку його з малесенькою ніжкою, що знала колись неймовірі затискання заради краси.

Після церкви ми ще трошки повештались містом, погледіли на вируючі ринки і тихі закутки знайшли табличку дому єврейської культури і поїхали на вокзал. Автобусу не було і я помахав рікші. Почавши з трьох юанів ми доторгувались до двох якв автобусі. Проте рікша виявився одноруким, і ми видали йому три юані. Поважаю людей, які працюють не дивлячись на негаразди. Ненавиджу "професійних" жебраків.

Біля вокзалу ми повечеряли і відправились на посадку. Після вокзального контролю робітники вокзалу вишикували пасажирів на платформі в довгу чергу, здіймаючи мегафонний галас в на порушників порядку. Нарешті поїзд підійшов, всі чергою кудись пішли, а матюгальникам тільки дивом вдалося втимати чергу від трансформації в шалений натовп. Ми ж користуючись "правом тупого білого містера, який не володіє китайською" пройшли далеко вперед черги. Нарешті, погрузилися. Поїзд виявився двоярусним, нам дістався нижній ярус. І згодом поїзд поніс нас до Бейдзінгу.

Корисне

Транспорт.

Вхід.

Житло.

Їдло. Спробуйте всілякі штуки з нічних ринків, найкращі з яких знаходяться в районі пішохідних вулиць Sundian Jie і Madao Jie. Наприклад, роті з морською капустою і квашеною капустою. Або смажені млинці з лапшою. Ми їли з нашими друзями в ресторанчиках біля університету, замовляли вони, тому було неймовірно. Є непогані кафе і біля вокзалу - по лівій вулиці метрів сто, перше більш-менш велике по правій стороні.

Шукайте маленьку кав'ярню на Sufu Jie, де кава з чорним чаєм коштує п'ять (5!!!) юанів.

Після майже столичного Нандзінгу ми прибули в провінційне місто Кайфенг, яке, насправді, теж було столичним. Сьогодні мали прогулянку парками і непоганий концерт класичної гітари. Вписує нас дівчина з Італії, проте вже зустріли хлопця з Одеси і ще одного з Околиць Пітера. Завтра після гуляння місто ввечері відправляємось поїздом на Пекін.

Без назви
Баган, Мянма

Нандзінг

Нандзінг (Nanjing)- столиця провінції Дзіангсу, старовинне і могутнє місто. Його історія налічує приблизно дві з половиною тисячі років. Протягом шести династій було воно столицею Китаю. Уряд Гоміньдану теж вибрав його своєю столицею. Навіть назва в нього відповідна. Якщо Бей-дзінг означає буквально "північна столиця", то Нан-дзінг то "столиця південна".

Як не поспішали ми з виїздом з Суджоу, в Нандзінг ми прибули під самий вечір. Як виявилось, квитки на поїзд в Китаї купити іноді дуже важко. А на автобус без проблем, але дорожче. Одразу ж зателефонували Девіду, китайцю, який мав нас вписати по хоспіталіті. З його допомогою ми на трьох автобусах доїхали до його району. А живе він за містом, кілометрах в двадцяти від міста, біля університету інформаційних наук і технологій Нандзінга. Хоча мушу зазначити, що добирання займає менше години, адже автобуси досить швидкі. Правда, один з них не має номеру, натомість підписаний ієрогліфами, тому знайти його була та ще проблема. Але Девід по телефону розповів тітонці з нічного ларьку про наш шлях, вона китайською його записала і вже по цьому опису ми з допомогою інших китайців таки знайшли добрались до місця.

Девід виявився типовим викладачем - а ми знали, що він доктор біології - інтелігентний вигляд, окуляри, приємне обличчя. Він одразу відвів нас до уйгурського ресторанчику і накормив лапшою. Сам не їв, розмова не клеїлась, здався він трошки дивним. А потім Девід сказав, що його донька щойно йому подзвонила і сказала, що вписує своїх друзів, і він не може нас прийняти. Але він оплатить нам готель. Що він і зробив, не зважаючи на наші заперечення. Порозмовляв з нами ще трошки і відкланявся, пообіцявши вписати нас назавтра. Ми ж були трошки здивовані тим, що відбулось.

Наступного дня ми лишили речі в готелі - все одно вертатись до Девіда в цей район - і відправились в місто. Першим чином ми купили квитки до Кайфенгу на наступний день. А на сніданок купили різнокольорові шарики, схожі на солодощі з клейкого рису, які дуже популярні в Лаосі і Таіланді. Шарик, посипаний кунжутом дійсно бів схожий на клейкий рис. Жовтий шарик був теж більш менш. А от зелений… Ви пробували колись з'їсти м'ячика-лізуна, що колись були у нас популярні? Які кидаєш об стіну, вони розплющуються, а потім знову приймають форму кулі. Так от, зелена кулька була схожа на нього як кольором, так і консистенцією. Я мовчу про смак. Друга зелена кулька була відправлена в кружку настирливому жебраку.

Фактично весь день ми провели в парковій зоні Нандзінгу. Спочатку обходили велетенське озеро, потім гуляли по міським відреставрованим стінам. На стіни ми вийшли з монастиря Дзімінг, де за певну плату можна надягнути поверх джинсів робу монаха і прийняти участь в массовій молитві. Ну так вже в Китаї склалось. Массово і за гроші, да ще й в робі поверх джинсів або мініспідниці. Наодинці і по-справжньому ну ніяк… Після стін зайшли до парків гори Зідзін. Під кінець ми завітали до гробниць імператорів династії Мінь.

Гробниці представляють собою велчезний парк з павільонами. Самі гробниці не збереглися, на їхньому місці провели розкопки і лишили низенькі фундаменти, які відмічають місце знаходження будівель. Проте поряд побудували точну копію гробниць. До цього всього веде свята алея зі статуями воїнів, чиновників і різноманітних звірят. Звичайно, це все красиво, проте що там такого особливого, через що на вході висить емблема ЮНЕСКО, ми так і не зрозуміли. Іноді складається враження, що Китай трошки допомагає комісії ЮНЕСКО грішми, за що ті готові взяти під свій захист все що завгодно. Вхідна плата в об'єкти ЮНЕСКО вища, тому всі вкладені гроші згодом вертаються в казну. Цікаво б було таки визначити причини і алгоритм попадання пам'яток в ЮНЕСКО.

Коли ми надвечір повернулись до готелю, то на нас чекала записка від нашого хазяїна. В ній він повідомляв, що вписати нас знову не зможе, проте готель вже оплатив. Причина була дивною і явно надуманою. Подивувавшись записці, ми зателефонували Девіду, який сказав, що приїде хвилин через сорок. Ми ж пішли вечеряти до вчорашніх уйгурів. А коли повернулись, Девід вже чекав нас в готелі, в руці він тримав пакет з манго і яблуками. "Це мій обов'язок" - тільки і казав він на наші заперечення щодо оплати готелю. Розмовляли майже годину про всяке, проте нас не полишало відчуття, що ми Девіда цікавимо мало, а старанно відповідаючи на наші питання, він слухає свої власні думки. Через деякий час він раптово перервав розмову, побажав доброї ночі і пішов. Ми тільки стиснули плечіма…

Наступного дня раннім ранком Девід знову завітав до нас. "Забув дещо вам сказати" - повідомив він. - "Ви б могли відшукати в Китаї якісь дешеві речі, які потрібні в Україні, і ми б змогли відкрити з вами бізнес!". І пішов. Чи була ця пропозиція справжньою причиною його інтересу до нас? Цього ми ніколи не дізнаємось.

На зламі 1937 і 1938 років нв сході починалась друга світова. В листопаді 1937 року японці використали черговий штучно створений предлог і об'явили Китаю війну. Почали вони з активного бомбардування, а згодом японський десант висадився на китайському березі. Вже 13 грудня японці взяли Нандзінг, тодішню столицю Китаю. Для демонстрації своєї сили вони провели в місті "чистку", яка згодом переросла в неконтрольовану розправу над жителями міста і його околиць. За шість тижднів було винищено більше 300000 людей. Тобто вбивали одну людину кожні десять секунд.

Про неконтрольованість і звірячість японців в Нандзінгу свідчить хоча б те, як згодом вони намагались знищити сліди массових вбивств. Відомо, наприклад, що в перщі дні два офіцери змагались, хто швидше вб'є сотню людей. Однак сотню вони пропустили, тому продовжили рахунок до 150-ї жертви.

В лютому 1938 року розправи під тиском світової спільноти було припинено, проте війна тривала до 145 року, до капітуляції Японії, і унесла життя 20 мільонів китайців. Після війни більшість офіцерів, які брали участь в розправах в Нандзінгу, було засуджено. Шістьох страчено, інших довільно ув'язнено.

Про все це ми дізнались в Меморіалі Бійні в Нандзінгу. Меморіал складається з двох частин. Музей який докладно розповідає про бійню. Головними експонатами його є фото і тексти, факти і живі історії свідків подій. Виставлені також газети і листівки, японські ордени, шматки зброї. На докладний огляд музею - а він того вартий, адже розповідає реальну історію - потрібно дві години, протягом яких кров холоне. Окрім музею є також сам меморіал, досить великий комплекс ламаних ліній і статуй, усюди лине скорботна музика. Однак закінчується огляд оптимістично - стелою з написом "мир" і зеленим газончиком, на якому відвідувачі відходять від потрясінь і відпочивають від довгого ходіння.

Після меморіалу ми зайшли в Ашан на сусідній вулиці і накупили смачного на вечір. І відправились до конфуціанського храму Фуцзі. По дорозі до храму випадково зазирнули до музею небесного королівства Тайпінг, або просто палацу Тайпінг, де знайшли прекрасний класичний китайський сад, в якому провели більше години. Тут і кущі з квітами, і скелі, і мостики з павільонами. Є навіть водопад і качки-мандаринки. І на диво мало туристів. Гарне місце. Насправді там ще є музейна експозиція, але нас більше цікавив сад.

Сам храм Фуцзі нічим не цікавий, окрім саме того, що він заснований дуже давно. Ну ще непогані кам'яні картини з конфуціанськими сценами всередині. В іншому йти туди нема за чим. Поряд за додаткову плату є експозиція якихось скульптур з паперу, натягнутого на каркас з проволоки. Начебто, то лампи, які використовують в Нандзінгу під час якогось фестивалю. Написи були китайською, тому остаточно ми призначення цих витворів не зрозуміли. І кімната з ними явно не коштує двадцяти юанів. Та й храм теж. Але наш Важливий Папір допоміг пройти безкоштовно.

Окрім дивної виставки, храм Конфуція вразив і іншими способами витягування грошей з відвідувачів. Сфотографуватись з барабаном у дворі - один юань. Погрюкати в нього - три юані за три грюка. Он і прайс, а поряд каса. Такий самий прайс на колоколі навпроти. В храмі сидить дівчинка в народному вбранні з китайськими гуслями і працює музикальним автоматом. Поряд прайс мелодій. Не дивно - Конфуцій був мудрим старцем, китайську економіку він теж розробляв.

Навколо храму стандартні сувенірні лавки в стиі династії Мін і канали. Походили, поштовхались в натовпі, подивились на російські матрьошки і глиняні сервізи, та й пішли. Ще півгодини походили центром міста, задираючі голову на освітлених неоном височенних офісних монстрів. А потім пили пиво біля вокзалу на березі озера, дивились на тихе звідси неонове місто на іншому березі і просто насолоджувались теплим вечором. Було гарно і затишно. Думки бігали назад, в час, коли Китай був далеким і нереальним, а потім вертались і бігли в інший бік - як буде в Пекіні, і як зустіне нас Росія? Як буде вдома? Закінчувався сьомий місяць подорожі. Попереду ще довга дорога, і вже так хочеться додому… Перенестись би на пару днів, а потім назад! Проте замість чарівного вертольоту нас чекало сидяче місце в нічному потязі в Кайфенг.

Корисне

Транспорт. Квиток на швидкий потяг з Суджоу коштує 65 юанів за дві години. Тихохідні поїзди дешеві, проте йдуть п'ять-сім годин. Автобусний квиток коштує 70 юанів за дві з половиною години.

Міські автобуси коштують 2 юані. Метро - 2-4 юані, в залежності від відстані. Варто купити мапу Нандзінгу за 2 юані, в ній є всі автобусні маршрути.

Вхід. Безкоштовний був тільки меморіал бійні в Нандзінгу (проте брали гроші за зберігання сумок в музеї і за додаткову експозицію про війну на Філіпінах) і парк навколо озера. За все інше деруть на кожному кроці (від 10 юанів за прогулянку стіною до 70 юанів за гробниці Мін), проте Важливий Папір вкупі з посмішкою допомагали усюди.

Житло. Ми самі не жили, проте заходили в Sun Flower Hostel. Розташований він прямо біля храму Фуцзі, проте ціни більш-менш нормальні як для цього регіону, 40 юанів за ліжко. Там же можна взяти непогану мапу міста.

Їдло. Біля Меморіалу Бійні є величезний Ашан, а в мапі позначено ще два Карефори. LP рекомендує їсти біля храму Фуцзі, мовляв там найбільше їдла. Проте там дорого і туристично. Завітайте на вуличку одразу за палацом Тайпінг, там купа місцевих ресторанчиків і базарчик з нормальними цінами.

Після Шанхаю ми відправились до міста-саду Суджоу, де провели два дні серед каналів. А звідти крізь дощ доїхали до Нандзінгу, або Нанкіну в російській транскрипції. Місто це велике і старовинне. Проте зараз ми живемо на його далекій околиці, тому оцінити велич його і старовинність зможемо тільки завтра.

Суджоу

Місто Суджоу знамените передусім своїми садами, за що його і називають "місто-сад". Розташоване воно неподалік Шанхаю, на Великому Каналі. Їхали ми туди потягом-кулею, красивим білим і сучасним. Швидкість його сягає 200 кілометрів на годину. Вражає.

Місто-сад Суджою зустрічає промзоною, якимись розвалинами, будівельними смітниками, майданчиками та бетонними коробками. Не диво, адже тут зараз проживає близько шести мільонів китайців. Проте в центрі міста поряд з новими кварталими є квартали тихі і старі, де вздовж вулиць течуть канали, будинки білі і одноповерхові, а життя хоч на мить сповільнює ходу.

Головна цінність Суджоу - китайські класичні сади, занесені в ЮНЕСКО. Витонченне поєднання дерев, квітів, каменів, прудів і павільонів складаються в неповторну мелодію. Кожний сад є витвором мистецтва, де кожна травинка має значення, як і найменший мазок пензля на картині майстра. Єдине, що зараз заважає відвідинам садів - це китайці. Колись сади будувались для однієї людини, яка проводила час тут в тиші і усамітненні. Зараз же по саду чути мегафони туристичних груп, а галасливі туристи в однакових паперових кепі приїзджають з усіх околиць Китаю. Про медитацію вже не може бути й мови, а ходити по саду лише заради красивих фото мало задоволення. До речі про фото. Навіть якщо абстрагуватись від людей в кадрі, зробити гарний кадр дуже важко. Сад є настільки цілісною структурою, що вичепити його частину з цілого дуже важко. В невеликому саду я провів дві години, і тільки після цього зміг зробити знімки, які не захотілось одразу ж стерти.

В перший день ми встигли подивитись лише невеликий сад Пари неподалік і музей опери Кунцю. Потім гуляли вечірніми вулицями і пили пиво на мостику над каналом. Канали і мости ввечері підсвічуються білим, під деревами горять зелені ліхтарики, а на будинках - червоні. Проте через вечірню прохолоду ми перемістили нашу пиятку в готель.

Наступний день присвятили саду Левової Рощі, музею Суджоу, музею шовку і північній пагоді. Сад Левової Рощі є одним з найкрасивіших в Суджоу. Головною його особливості є скелі, схожі на шматки сиру. Скелі сплітаються в маленьку гору, утворюють лабіринт, в якому можна й заблукати на пів години. В одному з павільонів є вистава китайського новорічного малюнку і пупсів. Особливо раділи ми, коли побачили поряд з демонами таоїстського епосу малюнки піонерів з чайником і мегафоном.

Музей Суджоу варто відвідати вже через саму будівлю. Ультрасучасна, вона має пруд у дворі, а в вікнах росте бамбук. Сама колекція досить цікава, хоч по духу і повторює Шанхайський музей. Друга половина музею представляє собою класичне китайське подвір'я, в якому розміщені меблі, живопис і каліграфія.

На вулиці коло музею бігають тітоньки з рекламою круїзів човном і продають "п'ятдесят хвилин". На цьому їх знання англійської закінчується. Рікші в місті також кричать дивне "п'ять юанів". Можливо, універсальна плата за куди-завгодно. Проте при ціні автобуса в 1 юань їхніми послугами ми не цікавились.

Музей шовку розповідає, як не дивно, про історію шовку. Досить цікаво, хоч і не багато. При музеї є магазин шовкових виробів. Ще декілька дешевших магазинів можна знайти на сусідніх вулиць. Проте усюди ціни вищі, ніж в Таіланді.

Останнім пунктиком дня була північна пагода. На неї можна вилізти і з висоти семи рівнів подивитись на місто. Дивно, але краєвид вражає відсутністю себе як такого. Типово для китаю виглядає парк, за яким іде однакова стандартова забудова, поряд з якою знаходиться звалище. За всим цим апокаліптичну картину довершують новобудови і фабрики на обрії. Варто відвідати парк під пагодою. Він не входить в перелік екскурсійних об'єктів, тому туристичні групи його оминають. Звичайно, він не такий "крутий", як інші парки, проте в ньому є найголовне - тиша. Тут і хочеться сісти на скелі і дивитись вниз, де в пруді плавають карпи. А думки линуть за шорохом дерев…

Наступний день почався сірим гидким дощем. Але не зважаючи на нього, я таки взяв байк і скатався на міст Дорогоцінного Поясу. По паркам шпацирувати в таку погоду мало задоволення, а міст окрім всього об'єкт не туристичний. Розташований він на Великому Каналі, який теж хотілось подивитись.

Великий Канал є другим після Великої Стіни витвором неймовірних китайських народних зусиль. Перші сто кілометрів збудували незадовго до народження Христа. А добудували в сьомому столітті ціною неймовірних ударних п'яти років, з'єднавши ріки Янцзи і Хуанхе. Можна тільки здогадуватися, скільки життів було покладено на дно каналу. Потім його розширювали в тринадцятому столітті і укріплювали в двадцятому. Зараз він служить важливою транспортною артерією східного Китаю. Завантажені баржі одна за одною плавають там так само, як і фури на трасі. Бувають і поїзди барж. В одному я нарахував дванадцять штук плюс буксир, метрів триста, мабуть. Характерні зелені вказівники напрямків і відстаней ще більше додають схожості з трасою.

Міст Дорогоцінного Поясу знаходиться в південній частині міста, досить далеко від центру, хвилин сорок байком. До того ж заїзджати до нього треба з півдня, для чого треба зробити крюк. Побудований міст в сьомому столітті і вражає скоріше своєю недоречністю серед промзони на берегах каналу. Довжелезний, складений з каменю, з левами на вході і пагодою на виході. Так і хочеться, аби навкруги були нескінченні рисові поля і поодинокі пагоди… Але навколо сучасний сірий Китай. Від старовини лишились тільки бамбукові ручні крани, якими місцеві рибалки витягають свої неводи з каламутної води.

В Нандзінг ми вирішили їхати поїздом, проте на вокзалі виявилось, що квитків немає. Вихідні. Є квитки на поїзд через три години, проте це було б піздно, адже ще треба було доїхати до вписки. Прийшлося йти на автостанцію неподалік. І через півгодини ми вже їхали в Нандзінг.

Корисне

Транспорт. 26 юанів від Шанхаю швидким потягом, щопівгодини. Є й повільні потяги.

Вхід. Все платне, окрім музею опери і музею Суджоу. Важливий Папір допоміг усюди, окрім найкрутішого саду Скромного Чиновника.

Житло. Житло незвично дороге. А в потенційно дешеве китайське нас не пустили, скоріше за все, через відсутність ліцензії. Схід, еге ж. На заході на ліцензії плювали.

Ми жили в хостелі Ming Town за поки що нереальні для нас 35 юанів за ліжко в дорміторії. І це найдешевший хостел міста! Коли ми виїзжали, дівчата клеїли новий цінник - 40 юанів за ліжко.

Інше. Прокат байків в хостелі 10 юанів за чотири години. В сусідньому хостелі я брав байк за 2 юані на годину, трохи дешевше. Зазначений в LP прокат за 5 юанів в день зараз коштує 20 юанів.

Шанхай

В Шанхай приїхали пізно, поїзд виявився більше схильним стояти, ніж їхати. Одразу й поїхали на вписку. А поки варили обід з білоруською дівчиною Тетяною, почався сильний дощ. Так і не вистачило духу вийти на вулицю.

Наступний день ми присвятили шанхайському музею. Розташований він в самому центрі міста, посеред парку, оточеного височенними будівлями. Експозиція музею складається з декількох частин, розташованих на чотирьох поверхах досить великої будівлі. Кожна експозиція - порцеляни, бронзи, монет, печаток і інші - розвивається в часі і фактично являє собою розповідь про розвиток того чи іншого виду містецтва. Вельми раджу присвятити музею декілька годин часу. До всього вхід в музей безкоштовний.

Надвечір рушили в напрямку річки. По дорозі знайшовся квартал старого міста, метрів двісті на двісті. Вузькі вулички завішані білизною і заставлені велосипедами. В двориках живуть дідусі і бабусі, які гріють руки над вогнищем. А посеред всього цього вирує базар.

На базарі з нами стався цікавий випадок. Купивши два кіло яблук, ми подумали, що пакет якийсь залегкий і переважили його у сусідній лавці. Півтора кіло. Вернулись назад, показали, що в пакеті недобір і стали докладати яблук. Дядько ж забрав пакет і кинув гроші на прилавок, звідки вони полетіли на підлогу. Думаю, не очікував він, що білі містери плюнуть йому під ноги, обкладуть матом невідомою мовою, кинуть пару яблук об прилавок, а на прощання заберуть моральну компенсацію у вигляді яблука з собою. Цікаво, що вулиця не підтримала "свого", просто посміявшись над дійством.

Навколо цього місця ще два квартали вже знесені і оточені парканом. Ми зазирнули крізь ворота, подивились на розвалини, зітхнули, і рушили далі. А далі ми пройшли через черговий відбудований "старий" квартал в стилі династії Мінь. Цікаво, що Шанхай як такий розвивався в 1920-40-ві роки, тому епоха Мінь до нього значення не має. Але вже такий китайський звичай, ліпити напічкані сувенірамі будинки усюди.

Нарешті, Бунд. Набережна з колоніальною архітектурою. І будівництвом посеред дороги. А по набережній гуляє мільон китайців, фотографуючись на фоні височенних футуристичних башт Пудонгу, нового району на тому березі річки. Ще двадцять років тому там були рисові поля. А зараз це один з найпотужніших офісних центрів світу.

Гарний вид на оточуючий пейзаж і архітектуру відкривається з маленької площадки в барі, розташованому в старій сигнальній вежі на півдні Бунду. Схожа на маяк, вона добре помітна з набережної. Вхід безкоштовний, проте за вами буде ходити офіціант з меню, який просто не розуміє, що ця точка є гарним оглядовим майданчиком. І жодного китайця!

Після Бунду ми вийшли на East Nanjing Road, найбільшу бутікову вулицю Шанхая. Красиво - неон, вітрини, люди… Але вражаюче буде лише для тих, хто вперше в подібному мегаполісі. Жодного затишку. Прогулявшись до народної площі, ми сіли на метро і повернулись на вписку.

Наступний день ми присвятили Французькій Концессії. Це такий собі "європейський" район шанхая, забудований в тридцятих роках минулого століття приємними малими будиночками. В деяких з них жили видатні люди, і зараз там же знаходяться їх музейчики. Цікаво просто походити вуличками, позаглядати в тихі дворики. Можна відвідати також непоганий парк Фусінг (Fuxing). А от музей комуністичних постерів, куди ми спеціально йшли, виявився зачиненим через ремонт будівлі.

Є тут також дві російські церкви, побудовані біженцями від комуністичного режиму. Менша з них була збережена під час культурної революції завдяки портрету Мао, намальованому наглядачем на фасаді. Потім над церквою був проведений ритуал зняття освячення, і зараз в ній ресторан. Інша церква досить велика, зараз в ній якась галерея. Російське посольство намагається відвоювати церкву у муніципалітету, але поки що без результату.

В кінці дня ми зустрічались з Тетяною, нашою хазяйкою, і Юлею, її знайомою. Зустрічались біля храму Дзінган, на першому поверсі якого в китайському стилі побудовано бутіки і ресторани. Пішки пройшлись ще через один приємний район віл, повечеряли в корейській їдальні і повернулись додому.

Наступного дня ми вирішили їхати далі. Атмосфера Шанхаю важка і агресивна. Якщо навіть приїзджі європейці через деякий час відучуються посміхатись, що вже говорити про корінних мешканців? Місто навалюється, кудись поспішає, затискає. Навіть в Бангкоці нам було на порядок легше. Наступною нашою зупинкою, на якій ми збирались добряче розслабитись, було місто-сад Суджоу.

Після довгих доріг ми прибули в Шанхай. Місто зустріло неочікуваною прохолодою и затяжною зливою. Будемо чекати на сонце в музеях.

Довга дорога на Шанхай

День перший. Ченду відпускав повільно. Вставати не хотілось, їхати не хотілось… В ресторанчику готеля знайшлась пречудова книжка про зв'язок китайських символів і християнського Бога. Наприклад, ієрогліф "складність" складається з дерева і огорожі. Начебто складності почались у людини, коли вона преступила божий наказ, тобто огорожу, і нажерлась яблук з дерева. І все в такому ж дусі.

Нарешті випхались з готелю. Потрібний автобус не знайшовся, проте знайшовся інший, перехожі допомогли. Далі пересіли на інший автобус, який буєраками довіз до потрібної трасси. Двадцять хвилин обходили розв'язку і вибрались на трасу через дірку в паркані і кущі.

Перша машина - бусік - взяв нас майже на триста кілометрів. Один з водіїв вмів користуватись словником, тому перші дві години розмовляли на папірчику. Потім він сів за кермо, а ми ще годину відпочивали і намагались лишити в голові хоч частину нових слів-знаків.

Наступна машига - бензовоз - провезла нас не дуже далеко. А наступна - ще кілометрів двадцять, крізь найдовший тунель в Січуані, понад 5200 метрів. Декілька разів за цей час починався дощ, блискавки освітлювали небо, а навкруги знову піднялись невисокі мальовничі пагорби, а потім і гори.

Не зважаючи на наші заперечення, водій звіз нас з хайвею і вилізли ми на платіжному чекпоінті. Одразу нами зайнялась мила дівчина. Відвела нас в якусь кімнату, посадила на диван. Невдовзі з'явились ще дівчата в формі, які годували нас лапшою і сосисками та активно фотографували. З'явився також англомовний хлопець і якісь співробітники чекпоінта. А ще через годину приїхала поліція.

Поліцейські довго вивчали візу Лаоса, їх страшенно непокоїло те, що виїхали ми пізніше строка валідності візи, Але після хвилин десяти вони таки вирішили, що в Китаї віза Лаосу несуттєва, запхали нас в машину і повезли в готель. На 25 кілометрів назад, ч'орт пад'єрі! На щастя один з полісменів, молодий хлопець, знав англійську, тому ми могли базово спілкуватись.

В готелі вони відксерили наші паспорти, знову довго вивчали лаоські каплючки, заповняли якісь форми. Поки чекали ксерокси, швейцар підставив нам м'які стільці, так що були ми своєрідними VIP-персонами. За годину на нас прийшли подивитись дівчата з поліцейського відділку, ще якісь хлопці і персонал готелю. Цілий натовп! А галас який! Коли ж формальності закінчили - більше години це все тривало - поліцейські з нами сфотографувались і відправили в кімнату спати.

День другий. Ранком ми поснідали зі шведського столу в готелі, сфотографувались з персоналом готелю і рушили на автобан. Охорону автобану вдалось прорвати апелюючи до автобусу в потрібному напрямку. Там ми і зависли.

Нарешті зупинилась поліція і після деяких перемовин нас підібрала. Однак перед тунелем вони розвернулись і поїхали назад. Ми ж налякані вчорашніми подіями вилізли з машини. Один з поліцейських виліз з нами і прогулявся з нами автобаном, намагаючись щось нам розповісти. Аж ось знову приїхала машина з його напарником, вони вдруге посадили нас всередину і ми поїхали. Доїхали до толгейту черех кілометрів тридцять, де поліцейські безкоштовно вписали нас в автобус до міста Вансіань.

Там ми збирались поїхати далі по хайвею, але хайвей виявився ще в процесі побудови. Нам би і пересісти на човен по Янцзи, але я стормозив, намагаючись виїхати на дорогу далі, у Вухань. До того ж коли вже збирались йти з автостанції, намалювались ще двоє поліцейських, які після довгих роздумів пообіцяли забезпечити нас квитком до Вухані. Вони відвезли нас на іншу автостанцію, купили таки квиток і поїхали.

Квиток виявився не До Вухані, а до Лічуаня, міста через 140 кілометрів. Дорога ж до всього з приємної автостради перетворилась на розбиту гірську трасу, з чергами і нескінченними поворотами. Тут я й згадав про човни. Кажуть, наступного року Три Ущелини Янцзи затопить найбільша в світі дамба. Вода і зараз вже піднялась наполовину. До того ж з такою дорогою човен би був швидший. Але човни лишились позаду…

Треба віддати належне, але ця звичайна дорога покращила мені настрій краєвидами. Частина її проходить мальовничим каньоном, де невеликі скелі поросли густим зеленим лісом. Потім дорога піднімається вгору, а внизу лишаються малесенькі пагорби з будиночками. Нарешті на перевалі стоїть ціла армія карстових стовпчиків, а внизу вся долина блищить залитими водою рисовими полями.

В Лічуань ми приїхали вже в темряві. Готель знайшли прямо напроти автостанції, де шалено торгувались за непогану кімнату. А на вулиці знайшлись екстремально дешеві мандарини по 2 юані за кіло і вечірня аеробіка.

Весь третій день пройшов в прориванні крізь погану дорогу, дощ, грязюку і мою власну тупість. Чомусь саме на найскладнішому відрізку дороги я примудрився декілька разів зробити речі, які затримували наше і без того повільне пересування.

Один з водіїв виявився англомовним. Хотів взяти гроші, але і затак провіз кілометрів двадцять, висадив і повернув назад. Вже під кінець дня дощ став грозою, а дівчина зустрічної машини допомагала нам стопити. Під кінець вибачилась, що не може допомогти, видала нам парасолю і поїхала. Водій спального автобуса, який зупинився на перепочинок поряд, пообіцяв увезти у Вухань, але не повіз. Натомість нам видали плюшки, варені яйця, сто юанів і викликали поліцію для нашого негайного порятунку.

Поліція відвезла нас до відділку, де довго співставляла наші паспорти з книжечкою-методичкою про іноземні паспорти і візи. Потім вони привезли з сусіднього села вчительку англійської, приємну жінку, з якою вдалось навіть поговорити. І тільки через годину, о п'ятій вечора, нас таки випустили на трасу, де одразу застопився водій на Їчангу. Весь поліцейський відділок на чолі з дуже серйозним начальником вийшов нас провести.

Дорога виявилась тим ще угробищем. Іноді гарна, але по більшості й зовсім без покриття. Знав би - три рази подумав сюди їхати. Як будете там і будете мати гроші, то без роздумів їдьте річкою. Їхали ми двісті кілометрів п'ять годин. Та й з них останніх кілометрів автобаном. Вийшли на розв'язці двох автобанів майже об одинадцятій. Там і заночували в наметі в кущах. І всю ніч в двадцяти метрах від нас гули фури.

Знову ж таки гарна рекомендація. Там де сходяться автобани зазвичай величезні розв'язки, між дорогами купа місця з травою, кущами і деревами. В них можна непомітно спати, при цьому лишатись на теріторії автобану і не шукати дірки в його огорожі. І місцеві жителі випадково не знайдуть. Тільки бажано ставити намет в темноті, а збирати раннім ранком.

День четвертий. Прокинулись о шостій, швидко зібрались і одразу ж застопили фуру. Але всього лиш на тридцять кілометрів.

Наступну машину чекали довго і під дощем. Поряд була сервісна зона і заправка, звідки приходив гнусний китаєць з кульком і намагався нас кудись відвести. Коли ж він прийшов з підкріпленням, ми піддались на його зазивання, але так і не зрозуміли, чого він хотів. Водії фур на заправці одразу махали руками, дощ все не закінчувався, ситуація була майже безнадійною. Проте нам таки застопилась крута машина до Вухані. Сидіння були зі світлої шкіри і нам було соромно сидіти на них в наших брудних і мокрих від дощу штанях.

Розв'язка обвідної коло Вухані була на вигляд ще більш безнадійною - сервісної зони з повільними машинами немає, швидкі фури, водії майже не помічають. Нам треба було проїхати два повороти і звернути на третьому, що могло означати три машини і купу часу. Проте ось тут щастя нарешті нам посміхнулось. Зупинився мікроавтобус, який йшов майже до Нанджінгу, звідки до Шанхаю лишається всього триста кілометрів.

Коли відкрили двері, мені назустріч випорхнули дві повітряні кульки, а хлопець спитав англійською куди нам треба. Щастя! Вони їздили цілою родиною святкувати весілля англомовного хлопця до батьків дружини, а зараз вертаються назад. Всього п'ять дорослих і шестирична дівчинка. Говорили про те і інше, разом обідали, а під кінець розважали дівчинку, граючись з нею її ведмедиком. Виявили китайський варіант нашої гри в камінь-ножиці-папір. Приказка в них зовсім інша, але після неї так само кидають ті самі жести пальцями.

Вони вмовили нас їхати через Нанджінг, а не звернути прямо на Шанхай, мовляв, так буде більше машин. Потім закинули на залізничну станцію, купили квиток до Шанхаю, а на прощання не зважаючи на всі наші заперечення видали кульок з їдлом з машини. Тепер в нас є чотири пакети швидкорозчинної лапші чотири пачки печива і п'ять маленьких пляшок води.

Боже, бережи цих людей. Пам'ятаючи таке відношення, ми самі маємо робити так для всіх наших гостей, які пройшли довгу дорогу від свого дому до нашого. Накормити їх обідом, підвезти, допомогти порадою коштує нам дуже мало. Я вірю, що добро передається по колу. Приймати його в дорозі і потім передавати іншим подорожуючим. Робити одним людям і брати від інших. І так буде воно множитись у світі.

З квитками і пакетом вермишелі ми сиділи на вокзалі. Поряд люди поспішали на поїзди. В іншому кінці залу кожну хвилину щось казав матюгальник. Поряд сиділа тітонька, харкала, плювала на підлогу і лузгала цукерки, кидаючи сміття на підлогу. В підлітка з мобільника грала російська попса. Дві з половиною тисячі кілометрів шляху майже позаду. А завтра вранці нас чекав Шанхай.

Чекання
Гоа, Індія

Ми ще в Ченду. Вчора миспостерігали, мабуть, за самими милими тваринками в світі, гіганськими пандами. Тинятись по місту не цікаво, воно суцільно бетонне з вкрапленнями відтворених "старих" кварталів і храмів. Сьогодні з полишили вписку аби цілий день провалятися в хостелі і відпочити від переміщень і розмовин - вельми маю сказати цікавих! - до третьої ранку.

Завтра таки плануємо висунутись в керунку Шанхаю, три або чотири дні траси, дві з половиною тисячі кілометрів автобанів. Ви мабуть помітили, що з трошки опдзабив викладати новини. Обіцяю виправитись до наступних вихідних.

До речі, сьогодні в нас черговий ювілей. Двісті днів подорожі. Щасти нам!

Ми проїхали найкрасивішою дорогою в житті. За три дні ми декілька разів виїзджали на засніжені перевали, а потім спускались вниз до весняної зелені. Пейзаж змінювався буквально щогодини.

Вчора ми ночували в Літангу на висоті більше 4000 метрів. Містечко знаходиться в чаші, яку утворюють невисокі пагорби на пласкогір'ї. Живуть тут переважно тибетці. Іноземців немає, тому постійно бачиш повернуті в свою сторону усміхнені і здивовані обличчя. А замість китайського "Ні Хао!" вигукують "Таші Деле!".

Сьогодні ми спустились з Тибетського Плато і зупинились в місті Кандінг. Через ремонт дороги їхали весь день і приїхали вже в темряві. Неподалік міста височіє семикілометрова вершина, а чотири вулиці затиснуті у вузькому каньоні.

Завтра плауємо прогулянку містом, а після обіду рушимо далі на схід в напрямку Ченду.

Нагодований Будда
Бхактапур, Непал

В Шангрілі осіння погода. Дерева голі, хмари вкривають небо, накрапає дощик, дме вітер. Висота дається взнаки - повітря сухе і прохолодне, а на пагорбах навколо біліють лишки зимового снігу.

Завтра вирушаємо далі на північ до Ченду. Дороги попереду гірські і повільні, але надзвичайно красиві.

Ущелина Стрибаючого Тигра

Ущелина Стрибаючого Тигра вважається найглибшим каньоном Китаю і одним з найглибших в світі. Правда, китайці рахували глибину каньону від найвищих вершин над ним. Тим не менш трек по каньону красивий, хоч і не вражаючий після Непалу.

Ми приїхали в Чоутоу з Ліджангу автобусом, кинули великий рюкзак в кафе у Марго і о шостій почали підйом. До Naxi Family Guest House півтори години ходу, але ми вибрали не ту стежину. Повертати треба після школи. А якраз перед нею на заборі намальовано величезні стрілки, тому багато людей - і ми теж - повертають одразу наверх. "Правильна тропа" широченна, поступово набирає вгору до Naxi Family Guest House. Верхня тропа одразу стрімко злітає до неба, відкриваючи неймовірні краєвиди на Янцзи і її приток на початку каньону. В селищі треба перепитати дорогу, якою буде вузенька траверсна стежка, яка теж приведе до Naxi Family Guest House. Інших стежок навколо безліч, тому самостійно знайти потрібну не вийде. Таким чином верхня дорога приємніша і красивіша, проте займає дві з гаком години і потребує уточнення курсу посередині. В Naxi Family Guest House ми прийшли разом з темрявою.

Зважаючи на хмари і майже постійний дощ, ми весь наступний день провалялись в ліжку, або теревеняли з іншими туристами, які чекали сонця. Дядечко-англієць з Бірми, пара з Португалії і пара з Канади. Вилізли лише під вечір, коли дощ зупинився, а в хмарах з'явились голубі дірки.

Наступний день знову приніс дощ, але о дванадцятій перестав, і ми таки рушили далі. На середині шляху він таки спробував нас намочити, але ми сховались під дощовиками. Хмари тримались високо, тому ущелину було добре видно. Не бачили лише самісінькі верхівкі скель над головою. Перед зльотом на саму верхню точку, який називають 24-28-30 поворотів, тітонька пропонує снікерси і ганджу, аби злетіти ще вище. Ввічливо відмовились.

Після деяких вагань заночували в Five Fingers Mountain Guest House. Спочатку, правда, там навіть хазяїв не було, проте коли ми прийшли самозаселятись, вони магічно з'явились.

На ранок погода була пречудова. Світило сонечко, легкі хмаринки іноді торкались сніжних вершин, дмухав весняний вітерець. Дядечко-англієць з Бірми прийшов до нашого гестхауса від шуму будівництва в Halfway Guest House, і ми разом снідали смачною бабою з медом, тобто млинцем.

Після сніданку ми прогулялись годинку далі, зазирнули в кінець ущелини, а потім по залитій сонцем стежині повернулись в Naxi Family Guest House. Навкруги неймовірні краєвиди, а назустріч натовпом валили туристи, що повилізали з Ліджангу на гарну погоду.

Наступного ранку небо знову насупилось і посіріло. На зворотньому шляху ми зупинились у Марго, яка дивилась Фантом Опери. Замовили чаю і лишились разом з чудовою музикою аж на дві години. А потім з пречудовим настроєм вийшли на трасу і піймали машину до Шангріли.

Корисне

Транспорт. Від Ліджангу можна їхати до Чаутоу прямим автобусом, але він ходить всього двічі на день. Можна скористатись також одним з автобусів на Шангрілу, які щопівгодини йдуть з південної автостанції. Їхати 2-2.5 години за 23-35 юанів.

Вхід. 50 юанів, 25 з ISIC., перевірили, шо зроблені на Као Сан на наступний рік айсіки таки працюють. В темряві можна проходити без квитка.

Житло. Гестхауси в ущелині зустрічаються що одну-дві години. Дуже сподобався Naxi Family Guest House, де дабл без душу сторгували за 30 юанів. Тепла атмосфера, непогана кухня, вражаючий краєвид, безплатний Інтернет. Провели там три ночі, за що були на прощання нагороджені мантою.

В Tea Horse Guest House гарний краєвид і кухня. Half Way, як на мене, занадто популярний, до того ж у них будівництво з усіма витікаючими шумом і пилом. І навіть туалет з найкращим в Юннані краєвидом не виправляє справи. Five Finger Mountain майже сімейний, затишний, тільки з гарячим душем важко, кожний раз треба просити.

Їдло. Кафе Марго цінне скоріше самою Марго, ніж іжею. Вона вилає мапи, дає інформації і іноді показує кіно.

Погода вчора була пречудова, і ми весь день милувались неймовірними краєвидами ущелини. Сьогодні ми вирушаємо в Шангрілу, а завтра незвіданими трасами далі на північ.

Українці в Китаї

Крокуючи ущелиною Стрибаючого Тигра, натрапили на невеличке поселення українських козаків. Коли москалі остаточно валяли Січ, одна з груп біженців потрапила до Туреччини, звідти бігла до Ірану і, приєднавшись до одного з караванів, шовковим шляхом добралась до Китаю. Осіли вони в ущелині, аби місцеві не чіпали. Зараз їх селище знаходиться в стороні від головної дороги, куди ніхто з туристів не заходить, а ми потрапили туди абсолютно випадково.

Нажаль, за двісті років українську мову нащадки козаків забули, хіба що деякі дідусі її трошки пам'ятають. І очі теж стали розкосі. Проте уклад життя зберігають. Вирощують картоплю і буряки, з яких варять справжній борщ. Як і в інших українських селах, по вулицям бігають курі і порося на милицях. Чоловіки носять оселедці, шаровари і вишиванки, а дівчата - довгі різнокольорові спідниці. Люльки теж у великій шані. Тільки волів їм тут не вистачає. Вдень всі пораються на городі, а ввечері дивляться по телевізору новини з Рідної Неньки і п'ють горілку. По святах на шибеницях розвішують солом'яних москалів, яких ввечері з піснями і плясками спалюють.

Хати ліплять з каменю, бо його тут багато, а дах, як і в давнину, з соломи. Розписують хати дивними мотивами, українськими візерунками в китайському стилі. Під кожним дахом ховають невеличку гармату, бо ж ніхто не знає, чим скінчиться протистояння китайців і москалів на Дальньому Сході. Є в селищі і маленька церква, чи не єдиний на весь китай острівець слов'янської духовності і релігійності. Ікону вознесіння Христова, кажуть, привезли ще з України.

Колишні козаки зустріли нас дуже тепло, пригостили салом з часником і варениками. Вареники, правда більше були схожі на китайські пельмені. Від горілки ж відмовились, бо на трекінгу. Ми б просиділи там цілий день, але треба було рушати далі, аби до темряви бути в кінці каньону. Довго бажали всього найкращого і нарешті таки рушили далі.