Мей Хонг Сон

03.01.09 9:38
З готелями в Мей Хонг Соні (Mae Hong Son) не склалось, всі дешеві кімнати було зайнято, Новий Рік все ж таки. Тому ми вписались прямо в монастир, який нам радив монах з вату То Пхе. Монастир виявився центральним в місті ватом Джонг Кланг. Багато приграшена ступа, позолочені будди і безліч паломників і туристів. І ми зі своїми бебахами. Поселили нас в довгу кімнату з килимом і купою ковдр і подушок під стіною.

Спочатку ми пішли до туристичного офісу аби дізнастися про трекові маршрути. Аншлаг там був неймовірний, але не за інформацією. Дорога від Паю до Мей Хонг Сону повертає 1864 рази. За деяку кількість грошей можна отримати спеціальний сертифікат, який підтверджує, що його власник повернув саме 1864 рази, не більше і не менше. Ми проїхали вже набагато більше поворотів, тому сертифікат цей нас не цікавив, нас цікавила інфорація.

Ідея була проста - пройти пішки ло міста Пай. Організовані треки існують в великій кількості, але при їх п'ятиденності ціна для нас зашкалює, 700-800 бат на людину вдень. Ми ж хотіли дістати десь мапу і пройти трекінг самостійно. Однак чекало нас велике розчарування. В туристичному офісі нам видали мапу-схему району, ходити по якій через гори було аж ніяк неможливо. Але там же порекомендували звернутись до книгарні десь на півдні міста. Книгарня виявилась забитою мангами, а мапа там була лише одна - доріг Таіланду. Єдиним виправдянням нашого походу в ту частину міста стало чоколядне з кремом морозиво, яке ми не знайшли в центрі.

Однак ми не здавались. Ввечері пішли розпитуватись щодо трекінгів і мап в агенствах. Агенти розводили руками, активно намагались допомогти, але топографічних мап у них так і не знайшлося.

Хоча ні, одна топографічна мапа таки була. Як було зазначено на обкладинці, вона була різнокольорова, докладна, містила дороги, а головне - з двох мап можна було склеїти одну велику і повісити на стінку. Але виявилась вона більше схожа на курсову роботу студента-топографа, ніж на нормальну мапу. Заявлені яскраві кольори виявились депресивними і заважали читати рельєф, рожеві ж дороги вели в нікуди, а не туди, коли ми збирались йти. До всього мапу надрукували на товстелезному папері, мабуть, для зручності вішання на стіну. Маштаб карти теж був найзручнішим: 1.8 км в 1 см, хоча для тих, хто міряє землю в морських милях то і зручно. Так ми її і не купили.

Тоді ми вирішили розпитатись щодо маршруту у провідників. Але далі схеми з логістикою маршруту без жодного орієнтиру вони нічого пояснити не змогли. Помедитувавши на схему ми кинули ідею з п'ятиденним трекінгом в Пай.

Поки ми розпитувались стемніло. В нашому монастирі почався дивовижний рух. Монахи продавали білі паперові кулі, натягнуті на коло з проволоки з факелом посередині. Цех по їх виробленню знаходився на задньому дворі монастиря і без зупинки працював з ранку і досі, але тільки зараз стало зрозуміло призначення тих кулів. Люди підпалюввли факел, куля наповнювалась світлом і гарячим повітрям і злітала в небо. Десятки куль з нашого монастиря і монастиря на горі вогняними точками парили в небі і це було дуже красиво. Іноді до куль прив'язують петарди, і тоді через хвилину з неба гриміло і сипало іскрами. Кажуть, таким чином до Будди відправляють молитви з нагоди дня народження або з іншої. Але споглядаючи ранком закопчені лишки цих монгольф'єрів, що звисали з дерев, ми подумали, що не всі молитви Буддою приймаються.

Коли я ходив фотографувати підсвічені вночі вати над озером, познайомився з німцем на ім'я Йорк, або Джорж - так іноземцям легше вимовляти. Він вже чотири роки живе в Таіланді і розповів багато цікавого про тайців. Сюди він приїхав у пошуках своєї дівчини топ-моделі. Її не знайшов, проте знайшов нас і довго розповідав нам про неймовірну історію кохання міс-Тайланд до простого німця. З причин приватності а також неймовірності історію цю я переказувати не буду. Але цікавий читач може почути її від мене особисто.

Ввечері біля нашого вату розпочинається вечірній базар з їжею. Чого тут тільки немає! Немає вареників з картоплею, борщу і пельменів. Пляциків теж чомусь немає. Проте є смаженi на грилі сосиски, ковбаски, кури і рибини. Є дивні різнокольорові соєві пиріжки. Є млинці з яйцем і бананом, политі джемом. Є фруктові салати і кукурудза. Є страви, які я взагалі не можу ідентифікувати. Ну і, звичайно, є вермишель у всіх її формах - в супі, жарена і інша з м'ясом і з овочами. Тут ми й зробили собі вечерю.

Ніколи не вписуйтесь в центральні вати. Тут тільки суцільний рух і комерція, галас і туристи. Для затишку немає місця а для медитації - часу. До того ж скоріше за все з вами будуть ночувати інші люди. З нами ночувала бидлуватого вигляду - перші бидлуваті тайці за всю поїздку. Вони приперли з собою величезну електричну каструлю і варили в ній вермишель. Нам вони здивувались неймовірно, а ще більше здивувались, коли я тайською повідомив що "ми спати тут". Майже вночі до кімнати прийшов хлопець з ноутбуком, який замість завалитись спати ще годину шумів вентиляторами ноута і світив на всю кімнату екраном. Сумнівно виспавшись, ранком ми таки піши оглядати місто.

Мей Хонг Сон знаходиться в долині, що оточена невисокими, але мальовничими горами. Посередині міста знаходиться озеро Нонг Джонг Кхам. На його березі поряд знаходяться два вати бірманського стилю - Джонг Кланг і Джонг Кхам - з позолоченими ступами. Збудовані близько двохсот років тому, вони містять багато цікавинок всередині. Саме тут знаходиться туристичний центр міста, невелика набережна і нічний ринок, який працює з п'ятої вечора. Біля монастирів ринок, як я вже казав, продуктовий, а далі на північ - сувенірний. Як пошукати, то можна знайти ще досить цікавий дерев'яний ват Хуа Віанг. Окрім цього тут знайдеться величезна купа тайських туристів, гори навколо і більше ніц.

Длінношєєє

Зранку я пішов за водою, але по дорозі зустрів монаха, який запропонував каву, печиво і банани. Поки снідали і думали, де шукати головного монаха, він сам до нас завітав, тримаючи в руці чашку чаю. здивувавшись намету, який ми поставили в будівлі аби нас не турбували комарі, він присів прямо на підлогу і почав розпитувати нас про наші плани і інше. Дізнавшись, що ми їдемо до Мей Хонг Сонгу (Mae Hong Son), він порекомендував нам монастир в центрі міста і зник так само раптово, як і з'явився. Ми ще трошки походили ватом, пригостили монахів ще індійськими фініками і потулили до траси.

Перші півгодини було глухо й спекотно. А все тому, що провидіння хотіло, аби ми скуштували страв в столовці поряд. Почувши тихий глас його, ми завітали до столовки, відмовились від англомовного меню з дивними цінами й стравами, і поїли смачного рису зі свининою і сугхіякхі - тайського супу.

Коли животи наші наповнились, а душі заспокоїлись, ми одразу застопили машину до самого Мей Хонг Сону. В машині сидів хлопець і дві дівчини, вони не знали англійської, але постійно реготали, тому дорога не була сумною. Заїхали по дорозі до гарячих джерел Пха Бонг (Pha Bond), але ж хто полізе до гарячої ванни, коли пече сонце?

Після цього нам запрпонували заїхати до селища каренів-падангів - не падонкафф! - жінки яких носять на шиї кільця, в результаті чого шиї їх стають довгими, а голови - маленькими і трошки приплюснутими. Ми довго рулили вузькими дорогами серед джунглів, переїзджаючи річки вбрід. Але занадто гарний стан дороги, і неабиякий зустрічний трафік навіювали деякі підозри. Які цілком виправдались, коли ми доїхали до місця.

Серед селища було припарковано безліч автівок, а по вулиці ходили туристи з фото-камерами. Ще один сюрприз очікував біля вказівника "довгошиєє - сюди наліво". Тайські друзі запрпонували нам почекати на них, а хлопець, що сидів під вказівником, дав нам папірець з наступним текстом наступного змісту:

"Племена каренів-з-довгими-шиями вимушені покинути свої домівки у М'янмі через політичні переслідування. Наразі вони худо виживають тут, в нерідному їм Таіланді. Ваша світла місія - допомогти їм, тому ви маєте заплатити обов'язкову пожертву 250 бат, аби їх побачити. Ці гроші забезпечать довгошиїм людям їжу й житло. Дякуємо."

Звичайно, написана англіяською записка тайців не стосувалась. Спробували використати бумагу, але хлопець-касир не володів англійською за межами грошових відносин. Спробували пройти поруч - він почав схвильовано кричати і навіть побігг за нами. Однак дорогу ми таки знайшли - дворами, трошки полями і вбрід через річку можна зайти до селища з іншого боку абсолютно безкоштовно. А місцеві селяни ще й погигикають з білих, що разом з ними босоніж переходять річку.

Але ж куди ми попали? Замість тихого селища біженців ми опинились на базарі. Довгошиї жінки за прилавками продають сувеніри, грають на гітарах і позують перед камерами. Туристи-тайці натовпом ходять вздовж єдиної вулиці і постійно клацають затворами камерам. Довгошиї люди перетворились на розвагу, зорганізували сувенірний базар, а до всього гребуть з іноземців суму, еквівалентну королевському палацу в Бангкоці. І та сльозлива записка на пом'ятому папірчику…

З важкими думками їхали ми від селища. От вона суть сучасності, гроші і туристи, мертва культура і базар замість життя, суцільна атракція для цікавих городян. На прощання тайці подарували нам брелоки у вигляді довгошиїх людей. Вони поїхали десь далі на північ, до наступної атракції, а ми пішли в центр міста.

Мей Сот і далі на північ

Мей Сот (Mae Sot) - маленьке містечко біля тайсько-бірманського кордону. До самого кордону лишається всього 13 кілометрів, тому населення тут змішане. Зустрічаються написи бірманськими літерами і китайськими ієрогліфами, іноді проходять бірманські жінки з намазаними білим обличчями і чоловіки в різнокольорових соронгах. Багато і білих, які приїзжають сюди подовжувати візи переходячи на день бірманський кордон, гуляти прикордонним бірманським ринком, або заїзжають по дорозі до інших атракцій.

Оглянути в місті можна три вата бірманського стилю з високими золотими ступами. В одному з них, ваті Мані, згідно путівника існує трав'яна сауна. В цьому ж ваті знаходиться багаторівнева ступа з декількома сотнями Будд в нішах. Також в одному з ватів сидить велетенський позолочений китайський товстун.

Не зважаючи на віддаленість, в місті створена непогана інфраструктура. Тут є супермаркет 7-eleven, два базари, пошта, безліч пунктів прийому їдла, готелі і інтернет-кафе. Їсти дешево можна на вулиці Інтхаракхірі, як йти на схід від вату Араньякет (Wat Aranyaket), то за метрів 300 побачите зліва велике крите тентом вуличне кафе. Там різноманітні м'ясо-овочеві штуки з вітрини кладуть подають з рисом всього за 15 бат. Трошки далі вже по правій стороні є жовтий ларьок з непоганою кавою і Wi-Fi. По вулиці Прасат Вітхі розкидано багато вуличних точок і одне гарне скупчення на схід від базару.

Від Мей Соту на північ нас забрав поліцейський, довіз нас до Мей Рамату (Mae Ramat) і завернув з траси у містечко. Ми ж перекусили йогуртом, милуючись мальовничими пагорбами навколо широкої долини. За п'ять бат я купив трохи бензину. На заправці спочатку здвувались, потім посміхнулись і набризкали бензину точно на виділені гроші. Поки ми сиділи, повернувся поліцейський, що нас подвозив і провез нас ще з п'ять кілометрів до дільниці. Оскільки вже було досить пізно, від запропонованого чаю ми відмовились і пішли далі на трасу. Там біля нас утворилась тітонька, що пропонувала автобус, дівчинка і бомжуватий дядечко, який, зрозумівши, що ми не розуміємо його тирад, дематеріалізувався. Наступною машиною виявився заповнений людьми пікап, який згодився взяти нас у кузові аж до самого Мей Саріангу (Mae Sariang).

Згодом широка траса по долині закінчилась, дорога звузилась, почала петляти, потім почала круто стрибати вгору-вниз, періодично відкриваючи залиті сонцем краєвиди, так схожі і одночасно не схожі на рідні Карпати. Дорога іноді була занадто стрімкою, серпантини тут не люблять, просто ведуть вгору під таким кутом, що справитись може тільки гарна машина. Водій наш виявився ще й дуже сміливим, буквально летів по звилистій трасі так, що великих підйомах закладало вуха.

Згодом по боках дороги почали попадатись села гірських жителів, що звутся карени. Вони вдягнені в різнокольоровуий полосатий одяг і палять дерев'яні довгі люльки. Будинки їх на сваях, тісно ліпляться на схилах. Над селами нависають пальми й скелі, а під ними зеленіють рисові поля-тераси.

На одній з зупинок жінка водія купила в них в'язанку з дев'яти дровеняк. Виявилось згодом, що це їжа - використовується лише сама середина дровеняки, яку варять з рисом.

Хоч як не мчав наш водій, але дорога зайняла три години, і в Мей Саріанг ми потрапили вже на заході сонця. Встигли лише швиденько оглянути ват каренів Джонг Сунг (Wat Jong Sung), де разом з монахом вклонились низенько Будді, а я під його ж керівництвом три рази подзвонив у колокол і три ж рази вдарив у величезний гонг. Монах натиснув якусь кнопку - і навколо величезної голови Будди засвітились різнокольорові вогники.

Вже в темряві ходили вулицями, намагаючись знайти інформацію щодо треків околицями. Майже всі фірми пропонують однакові маршрути за 700-800 бат в день з носа. До маршрутів включають сплави, заходи в села горців, перевезення, їдло і ночівля. Але нормальних мап і описів для самостійних туристів зась. Путівник про таке теж не чув, до всього додаючи щось про бандитів на маршрутах. Воно й правильно - треба ж якось місцевим гроші заробляти? От і нема чого білим містерам самим горами мандрувати, бо ж вони ладу собі дати не зможуть, води просити не вміють, про їдло й ночівлю годі говорити. А гід вже все зорганізував, тільки гроші плати!

В центральному туристичному офісі - тут це просто будка - працював телевізор, по якому ми подивились хвилин 20 маразматичного аніме-подібного китайського бойовика. Хазяїн будки до нас за цей час так і не приєднався, скоріше за все той фільм він вже бачив…

Ранком спали солодко, проспали все що можна, але таки виспались. Гори і небо затягнули важкі хмари, під якими ми тинялись містом у пошуках лапші на сніданок. По дорозі знайшли кукурудзу - за 20 бат отримуєте два-три великі ніжні і смачні кочани - і смажене "кареньське їдло". Прожарена деревина стає м'якою, її чавлять пресиком і додають солодкого сиропу, як і до смажених бананів. На смак теж схоже - смачно - тільки періодично попадаються дерев'яні волокна.

Оглянули ще два вати і аж о першій годяні таки вилізли на трасу. Висіли довго, з півгодини. А що ж ви хочете? В неділю всі їдуть з базарів, кабина забита родичами, а кузов - їдлом на місяць вперед або новим асфальтоукладчиком. Тут вже не до покращення карми, самому б доїхати.

Забрала нас пара, що їхала до Паю (Pie) на новорічні свята, а через дві години гірських серпантинів висадила в Куан Юамі (Khun Yuam). Рекомендований путівником музей війни виявився всього лише купою наскрізь ржавих японських вантажівок, до того ж ціна зросла з 10 до 50 бат для іноземців. Ну й біс з музеєм, ват навпроти виявився цікавішим і абсолютно безкоштовним.

Пообідали в кафешці, де гарна тітонька спробувала обдурити нас на 5 бат, але я зміг їй пояснити тайською, що 20+25=45, а не 50. Різниця невелика, але вже неприємно… А все тому, що в англійському меню цін немає, але є тайські назви. Ціни ж написано на стіні, але треба знайти відповідні карлючки.

Взагалі ми вже звертали увагу на те, що в меню місцевою мовою цифри менші. Я вже мовчу про музеї - місцеву ціну тут шифрують тайськими літерами і цифрами, а іноземну пишуть англійською з арабськими цифрами, наче ми дурні. Неприємний вже сам факт диференціації. Тим більш в деякі місця тайці взагалі ходять безкоштовно. Але повернемось до меню. Окрім різних цін різне й саме меню. В одному з ресторанів англійське меню було на п'яти сторінках великими літерами, а тайське - на десяти маленькими. Блюд дійсно багато, а ще більше способів готування і соусів, які додаються. Але є й легке: назви блюд тут як лего - складові складаються в певному порядку в одне довге слово. Тому можу запропонувати наступний алгоритм:
1. Вивчити тайські назви головних складових, аби знати як пишуть "рис", "вермишель", "свиня" і інше. Тоді ви хоч приблизно зможете знати, що воно таке.
2. Вивчити пару-трійку повних назв блюд і тих блюд, які мають спеціальні окремі назви.
3. Замовляти завжди по тайському меню і не боятись невідомого. Найгіршим, що ми їли поки що був дивний суп з грибами і хрящами на рибному соусі.

Гарно також тикати пальцем в вітрину вуличної кухні, зображення в меню або в тарілку сусіда, не забуваючи перепитувати ціну. Можна питати в сусіда, як зветься блюдо, яким він апетитно хрустить - тайці з радістю посміються з ваших потуг запам'ятати і повторити дивні звуки. Ні, вони не злі, просто тут такі звичаї.

Ночувати вирішили в ваті То Пхе. В путівнику він зазначений як То Пхае (To Phae), тому ми довго намагались поянити місцевим жителям, що ми шукаємо. Ват в п'ятьох кілометрах потій дорозі, нарешті повідомили нам. "Але ж як ви повернетесь, там немає світла?" - хвилювались тайці. "А ми там переночуємо" заспокоїли ми їх і вийшли в поле. Але польова дорога швидко злилась з асфальтовою, тому трекінг наш швидко скінчився. Там ми застопили машину вже до самого вату.

Головний монах радо зустрів нас, зауваживши, що в молодості він теж подорожував без грошей. Поселили нас в пустому чистому сараї, призначення якого нам поки невідоме. По стінах стоять складені святі золоті парасолі, підлога чиста, двері є, так само як світло, вентиляція і різетки. Може то зала для вишивання Будди хрестиком? Біля монастиря тихо, журчить річка, співають пташки. Навколо пагорби і рисові поля, дуже красиво сідає сонце.

Після заходу сонця ми зайшли послухати вечірні мантри. Перед статуєю Будди запалюють свічки, і монахи хором монотонно речетативом співають невідомі нам гімні. В нашому сараї стіни решітчасті, тому поставили намет від комарів. Монахи після молитви дивляться новини по телевізору, а ми заварили чай і насолоджуючись так довго очікуваною і вже незвичною нічною прохолодою лягли спати.

Тайський автостоп

Тайський автостоп виявився гарним. Ранній вихід ми проспали і на трасу вийшли о десятій годині. По дорозі ми годину чекали на закінчення дощу під дахом поліцейського посту, а ще з півгодини чекали в корку, поки поліція розбиралась з аварією попереду. Тим не менш, з темнотою ми опинились в прикордонному з М'янмою і оточеному горами місті Має Сот, подолавши близько 350 кілометрів.

Два рази машину нам стопили поліцейські, один з яких нас попередньо підвозив. Часто машини довозять далі, ніж їм треба їхати просто вивозячи автостопщиків на гарну позицію або до наступного великого міста. Беруть тут приватні машини, а швидкість їзди після Індії космічна - 90 і більше кілометрів на годину. Дуже багато молодих водіїв і водіїв жінок. Є й вантажівки, але стопити їх просто немає сенсу через невисоку швидкість.

Їздили ми й у кузові пікапів, яких тут чи не половина від всіх машин. Особливо цікаво їхати так в дощ. Даху немає, але поки машина їде, дощ не заливає. А як зупинились, то швидко розумієш, що дощить-то добряче!

Із спілкуванням поки важко. Англійську тут розуміє один водій на сотню, а вимова моя не дозволяє їм зрозуміти навіть прості фрази. Тим більш, що частина навіть не намагається тебе зрозуміти, винувато посміхаючись з безпорадним обличчям. А от якщо розуміння настає, то тайці чи не по-дитячому радіють успіхам фаранга-іноземця.

Наприклад, намагаємось ми знайти туалет на автомийці. Хлопець, звичайно, не розуміє того, що я вичитав у розмовнику. Тоді я даю йому розмовник і показую пальцем в слово "туалет - sòo-am", але він все одно не розуміє і біжить до якоїсь жінки, разом з якою вони таки доходять до того, чого ми прагнемо. "А, соам?" - перепитують і показують на двері в кутку. Поки ми робимо свої справи, десь з'являються ще двоє тайців і всі починають обговорювати незвичну ситуацію.

Вже біля Має Соту нас підібрала восьма машина з білим хлопцем і тайською дівчиною, яка довезла нас три кілометра до центру міста. От тут вже наговорились англійською! Вписались ми безкоштовно в ваті Араньякхет на підлозі в шкільному класі. Добре, що знайшовся монах, який говорив англійською. Більш того, він виявився єдиним у ваті бірманцем. Коли я пишу це, на вулиці знову накрапає дощ і стоїть така бажана нами прохолода.

Завтра ми скоріше за все оглянемо місто і рушимо далі на північ вздовж кордону з М'янмою. Десь там серед гір ми і зустрінемо Новий Рік. Користуючись нагодою і не маючи впевненості у доступі до мережі в глухомані, хочу поздоровити всіх з наступаючим Новим Роком. Хай ваші мрі'ї здійснюються, а світ буде щедрим і щирим!

Лопбурі

Лопбурі - тихе провінційне містечко, по якому просто приємно ходити, постійно натикаючись на розвалини кхмерських храмів. За розміром вони ще менші за ті, що в Аюттаї, томи розглядали їх просто ззовні, тим більш, що в цій провінції ціни виявились вищими - мінімум 50 бат за вхід. За палац просять аж 150 бат, але подивившись на нього від квиткової будки, ми вирішили що він взагалі не вартий відвідування. Цікавою ж може стати незвична височенна біла пагода на північному заході від центра одразу за річкою. Під пагодою існує безкоштовний Wi-Fi, чи не сам Будда спонсорує? Як виїзжати автостопом на північ до Чанг-Маю, то голосувати можна за 200 метрів після ступи.

Символом Лопбурі є триголовий храм Пранг Сам Йот. Побудували його колись для індустської трійці Брахми, Вішну й Шиви, але місцеві майстри згодом переробили його на буддистський. Поряд з ним знаходиться новий храм мавп, біля якого дійсно живуть десятки, якщо не сотні невеликих облізлих мавп. Залишати взуття на вулиці не рекомендовано, оскільки мавпи полюбляють його цупити, а звички вертати речі на місце вони не мають, шукати будете довго. В храмі можна скористатись паличками долі. Трясете стакан з ними аж поки одна не випаде. Відповідно до номеру палички на стіні храму висять папірчики з трактуванням пророцтва. У мене викинути паличку не вийшло, тому я витягнув ту, що вилізла далі за інші.

Там же біля вату Накхон Коса ми натрапили на алтар. Місцеві моляться шматкам Будди, стареньким і поламаним храмовим святиням, а також веселій порцеляновій свині.

Близько п'ятої вечора і до темряви всі бажаючі можуть прийняти участь у вечірній аеробіці на площі в центральному парку міста. Є також можливість скористатись вуличними тренажерами по периметру або зіграти в баскетбол. А найсміливіші можуть спробувати приєднатись до гри в видовищний ніжний волейбол.

Грають в нього командами три на три на невеликому полі з сіткою на висоті пiвтора метра. Правила такі, як і в звичайному волейболі окрім одного - м'яча не можна торкатись руками. Гравці мають добру розтяжку і приймають просто неймовірні м'ячі! Мяч подають рукою з кута під сіткою на гравця, що стоїть посередині біля дальнього краю. Він вже ногою точним ударом відправляє м'яч противнику. Там його в два удари розігрують найближчі гравці, а третій удар виконує гравець-бомбардир, який зазвичай тільки один на команду, спеціаліст. Він виконує удар над головою, іноді виконуючи сальто назад! Що там футбол, де такий удар є чи не верхом майстерності, тут це роблять з кожної подачі. Для захисту від цього удару захисник іншої команди теж підстрибує і намагається відбити потужний і швидкий м'яч, теж виконуючи сальто, це просто неймовірно! Гра йде напружено і динамічно, спостерігати за нею не менше задоволення, ніж за футболом і фільмами Джекі Чена.

Жили ми в готелі Nett Guest House в гарному номері з душем за 200 бат. Питайте номери на даху! Був там і відкритий Wi-Fi, якому ми вже перестали дивуватись. Поїсти можна в багатьох вуличних кафешках, непоганою є кафешка навпроти храму Пранг Сам Йот, де є графічне меню на стіні. А перед зазначеним готелем пподають млинці, які готують тут же не очах і наповнюють різними вареннями або іншими начинками. Залізнична станція знаходиться біля історичного центру. В центральному парку знаходиться гарний туристичний офіс.

Аюттая

Аюттая знаходиться в 80 кілометрах на північ від Бангкоку. Найшвидший і найдешевший спосіб попасти туди з Бангкоку - сісти на поїзд за 15 бат. Це ж саме можна зробити для виїзду на трасу в північному напрмку. Центр Аюттаї знаходиться на острові, західну частину якого займає саме історичний центр і парки, а східна частина має сучасну забудову, є декілька супермаркетів, KFC, ринок, готелі і навіть невеликий шопінг-центр. Переправа через річку на маленькому паромчику працює з раннього ранку до десятої вечора за 3-5 бат. В "континентальній" частині міста знаходиться залізничний вокзал на сході, сучасні околиці і ще декілька ватів - нових і розвалених - по периметру.

Колись Аюттая була центром тайської імперії, аж поки у 1767 році бірманські війська повністю не зруйнували і не спалили місто, перетворивши його на купу каміння. З десятка ватів-монастирів вцілів лише один, в якому розташовувалась штаб-квартира бірманців. Більшість розвалин мають кхмерську архітектуру храму гори, а ступи побудовані в бірманському стилі.

Зараз історичний центр Аюттаї віднесений до пам'яток світової спадщини ЮНЕСКО. Завдяки цьому більшість розвалин обнесена невисоким парканом, а на вході сидить контролер, що збирає по 20-50 бат з кожного туриста. Насправді, територія майже всіх ватів-розвалин дуже маленька, тому майже все можна побачити через паркан не купляючи квитка. А в ват Пхра Сі Санпхет можна пройти крізь замаскований секретний хід у західній стіні. Саме в цьому ваті знаходяться три ступи, які є майже символом міста і зображені на всіх туристичних буклетах. Поряд з ним знаходиться територія королівського палацу, зруйнованого бірманцями буквально до фундаменту. Місцеві жителі використовують його як поле для гри у гольф.

В ваті Пхра Махатхат не пропустіть голову Будди, що обросла корінням дерева, виглядає незвично. Побачити її ззовні не вийде, тому таки прийдеться заплатити за вхід. А от у західній частині міста розвалини безкоштовні, є навіть величезний - метрів тридцять - Будда, що лежить, накритий яскравою жовтогарячою накидкою.

За 50 бат можна також відвідати науковий центр вивчення Аюттаї, де знаходиться невеликий, але цікавий краєзнавчий музей, який розповідає про трьохсотрічну сиву давнину, коли місто ще було великою столицею. Знаходяться там макети будівель міста і селищ в околицях, моделі кораблів торгівців Китаю і Європи, деяка кількість інтерактивних і не дуже стендів. Поряд знаходиться туристичний офіс з безкоштовною галереєю сучасного мистецтва, зачиненою по середах. Навпроти офісу знаходиться ще національний музей.

На континентальній частині цікавим може стати Ват Пхананг Чоенг і величезна 19-ти метрова позолочена статуя Буди що сидить. За нею є хол, де виставлено 84000 зображень Будд. Також цікаво зазирнути у китайський храм, що добудований до основного. Але для нас найцікавішим тут було побачити, як заробляє гроші монастир. Найпростіший варіант - кинути гроші в один з коробів для пожертв, які тут буквально на кожному кроці. Можна купити гостру паличку з рощепленим кінцем, куди вставляється купюра, а паличка потім встромляється в спеціальну пальму на вході. Виходить тке собі грошове дерево. Можна купити грошову рибину, скручену з реальних банкнот. Судячи з ціни, на рибину йде п'ять банкнот. А можна при вході купити пластикове відерце з подрунками монахам. У відерці ми бачили ліхарі, парасольки і інший непотріб. Відерця бувають різного розміру і заклеєні зверху прозорою плівкою. Віруючі несуть їх на столик монаху, який дає благословіння. Коли місце на столику для дарів закінчується, прцівник вату відносить їх назад до прилавку. Також продаються свічки, палички-смердючки, квітки лотосу і інші підношення. Прошпацерувавши територією вата можна легко впевнитись в тому, що монахи не бідують. Живуть вони в гарних двоповерхових будинках-гуртожитках, поряд з якими іноді стоять непогані машини. Але з іншого боку Будда й не закликав до жебрацтва, а графік монахів дуже жорсткий.

Цікаво завітати і в ват На Пхра Меру на півночі міста за річкою. Це той самй ват, що зберігся після навали бірманців. Там за окрему плату в 20 бат можна подивитись …. Зазирнувши в один з багатьох гуртожитків, ми побачили щось типу алтарю з безліччю різнокаліберних Будд і телевізор, по якому показували покемонів.

Оселились ми в готелі Mint Guest House, де за 150 бат отримали маленьку кімнату з плетеною стіною і туалетом поряд. Готель знаходиться на вулиці, що йде від вокзалу з лівого боку. Хазяїн готеля - хіпуватий і хайратий таєць, іноді трошки випиває пива і пригощає смаженими цвіркунами, а також дає поламати голову над задачею роз'єднання двох деталей. Вдалі спроби відмічають зірочками на спеціальному стенді. Нажаль, додати до стенда українську зірочку мені не вдалось. В готелі також присутній Інтернет за 30 бат,а також безкоштовний Wi-Fi. Є також смачне їдло і пиво, з Бобом Марлі в якості музичного супроводу. Можна шукати готелі і на острові біля торгового осередку і KFC, але нам було лінь шукати ще.

Пожерти смачно можна на базарчику біля залізничної станціїю. Також є непогане скупчення дуууже різноманітного їдла на вулиці Банг Ян. Ми там трохи очі собі не зламали! До рекомендованого в LonelyPlanet нічного ринку ходити не варто, ніц особливого там немає, а більшу його частину займає шмоття.

Бангкок - Дусіт

Квиток до королівського палацу дає також право протягом тижня відвідати ще декілька музеїв в райні Дусіт, що виправдовує його високу ціну. Найкращим з цих музеїв є тронна зала Ананта Самакхон, в якій зберігаються дарунки шановній королівській родині від вдячного і задоволеного народу. Король вже 61 рiк на троні, а останнім часом ювілеї чи не щороку. От і накопичилось у нього декілька золотих тронів, золота копія королівської галери, неймовірної краси дерев'яні різблені картини і золочені вишивки, не кажучи про такі нісенітниці, як позолочений посуд, срібно-зелені курчата, порцелянові пупси, шкатулки і інший непотріб. Особливо вражають написи про ресурси, які було витрачено на ці подарунки. Золотий трон, наприклад, майстрували майже дві сотні майстрів протягом двох років. Вишиванки скромніші - сімдесять мастериць за дев'ять місяців. Насправді, це найбільш вражаючі витвори такого класу, які були зробленi в цьому столітті з тих, що я бачив. Однозначно, вистава ця варта витраченого на неї часу.

Поряд з великим тронною залою - побудованою, до речі, в європейському стилі - є ще одна, де також знаходяться різноманітні дорогоцінні дрібнички до купи. Але після великих речей маленькі вже дивитись не так цікаво. До речі, частина з них зроблена членами королівської родини!

Бангкок - яскравий приклад того, як кольорова диференціація штанцiв працює на практиці. Різнокольорове тут все - починаючи від таксофонів і закінчуючи автобусами і катерами. Але верх диференціації - це палац Вімантек. Збудований без єдиного цвяху з дерева на зламі ХІХ і ХХ столітть, він має різнокольорові кімнати відповідно до права доступу до них. Екскурсія всередині не дуже цікава - екскурсоводи естафетою передають туристів один одному, проводять коридорами і дають заглядати до кімнат крізь армоване скло. Можливо це відбувається так тому, що сам палац і всі експонати "діючі", тобто король Бумібол або королева приймають в палаці особливих гостей.

До цього ще додаються музей фотографій, повозок, шовку і ще бо-зна-чого. А ще парк. Тому якщо у вас є час і натхнення, то в комплексі можна провести весь дарований квитком тиждень. Ну два дні точно. За додаткову плату можна відвідати ще й зоопарк. Кажуть дуже гарний, але після калькутського ми боїмося зоопарків.

Для входу до музеїв існує спеціальний дрес-код. Хлопці мають бути у довгих штанях і з прикритими плечіма. А дівчата обов'язково мають бути у довгій спідниці. Спідниці тут же і продають за доллар штуку - простий шматок тканини із зав'язками. Прокату немає, проте є вибір кольорів. Тепер Віка має в чому виходити в душ.

Вчора забрали паспорти з візами М'янми, яка одночасно й Бірма. Маємо і квитки від AirAsia на 11 січня за промоційною ціною - всього 80 доларів туди і назад. Зараз висуваємось з Бангкоку на північ в напрямку Аюттаї.

Бангкок - Као Сан Роад

Вулицю Као Сан населяють туристи з усього світу і тайці, що мають до них хоч якесь відношення. Као Сан - туристична мекка Бангкоку і чи не всієї Південно-Східної Азії. На Као Сан багато мандрівників-бекпекерів і присутній той самий коханий багатьма "мандрівний дух". Знайдеться компанія, спілкування і гарні місця для цього. Кажуть, ця вулиця затягує, але як на мене, немає в тому Као Сані ніц такого, аби там залишатись надовго. Так, дискотеки й бари можуть затягнути, але чи заради них ми їдемо мандрувати? Тим не менш, завдяки присутнім зручностям, обійти цю вулицю важко.

Као Сан знаходиться на пішохідній відстані від головних пам'яток Бангкоку, тому це зручна база для їх огляду. В центр можна їхати бусами або катером, що стартує в каналі за монументом Демократії в 10 хвилинах ходу. До того ж поряд є пірс для річкового катера-експреса. Тому Као Сан і набула такої шаленої популярності, яка в свою чергу потягнула за собою цілу індустрію. Туристичне гетто займає також і декілька сусідніх вулиць, які не менш цікаві, але разом з тим і більш корисні і дешеві за Као Сан.

Околиці Као Сан - це гарне місце для купування книжок, карт і іншої літератури. Путівники LonelyPlanet в тутешніх магазинах знаходяться за 5-10$ в залежності від початкової ціни, року видання і стану. На вуличних розкладках не питайте - ціни там чомусь завищені відносно магазинів. Особливо порекомендую магазин на вулиці Рамбутрі по правій стороні як йти до річки. Ціни гарні, великий вибір уживаних книжок в майже новому стані. Можна побачити в кутку і евеличкий цех по отмиванню уживаних книжок. Зверніть увагу ще на ксерокопії путівників - вони значно дешевші, але карти в них іноді читаються важко. А от розмовники і мапи купити дешево майже неможливо. Продати ж можна будь-що, тільки попередньо дізнайтесь існуючі ціни, аби знати, за що торгуватись.

Окрім книжкових магазинів корисними є пральні і туристичні інформації і агенства. В перших можна випрати (25-50 бат за кіло), випрасувати (10-30 бат за штуку) і полагодити одяг. У других можна набрати безкоштовних мап (не забудьте про веселу і корисну мапу Као Сан), спитати про все на світі, замовити квитки або тури, оформити візи. А оскільки пересування Бангкоком забирає гроші і ще більше часу, то переплата в 5-10 доларів агенту стає виправданою. Бажаючі можуть оформити на Као Сан ICIC (200 бат, налітай!) і інші документи, навіть, кажуть, можна візу нову оформити, але то мені достеменно невідомо.

Готелі на Као Сан досить дорогі, в середньому від 300 бат за номер. Але ж то Бангкок. Тим не менш у підворотнях можна знайти дабли і за 200. Можу порекомендувати готель Sidthi за такі гроші. Чисто і приємно, особливо якщо маєте номер на третьому поверсі з вікнами на вулицю. Якби ще не музика під вікном… В попередньому готелі ми мали потужну гуцалку до третьої ночі, тому місцева приємна музика вже спати не заважала, можна під неї навіть романтичний вечір провести. Що ми і зробили, використавши ммртіні з Duty-Free, лід від вуличних продавців соку, а також сік і суші з супермаркету.

Невеликих цілодобових супермаркетів 7-eleven в околицях Као Сан з десяток, але на вулиці Чакрапхонг є й великий супермаркет. Там є купа всякої смакоти, а вечорами можна купити смачні акційні суші, 7 штук за 50 бат. З ранку до ночі працюють різноманітні вуличні столові. Тільки от дійсно дешеві і гарні знайти важко, та й якраз вони зачиняються з темрявою. Любителі екзотики ближче до східного кінця вулиці Рамбутрі ввечері можуть спробувати пошукати візок з комахами.

Гарний Інтернет знайдете в Green House на все ж тій самій Рамбутрі. Година коштує 20 бат проти звичайних 40-60, а якщо купувати оптом, то й взагалі всього 10 бат. Можна тут же купити і ваучер Wi-Fi. Комп'ютери обладнані виходами USB і гарнітурами для Skype.

Бангкок

Королівський палац Бангкока і сусідній ват - монастир - вражає златом і візерунками. В монастир тут найдорожчий квиток чи не у всьому Таіланді, але до квитка о 10.00 і об 13.30 додається безкоштовна весела екскурсія. У монастирі також зберігають зеленого Будду, якому відповідно до сезону змінює одяг сам король. Зараз сезон холодний, тому Будда закутаний в тепле золоте покривало. Ще зауважу, що у вихідні внитрішні приміщення палацу зачинені, тому приходьте сюди в бедні дні.

Ват Пхро тихий, туристів тут не багато. Рядами стоять тут ступи і статуї Будди. А за 50 батів окремо можна подивитись на 46-метрового Будду, що лежить. Жадібні можуть побачити його шматочками у віконечко. Також тут знаходиться відома школа массажу.

Као Сан проявила свою суть. Тихий ранком закуток з десятої ночі до третьої ранку буквално трясла дискотека. Як не крути, але я не люблю бекпекерсько-туристичні місця. Виключаючи, хиба, Тамель, бо не зважаючи на туристів-музику-ресторани, він був дійсно затишним...

Бангкок

В Бангкоці є дві головні проблеми. Перша - це добирання. Дівчина, що нас хостила, жила на дальній окраїні міста і добирання до центру займало у нас в кращому випадку дві години, а в гіршому - три. І це не рахуючи грошей. Тому зараз ми перебрались до центру міста на відому вулицю Као Сан.

Друга проблема - це їдло. Воно тут різноманітне, нове і смачне на вигляд. Відносно дешеве і є буквально на кожному кроці. Так от, проблема в тому, як втримати себе від ще однієї порціі чогось новенького і невідомого. Головна страва - вермишель або рис зі смаженими овочами і м'ясом. Іноді трапляється суші за смішні гроші - за доллар можна купити п'ять різних штук. До їдла подають різні соуси - гострі і солодкі, соєві і чілі і інші, але найголовніший - з тухлої риби. Є і комахи, спробую їх завтра - Віка чомусь відмовляється...

Завтра нарешті доберемось і до палаців і храмів, поки тільки вирішували різні справи і об'їдались. Чекайте на свіжі новини!

Таіланд

Аби добратись до аеропорту в Колкаті треба сісти на автобус, простояти нервову годину в мертвому корку серед якихось руїн на вузькій вулиці, пройти трошки вздовзж траси, пролізти у дірку в паркані, пройти ще трохи, проштовхатись крім натовп індусів і базар із квітів і чаю - і от нарешті на місці. Вильотів мало, смітників теж небагато, а в буфеті можливо торгуватись.

Бангкок зустрічає величезним з голочки аеропортом, з пальмами і кондиціонуванням. Білий автобус везе до автостанції, звідки експресом вже можна доїхати до міста. Але місто настільки велике, що проїхати його наскрізь навіть на експресі не вдасться і за дві години, а ще з тут є корки! Аби їх оминути можна сісти на швидкий корабель по каналу. Якщо не звертати увагу на сморід каналів, це найприємніший транспорт, до то з і найдешевший. А по річці плавати взагалі одне задоволення!

Це інший світ, швидкий і сучасний. Інша їжа - не така гостра, напівсолодка і різноманітна. Я навіть бачив жарену гусінь! А поліцейські тут можуть стрибати, розповідаючи про дорогу до автобусу. Англійську знає набагато менше людей, ніж в Індії, тому мови трошки підучити прийдеться. Люди тут більш європейські, магазини величезні, хмарочоси - наскільки вистачає погляду. Але разом з тим це Азія - фрукти, ступи, портрети королей і дивні візерунки літер. На кінчиках літер кружечки, тому для мене вони схожі на шматки електронних схем.

Отже, ми в Таіланді!

Таіланд

Прощавай, Індія! Привіт, Таіланд! Після Колкати чистота в Бангкоці, автобани і порядок просто рвуть дах!

Колката

Дивна суміш смітника і доведних до неймовірного стану перлин. Хануман тримає мусорний бак в парку. Покинуті будинки, вмираючий англійській колоніалізм, до якого заповзає індійська трущобність. А біля храму Калі лікарня матері Терези. І всюди жовті таксі... А над всім цим височіє меморіал королеви Вікторії, калькутський Тадж Махал, до якого королева так і не завітала.

Колката

Велика і потужна, старовинна і нова, ще англійська, але вже індійська, шумом вулиць затягує і не відпускає ні на мить. Станція Ховрах має розмір аеропорту, а хаотична автостанція остаточно збиває з пантелику. По вулицям тут їздять жовті таксі, а поряд з дорогими бутіками прямо на вулиці бездомні готують їжу.

Ми вже тут, в столиці Бенгалії, Колкаті. Літак наш перенесено на один день, тому в Бангкоці будемо у середу.

Белур, Халебід і Сраванабелагола

Белур - маленьке містечко, єдиною цікавинкою якої є храм часів королівства Хояли 12-го століття. Майстри ті відрізніались неймовірним вмінням різати з каменю дуже тонкі скльптури в неймовірних кількостях і прикрашати їми свої храми. Храми ці не вельми великі, але саме ця різьба є ізюминкою. Наприклад, на храмі в Белурі можна знайти десять тисяч різних скульптур! В основному це танцівниці, тварини, боги і сцени з життя царів. Тільки подивиться фото - це неймовірно!

Храм в Халебіді ще крутіший, тут 20000 скульптур! Розташований в парку на березі озера, цей храм наразі не діє, на відміну від белурського. Зараз це безкоштовний музей і приємне місце відпочинку. Поряд є і музей, але після храму там просто нема на що дивитись.

Фішка штату Карнатака - різнокольорові круглі пластикові глечики різного розміру. Вони тут повсюди, виглядає дуже весело.

Сраванабелагола є локальним центром джайністів. Рівно за тисячу років і один день до мого народження давні джайни висікли на вершині скали Головного Джайна. Його стояча поза свідчить про високі моральні якості, а відсутність штанів про вищий ступінь просвітлення і нірвану. Окрім статуї в містечку знайдеться декілька храмів, але головне для нас - красива камінна природа і тиша... Поселення організовує тут джайнистська організація, яка має цілий комплекс невеликих готелів, де приємну кімнату можна зняти за 135 рупій.

Наразі ми вже в Хампі, милуємось розвалинами давніх імперій і надзвичайно красивими пейзажами.

Майсор

Майсор являє собою дивну суміш базарно-квадратної архітектури і колоніальноі архітектури палацу і сусідніх будівель. Насправді цей стиль назвали індо-сарацинскім, розробили його англійскі архітектори сто років тому, змішавши докупи арабску і індійску архітектури, лишивши європейські пропорціі будівель. В цілому центр міста справляє дуже приємне враження, тілки нескінченний базар і хелосери трохи напрягають. Хоча сам центральний базар тут теж суперовий, розташований в красивій будівлі і прилеглих трущобах-наметах, яскравий, заповнений фруктами і квітами на вагу.

Головна цікавинка Майсору - палац махараджі, побудований на початку 20-го століття. Багато прикрашений, він є одним з найбагатших дворців 20-го століття і одним з найкрасивіших місць Індії, в яких ми були. Тут знайдеш неймовірні різьблення по дереву, інструктовані мармуром двері і стіни - допомагали майстри з Агри - срібло і золото, розфарбовані павлінами скляні стелі і казкові небесні стелі. Тільки заради зали урочистих подій можна його відвідати, а окрім неї тут ще є на що подивитись! А у дворі палацу знаходяться ще до купи сім храмів!

У місті також знаходиться один з найбільших в Азії костьолів святої Феломени, храми, мечеті, і декілька інших цікавих будівель. За містом можна знайти ще більше цікавинок, але часу у нас на них вже не було.

Наразі ми переїхали до Белуру, де знаходиться один з найвідоміших храмів Індії, з каменними різбленнями найкраших майстрів 12-го століття.

Нас накрила невелика серія неприємностей, яка закінчилась смертю КПК. Тому великі і гарні пости писати немає технічної можливості аж до Бангкоку. Але там обіцяю наздогнати. Тим не менш ми повні оптимізму і продовжуємо нашу подорож з олівцем і папірцем напоготові.

Наразі ми в Майсорі, це дивна суміш колоніальної архітектури і базару, який тут, кажуть, чи не найяскравіший в Азії.

Каньякумарі

Каньякумарі (Kanyakumari) — містечко на мисі Коморін, найпівденніша точка Індії, кінець і початок Землі. Тут сходяться два моря, народжуючи величний Океан. Звідси встає Солнце і надвечір тут же сідає. Звідси немає жодної землі аж десять тисяч кілометрів, чорніють води океану до самої Антарктиди. Святе місце, що не кажи.

На захід Сонця ми не встигли, тому пробрались до берега крізь базар і темряву і сіли під зорями. А з неба нам усміхалась посмішка богів з двох яскравих зірок і місяця. Згодом я відправився на пошуки готелю і знайшов один біля самого мису, навіть з непоганим краєвидом. А повечеряли ми досить смачно в одному з рекомендованих в LP ресторанів. Правда, обіцяний "зелений дворик" виявився заставленим нечисленними горщиками бетонним колодязем готелю, проте готують вони непогано.

Протимоскитного вугілля ми не взяли, аби не смерділо. Краще б воно смерділо, бо комарів тут безліч! Не витримавши натиску, я відправився серед ночі шукати вугілля. Будити адмінів готелю не хотілось, але поблукавши коридорами знайшов декілька уламків. Ними перебились якось до четвертої ранку і ще в темряві пішли зустрічати світанок.

Служіння в храмі вже о четвертій ранку йшло повним ходом. Щоранку освячені кольоровими смужками на лобі люди ще до світанку заповнюють набережну. Збирається їх декілька тисяч, ми ледь знайшли вільне місце.

Напруження навколо росте разом із натовпом. Святий момент все ближче і ближче, небо стає все більш голубим, і всі навколо буквально стримують подих від чекання.
Та ось перший промінь висковзує з-за обрію і по натовпу наче проходить хвиля. Тисячі рук піднімаються вгору а потім складаються у вітанні, тисячі очей дивляться на прокидання світла, тисячі губ шепотять молитви, а тисячі облич осяяні рожевими променями і щастям. Над натовпом піднімається такий стовп енергії, що, здається, його можна помацати рукою. Весь сон з мене зірвало геть, серце билось як навіжене, в голові буквально пульсував цей неймовірний порив. Здавалось, зараз злетиш і розірвешся в цьому потоці!

Нарешті напруження спадає, сонце піднімається вище і починається звичайний день. Індійці охоче позують перед камерами, а я охоче їх фотографую. Віка відправляється в готель досипати, а я йду шпацирувати містом.

Центральну позицію займає храм богині Кумарі Амман. Храм знаходиться за високим смугастим червоно-білим парканом, і здається, що його обернули довжелезним матрацом. Всередину храму індуїстським невірним вхід заборонено, але з балкону нашого готелю можна побачити його вичурну верхівку.

В місті створено своєрідний культ монаха-мандрівника Вівекананди, дуже відомого і шанованого в Індії. Життя своє на початку минулого сторіччя він присвятив єднанню індуїстської філософії і сучасної соціальної і іншої реальності. В Каньякумарі є його музей, а на острівці поблизу стоїть величезна статуя і меморіал.

На узбережжі розкинувся величезний базар. В більшості продають тут всілякий китайський і індійський пластик і простий посуд, сувеніри з мушлів і інших коралів та - нагадаю, ми на самому півдні Індії - теплий зимовий одяг. Індійські татусі, які приїжджають сюди на молитву, розгрібають з прилавків іграшкові кулемети і кукол барбі для своїх чад. Хто ж купує виторочені міхом курточки навіть і уявити не можу.

Далі на захід за ринком є оглядова вежа в морі. А в іншу сторону вздовж набережної починаються прості рибальські квартали, де на вузьких вуличках серед маленьких різнокольорових будинків рибалки починають неводи, а жінки їх перебирають рибу і гукають діточок з голими попами.

В цих кварталах стоїть білосніжна церква, яка за контурами нагадує більше індуїстський храм типу бірламандирів, якби не хрест. Цікаво також, що вулиця до церкви починається аркою, яку зазвичай ставлять на поворотах в індуїстські або буддійські храми. Тільки замість Вішну, Шиви та Будди, на ній стоїть Ісус і святі апостоли, а над ними хрест.

Після Канякумарі ми відправились до палацу Падманабхапурамі, розрекламованого путівником і місцевими туристичними інформаційними центрами. Знаходиться це диво дерев'яної архітектури в двадцяти кілометрах за Нагаркойлом. На вході побачили свіже-заліплену нову ціну в 200 рупій замість 50 попередніх. Частково спрацював Важливий Папір - директор каси дозволив купити один квиток за місцевою ціною. За другий все одно прийшлось викласти повну ціну.

А в середині нас чекало розчарування. Зовнішньої різьби лишилось мало, внутрішньої ще менше, а все інше - білі будівлі з дерев'яним дахом і облупленими стінами, абсолютно пусті всередині. От тобі і і шедевр архітектури… Не вартий він 200 рупій, навіть 50 не вартий. А ще більше не вартий витраченого на дорогу часу.

Єдине, що додало радості до наших сердець, був ресторанчик в містечку Тхукалай. В ньому подали неймовірно смачний південний талі на величезних пальмових листах. Після обіду ми повернулись в Нагаркойл, знайшли автобус до Бангалору і поїхали ним в ніч.

Корисне

Добирання. До Каньякумарі йдуть нечасті автобуси з Трівандруму, один раз на день з/до Бангалору, іноді доходять деякі поїзди.

При цьому дивно, що путівник абсолютно ніц не згадує про сусіднє місто Нагаркойл. Воно є місцевим транспортним вузлом, має дві величезні автостанції, локальну і міжобласну. Автобусів безліч, наприклад, до Бангалору відходять щогодини. Багато і поїздів, є навіть один до Колкати. З Каньякумарі в Нагаркойл автобус іде щопівгодини від .

Аби дістатись до Падманабхапурамі, треба доїхати до Тхукалаю. Туди можна піймати буса в Нагаркойлі на локальній автостанції. Автобус з Тхірувандрапурінам до Каньякумарі теж там зупиняється. До самого палацу доведеться пройтись, або під'їхати чотири кілометри. Рікшею або міським автобусом.

Вхід. Вхід в палац Падманабхапурамі коштує 200 рупій з іноземця і 20 з місцевих. Важливий Папір трошки допомагає.

Проживання. Жили в готелі біля самого храму за 150 рупій. Відсутність москитної сітки призвела до майже безсонної ночі від табунів комарів.

Їдло. В Тхукалаї, як іти по трасі від автостанції в напрямку Трівандруму, метрів через 100-150 є непоганий ресторан з альтанками у дворі. Недороге їдло подають на пальмовому листі, талі необмежене.

Ми вже в Каньякумарі, на самому краю світу. Далі на південь лише десять тисяч кілометрів води і морозна Антарктида. Завтра робимо розворот і починаємо рух на північ.

Тхірувандрапурінам

Тхірувандрапурінам (Thiruvandrapurinam) - невелике південне, несподівано свіже і зелене місто на узбережжі океану, столиця штату Керала. Колоністам було важко вимовити його довжелезну назву, тому вони скоротили його до простого Трівандрум (Trivandrum). Місцеві розуміють і коротку назву, але усюди використовується довга, тому сумлінному мандрівнику просто необхідно навчитися вимовляти довгу назву без помилок і папірчиків.

Місто нагадує ваги, важелем яких є центральна вулиця, яка перекинута з півдня на північ. На південній чаші знаходиться святий храм Срі Радманабхасвамі, головна святиня міста і штату. Головний ідол храму складений з десяти тисяч святих камінців, спеціально доставлених сюди з Непалу. На превеликий наш жаль, храм зачинений для індуїстських невірних, проте охорона охоче і в міру володіння англійською розповідає про храм. Більш того, з одного з входів можна зазирнути трошки в середину і навіть побачити краєчок того самого ідолу. Поряд з храмом знаходиться палац місцевого магараджі. Палац виявився просто зачинений, бо був понеділок.

Інша сторона міста врівноважується колоніальними церквами, музеєм мистецтва і зоопарком. Зоопарк, кажуть, дуже гарний, але знову ж таки - понеділок. І музей. Місцевий кафедральний собор здіймає вгору дві готичні дзвіниці в оточенні колоніальної архітектури будівель коледжів і бібліотеки. Навпроти нього піднімаються мінарети великої мечеті. І навколо всіх будівель розбито невеликі сади з пальмами. Знайшли ми навіть рідну православну церкву імені святого Георгія. Входячи до неї знімають взуття, всередині стоять лавки, а моляться там індуси в знайомій з мексиканських серіалів одежі столітньої давнини, проте в іншому храм православний. Воістину, Індія то велике єднання всього!

Між двома полюсами знаходиться сучасний центр з невисокими, проте сучасними офісними будівлями і заповненими машинами вулицями. Від центру в різні боки розходяться тихі провінційні вулички з маленькими будиночками і лавками з фруктами і шейками.

Оскільки все, де можна було потрапити, було зачинено, о третій годині ми вже поїхали з цього приємного містечка до Каньякумарі в типовому обшарпаному автобусі без вікон.
.

Корисне

Добирання. Вранішні поїзди з Варкали йдуть щогодини, їхати хвилин сорок. Квиток можна не купувати, провідника ми не бачили. До того ж всі вагони ранком так набиваються місцевими, що для провідника просто не лишається місця. Деякі поїзди йдуть далі до Нагаркойла або Каньякумарі.

Їдло. Ми їли в ресторані-башті біля вокзалу. Їжа така собі, але сама ідея внутрішнього устрою вельми цікава.