Літнє
Пай, Таіланд

Байкал

"Купатись в Байкалі можна за будь-якої пори року.
Для цього лише потрібні дві речі: баня і горілка."
Народна іркутська мудрість

"Вісімдесят кілометрів по шпалах - це вам не омуля жерти!"
Народна мудрість КБЗ

День перший (км 155-152)

З Улан-Уде, як завжди зі вписки, на трасу виперлись аж пів на першу. Довго чекали машину на холодному вітрові, аж поки нас не підібрали буряти до посту ГАЇ. Виявилось, що ми виїхали фактично на об'їздну, до якої перед постом вливався потужний потік машин з міста. За постом досить швидко застопили джип до Іркутська. Водій Олексій виявився вельми цікавою людиною - він обожнював машини і організовував раллі навколо Іркутська.

Їхали ми швидко і вже згодом побачили води Байкала. Уявіть - я п'ять років мріяв його побачити і ось нарешті я сюди доїхав. З іншого боку, але ж яка різниця! Дорога йшла невеликими пагорбами, крізь ліси, періодично виходячи до берега. А зліва піднімались скелясті і неочікувано для такої висоти засніжені гірські вершини. "А в Іркутську два дні тому випало двадцять сантиметрів снігу" - зауважив водій і почав розповідати про особливості холодної зими в Сибіру.

Вийшли ми біля залізничної станції Култук, де траса відходить від залізниці і йде на перевал, і починається кругобайкальська залізниця. Колись залізниця йшла з Іркутська вздовж Ангари і потім берегом Байкалу. Пізніше побудували зрізку, яка скоротила шлях на 80 кілометрів. Шматок залізниці на березі Ангари розібрали, а Байкальський шматок лишили, аби возити людей і різні речі між прибережними селищами. Дорога ця дуже красива, тому влітку нею ходить і їздить багато російських і іноземних туристів.

В селищі ми купили свіжого копченого омуля - питайте в магазині і вам вкажуть двір, де риба найсмачніша - і рушили вздовж колії. Проте час був вже вечірній, тому після трьох кілометрів крокування нам набридло. Намет ми ставили милуючись відблисками сідаючого сонця на сніжних вершинах. Їдло готували біля вогнища в довгих сутінках. А під високим берегом хлюпали хвилі омріяного Байкалу.

День другий (км 152-140)

Це був день сну. Сну під шум дощу по тенту. Остаточно прокинулись о дванадцятій. Довго думали, чи йти далі. Потім я сходив на найближчу станцію, де мені накрапали півлітра палива і продали трьох копчених омулів. Тут і погода трошки розпогодилась. Тож вирішили трошки пройтись.

Як на біду, погода вилилась дощем за півгодини після виходу. Трошки перечекавши дощ на станції на 147 кілометрі, рушили далі. На тій станції був зачинений музей Реріха, і ми помацавши замок на воротах, вирішили, що він ще не відкритий. Потім нам пояснили, що треба було заходити десь крізь бокові двері, де є дзвінок. Але було вже запізно. То ж х то буде там, завітайте в музей, експозиція, кажуть, непогана.

Йти коло Байкалу гарно і в дощ. Зліва піднімаються порослі березами і квітами круті схили, які іноді раптово обриваються вниз скелями. Попереду лежить колія, яка постійно звивається, прорізає схили тунелями або перелітає ріки мостами. Справа наскільки хватає очей відблискують металом холодні і прозорі мов сльоза води великого Байкалу, лагідно оплескуючи хвилями прибережне каміння. А на тому березі височіють суворі по-північному засніжені вершини, які стають все менше і зливаються з водою.

Так крізь іноді накрапаючий дощ ми й шли потихеньку вперед. Після восьмої почали шукати місце для ночівлі, але ідеальних все не було. Нарешті, після чергового тунелю ми вийшли на непогану галявину. Час був вже пізній, півдесятої. Час тут дивний, адже сонце ще не сіло і сутінки переходять в ніч аж о дванадцятій ночі.

Швиденько наварили картопляного пюре, яке гарне було з копченою рибою і вареними яйцями. Ну а після вечері швиденько спати, бо дме вітер і дивитись в темряві не було на що.

День третій (км 140-109)

Зранку по намету знов барабанив дощ. То ж і спали, аж поки барабанщик геть не втомився і не полетів геть. Поки очі сковував сон, залізницею декілька разів щось прогуркотіло, один раз навіть в потрібному напрямку. Зрозумівши, що ми втрачаємо всі оказії, таки прокинулись остаточно. Збирались під сильні пориви вітру, проте все одно нікуди не поспішаючи.

Погода сьогодні ставала все кращою. Вранішні хмари потихеньку розносило, сонечко все частіше освітлювало нас і краєвиди. Руки так і тягнулись до фотоапарата.

На одній зі станцій виявилось, що сьогоднішній потяг прийде за годину. Вирішили пообідати і проїхатись кілометрів десять. А тут об'явився п'яний дядько і запропонував парного молока. Захотів аж 50 рублів за літру! Туристичний регіон, що поробиш. Сторгувались на 30 і згодом запивали хліб неймовірно смачним молоком, гріючи обличчя на сонечку і дивлячись на води Байкала і далекі сніжні гори. Казка!

Аж ось і поїзд. В народі його ще кличуть лагідно "мотаня". Чотири вагони і локомотив. На платформі чекали його дві бабусі і тітка з бородою. Всі розмовляли матом і чекали передачі. Начальник локомотиву уперся - сто рублів з носа, хоч за десять кілометрів, хоч за всі вісімдесять. Ну й фіг, зайшли до пасажирського вагону і сторгувались с провідницею за 10 з носа. Але їхати у вагоні нецікаво. Звичайний плацкарт з брудними вікнами, звичайними запахами і матом з сусіднього купе. Тому на станції Марітуй ми з легкістю полишили вагон.

На станції нам запропонувала житло товста тітка. За хвилину до неї підійшов якийсь дядько з півлітрою чистого спирту. Поки вони обговорювали майбутнє пияцтво, ми швиденько рушили далі.

Десять кілометрів пройшли досить швидко. Сонечко вже смалило добряче. В одному ми навіть спустились до води, і я омився цілющою байкальською водою. Сказати, що вона холодна значить не сказати ніц. Вона крижана! Навіть на Айс Лейк біля Манангу в Непалі на висоті 4100 метрів вода, здається, була теплішою!

Так ми досить швидко дійшли майже до мису Половинного, де знаходиться однойменна станція і селище. Аж раптом позаду почули гуркіт і з-за повороту вилетіла маленька дрезина. Дядько в спецовці і ушанці підібрав нас на два кілометри, проте карусель була ще тією. Чудо технології! Уявіть собі чотиримісну табуретку на колесах, до якої прикріплено фару, двигун і ручку керування. Оця пекельна штука і є дрезиною. Селище промайнуло миттєво, ледь ми побачили паровоза біля станції і ставок з човнами. Потім ми з металічним лязганням влетіли в тунель і почали набирати швидкість. Два туриста з ліхтарями сховались в спеціальну нішу від нашої фари, дрезина виїхала з тунеля, дядько загальмував, і ми буквально випали з неї на землю.

За тунелем виявилось декілька гарних галявин, то ж оскільки була вже восьма вечора, ми там і зупинились. А я вернувся крізь тунель пофотографувати і перепитати риби. Риби не знайшлося, проте знайшлися двоє туристів. Це були хлопці з Челябинська, які приїхали до Слюдянки машиною, доїхали до 90-го кілометра на поїзді - інша бригада виявилась більш адекватною - і зараз йдуть назад. Трошки побазікавши, довгим тунелем я повернувся назад варити вечерю. А закінчився вечір біля вогнища, під зорями, з легким плескотом хвиль Великого Озера.

День четвертий (км 109-77)

Ранком мою медитацію на Байкал порушили голоси. Це були пакетні туристи. Побачивши намет, деякі почали згадувати, як і вони хочуть отак відпочити. Дивні люди! Поголосивши, потинявшись берегом, пофотографувавши всі кущі і Байккал з собою, вони всі зникли. Ми ж зібрали рюкзаки і рушили далі. Аж раптом -ми ще не встигли вийти на колію - з тунелю виїхав справжній паровоз, голосно гукаючи на всі лади і випускаючи купу пари. За ним тягнулися вагони, з яких виглядали нещодавні туристи. Оце так екскурсія!

Рухались швидко, адже за сьогодні мали пройти за тридцять кілометрів. Лиш іноді зупинялись на фотосесію. В усіх будинках питали копченого омуля, проте його ніде не було. Готують його тут для туристів, а їх потяг буде аж за три години, то і рибу ще не ставили. Отаке розчарування…

Сьогодні вихідні і на дорозі багато людей які з рюкзаками йдуть нам на зустріч. Зустріли ми знову туристичний паровоз, який після обіду вертався додому. З віконець виглядали сумні обличчя його пакетних пасажирів. Ні, ми краще пішки і з рюкзаком, ніж пакетно і з отакою пикою.

Після дев'яностого кілометра пейзаж стає одноманітним. Іноді стирчать голі пальці скель, проте дивитись хочеться лише під ноги - аби не гепнутись - і на гори на протилежному березі. За мисом Товстий стає видно Листвянку, проте там лише одноманітні лісисті пагорби.

Ночівлю почали шукати за вісьмидесятим кілометром, а знайшли аж за сімдесят сьомим. Намет ставили під вечірні рожеві відблиски далеких снігів. Розпалили гаряче багаття і довго дивились в гру гарячих відтінків на вугіллі - хто знає, може це останне багаття в цій подорожі. Половинка місяця висвічувала доріжку на воді, вода тихо плескалась серед каміння, і переривати цю чудову ніч сном так не хотілось…

День п'ятий (км 77-72)

Ранком встали рано і, дозволивши собі недовге останнє споглядання Байкалу, швиденько почухали в Порт Байкал. Коли ми прийшли на пристань, паром вже стояв і мав відходити на Листв'янку за півгодини. Ми навіть встигли під керівництвом тітоньки екскурсовода подивитись музей в блискучій новенькій станції Порта Байкал. Музей виявився маленьким, проте досить насиченим, тим паче, що екскурсійні пояснення були ще цікавішими.

В Листв'янку ми фактично не потрапили, бо паром пристає біля музею Байкалу, куди ми одразу і пішли. Експозиція музею складається з трьох частин. На третьому поверсі знаходиться невелика байкальська експозиція з фауною, геологією, екологією, кліматом і таким іншим. Величина експозиції компенсується розповідями екскурсоводів. Нам екскурсію вела Галкіна Валентина Иванівна, рекомендую. На першому поверсі жива експозиція з риб озера і двох свмішних товстелезних байкальських тюленів - нерп. Екскурсія проходить і тут, хоча на гру нерп і без всякої екскурсії дивитись можна годинами. А в підвалі захований віртуальний батискаф, проте він якраз взагалі не цікавий. За музеєм є екологічний дендропарк з дерев'яними помостами замість доріжок, щоб не витоптали траву.

В Листв'янку вирішили не їхати, пройшлися трошки по трасі і натрапили на базар, де накупили риби і хліба на обід та одразу ж стоптали все на галявині за базарчиком. В магазинчику купили кефіру і печіва, які затоптали на березі Ангари. На цьому листв'янська місія закінчилась і ми поїхали автостопом в Тальці.

Тальці це етнографічний музей під відкритим небом в мальовничому лісі на березі річки Ангари. Складається він з числених відтворених разом з інтер'єрами хат. Є також дві церкви, форт, млини і бурятський улус. Нажаль, робітники музею сильно не перепрацьовують, тому багато експозицій в хатах виявились зачиненими. Проте ми знайшли майстра по бересті, з яким досить довго обговорювали сучасне становище народних майстрів.

Заночували поряд на косі річки Тальцинки в березовому лісі, серед пагорбів на берегах великої ріки Ангари.

Корисне


Транспорт. Кругобайкалкою ходять різні потяги. Між станціями зупинятись їм заборонено, тому ловити їх треба по станціях.

Поїзд "Мотаня" виходить зі Слюдянки о другій дня в понеділок, вівторок, четвер, п'ятницю і неділю. З Порта Байкал вертається іде рано ранком на наступний день. В вагоні можна домовитись за ціну квитка, але їхати нецікаво. На передній площадці локомотива - 100 рублів з носа, та й залежить від бригади. Вагон-теплушка зачинений, хоча ми бачили і відчинений.

В середу і суботу є туристичний потяг з Іркутська в Порт Байкал, який виходить з Іркутська об 11 ранку, а вертається наступного дня.

Періодично курсує туристичний потяг, з паровозом і ретро-вагонами. Звідки береться і де розклад поки що невідомо. В один день іде в П. Байкал і назад.

Бачено було також щось на кшалт трамвая, проте походження його також невідомі. Іноді проходять тепловози, ремонтні вагони і дрезини. Реально зустріти навіть маленький товарняк.

Вхід. Вхід в Тальці для іноземців 100 рублів, для росіян 70. З Дорожньою Грамотою можна йти одразу до охоронця, який пускає по ній безкоштовно.

Житло. Майже на кожен кілометр є гарне місце для ночівлі. Не завжди є дрова і іноді важко спуститись до озера. Гарний пляж є за Половинним тунелем в напрямку П. Байкал. Як є час та натхнення, ще далі на 105 км є відмінне місце на мисі.

Їдло. Їдла на маршруті фактично немає. Можливо дістати тільки копчену або сиру рибу, та й ту коптять спеціально для пасажирів туристичного потягу. Зустрічається також молоко.

Інше. Візьміть ліхтар - без нього в деяких довгих і кривих тунелях зовсім темно і боязно.

Хабаровськ зустрів нас пронизливим вітром і холодним дощем, але теплою впискою і гарячим чаєм. Сьогодні дощ і хмари зникли, проте вітер ще свистить за вікнами. Амур широкий і неспішний, з високого берега відкривається чудовий краєвид. З вулиць визирають куполи церков, а в магазинах продається хліб "Дарницький".

Дорога на Хабаровськ

Ранком йшов дощ, сірий і хмурий. Зібрали речі і якраз встигли на автобус з міста. Їхали годину і вийшли, як тільки автоюус звернув в чигирі.

Перша машина підвезла нас трошки. А от друга вивезла за Усурійськ. Водій виявився українцем з Донетчини, батьки якого виїхали на Сахалін, а потім він сам переїхав в Приморський краї, де живе в селі, вирощує всяку всячину і возмть своєю вантажівкою різне продавати. Крутиться, одним словом. Був він і в Києві, дуже йому сподобалось.

Висадив він нас на повороті, за який їхало не так багато машин. А поки ми чекали, звідкілясь принесло хмару з блискавками і почалась гроза. Від зливи і вітру ми сховались під плівками і парасолькою в куцій березовій лісополосі. На наше щастя дощ скоро перестав, і ми повернулись на трасу.

В наступній машині нас віз пекельний комуніст-імперіаліст. Він доводив нам необхідність приєднання України до Росії, ледь погодився, що украхнці все ж таки окремий народ, згадував про порядок при радянській владі. Слухати все це було цікаво, адже злості в дядька не було, а думки були послідовні.

Висадили нас на 250-му кілометрі траси "Усурі", за 500 з гаком до Хабаровська. Зважаючи на час, дістатись до кінця сьогодні ми не збирались і вже хотіли сісти перекусити, але вирішили почекати машини, які бачили на горизонті. Одна з них зупинилась і довезла нас до Хабаровська. Буває ж!

Льотчик Олексій, який їхав у відпустку до родини, бачив нас на трасі вже вдруге. "Значить так судилось" сказав він, натискаючи газ. Виявився він цікавим, розповідав багато історій, багато ми розпитували про життя в повітрі. Розказав він і про зливу - нам повезло, бо в Усурійську дощ стояв стіно, навіть рух по трасі на півгодини зупинився. І не помітили, як пролетіли сім годин і в світі фар з'явилася стелла "Хабаровськ". Час був вже нічний, півдругої. Тому ми вийшли за стеллою і відправились спати в лісополосу.

Наступного дня о сьомій ранку ми вийшли з рюкзаками з лісополосі і опинились серед людей, які йшли на автобусну зупинку. Міську зупинку. Тобто ночували ми фактично вже в місті. Трьома автобусами ми перетнули все місто з півдня на північ. На наше щастя, дівчина Тетяна, яка нас вписувала, о дев'ятій була ще вдома і радо нас зустріла.

Россія, Дальній Схід, Владівосток. Навколо рідні літери, майже рідна мова. В магазині російський сир, селянський густий кефір, випічка і - ба! - пиво Оболонь. На вечерю вареники зі сметаною, а в морозильнику чекає на чорний хліб справжнє сало. Тільки зараз розумієш, як скучив за цими смаками, яких не відчував сім місяців. Ми ще не вдома, проте близько, як ніколи.

Діти Мянми
Кало, М'янма

Вісімсот кілометрів. Тринадцять годин. Дев'ять машин. Харбін.

Місто, як то кажуть, пахне російським духом. Іноді й душком. Найдорожчий готель під вокзалом повен москалів. Частина китайців знає російську. Житлові будинки схожі на наші хрущовки, навіть під'їзди так само обмальовані. Але квартири досить просторі. Вперше в Китаї зустріли контролерів в автобусі, навіть трошки поскандалили. Проте люди навкруги дуже приємні, всяко допамагали нам знайти потрібну адресу, доїхати, подзвонити. Одним словом, Россія вже близько, проте ми все ще в Китаї.

Дорога до Харбіну

Від Джиншанлінгу до траси нас підібрав маленька і старенька вантажівка. А вже на трасі нас підібрав пустий автобус, який прямував в Ченде.

Вилазити в Ченде треба тоді коли траса перетинає ріку і проходить під розв'язкою на іншій стороні - зверху по розв'язці іде дорога в Харбін. Туди ж ідуть з центру автобуси 117 і 118. Проте ми заїхали в місто, де поїли і перевірили розклад потягів. Потяг в потрібному нам напрямку відправлявся тільки вранці, тому автостоп був єдиною можливістю доїхати швидше.

Спочатку нам траплялись лише таксисти, проте нарешті ми поїхали кілометрів на 80. Водій згодом підібрав свою дружину, яка пригощала нас чіпсами. Висадили нас біля в'їзду в місто - на щастя траса в нього не заходила. Наступна машина пповезла нас ще кілометрів 80. Судячи з усього, водії тільки забрали машину з салону, тому їхали повільно і невпевнено. Проте вони в везли нас на автобан, де і лишили біля сходу в своє місто в ночі.

В темряві місто світило вогнями і гуло, з труб заводів піднімався дим, на якому відблискували прожектори. На трасі ж було темно, а машини все ніяк не зупинялися. Помахавши з годину катафотами, ми поставили намет в рощиці під автобаном. Нам ще з нею повезло - зазвичай автобан відгороджено від рощиць парканом, проте тут паркан присипали землею і його можна було переступити. Автобан був ще новенький, рік як відкрили, тому рощиці ще куці, а замість трави - пилюка.

Наступного дня бригада, яка привезла саджанці, дуже здивувалась, коли о шостій ранку з рощі вилізли ми з рюкзаками і пішли стопити. Перша машина - водій повільної вантажівки на 80 кілометрів. За ним - пустий автобус, водії якого видали нам води. Вода наша закінчилась ранком, тому раді ми були страшенно.

К цьому часу пейзаж сильно змінився. Якщо зранку гори ще нагадували Крим, то зараз в пейзажі з'явилась суворість недалекої Гобі. Рівний сірий степ, розчерчений городами, уходив до обрію, де піднімались невичокі, сурові скелясті гори. Городи, до речі, тут ще й досі пашуть на ослах і волах. Села стали зовсім рідкими, а ліси змінились лісополосами.

Наступна машина була укомплектована англомовним водієм який віз жінку в аеропорт. Він радо вискочив з машини зі словами "Привіт! Вам куди?", закинув рюкзаки в багажник і помчав зі швидкістю 150 кілометрів на годину. Нажаль, за 200 кілометрів водію треба було звертати, а ми не хотіли робити крюка в сотню-другу кілометрів.

Наступна машина - досить далека фура. Вона стала сама, ми ж ледь встигли до неї добігти і вмовити нас забрати. Цікаво, що на дверцятах багатьох фур наклеєні трансформери. Водії пригощали хлібом і сосиками, які ми уплітали за дві щоки. Єдиний недолік автобану - неможливість нормально пожерти. Навіть води ніде набрати. Виходячи на автобан, пам'ятайте про це і робіть відповідні запаси провізії. Так склалось, що на обід ми не потрапили, тому до вечора зголодніли як вовки, навіть не дивлячись на хліб з сосискою.

Пейзаж знову змінився. На зміну степам прийшли пласкі рівнини, так схожі на українську середню полосу. Тополі і осини складають тут більшість дерев. Екзотика скінчилась.

Від толгейту, за яким фура мала звертати, до недалекого Чангчуна нас везли якісь китайські братки. На об'їздній ми застрягли досить надовго, але на щастя до великої розвилки на Дзілін ми мащину піймали, а там одразу застопилась машина на половину відстані до Харбіна. Наступний, вже осьанній на сьогодні водій маленької вантажівки висадив нас біля зовнішнього кінця Харбіна, взяв якогось дядечку, який визвався показати йоиу дорогу і поїхав.

Помикавшись по величезній заправці і стоянці фур, вже в темряві ми спробували стопити, але безрезультатно. Міські автобуси сюди не їздили, тому втомлені, злі і голодні, ми відправились в місто пішки. На щастя, за півгодини ми натрапили на зупинку автобусу 343, який іде на вокзал. В ньому ми побачили перших в Китаї контролерів, з якими влаштували маленький шкандаль. Виявилось, що це єдиний в місті автобус, який коштує два юані. Ми ж поклали по одному, але не прокатило. Тут же ми зустріли п'яного китайця. Він на біду володів англійською і півгодини нав'язувався в друзі, ледь відчепилися.

Біля вокзалу зайшли в готель показати адресу вписки і спитати, як туди дістатись. Отель виявився чотиризірковим, найдорожчим в місті і повним росіян. Допоміг мені якийсь китаєць. "Это близко, туда и направо, пешком можно дойти" - з легким акцентом повідомив він. Розпитуючи по ходу дорогу, ми за двадцять хвилин знайшли потрібний будинок. Якийсь хлопець навіть знайшов нам необхідний під'їзд і дав телефон подзвонити. Наша майбутня хазяйка Керон була ще на роботі, тому ми відправились в найближчий ресторанчик, де нарешті смачно і багато поїли і напились чаю.

А за годину з'явилась і сама Керон. Проте всі були вже настільки втомлені, що змогли тільки завалитись спати.

Велика Стіна

Хто не лазив на Велику Стіну -
той не справжній мужик!
Мао Дзедун

Велика Стіна при всій своїй величності і моїй повазі до неї, є, мабуть, найбільшою дурницею в історії людства. На її побудову було витрачено безліч часу і людських зусиль та життів, проте вона фактично жодного разу не була використана за призначенням. Кажуть, це тому, що вороги її боялись, бо вона стали символом величі Китаю. Проте все одно витрачена на неї ціна вважається завеликою.

Будувати її почали ще за 600 років до Христа. Це доводить, що манія китайців будувати стіни є майже такою ж старою, як і китайська культура. Будували і перебудовували Стіну весь час аж до останньої династії Цинь. В цю династію стіну підтримували лише неподалік Пекіну, а інші її частини занепали.

Можна довго розповідати, скільки разів всі цеглини стіни можна прокласти від Землі до Місяця, проте я краще розвію один міф. Що б там не розповідали в китайських школах, але Стіну з місяця не побачиш. Для прикладу, автобан поряд має в десять разів більшу ширину, проте подібні факти про його видимість з інших небесних тіл невідомі. Розкрити цю відому всім фальсифікацію в наш час може кожен просто скориставшись відомим сервісом Google Maps. Стіну там можна побачити тільки в такому збільшенні, для досягнення якого на поверхні Місяця вам знадобиться гарний телескоп. А про телескоп китайські вчителі мовчать.

Добирання до стіни проходить в два етапи. Перший етап - це вибирання з Бейдзінгу суб-міським автобусом. Другий етап - пошук таксі або якогось іншого транспорту від автостанції Міїну. Жадібні таксисти пропонують їхати п'ятдесят п'ять кілометрів за 150 юанів з носа, після півгодинного ходіння за потенційним клієнтом ціна падає до 130 з носа. І не відстає ж, зараза! Ми ж потинявшись станцією вийшли на трассу, спробували вписатись в маршрутку за 20 з носа - просив 50, проте за хвилину був згоден і за 25. Поки домовлялись, до нас під'їхав бус "Сіматай?" - "Сорок?" - "Залазь!" - і ми полетіли в Сіматай.

Водій виявився пекельним Шумахером. По закрученим трасам він гнав під 120 кілометрів на годину, бібікаючи на всіх поворотах аж подих перехоплювало. Окрім нас в машині були хлопець з дівчиною і ще двоє дівчат. Дівчат водій пересадив на маршрутку на якійсь боковій дорозі, з якої швидко вернувся на основну. Завернувши на дорогу до Сіматаю, він було спробував висадити нас за два кілометра до нього, проте ми виходити не захотіли. "Тоді завезу оцю пару, а потім вас" - сказав водій і ми кудись поїхали. Пара та виявилась замовниками таксі, а всі інші пасажири були додатковим заробітком. Їхали вони на якусь базу відпочінку в кілометрах тридцяти за Сіматаєм. В результаті ми у вигляді бонусу отримали екскурсію серед скелястих гір з баштами стіни на верхівках. В Сіматаї водій хотів було злупити з нас ще за екскурсію, проте українські монетки його цілком задовольнили.

На касі наш Важливий Папір уважно роздивились, віднесли показати якомусь директору і дозволили пройти. На касі кріселки Папір теж допоміг, і частину шляху ми проїхали. Сонце вже клонилось до горизонту, світ його став м'яким і теплим, наповнивши пагорби і скелі яскравими вечірніми кольорами. Туристи вже спускались з башт, тому ми змогли побути деякий час у відносному спокою. Звичайно людей тут менше але ж зараз травневі свята.

Якщо дійти до краю дозволеної зони, то можна побачити бутафорію. Стіна далі тонка і низенька, проте знизу виглядає це велично. Проте я й досі не можу зрозуміти двох речей. Як китайці будували ці відрізки стіни на вершинах крутих скелястих гір? І якого дідька будувати стіну там куди жодній людині в здоровому глузді не залізти?

Дивно, але природа навколо дуже схожа на східний Крим. Такі майже каменисті низькі гори, такі ж ростуть рослини. А головне - погода схожа на травневу кримську. Так і думається що за наступним поворотом побачиш море…

На одній з башт познайомились з дівчиною з росії і її мамою. Дівчина вчить в Бейдзінгу китайську, а мати приїхала до неї на травневі. Вони сьогодні прийшли з Джиншанлінгу, а ночують в готелі біля однієї з башт. Ми теж спустились в той готель, проте місць нам вже не вистачило. Хазяїн одразу запропонував поставити його намет у дворі. Проте ми поставили свій намет на сусідній галявині. На стіні спати було б романтичніше, проте на гадявині в квітах і на травичці це набагато приємніше.

А яка була ніч! На небі світить зростаюча половинка місяця, в світі якої блищать квіточки на кустику поряд зі мною. Силуети гір з ледь помітними баштами виділяються на фоні світлого неба, на якому видно нечасті зірки. Повітря холодне і чисте, наповнене нічними звуками. Внизу квакає болотний оркестр, зверху жжужжить джміль, десь кукує зозуля. Здалеку іноді долітають гуркіт і гудки залізниці. Гарна, неймовірна ніч!

Наступного дня ми не поспішаючи зібрались, зварили овсянку і чай, і відправились гуляти стіною в Джиншанлінг. Чотиригодинний трекінг вартий того, аби його пройти. Сама по собі стіна досить одноманітна, проте краєвиди красивенні. Ближче до Джиншанлінгу на стіні з'являється натовп, а захоплення пропадає остаточно. Стіна стає новенькою, з високими бортиками, які заважають дивитися навкруги. Тому йти від Джиншанлінгу далі бажання не було ніякого, і ми швиденько спустились вниз і пішли на трассу.

Корисне

Транспорт. Автобус 980 від автостанції Dongzimen за 15 юанів везе до Міїна (Myin), де має кінець маршруту. Далі ні в якому разі не треба здаватись в ненажерливі лапи таксистів. Треба вийти на трасу, де за декілька хвилин можна спіймати мікробус на Сіматай або Джиншанлінг за 15-25 кваїв в залежності від вашого вміння торгуватись.

Вхід. Вхід на стіну як в Сіматаї, так і в Джиншанлінгу коштує 40 юанів. При цьому якщо ви йдете трекінг, платити прийдеться двічі. Проте пізно ввечері і до восьмої ранку контролерів немає, тому ранні пташки можуть спробувати проскочити хоча б один блокпост. Додатково міст через річку в Сіматаї теж платний, 5 юанів. Знову ж таки, контролерів немає зранку і ввечері. Якщо ліньки йти вгору пішки, і в Сіматаї, і в Джиншанлінгу можна скоритатись канаткою за 30 юанів, або за 50 в два боки. Тільки в Сіматає навіть від канатки потрібно буде добряче піднятись до самої стіни. Важливий Папір допомагає пройти на Стіну безкоштовно і навіть проїхатись канаткою.

Житло. В Джиншанлінгу є тільки дорогий наворочений готель. В Сіматаї є хостел прямо біля квиткової каси А також менш відомий гестхаус прямо за баштою, куди приходить пішохідна дорога. Койка там коштує 40 юанів, свій намет на галявині поруч безкоштовно. Тільки їдло дороге.

Їдло беріть своє, місцеве дороге.