М’янма. Життя...

В ці вихідні пройшла моя перша невеличка фотовиставка, експонована на новорічному творчому вечорі, який організував мій колега Михайло Рибак. Тривала вона всього один вечір і була присвячена людям М'янми. Оскільки за такий короткий час експозиціонування подивитись її нікому окрім безпосередньо причетних до творчого вечора людей не вдалось, я переношу експозицію в Мережу.

---

Дмитро Багаєв, 27 років. Народився і все життя прожив у Києві. Закінчив Київський політех, Фізико-технічний факультет. Після першого курсу потрапив до карпатського туристично-спортивного табору «Глобус», з якого і почалось мандрівне життя. Отримав звання інструктора пішохідного туризму, відвідав гори Карпат, Криму, Кавказу, був у болгарських, румунських і польських горах. Там в горах і почалось захоплення фотографією. Окрім гір захопився вільними мандрівками, в яких людина цілковито занурюється в місцеве життя, розраховуючи тільки на свої сили, не користуючись послугами туристичних фірм. Звичайно, такі мандрівки потребують великих зусиль, однак вони дозволяють самостійно вибрати маршрут, спілкуватись з місцевими людьми, жити в їх домівках і їсти їхню звичайно їжу, дихати тим самим повітрям, і в результаті побачити світ без окулярів підготовлених турів, дорогих готелів, туристичних ресторанів і кондиціонованих автобусів.
Найбільшою мандрівкою стала поїздка довжиною майже в дев'ять місяців і двадцять п'ять тисяч кілометрів через Непал, Індію, Таіланд, М'янму, Лаос, Китай і Россію. На цій виставці представлені фотографії з М'янми, також відомої як Бірма.
«Мандруючи, ми дивимось на пам'ятники архітектури і витвори мистецтва, на велич і красу природи. Але чи звертаємо ми увагу на людей, які живуть там, де ми мандруємо? Саме місцеві жителі створюють ті витвори і ту історію, за якою ми їдемо. Саме вони посміхатимуться і допомагатимуть мандрівнику. Саме завдяки їм потім згадуєш найбільш яскраві моменти, які рідко пов'язані саме з красивим, але холодним каменем. Саме вони створюють ту безліч дрібниць, ту атмосферу, яка унікальна для кожної країни, для кожної місцевості, для кожної хати. Тому я хочу присвятити свою першу – так, саме першу – виставку людям. Людям з найбіднішої в світі країни, проте не зважаючи на те, сповненим неймовірної доброти, надії і духовності. Або навпаки, понівеченим життям, яке звело їх на одну сходинку з тваринами. Маю надію, що ці фото розкажуть про М'янму більше, ніж фото історично цінних розвалин. Адже головна цінність будь-якої країни – це люди, це ми з вами.»

---

Узбережжя в с. Морське
Крим, Україна

Південна вершина Демерджі
Крим, Україна

Трахтемирів

Канівське водосховище
Трахтемирів, Україна

А також вся трахтимирівська галерея.

Маленьке свято

Сьогодні маємо свято. Рівно рік тому розпочалась Велика Подорож. Вчора ж, так співпало, я отримав листа "в майбутнє", який писав собі півтора роки тому. Там я писав, що мрію вирватись, і маю поїхати. І я таки вирвався. І поїхав. І це було неймовірно. Тепер можу з чистим серцем писати собі майбутньому, що маю випити за закінчену подорож, а потім підняти келиха за ту, яка ще колись розпочнеться. Ура! За нас, які хотіли і зробили!

Користуючись моментом, бажаю і вам, аби мрії хоч іноді ставали реальністю. І щоб вистачало сміливості змінювати себе, своє життя і світ, і робити щось таке, щоб пам'яталось і гріло все життя.

До свята знайшов і відповідне фото.


Привітання сонцю
Каньякумарі, Індія

Цього разу буде майже домашнє фото. Рідне...


Вершина Говерла
Карпати, Україна

Запрошую бажаючих до карпатського альбому.

Ранкові щоденники
Лідзянг, Китай

Обличчя вічності
Нонг Кхау, Таіланд

Доброго ранку, кохана!
Лидзянг, Китай

Мене наздогнала закінчена подорож у вигляді водія, який підвозив нас 1100 кілометрів до Чіти. Звуть його Саша, він поїхав мандрувати з Владивостоку аж до самого Пітера. А нас підібрав, аби не було сумно одному їхати, і їхали ми з ним чотири дні. В Чіті ми лишились на день, а він поїхав далі. Пару днів тому він дістався Києва і зараз живе у мене, відкриваючи для себе наше старовинне і красиве місто, яке йому дуже подобається.

Аби ж таки остаточно лишити пригоди позаду, так би мовити, поставити чергову крапку, я зрізав собі бороду і поголив підборіддя, одразу скинувши років п'ять.

Як і обіцяв, починаю дописувати недописане і потихеньку викладати в блог. Записи датовані їхніми реальними датами, тобто ще листопадом і груднем того року, тому для вірності публікую прямі на них лінки: Варкала, Тхірувандрапурінам, Каньякумарі.

Приємних всім вихідних!

Буддійські монахи на річці Ґанг споглядають омовіння індуїстів
Варанасі, Індія

Дякую всім, хто читав і підтримував нас ті вісім з гаком місяців!

Вже тиждень як Велика Подорож наша закінчилась і я відпочиваю вдома і нікуди не рухаюсь. Проте щоденник цей не закінчується. По-перше ще багато можна і треба дописати про наші пригоди в Індії, Китаї і Россії. Багато з тих записів майже готові, деякі ще в стані коротеньких конспектів, проте всі вони мають бути опрацьовані і опубліковані. Ну а по-друге пройде ще деякий час, і мене знову потягне кудись у мандри. Ну може і не на півроку і на інший кінець світу, але ж хто сказав, що Україна менш цікава ніж Таіланд?

Не вимикайте ваш браузер і не викидайте цей блог з ваших RSS-читалок, бо

далі буде...

Декілька слів щодо індійської кухні

Їжа - це одна з найголовніших субстанцій в житті людині. Тим не менш, споживання її не є суто механічною справою, перетворюючись на процес і, приймаючи різноманітні форми і здійснюючись різними способами, складає невід'ємну частину культури кожної країни. Тому я просто зобов'язаний повернутись подумки назад і написати невеликий огляд індійських страв. Однак попереджаю, що описувати буду бюджетні варіанти, з якими скоріше всього і зіткнеться звичайний і не дуже обтяжений грошами мандрівник. Описані нижче страви вам запропонують в незліченних простих і недорогих кафе, де їдять місцеві жителі. Назви страв подаю так, як вони записані англійською в меню, а таке є майже усюди. Як англійської мови в меню немає, вас все одно зрозуміють.

Читати далі...

Додому!

День перший

З Омську виїхали рано, чи не вперше за перебування в Росії. Наші хазяєва ще спали, коли ми збирали рюкзаки. Лишили листівку на столі і тихенько причинили за собою двері. Сідаємо на 345 маршрутку, яка вивезла нас майже до самої стели з написом "Омськ". Машин багато, але зупинятись вони чомусь не збираються. Через деякий час від обочини від'їхала жовта американська вантажівка Volvo, водій якої спочатку активно махав нам, що взяти не може, але потім зупинився. Їхав він аж на Москву, проте десь за Ішимом мав взяти дівчину, тому ми поїхали з ним до Ішиму, де і вийшли на пустій розв'язці. Робити крюк через Тюмень не хотілось, тому вирішили спробувати пройти пустою трасою прямо на Курган.

Трафіку за мостом майже не було, тому я на щастя я поклав на обочину монетку, і вона не підвела. Зупинився нам дідусь Сашко, який їхав аж на Челябінськ на крутій Ніві-Шевролє. Мабуть ми замучили нещасного дідуся своїми розпитами про його життя в Казахстані, бо за Курганом дядько Сашко раптом згадав, що йому треба заїхати до родичів і попарити спину в бані. Він трошки засуєтився і раптом зупинив машину на якомусь повороті — "Вилазьте!". Що ж робити - вилізли, подякували, подивились, як дід їде прямо, зітхнули, і пішли на позицію.

Знову я поклав монетку на край дороги, але машини все не стопились. Коли ж я прибрав монету, з-за гірки з'явилась знайома жовта фура Вольво зі знайомим водієм, яка нам і зупинилась. Володимир, як виявилось, встиг вже поїсти, завезти дівчин в Курган, десь чогось почекати і наздогнати нас досить швидко при всій поспішності навіженого дідуся. Володимир радо забрав нас аж до Уфи, проти шлях туди не близький, і ми заночували в лісі біля столової "камені". Спати пішли в березову рощу за стоянкою фур, де ледь пробились крізь військо комарів. Прийшлося рясно намазати пики протимоскитним кремом, і додати контрольну зачистку військових частин ворога влучними ударами долоней. Намет поставили просто реактивно і залягли в нього під надійним прикриттям москітної сітки.

День другий

Перша моя думка з ранку була про те, що водій казав нам час підйому по Омському часу, а годинник я заводив вже по Челябінському часові. Тільки от не в ту сторону я час рахував. Підірвався я як обпечений. Проте Володимир теж зрозумів що ми не по том часові домовились, і дозволив собі одну годину повалятися в ліжку. Так і виїхали на годин пізніше. Перед Уфою на одному з мостів висить табличка “р.Ай”. Дивишся навкруги — дійсно рай справжній! Ліс тягнеться між галявинами по пагорбам, а між пагорбами протікає синя річка. Тільки і ставай на райський відпочинок.

Розв'язка за Уфою виявилась мертвою — три смуги, купа міського трафіку і відсутність нормальних виїздів. Так ми і пройшли кілометра три нагору, на пагорб, з якого відкривався чудовий краєвид на околиці Уфи. Там нагорі нам і зупинились два башкіри на Ладі, які провезли нас кілометрів тридцять до повороту на Чішми. Біля кафе знайшлась бочка з квасом, який виявився дуже доречним в спеку, від якої ми вже третю годину не знали куди подітися. Через декілька хвилин стопимо двох інших башкірів на Ладі ще кілометрів на шістдесят. Звідти нас хлопець на раздовбаній Ладі ще тридцять лихих кілометрів, демонструючи на “кориті”, як він називав машин, чудеса водійської майстерності. Дива ті були б більш захоплюючими, якби працювали ремені безпеки, а сам водій мав стаж трошки більший за два місяці. І вже в стінках, довершивши цей день локальних машин і вітчизняного автопрому, на новій Ладі Пріорі до Октябрьсьуого, де нас накрила ніч. Вже вкотре засинали на галявині під березами під шум шин на трасі.

День третій

Ковтнули ми з подругою томатно-гарбузяного соку —
і застопили крутий Камаз!

З ранку досить швидку нас підібрала машина дорожніх вимірювальників. Пасажиром сидів хайратий молодий вимірювальник Макс, який і підказав старшому водію Олегу нас підібрати, бо і сам їздить стопом. Вони пригостили нас смачним башкірським медом, який мав дивний пряний присмак. Їхали вони до Саратова, а нас висадили біля обвідної дороги Самари.

До речі, якщо їхати по трасі М-5 з Самари до Уфи, то на кордоні Татарстану і Башкірії є найдовший в Європі міст через річку Ик. Його проходження займає в залежності від швидкості від 2 годин 3 секунд до 2 годин 15 секунд. В іншому напрямку міст демонструє тунельний ефект в часові, тобто його проходження додає цілих дві години водію. Дехто пояснює всі ці ефекти наявністю демонічних захисників башкірів і татарів, проте ми будемо вважати за причину просте пересування в інший часовий пояс. Проте причина переведення часу аж на дві години досі лишається невивченою наукою. Цікаво, що при в'їзді в самарську область, час треба переводити знову, на цей раз наперед.

І знову мертва розв'язка. Фури не беруть, машини не зупиняються. З горя купили морозива і трилітрову склянку морквяно-гарбузяного соку, який тут же наполовину і випили. Поки пили сік, повз нас проповзли дві українську фури, які на наші махання відповіли тільки стисненням плечей. Підібрав нас чеченець з Грозного і довіз до розв'язки на аеропорт. Там стали під мостом. Зупиняти так не можна, проте знаходитись на сонці стало неможливо. Як нам пізніше сказали, повітря в цей день розпеклося аж до сорока п'яти градусів.

Як би там не було заборонено ставати під мостами, нас досить швидко забрав хлопець з Тольяті на Ніві-Шевролє. В Тольяті знову побачили ті дві українські фури, проте на наші махання водії тільки посміхнулись. Йти за місто немає сенсу, тому стопили прямо з зупинки за кільцем. Аж тут під'їхала пуста маршрутка, яка нас і взяла до Сизрані абсолютно безкоштовно. Траса за Тольяті одразу виходить на ГЕС. Волга красива, мушу вам сказати. Схожа на Дніпро, проте ще більш велична. А за ГЕС починається величезний затор на Тольяті.

За Сизранню нас підібрав дальнобій Паша, який бачив нас вже втретє і таки вирішив підібрати. Як виявилось, він свого час брав участь у бесланських подіях в складі спецназу, який штурмував школу з бойовиками і витягав звідти дітей. Паша під веселі і не дуже розповіді довіз нас до Пензи, де по рації пересадив нас на фуру до розв'язки на Тамбов. Обмінюємось подарунками — Паша подарував нам м'які іграшки, а ми подарували йому український прапор з рюкзака.

На повороті на Тамбов темно і пусто, лише іноді проходять поодинокі машини. Тому в найближчу лісополосу, де знаходимо зручну галявину.

День четвертий

З ранку досить швидко нас підібрав армянін з Азербайджану, який довіз нас за Тамбов і звернув на Тамбов. Багато він розповідав про всяке в Арменії, проте більше всього запам'яталась історія про те, як вони везли в літаку сто літрів міцного персикового самогону. Проїжджаємо крізь Тамбов, роздивляємось його вузькі вулички і навіть бачимо його маленький і приємний історичний центр з церквами і двоповерховими каменицями.

До Воронезької траси доїжджаємо маленькою вантажівкою, а потім нас підбирають рибалки, які проїхавши тридцять кілометрів, висадили нас на дорозі з багнюкою замість обочини. На наше щастя з цієї всебічно невигідної позиції ми поїхали на Воронеж досить швидко на Камаза, бо машини ці трудові і святі, а отже і багнюки не бояться. За кермом сидів такий собі худий дядько в літах з хриплим голосом, прямо як в мультфільмах.

Воронеж пройшли міським автобусом і згодом були вже на виїзді на Курск. На виїзді побачили дві пари автостопщиків. Виглядали вони більш формально, ніж ми, їхали недалеко, проте ми поздоровкались і побажали взаємної удачі. Врештиі решт ми поїхали першими, бо одна з пар відмовилась від машини, на якій ми доїхали до поворот з курського тракту на Белгород. Насправді можна їхати і через Курськ, проте зрізка теж сама по собі непогана, та ще й по якості краща. Водії чергової Лади виявились взагалі якимись неймовірними шумахерами, тому я іноді неконтрольовано починав молитись “за здравіє”. Проте все обійшлося і ми вилізли на белгородському повороті серед полів. До речі, доріг там дві. Одна йде через селище Горшечноє і зачинена для вантажівок. Інша — нова об'їзна дорога — повертає з курського тракту трошки ближче до Курська, проте по ній йдуть в більшості вантажівки і водії, які не знють горшечного зрізу. Обидві траси мають достатньо машин, аби швидко поїхати на Белгород.

Це був наш останній вечір в Росії. І вона намагалась нас вразити як могла. Машини їздити перестали, проте витягнуті пір'їни хмар світили всіма відтінками білого, голубого, сірого і рожевого кольорів. Помилувавшись цією красою, ми забили на “Белгород сьогодні” і пішли спати в поля.

День п'ятий і останній

Прокидаємось рано. Сьогодні будемо на рідній землі, одна ця думка надає сили і бажання діяти, адже на трасі ми вже п'ятий день, і через поспіх забуваємо їсти і не встигаємо нормально спати. Досить швидко застопили машину кілометрів на тридцять. А одразу за нею застопився просвітлений Камаз з хайратим водієм ще на сто кілометрів. За Камазом нас віз дядько з Белгорода, який сам родом з Киргизії, а предки його з Омську, але ж ось оселився саме тут. Розповідав про те, як в першому ж своєму поході втратив рюкзака, і з тих пір його такого розгільдяя в гори і не брали, ті він і сам не хотів.

З Харковом дмали недовго. Квиток на автобус до Харкова коштує чесний 71 рубль, який ми і заплатили. На кордоні ж прикордонники таки придовбались до нашої реєстрації, прийшлося розв'язувати проблему особисто з офіцером митниці. Ну гроші він хотів, якщо хтось не зрозумів. Рідні митники хотіли переглянути речі, проте дізнавшись, що їдемо ми додому, махнули на нас рукою.

На обвідній дорозі нас чекав ще один сюрприз — до міста мав приїхати пан Литвин, голова верховної ради. Тому нам голосуватибуло заборонено. Аби не бачили пан Литвин, як прості українці без грошей живуть. Одним словом, пройшлося вигрібати на київську трасу через центр. Проте я не жалкую, адже в центрі ми подивились непогану виставу пісчаних скульптур. Нарешті от воно перед нами, київське шосе. До дому лишається всього лише чотириста кілометрів, проте стоп якось зник. І начебто і немає. І не було. Знову кладу монетку на трасу — і зупинився Камаз. Їхали з ним до Полтави, де він повернув на Одесу, а ми довго правдами і неправдами виходили з міста.

Знаєте, раніше я думав, що Полтава — то є центр української літературної мови. Але виявилась Полтава центром абсолютно неймовірного суржика. Я такого і не чув досі ніколи. Реально розгублюєшся — на якій мові з людиною пілкуватись?

На виїзді з Полтави стало зовсім сумно. Час йде до темряви, а до Києва всього лиш 340 кілометрів. І за десять хвилин до темряви нам таки зупинилась вантажівка. Водій Ігор був вже другу добу за кермом, проте ми пообіцяли його веселити. Виявилось навіть навпаки - Ігор сам веселився і нас веселив, ми ледь животи від сміху не порвали. Сам він походить з Чернівців, з давнього бойківського роду, травив нам чернівецькі історії і свої спогади. Декілька разів ми проїжджали смуги дощу, перевіряли, чи на випав у нього вантаж, пили каву в придорожніх кафе. І от нарешті, рівно о третій ночі він висадив нас на Харківському масиві, а сам поїхав доспати ніч біля пункту розвантаження. До дому звідси три хвилини пішки. Нашу Велику Подорож нарешті закінчено. А вітанням був нам палаючий хмарами світанок над пустими вулицями. Місто потихеньку прокидалось, починався новий день, день нового етапу нашого життя — осілого і самого звичайного.

Кінець!

Тропiчне лiто
Тарутао, Таiланд

Сьогодні ми оглядали Омськ. Місто зустріло нас жахливою спекою, а сьогодні весь день моросило дощиком і дуло холодним вітром.

В Омську наша подорож підійшла до завершального етапу. Завтра починається наш автостопний марафон Омськ-Київ. 3500 кілометрів, на проходження яких маємо вісім днів. Побажайте нам теплої траси. До зустрічі в Києві!

Два дні тому ми полишили чудове місто Красноярськ, місто фонтанів і статуй. І пальм. Їх дуже полюбляє мер міста, тому фонтанів в місті безліч, як в центрі, так і на околицях. Біля кожного фонтану, скверу і в інших місцях часто стоять якість статуї. А біля мерії стоять абсолютно справжні пальми в кадках, які, правда, на зиму заносять в теплиці. На дві частини місто розділяє величний і холодний Єнісей.

Сьогодні ми відвідали на декілька годин неочікувано чистий і блискучий Кемерово, де на зупинках міського транспорту не тільки написано назву зупинки, а й висить папірчик з переліком маршрутів і розкладом руху по кожному маршруту. Зустрічаються навіть схеми міста! Європа в цетрі Сибіру, тримайте мене троє.

Сьогодні ж ввечері ми добрались до столиці Сибіру, славного міста Навосибірську. Про його сибірську столичність інші можуть довго і запекло полемізувати, але ми того робити не будемо, бо все одно ніц не доведеш, а саме за розмірами він таки найбільший за Уралом. Приїхали ми під вечір, тому особливо місто побачити не встигли, і наверсувати це будемо вже завтра. Поки ж сидимо на балконі, дивимось на жовто-гарячий повний і величезний місяць і смалимо кальян за теревенями.

Вулиці бідняків
Колката

Наразі ми в Іркутську. Позаду багато кілометрів траси, неймовірні краєвиди Далекого Сходу і Східного Сибіру, чудова прогулянка Байкалом. Іркутськ дуже приємний, майже столичний, спокійний і разом з тим поважний. Лишимось тут ще на день роздивлятись перлини сибірської дерев’яної архітектури і рушимо далі на Красноярськ.

З Інтернетом в Росії існують певні проблеми – тільки в Іркутську на вписці ми нарешті маємо нормальну виділену лінію. Інтернет кафе не тільки дорогі, а щей проявляють чудеса російського сервісу. Тому після Хабаровська викласти тексти не вдалось, я не кажу вже про фотографії. Але ми спробуємо виправитись, адже щоденник я веду, хоч і в ньому багато чого все ще існує, нажаль, у вигляді конспекту.

Літнє
Пай, Таіланд

Байкал

"Купатись в Байкалі можна за будь-якої пори року.
Для цього лише потрібні дві речі: баня і горілка."
Народна іркутська мудрість

"Вісімдесят кілометрів по шпалах - це вам не омуля жерти!"
Народна мудрість КБЗ

День перший (км 155-152)

З Улан-Уде, як завжди зі вписки, на трасу виперлись аж пів на першу. Довго чекали машину на холодному вітрові, аж поки нас не підібрали буряти до посту ГАЇ. Виявилось, що ми виїхали фактично на об'їздну, до якої перед постом вливався потужний потік машин з міста. За постом досить швидко застопили джип до Іркутська. Водій Олексій виявився вельми цікавою людиною - він обожнював машини і організовував раллі навколо Іркутська.

Їхали ми швидко і вже згодом побачили води Байкала. Уявіть - я п'ять років мріяв його побачити і ось нарешті я сюди доїхав. З іншого боку, але ж яка різниця! Дорога йшла невеликими пагорбами, крізь ліси, періодично виходячи до берега. А зліва піднімались скелясті і неочікувано для такої висоти засніжені гірські вершини. "А в Іркутську два дні тому випало двадцять сантиметрів снігу" - зауважив водій і почав розповідати про особливості холодної зими в Сибіру.

Вийшли ми біля залізничної станції Култук, де траса відходить від залізниці і йде на перевал, і починається кругобайкальська залізниця. Колись залізниця йшла з Іркутська вздовж Ангари і потім берегом Байкалу. Пізніше побудували зрізку, яка скоротила шлях на 80 кілометрів. Шматок залізниці на березі Ангари розібрали, а Байкальський шматок лишили, аби возити людей і різні речі між прибережними селищами. Дорога ця дуже красива, тому влітку нею ходить і їздить багато російських і іноземних туристів.

В селищі ми купили свіжого копченого омуля - питайте в магазині і вам вкажуть двір, де риба найсмачніша - і рушили вздовж колії. Проте час був вже вечірній, тому після трьох кілометрів крокування нам набридло. Намет ми ставили милуючись відблисками сідаючого сонця на сніжних вершинах. Їдло готували біля вогнища в довгих сутінках. А під високим берегом хлюпали хвилі омріяного Байкалу.

День другий (км 152-140)

Це був день сну. Сну під шум дощу по тенту. Остаточно прокинулись о дванадцятій. Довго думали, чи йти далі. Потім я сходив на найближчу станцію, де мені накрапали півлітра палива і продали трьох копчених омулів. Тут і погода трошки розпогодилась. Тож вирішили трошки пройтись.

Як на біду, погода вилилась дощем за півгодини після виходу. Трошки перечекавши дощ на станції на 147 кілометрі, рушили далі. На тій станції був зачинений музей Реріха, і ми помацавши замок на воротах, вирішили, що він ще не відкритий. Потім нам пояснили, що треба було заходити десь крізь бокові двері, де є дзвінок. Але було вже запізно. То ж х то буде там, завітайте в музей, експозиція, кажуть, непогана.

Йти коло Байкалу гарно і в дощ. Зліва піднімаються порослі березами і квітами круті схили, які іноді раптово обриваються вниз скелями. Попереду лежить колія, яка постійно звивається, прорізає схили тунелями або перелітає ріки мостами. Справа наскільки хватає очей відблискують металом холодні і прозорі мов сльоза води великого Байкалу, лагідно оплескуючи хвилями прибережне каміння. А на тому березі височіють суворі по-північному засніжені вершини, які стають все менше і зливаються з водою.

Так крізь іноді накрапаючий дощ ми й шли потихеньку вперед. Після восьмої почали шукати місце для ночівлі, але ідеальних все не було. Нарешті, після чергового тунелю ми вийшли на непогану галявину. Час був вже пізній, півдесятої. Час тут дивний, адже сонце ще не сіло і сутінки переходять в ніч аж о дванадцятій ночі.

Швиденько наварили картопляного пюре, яке гарне було з копченою рибою і вареними яйцями. Ну а після вечері швиденько спати, бо дме вітер і дивитись в темряві не було на що.

День третій (км 140-109)

Зранку по намету знов барабанив дощ. То ж і спали, аж поки барабанщик геть не втомився і не полетів геть. Поки очі сковував сон, залізницею декілька разів щось прогуркотіло, один раз навіть в потрібному напрямку. Зрозумівши, що ми втрачаємо всі оказії, таки прокинулись остаточно. Збирались під сильні пориви вітру, проте все одно нікуди не поспішаючи.

Погода сьогодні ставала все кращою. Вранішні хмари потихеньку розносило, сонечко все частіше освітлювало нас і краєвиди. Руки так і тягнулись до фотоапарата.

На одній зі станцій виявилось, що сьогоднішній потяг прийде за годину. Вирішили пообідати і проїхатись кілометрів десять. А тут об'явився п'яний дядько і запропонував парного молока. Захотів аж 50 рублів за літру! Туристичний регіон, що поробиш. Сторгувались на 30 і згодом запивали хліб неймовірно смачним молоком, гріючи обличчя на сонечку і дивлячись на води Байкала і далекі сніжні гори. Казка!

Аж ось і поїзд. В народі його ще кличуть лагідно "мотаня". Чотири вагони і локомотив. На платформі чекали його дві бабусі і тітка з бородою. Всі розмовляли матом і чекали передачі. Начальник локомотиву уперся - сто рублів з носа, хоч за десять кілометрів, хоч за всі вісімдесять. Ну й фіг, зайшли до пасажирського вагону і сторгувались с провідницею за 10 з носа. Але їхати у вагоні нецікаво. Звичайний плацкарт з брудними вікнами, звичайними запахами і матом з сусіднього купе. Тому на станції Марітуй ми з легкістю полишили вагон.

На станції нам запропонувала житло товста тітка. За хвилину до неї підійшов якийсь дядько з півлітрою чистого спирту. Поки вони обговорювали майбутнє пияцтво, ми швиденько рушили далі.

Десять кілометрів пройшли досить швидко. Сонечко вже смалило добряче. В одному ми навіть спустились до води, і я омився цілющою байкальською водою. Сказати, що вона холодна значить не сказати ніц. Вона крижана! Навіть на Айс Лейк біля Манангу в Непалі на висоті 4100 метрів вода, здається, була теплішою!

Так ми досить швидко дійшли майже до мису Половинного, де знаходиться однойменна станція і селище. Аж раптом позаду почули гуркіт і з-за повороту вилетіла маленька дрезина. Дядько в спецовці і ушанці підібрав нас на два кілометри, проте карусель була ще тією. Чудо технології! Уявіть собі чотиримісну табуретку на колесах, до якої прикріплено фару, двигун і ручку керування. Оця пекельна штука і є дрезиною. Селище промайнуло миттєво, ледь ми побачили паровоза біля станції і ставок з човнами. Потім ми з металічним лязганням влетіли в тунель і почали набирати швидкість. Два туриста з ліхтарями сховались в спеціальну нішу від нашої фари, дрезина виїхала з тунеля, дядько загальмував, і ми буквально випали з неї на землю.

За тунелем виявилось декілька гарних галявин, то ж оскільки була вже восьма вечора, ми там і зупинились. А я вернувся крізь тунель пофотографувати і перепитати риби. Риби не знайшлося, проте знайшлися двоє туристів. Це були хлопці з Челябинська, які приїхали до Слюдянки машиною, доїхали до 90-го кілометра на поїзді - інша бригада виявилась більш адекватною - і зараз йдуть назад. Трошки побазікавши, довгим тунелем я повернувся назад варити вечерю. А закінчився вечір біля вогнища, під зорями, з легким плескотом хвиль Великого Озера.

День четвертий (км 109-77)

Ранком мою медитацію на Байкал порушили голоси. Це були пакетні туристи. Побачивши намет, деякі почали згадувати, як і вони хочуть отак відпочити. Дивні люди! Поголосивши, потинявшись берегом, пофотографувавши всі кущі і Байккал з собою, вони всі зникли. Ми ж зібрали рюкзаки і рушили далі. Аж раптом -ми ще не встигли вийти на колію - з тунелю виїхав справжній паровоз, голосно гукаючи на всі лади і випускаючи купу пари. За ним тягнулися вагони, з яких виглядали нещодавні туристи. Оце так екскурсія!

Рухались швидко, адже за сьогодні мали пройти за тридцять кілометрів. Лиш іноді зупинялись на фотосесію. В усіх будинках питали копченого омуля, проте його ніде не було. Готують його тут для туристів, а їх потяг буде аж за три години, то і рибу ще не ставили. Отаке розчарування…

Сьогодні вихідні і на дорозі багато людей які з рюкзаками йдуть нам на зустріч. Зустріли ми знову туристичний паровоз, який після обіду вертався додому. З віконець виглядали сумні обличчя його пакетних пасажирів. Ні, ми краще пішки і з рюкзаком, ніж пакетно і з отакою пикою.

Після дев'яностого кілометра пейзаж стає одноманітним. Іноді стирчать голі пальці скель, проте дивитись хочеться лише під ноги - аби не гепнутись - і на гори на протилежному березі. За мисом Товстий стає видно Листвянку, проте там лише одноманітні лісисті пагорби.

Ночівлю почали шукати за вісьмидесятим кілометром, а знайшли аж за сімдесят сьомим. Намет ставили під вечірні рожеві відблиски далеких снігів. Розпалили гаряче багаття і довго дивились в гру гарячих відтінків на вугіллі - хто знає, може це останне багаття в цій подорожі. Половинка місяця висвічувала доріжку на воді, вода тихо плескалась серед каміння, і переривати цю чудову ніч сном так не хотілось…

День п'ятий (км 77-72)

Ранком встали рано і, дозволивши собі недовге останнє споглядання Байкалу, швиденько почухали в Порт Байкал. Коли ми прийшли на пристань, паром вже стояв і мав відходити на Листв'янку за півгодини. Ми навіть встигли під керівництвом тітоньки екскурсовода подивитись музей в блискучій новенькій станції Порта Байкал. Музей виявився маленьким, проте досить насиченим, тим паче, що екскурсійні пояснення були ще цікавішими.

В Листв'янку ми фактично не потрапили, бо паром пристає біля музею Байкалу, куди ми одразу і пішли. Експозиція музею складається з трьох частин. На третьому поверсі знаходиться невелика байкальська експозиція з фауною, геологією, екологією, кліматом і таким іншим. Величина експозиції компенсується розповідями екскурсоводів. Нам екскурсію вела Галкіна Валентина Иванівна, рекомендую. На першому поверсі жива експозиція з риб озера і двох свмішних товстелезних байкальських тюленів - нерп. Екскурсія проходить і тут, хоча на гру нерп і без всякої екскурсії дивитись можна годинами. А в підвалі захований віртуальний батискаф, проте він якраз взагалі не цікавий. За музеєм є екологічний дендропарк з дерев'яними помостами замість доріжок, щоб не витоптали траву.

В Листв'янку вирішили не їхати, пройшлися трошки по трасі і натрапили на базар, де накупили риби і хліба на обід та одразу ж стоптали все на галявині за базарчиком. В магазинчику купили кефіру і печіва, які затоптали на березі Ангари. На цьому листв'янська місія закінчилась і ми поїхали автостопом в Тальці.

Тальці це етнографічний музей під відкритим небом в мальовничому лісі на березі річки Ангари. Складається він з числених відтворених разом з інтер'єрами хат. Є також дві церкви, форт, млини і бурятський улус. Нажаль, робітники музею сильно не перепрацьовують, тому багато експозицій в хатах виявились зачиненими. Проте ми знайшли майстра по бересті, з яким досить довго обговорювали сучасне становище народних майстрів.

Заночували поряд на косі річки Тальцинки в березовому лісі, серед пагорбів на берегах великої ріки Ангари.

Корисне


Транспорт. Кругобайкалкою ходять різні потяги. Між станціями зупинятись їм заборонено, тому ловити їх треба по станціях.

Поїзд "Мотаня" виходить зі Слюдянки о другій дня в понеділок, вівторок, четвер, п'ятницю і неділю. З Порта Байкал вертається іде рано ранком на наступний день. В вагоні можна домовитись за ціну квитка, але їхати нецікаво. На передній площадці локомотива - 100 рублів з носа, та й залежить від бригади. Вагон-теплушка зачинений, хоча ми бачили і відчинений.

В середу і суботу є туристичний потяг з Іркутська в Порт Байкал, який виходить з Іркутська об 11 ранку, а вертається наступного дня.

Періодично курсує туристичний потяг, з паровозом і ретро-вагонами. Звідки береться і де розклад поки що невідомо. В один день іде в П. Байкал і назад.

Бачено було також щось на кшалт трамвая, проте походження його також невідомі. Іноді проходять тепловози, ремонтні вагони і дрезини. Реально зустріти навіть маленький товарняк.

Вхід. Вхід в Тальці для іноземців 100 рублів, для росіян 70. З Дорожньою Грамотою можна йти одразу до охоронця, який пускає по ній безкоштовно.

Житло. Майже на кожен кілометр є гарне місце для ночівлі. Не завжди є дрова і іноді важко спуститись до озера. Гарний пляж є за Половинним тунелем в напрямку П. Байкал. Як є час та натхнення, ще далі на 105 км є відмінне місце на мисі.

Їдло. Їдла на маршруті фактично немає. Можливо дістати тільки копчену або сиру рибу, та й ту коптять спеціально для пасажирів туристичного потягу. Зустрічається також молоко.

Інше. Візьміть ліхтар - без нього в деяких довгих і кривих тунелях зовсім темно і боязно.

Хабаровськ зустрів нас пронизливим вітром і холодним дощем, але теплою впискою і гарячим чаєм. Сьогодні дощ і хмари зникли, проте вітер ще свистить за вікнами. Амур широкий і неспішний, з високого берега відкривається чудовий краєвид. З вулиць визирають куполи церков, а в магазинах продається хліб "Дарницький".

Дорога на Хабаровськ

Ранком йшов дощ, сірий і хмурий. Зібрали речі і якраз встигли на автобус з міста. Їхали годину і вийшли, як тільки автоюус звернув в чигирі.

Перша машина підвезла нас трошки. А от друга вивезла за Усурійськ. Водій виявився українцем з Донетчини, батьки якого виїхали на Сахалін, а потім він сам переїхав в Приморський краї, де живе в селі, вирощує всяку всячину і возмть своєю вантажівкою різне продавати. Крутиться, одним словом. Був він і в Києві, дуже йому сподобалось.

Висадив він нас на повороті, за який їхало не так багато машин. А поки ми чекали, звідкілясь принесло хмару з блискавками і почалась гроза. Від зливи і вітру ми сховались під плівками і парасолькою в куцій березовій лісополосі. На наше щастя дощ скоро перестав, і ми повернулись на трасу.

В наступній машині нас віз пекельний комуніст-імперіаліст. Він доводив нам необхідність приєднання України до Росії, ледь погодився, що украхнці все ж таки окремий народ, згадував про порядок при радянській владі. Слухати все це було цікаво, адже злості в дядька не було, а думки були послідовні.

Висадили нас на 250-му кілометрі траси "Усурі", за 500 з гаком до Хабаровська. Зважаючи на час, дістатись до кінця сьогодні ми не збирались і вже хотіли сісти перекусити, але вирішили почекати машини, які бачили на горизонті. Одна з них зупинилась і довезла нас до Хабаровська. Буває ж!

Льотчик Олексій, який їхав у відпустку до родини, бачив нас на трасі вже вдруге. "Значить так судилось" сказав він, натискаючи газ. Виявився він цікавим, розповідав багато історій, багато ми розпитували про життя в повітрі. Розказав він і про зливу - нам повезло, бо в Усурійську дощ стояв стіно, навіть рух по трасі на півгодини зупинився. І не помітили, як пролетіли сім годин і в світі фар з'явилася стелла "Хабаровськ". Час був вже нічний, півдругої. Тому ми вийшли за стеллою і відправились спати в лісополосу.

Наступного дня о сьомій ранку ми вийшли з рюкзаками з лісополосі і опинились серед людей, які йшли на автобусну зупинку. Міську зупинку. Тобто ночували ми фактично вже в місті. Трьома автобусами ми перетнули все місто з півдня на північ. На наше щастя, дівчина Тетяна, яка нас вписувала, о дев'ятій була ще вдома і радо нас зустріла.

Россія, Дальній Схід, Владівосток. Навколо рідні літери, майже рідна мова. В магазині російський сир, селянський густий кефір, випічка і - ба! - пиво Оболонь. На вечерю вареники зі сметаною, а в морозильнику чекає на чорний хліб справжнє сало. Тільки зараз розумієш, як скучив за цими смаками, яких не відчував сім місяців. Ми ще не вдома, проте близько, як ніколи.

Діти Мянми
Кало, М'янма

Вісімсот кілометрів. Тринадцять годин. Дев'ять машин. Харбін.

Місто, як то кажуть, пахне російським духом. Іноді й душком. Найдорожчий готель під вокзалом повен москалів. Частина китайців знає російську. Житлові будинки схожі на наші хрущовки, навіть під'їзди так само обмальовані. Але квартири досить просторі. Вперше в Китаї зустріли контролерів в автобусі, навіть трошки поскандалили. Проте люди навкруги дуже приємні, всяко допамагали нам знайти потрібну адресу, доїхати, подзвонити. Одним словом, Россія вже близько, проте ми все ще в Китаї.

Дорога до Харбіну

Від Джиншанлінгу до траси нас підібрав маленька і старенька вантажівка. А вже на трасі нас підібрав пустий автобус, який прямував в Ченде.

Вилазити в Ченде треба тоді коли траса перетинає ріку і проходить під розв'язкою на іншій стороні - зверху по розв'язці іде дорога в Харбін. Туди ж ідуть з центру автобуси 117 і 118. Проте ми заїхали в місто, де поїли і перевірили розклад потягів. Потяг в потрібному нам напрямку відправлявся тільки вранці, тому автостоп був єдиною можливістю доїхати швидше.

Спочатку нам траплялись лише таксисти, проте нарешті ми поїхали кілометрів на 80. Водій згодом підібрав свою дружину, яка пригощала нас чіпсами. Висадили нас біля в'їзду в місто - на щастя траса в нього не заходила. Наступна машина пповезла нас ще кілометрів 80. Судячи з усього, водії тільки забрали машину з салону, тому їхали повільно і невпевнено. Проте вони в везли нас на автобан, де і лишили біля сходу в своє місто в ночі.

В темряві місто світило вогнями і гуло, з труб заводів піднімався дим, на якому відблискували прожектори. На трасі ж було темно, а машини все ніяк не зупинялися. Помахавши з годину катафотами, ми поставили намет в рощиці під автобаном. Нам ще з нею повезло - зазвичай автобан відгороджено від рощиць парканом, проте тут паркан присипали землею і його можна було переступити. Автобан був ще новенький, рік як відкрили, тому рощиці ще куці, а замість трави - пилюка.

Наступного дня бригада, яка привезла саджанці, дуже здивувалась, коли о шостій ранку з рощі вилізли ми з рюкзаками і пішли стопити. Перша машина - водій повільної вантажівки на 80 кілометрів. За ним - пустий автобус, водії якого видали нам води. Вода наша закінчилась ранком, тому раді ми були страшенно.

К цьому часу пейзаж сильно змінився. Якщо зранку гори ще нагадували Крим, то зараз в пейзажі з'явилась суворість недалекої Гобі. Рівний сірий степ, розчерчений городами, уходив до обрію, де піднімались невичокі, сурові скелясті гори. Городи, до речі, тут ще й досі пашуть на ослах і волах. Села стали зовсім рідкими, а ліси змінились лісополосами.

Наступна машина була укомплектована англомовним водієм який віз жінку в аеропорт. Він радо вискочив з машини зі словами "Привіт! Вам куди?", закинув рюкзаки в багажник і помчав зі швидкістю 150 кілометрів на годину. Нажаль, за 200 кілометрів водію треба було звертати, а ми не хотіли робити крюка в сотню-другу кілометрів.

Наступна машина - досить далека фура. Вона стала сама, ми ж ледь встигли до неї добігти і вмовити нас забрати. Цікаво, що на дверцятах багатьох фур наклеєні трансформери. Водії пригощали хлібом і сосиками, які ми уплітали за дві щоки. Єдиний недолік автобану - неможливість нормально пожерти. Навіть води ніде набрати. Виходячи на автобан, пам'ятайте про це і робіть відповідні запаси провізії. Так склалось, що на обід ми не потрапили, тому до вечора зголодніли як вовки, навіть не дивлячись на хліб з сосискою.

Пейзаж знову змінився. На зміну степам прийшли пласкі рівнини, так схожі на українську середню полосу. Тополі і осини складають тут більшість дерев. Екзотика скінчилась.

Від толгейту, за яким фура мала звертати, до недалекого Чангчуна нас везли якісь китайські братки. На об'їздній ми застрягли досить надовго, але на щастя до великої розвилки на Дзілін ми мащину піймали, а там одразу застопилась машина на половину відстані до Харбіна. Наступний, вже осьанній на сьогодні водій маленької вантажівки висадив нас біля зовнішнього кінця Харбіна, взяв якогось дядечку, який визвався показати йоиу дорогу і поїхав.

Помикавшись по величезній заправці і стоянці фур, вже в темряві ми спробували стопити, але безрезультатно. Міські автобуси сюди не їздили, тому втомлені, злі і голодні, ми відправились в місто пішки. На щастя, за півгодини ми натрапили на зупинку автобусу 343, який іде на вокзал. В ньому ми побачили перших в Китаї контролерів, з якими влаштували маленький шкандаль. Виявилось, що це єдиний в місті автобус, який коштує два юані. Ми ж поклали по одному, але не прокатило. Тут же ми зустріли п'яного китайця. Він на біду володів англійською і півгодини нав'язувався в друзі, ледь відчепилися.

Біля вокзалу зайшли в готель показати адресу вписки і спитати, як туди дістатись. Отель виявився чотиризірковим, найдорожчим в місті і повним росіян. Допоміг мені якийсь китаєць. "Это близко, туда и направо, пешком можно дойти" - з легким акцентом повідомив він. Розпитуючи по ходу дорогу, ми за двадцять хвилин знайшли потрібний будинок. Якийсь хлопець навіть знайшов нам необхідний під'їзд і дав телефон подзвонити. Наша майбутня хазяйка Керон була ще на роботі, тому ми відправились в найближчий ресторанчик, де нарешті смачно і багато поїли і напились чаю.

А за годину з'явилась і сама Керон. Проте всі були вже настільки втомлені, що змогли тільки завалитись спати.

Велика Стіна

Хто не лазив на Велику Стіну -
той не справжній мужик!
Мао Дзедун

Велика Стіна при всій своїй величності і моїй повазі до неї, є, мабуть, найбільшою дурницею в історії людства. На її побудову було витрачено безліч часу і людських зусиль та життів, проте вона фактично жодного разу не була використана за призначенням. Кажуть, це тому, що вороги її боялись, бо вона стали символом величі Китаю. Проте все одно витрачена на неї ціна вважається завеликою.

Будувати її почали ще за 600 років до Христа. Це доводить, що манія китайців будувати стіни є майже такою ж старою, як і китайська культура. Будували і перебудовували Стіну весь час аж до останньої династії Цинь. В цю династію стіну підтримували лише неподалік Пекіну, а інші її частини занепали.

Можна довго розповідати, скільки разів всі цеглини стіни можна прокласти від Землі до Місяця, проте я краще розвію один міф. Що б там не розповідали в китайських школах, але Стіну з місяця не побачиш. Для прикладу, автобан поряд має в десять разів більшу ширину, проте подібні факти про його видимість з інших небесних тіл невідомі. Розкрити цю відому всім фальсифікацію в наш час може кожен просто скориставшись відомим сервісом Google Maps. Стіну там можна побачити тільки в такому збільшенні, для досягнення якого на поверхні Місяця вам знадобиться гарний телескоп. А про телескоп китайські вчителі мовчать.

Добирання до стіни проходить в два етапи. Перший етап - це вибирання з Бейдзінгу суб-міським автобусом. Другий етап - пошук таксі або якогось іншого транспорту від автостанції Міїну. Жадібні таксисти пропонують їхати п'ятдесят п'ять кілометрів за 150 юанів з носа, після півгодинного ходіння за потенційним клієнтом ціна падає до 130 з носа. І не відстає ж, зараза! Ми ж потинявшись станцією вийшли на трассу, спробували вписатись в маршрутку за 20 з носа - просив 50, проте за хвилину був згоден і за 25. Поки домовлялись, до нас під'їхав бус "Сіматай?" - "Сорок?" - "Залазь!" - і ми полетіли в Сіматай.

Водій виявився пекельним Шумахером. По закрученим трасам він гнав під 120 кілометрів на годину, бібікаючи на всіх поворотах аж подих перехоплювало. Окрім нас в машині були хлопець з дівчиною і ще двоє дівчат. Дівчат водій пересадив на маршрутку на якійсь боковій дорозі, з якої швидко вернувся на основну. Завернувши на дорогу до Сіматаю, він було спробував висадити нас за два кілометра до нього, проте ми виходити не захотіли. "Тоді завезу оцю пару, а потім вас" - сказав водій і ми кудись поїхали. Пара та виявилась замовниками таксі, а всі інші пасажири були додатковим заробітком. Їхали вони на якусь базу відпочінку в кілометрах тридцяти за Сіматаєм. В результаті ми у вигляді бонусу отримали екскурсію серед скелястих гір з баштами стіни на верхівках. В Сіматаї водій хотів було злупити з нас ще за екскурсію, проте українські монетки його цілком задовольнили.

На касі наш Важливий Папір уважно роздивились, віднесли показати якомусь директору і дозволили пройти. На касі кріселки Папір теж допоміг, і частину шляху ми проїхали. Сонце вже клонилось до горизонту, світ його став м'яким і теплим, наповнивши пагорби і скелі яскравими вечірніми кольорами. Туристи вже спускались з башт, тому ми змогли побути деякий час у відносному спокою. Звичайно людей тут менше але ж зараз травневі свята.

Якщо дійти до краю дозволеної зони, то можна побачити бутафорію. Стіна далі тонка і низенька, проте знизу виглядає це велично. Проте я й досі не можу зрозуміти двох речей. Як китайці будували ці відрізки стіни на вершинах крутих скелястих гір? І якого дідька будувати стіну там куди жодній людині в здоровому глузді не залізти?

Дивно, але природа навколо дуже схожа на східний Крим. Такі майже каменисті низькі гори, такі ж ростуть рослини. А головне - погода схожа на травневу кримську. Так і думається що за наступним поворотом побачиш море…

На одній з башт познайомились з дівчиною з росії і її мамою. Дівчина вчить в Бейдзінгу китайську, а мати приїхала до неї на травневі. Вони сьогодні прийшли з Джиншанлінгу, а ночують в готелі біля однієї з башт. Ми теж спустились в той готель, проте місць нам вже не вистачило. Хазяїн одразу запропонував поставити його намет у дворі. Проте ми поставили свій намет на сусідній галявині. На стіні спати було б романтичніше, проте на гадявині в квітах і на травичці це набагато приємніше.

А яка була ніч! На небі світить зростаюча половинка місяця, в світі якої блищать квіточки на кустику поряд зі мною. Силуети гір з ледь помітними баштами виділяються на фоні світлого неба, на якому видно нечасті зірки. Повітря холодне і чисте, наповнене нічними звуками. Внизу квакає болотний оркестр, зверху жжужжить джміль, десь кукує зозуля. Здалеку іноді долітають гуркіт і гудки залізниці. Гарна, неймовірна ніч!

Наступного дня ми не поспішаючи зібрались, зварили овсянку і чай, і відправились гуляти стіною в Джиншанлінг. Чотиригодинний трекінг вартий того, аби його пройти. Сама по собі стіна досить одноманітна, проте краєвиди красивенні. Ближче до Джиншанлінгу на стіні з'являється натовп, а захоплення пропадає остаточно. Стіна стає новенькою, з високими бортиками, які заважають дивитися навкруги. Тому йти від Джиншанлінгу далі бажання не було ніякого, і ми швиденько спустились вниз і пішли на трассу.

Корисне

Транспорт. Автобус 980 від автостанції Dongzimen за 15 юанів везе до Міїна (Myin), де має кінець маршруту. Далі ні в якому разі не треба здаватись в ненажерливі лапи таксистів. Треба вийти на трасу, де за декілька хвилин можна спіймати мікробус на Сіматай або Джиншанлінг за 15-25 кваїв в залежності від вашого вміння торгуватись.

Вхід. Вхід на стіну як в Сіматаї, так і в Джиншанлінгу коштує 40 юанів. При цьому якщо ви йдете трекінг, платити прийдеться двічі. Проте пізно ввечері і до восьмої ранку контролерів немає, тому ранні пташки можуть спробувати проскочити хоча б один блокпост. Додатково міст через річку в Сіматаї теж платний, 5 юанів. Знову ж таки, контролерів немає зранку і ввечері. Якщо ліньки йти вгору пішки, і в Сіматаї, і в Джиншанлінгу можна скоритатись канаткою за 30 юанів, або за 50 в два боки. Тільки в Сіматає навіть від канатки потрібно буде добряче піднятись до самої стіни. Важливий Папір допомагає пройти на Стіну безкоштовно і навіть проїхатись канаткою.

Житло. В Джиншанлінгу є тільки дорогий наворочений готель. В Сіматаї є хостел прямо біля квиткової каси А також менш відомий гестхаус прямо за баштою, куди приходить пішохідна дорога. Койка там коштує 40 юанів, свій намет на галявині поруч безкоштовно. Тільки їдло дороге.

Їдло беріть своє, місцеве дороге.

Пекін. Останнє велике місто на нашому шляху. В пекінському небі смог. А на землі імператоський палац. Поряд з мавзолеєм Мао на найбільшій площі світу. Десь неподалік Велика Китайська Стіна. І безліч храмів, вузьких вуличок, в яких вирує життя, магазинів... Але все це завтра. А сьогодні ми відходили від безсонного нічного потягу крокуючи парком літньої резиденції імператорів.

Кайфенг

Кайфенг (Kaifeng) свого часу теж був столичним містом. Проте зараз він є типовим провінційним китайським містечком, в якому досить багато цікавих місць, проте мало туристів, немає височенних нових кварталів, і неймовірна майже затишна атмосфера, якої так бракує іншим китайським містам.

Нам допомогла також і атмосфера вписки. Американка Марта, яка мала нас вписати, дала нам неправильний телефон. Поки ми намагались додзвонитись до неї - а робили ми це під університетом, де вона працює - ми зустріли італійку Сару, студентку цього ж університету. Вона знала про наш приїзд, тому одразу нас впізнала і запросила до себе. Сара - енергійна і неймовірно весела, а тутешня компанія дуже приємна. Нажаль, квитки до Бейдзінгу ми вже купили, бо лишилися б там ще на день-другий.

Іноземна тусовка в університеті Кайфенга невелика, проте досить строката. Є там аж четверо російськомовних! Віталій з Одеси, Антон з Пітера, ще двоє хлопців з Казахстану. Вони вчать китайську і насолоджуються життям в цьому затишному містечку. Університет і сам по собі дуже приємний. Вздовж головної алеї розбито парк. Будинки з однієї сторони алеї мають архітектуру, яка у мене асоціюється з Кембріджем. А інша сторона алеї має змішану європейсько-китайську архітектуру. Алея закінчується великою площею, на якій знаходиться Дім Культури університету, побудований в стилі епохи Мін. З площі проглядають сучасні, майже радянські будівлі, на одній з яких написано російською "Хенаньский худо-жественный институт", з переносом.

Перший день ми присвятили паркам. Почали з парку навколо Залізної Пагоди. Пагода побудована в 12 столітті і вкрита бурими глиняними пластинками з різними рельєфами буддійського толку. Бурий колір пластинок сильно нагадує іржаве залізо, звідси і назва пагоди. Під самий дах ведуть вузенькі сходи з маленькими віконцями, які нікуди не виводять, просто впираючись в стіну під дахом. Так ми і не зрозуміли, за що для підйому беруть гроші.

Навколо пагоди розбито парк з декількома павільонами і великим озером. В одному з павільонів навіть є маленький музей, в якому цікаво подивитися на півсотні малюнків різних пагод Китаю.

На вході до парку Павільона Дракона, де була колишня резиденція імператора, сиділи вельми противні бабенції, які навіть не читаючи наших паперів заявили, що проходу для нас немає. Трошки посперечались, але наші посмішки зустріли штовханину, і навіть розгорівся невеликий скандал. Проте ми не сильно засмутились і спробували зайти через інший вхід. Там до нас випорхнуло молоде янгольське створіння в а-ля народному костюмі в пір'ях і, прочтавши наш Папір радо запросило всередину.

Всередині ж подивитись можна павільон Дракона над високим фундаментом, з якого відкривається непоганий краєвид над озером. В павільоні виставлені манекени якихось імператорів і їхніх слуг послів вельмож і іншого доісторичного люду. Згадавши манекенів в парку під залізною пагодою ми вирішили - це місто манекенів. І це дійсно так, потім ми бачили тих манекенів ще тищу і одну штуку в різних місцях. Наприклад, півкілометрова алея з манекенами реальних і міфічних персонажів на фоні величезних роздруківок низькоякісних jpeg-зображень тягнеться від павільону дракона до краю озера. Навколо павільону розбито великий парк, яким досить приємно гуляти.

Можна зайти в сусідній парк. Там купа павільонів, але схоже це все на такий собі Диснейленд з манекенами і якимись воїнами з проволоки. Попсово. Далі є ще один парк, але там ще попсовіше,аж до сміху. Чого вартий тільки десятиметровий бетонний павлин біля мальовничої скелі з китайською бесідкою!

Вулиця від парку цікава не черговою відбудованою старовиною, а сусідніми вулицями. Вулиця зліва забита торгівельними центрами і караоке, а вулиця справа активно розвалена і відбудовується.

Надвечір ми відвідали гітарний концерт, на який нас запросила Сара. Грав в основному запрошений з Бейдзінгу хлопець. Грав майстерно, хоча трошки пусто. Місцеві хлопці грали менше, проте вони переживали кожний крок мелодії, пальці іх переживали кожну ноту. І хай техніка їх була гірша, проте слухати їх було цікавіше, та й твори вони грали складніші для сприйняття. Закінчився концерт веселим дуетом Сари і одного з виступаючих попередньо китайців. Сидячи на підлозі, співали вони якусь італійську пісню про мафію.

Наступного дня ми відправились в центральні храми міста. По дорозі побачили пагоду за височенною стіною. Стіна ця в путівнику позначена не була, тому ми вирішили дізнатсь, що за нею. За нею було вивлено черговий дорогий "диснейленд", настільки крутий, що папери наші ніхто і розглядати не став. Ну і хай їм грець.

Даоський храм Янцинг виявився в стані активної перебудови. Цікавого там ніц виявлено не було. А от буддійський храм Головного Міністра відвідати варто. В у іх бокових павільонах іде там торгівля різноманітним буддійським приладдям, в тому числі є лавка з антикварними Буддами. В одному з павільонів з образом цінники висять на всьому навколо, і образ без цінника виглядає чимось дивним.

На обід ми повернулись до університету, а після обіду сіли на велосипеди і поїхали з Сарою дивитись місто з іншого боку. Першою справою вона завезла нас в кав'ярню, де була Марта, яка мала нас вписувати.

Випивши кави за неймовірно смішні гроші, ми поїхали в мусульманський квартал. Мусульман в Кайфені просто неймовірна кількість. Мусульмане взагалі формують неймовірну атмосферу Кайфенга. А головне - кожен вечір вони розгортають на головних вулицяхвечірній ринок, яких більше ніде в такому форматі - як в Таіланді і Лаосі - немає.

Мечетей нараховується аж 13 штук! Цікаво, що деякі мечеті мають китайську архітектуру епохи Мінь, а ззовні мечеттю робить їх лише половинка місяця над дахом. Всередині ж вони абсолютно звичайні мечеті, хіба що разом з арабською в'яззю на стінах розвішано ієрогліфи. Такою, наприклад, є мечеть Донга, куди ми заїхали і через Сару спілкувались з двома бабусями в жіночій частині.

Закінчили ми прогулянку в католицткій церкві Святого Серця Ісуса, де Сара мала вести занятя з французької. Церкву побудували в 1917 році. Бачили ми й настоятеля, лисого китайця 92 років. І жінку його з малесенькою ніжкою, що знала колись неймовірі затискання заради краси.

Після церкви ми ще трошки повештались містом, погледіли на вируючі ринки і тихі закутки знайшли табличку дому єврейської культури і поїхали на вокзал. Автобусу не було і я помахав рікші. Почавши з трьох юанів ми доторгувались до двох якв автобусі. Проте рікша виявився одноруким, і ми видали йому три юані. Поважаю людей, які працюють не дивлячись на негаразди. Ненавиджу "професійних" жебраків.

Біля вокзалу ми повечеряли і відправились на посадку. Після вокзального контролю робітники вокзалу вишикували пасажирів на платформі в довгу чергу, здіймаючи мегафонний галас в на порушників порядку. Нарешті поїзд підійшов, всі чергою кудись пішли, а матюгальникам тільки дивом вдалося втимати чергу від трансформації в шалений натовп. Ми ж користуючись "правом тупого білого містера, який не володіє китайською" пройшли далеко вперед черги. Нарешті, погрузилися. Поїзд виявився двоярусним, нам дістався нижній ярус. І згодом поїзд поніс нас до Бейдзінгу.

Корисне

Транспорт.

Вхід.

Житло.

Їдло. Спробуйте всілякі штуки з нічних ринків, найкращі з яких знаходяться в районі пішохідних вулиць Sundian Jie і Madao Jie. Наприклад, роті з морською капустою і квашеною капустою. Або смажені млинці з лапшою. Ми їли з нашими друзями в ресторанчиках біля університету, замовляли вони, тому було неймовірно. Є непогані кафе і біля вокзалу - по лівій вулиці метрів сто, перше більш-менш велике по правій стороні.

Шукайте маленьку кав'ярню на Sufu Jie, де кава з чорним чаєм коштує п'ять (5!!!) юанів.

Після майже столичного Нандзінгу ми прибули в провінційне місто Кайфенг, яке, насправді, теж було столичним. Сьогодні мали прогулянку парками і непоганий концерт класичної гітари. Вписує нас дівчина з Італії, проте вже зустріли хлопця з Одеси і ще одного з Околиць Пітера. Завтра після гуляння місто ввечері відправляємось поїздом на Пекін.

Без назви
Баган, Мянма

Нандзінг

Нандзінг (Nanjing)- столиця провінції Дзіангсу, старовинне і могутнє місто. Його історія налічує приблизно дві з половиною тисячі років. Протягом шести династій було воно столицею Китаю. Уряд Гоміньдану теж вибрав його своєю столицею. Навіть назва в нього відповідна. Якщо Бей-дзінг означає буквально "північна столиця", то Нан-дзінг то "столиця південна".

Як не поспішали ми з виїздом з Суджоу, в Нандзінг ми прибули під самий вечір. Як виявилось, квитки на поїзд в Китаї купити іноді дуже важко. А на автобус без проблем, але дорожче. Одразу ж зателефонували Девіду, китайцю, який мав нас вписати по хоспіталіті. З його допомогою ми на трьох автобусах доїхали до його району. А живе він за містом, кілометрах в двадцяти від міста, біля університету інформаційних наук і технологій Нандзінга. Хоча мушу зазначити, що добирання займає менше години, адже автобуси досить швидкі. Правда, один з них не має номеру, натомість підписаний ієрогліфами, тому знайти його була та ще проблема. Але Девід по телефону розповів тітонці з нічного ларьку про наш шлях, вона китайською його записала і вже по цьому опису ми з допомогою інших китайців таки знайшли добрались до місця.

Девід виявився типовим викладачем - а ми знали, що він доктор біології - інтелігентний вигляд, окуляри, приємне обличчя. Він одразу відвів нас до уйгурського ресторанчику і накормив лапшою. Сам не їв, розмова не клеїлась, здався він трошки дивним. А потім Девід сказав, що його донька щойно йому подзвонила і сказала, що вписує своїх друзів, і він не може нас прийняти. Але він оплатить нам готель. Що він і зробив, не зважаючи на наші заперечення. Порозмовляв з нами ще трошки і відкланявся, пообіцявши вписати нас назавтра. Ми ж були трошки здивовані тим, що відбулось.

Наступного дня ми лишили речі в готелі - все одно вертатись до Девіда в цей район - і відправились в місто. Першим чином ми купили квитки до Кайфенгу на наступний день. А на сніданок купили різнокольорові шарики, схожі на солодощі з клейкого рису, які дуже популярні в Лаосі і Таіланді. Шарик, посипаний кунжутом дійсно бів схожий на клейкий рис. Жовтий шарик був теж більш менш. А от зелений… Ви пробували колись з'їсти м'ячика-лізуна, що колись були у нас популярні? Які кидаєш об стіну, вони розплющуються, а потім знову приймають форму кулі. Так от, зелена кулька була схожа на нього як кольором, так і консистенцією. Я мовчу про смак. Друга зелена кулька була відправлена в кружку настирливому жебраку.

Фактично весь день ми провели в парковій зоні Нандзінгу. Спочатку обходили велетенське озеро, потім гуляли по міським відреставрованим стінам. На стіни ми вийшли з монастиря Дзімінг, де за певну плату можна надягнути поверх джинсів робу монаха і прийняти участь в массовій молитві. Ну так вже в Китаї склалось. Массово і за гроші, да ще й в робі поверх джинсів або мініспідниці. Наодинці і по-справжньому ну ніяк… Після стін зайшли до парків гори Зідзін. Під кінець ми завітали до гробниць імператорів династії Мінь.

Гробниці представляють собою велчезний парк з павільонами. Самі гробниці не збереглися, на їхньому місці провели розкопки і лишили низенькі фундаменти, які відмічають місце знаходження будівель. Проте поряд побудували точну копію гробниць. До цього всього веде свята алея зі статуями воїнів, чиновників і різноманітних звірят. Звичайно, це все красиво, проте що там такого особливого, через що на вході висить емблема ЮНЕСКО, ми так і не зрозуміли. Іноді складається враження, що Китай трошки допомагає комісії ЮНЕСКО грішми, за що ті готові взяти під свій захист все що завгодно. Вхідна плата в об'єкти ЮНЕСКО вища, тому всі вкладені гроші згодом вертаються в казну. Цікаво б було таки визначити причини і алгоритм попадання пам'яток в ЮНЕСКО.

Коли ми надвечір повернулись до готелю, то на нас чекала записка від нашого хазяїна. В ній він повідомляв, що вписати нас знову не зможе, проте готель вже оплатив. Причина була дивною і явно надуманою. Подивувавшись записці, ми зателефонували Девіду, який сказав, що приїде хвилин через сорок. Ми ж пішли вечеряти до вчорашніх уйгурів. А коли повернулись, Девід вже чекав нас в готелі, в руці він тримав пакет з манго і яблуками. "Це мій обов'язок" - тільки і казав він на наші заперечення щодо оплати готелю. Розмовляли майже годину про всяке, проте нас не полишало відчуття, що ми Девіда цікавимо мало, а старанно відповідаючи на наші питання, він слухає свої власні думки. Через деякий час він раптово перервав розмову, побажав доброї ночі і пішов. Ми тільки стиснули плечіма…

Наступного дня раннім ранком Девід знову завітав до нас. "Забув дещо вам сказати" - повідомив він. - "Ви б могли відшукати в Китаї якісь дешеві речі, які потрібні в Україні, і ми б змогли відкрити з вами бізнес!". І пішов. Чи була ця пропозиція справжньою причиною його інтересу до нас? Цього ми ніколи не дізнаємось.

На зламі 1937 і 1938 років нв сході починалась друга світова. В листопаді 1937 року японці використали черговий штучно створений предлог і об'явили Китаю війну. Почали вони з активного бомбардування, а згодом японський десант висадився на китайському березі. Вже 13 грудня японці взяли Нандзінг, тодішню столицю Китаю. Для демонстрації своєї сили вони провели в місті "чистку", яка згодом переросла в неконтрольовану розправу над жителями міста і його околиць. За шість тижднів було винищено більше 300000 людей. Тобто вбивали одну людину кожні десять секунд.

Про неконтрольованість і звірячість японців в Нандзінгу свідчить хоча б те, як згодом вони намагались знищити сліди массових вбивств. Відомо, наприклад, що в перщі дні два офіцери змагались, хто швидше вб'є сотню людей. Однак сотню вони пропустили, тому продовжили рахунок до 150-ї жертви.

В лютому 1938 року розправи під тиском світової спільноти було припинено, проте війна тривала до 145 року, до капітуляції Японії, і унесла життя 20 мільонів китайців. Після війни більшість офіцерів, які брали участь в розправах в Нандзінгу, було засуджено. Шістьох страчено, інших довільно ув'язнено.

Про все це ми дізнались в Меморіалі Бійні в Нандзінгу. Меморіал складається з двох частин. Музей який докладно розповідає про бійню. Головними експонатами його є фото і тексти, факти і живі історії свідків подій. Виставлені також газети і листівки, японські ордени, шматки зброї. На докладний огляд музею - а він того вартий, адже розповідає реальну історію - потрібно дві години, протягом яких кров холоне. Окрім музею є також сам меморіал, досить великий комплекс ламаних ліній і статуй, усюди лине скорботна музика. Однак закінчується огляд оптимістично - стелою з написом "мир" і зеленим газончиком, на якому відвідувачі відходять від потрясінь і відпочивають від довгого ходіння.

Після меморіалу ми зайшли в Ашан на сусідній вулиці і накупили смачного на вечір. І відправились до конфуціанського храму Фуцзі. По дорозі до храму випадково зазирнули до музею небесного королівства Тайпінг, або просто палацу Тайпінг, де знайшли прекрасний класичний китайський сад, в якому провели більше години. Тут і кущі з квітами, і скелі, і мостики з павільонами. Є навіть водопад і качки-мандаринки. І на диво мало туристів. Гарне місце. Насправді там ще є музейна експозиція, але нас більше цікавив сад.

Сам храм Фуцзі нічим не цікавий, окрім саме того, що він заснований дуже давно. Ну ще непогані кам'яні картини з конфуціанськими сценами всередині. В іншому йти туди нема за чим. Поряд за додаткову плату є експозиція якихось скульптур з паперу, натягнутого на каркас з проволоки. Начебто, то лампи, які використовують в Нандзінгу під час якогось фестивалю. Написи були китайською, тому остаточно ми призначення цих витворів не зрозуміли. І кімната з ними явно не коштує двадцяти юанів. Та й храм теж. Але наш Важливий Папір допоміг пройти безкоштовно.

Окрім дивної виставки, храм Конфуція вразив і іншими способами витягування грошей з відвідувачів. Сфотографуватись з барабаном у дворі - один юань. Погрюкати в нього - три юані за три грюка. Он і прайс, а поряд каса. Такий самий прайс на колоколі навпроти. В храмі сидить дівчинка в народному вбранні з китайськими гуслями і працює музикальним автоматом. Поряд прайс мелодій. Не дивно - Конфуцій був мудрим старцем, китайську економіку він теж розробляв.

Навколо храму стандартні сувенірні лавки в стиі династії Мін і канали. Походили, поштовхались в натовпі, подивились на російські матрьошки і глиняні сервізи, та й пішли. Ще півгодини походили центром міста, задираючі голову на освітлених неоном височенних офісних монстрів. А потім пили пиво біля вокзалу на березі озера, дивились на тихе звідси неонове місто на іншому березі і просто насолоджувались теплим вечором. Було гарно і затишно. Думки бігали назад, в час, коли Китай був далеким і нереальним, а потім вертались і бігли в інший бік - як буде в Пекіні, і як зустіне нас Росія? Як буде вдома? Закінчувався сьомий місяць подорожі. Попереду ще довга дорога, і вже так хочеться додому… Перенестись би на пару днів, а потім назад! Проте замість чарівного вертольоту нас чекало сидяче місце в нічному потязі в Кайфенг.

Корисне

Транспорт. Квиток на швидкий потяг з Суджоу коштує 65 юанів за дві години. Тихохідні поїзди дешеві, проте йдуть п'ять-сім годин. Автобусний квиток коштує 70 юанів за дві з половиною години.

Міські автобуси коштують 2 юані. Метро - 2-4 юані, в залежності від відстані. Варто купити мапу Нандзінгу за 2 юані, в ній є всі автобусні маршрути.

Вхід. Безкоштовний був тільки меморіал бійні в Нандзінгу (проте брали гроші за зберігання сумок в музеї і за додаткову експозицію про війну на Філіпінах) і парк навколо озера. За все інше деруть на кожному кроці (від 10 юанів за прогулянку стіною до 70 юанів за гробниці Мін), проте Важливий Папір вкупі з посмішкою допомагали усюди.

Житло. Ми самі не жили, проте заходили в Sun Flower Hostel. Розташований він прямо біля храму Фуцзі, проте ціни більш-менш нормальні як для цього регіону, 40 юанів за ліжко. Там же можна взяти непогану мапу міста.

Їдло. Біля Меморіалу Бійні є величезний Ашан, а в мапі позначено ще два Карефори. LP рекомендує їсти біля храму Фуцзі, мовляв там найбільше їдла. Проте там дорого і туристично. Завітайте на вуличку одразу за палацом Тайпінг, там купа місцевих ресторанчиків і базарчик з нормальними цінами.

Після Шанхаю ми відправились до міста-саду Суджоу, де провели два дні серед каналів. А звідти крізь дощ доїхали до Нандзінгу, або Нанкіну в російській транскрипції. Місто це велике і старовинне. Проте зараз ми живемо на його далекій околиці, тому оцінити велич його і старовинність зможемо тільки завтра.

Суджоу

Місто Суджоу знамените передусім своїми садами, за що його і називають "місто-сад". Розташоване воно неподалік Шанхаю, на Великому Каналі. Їхали ми туди потягом-кулею, красивим білим і сучасним. Швидкість його сягає 200 кілометрів на годину. Вражає.

Місто-сад Суджою зустрічає промзоною, якимись розвалинами, будівельними смітниками, майданчиками та бетонними коробками. Не диво, адже тут зараз проживає близько шести мільонів китайців. Проте в центрі міста поряд з новими кварталими є квартали тихі і старі, де вздовж вулиць течуть канали, будинки білі і одноповерхові, а життя хоч на мить сповільнює ходу.

Головна цінність Суджоу - китайські класичні сади, занесені в ЮНЕСКО. Витонченне поєднання дерев, квітів, каменів, прудів і павільонів складаються в неповторну мелодію. Кожний сад є витвором мистецтва, де кожна травинка має значення, як і найменший мазок пензля на картині майстра. Єдине, що зараз заважає відвідинам садів - це китайці. Колись сади будувались для однієї людини, яка проводила час тут в тиші і усамітненні. Зараз же по саду чути мегафони туристичних груп, а галасливі туристи в однакових паперових кепі приїзджають з усіх околиць Китаю. Про медитацію вже не може бути й мови, а ходити по саду лише заради красивих фото мало задоволення. До речі про фото. Навіть якщо абстрагуватись від людей в кадрі, зробити гарний кадр дуже важко. Сад є настільки цілісною структурою, що вичепити його частину з цілого дуже важко. В невеликому саду я провів дві години, і тільки після цього зміг зробити знімки, які не захотілось одразу ж стерти.

В перший день ми встигли подивитись лише невеликий сад Пари неподалік і музей опери Кунцю. Потім гуляли вечірніми вулицями і пили пиво на мостику над каналом. Канали і мости ввечері підсвічуються білим, під деревами горять зелені ліхтарики, а на будинках - червоні. Проте через вечірню прохолоду ми перемістили нашу пиятку в готель.

Наступний день присвятили саду Левової Рощі, музею Суджоу, музею шовку і північній пагоді. Сад Левової Рощі є одним з найкрасивіших в Суджоу. Головною його особливості є скелі, схожі на шматки сиру. Скелі сплітаються в маленьку гору, утворюють лабіринт, в якому можна й заблукати на пів години. В одному з павільонів є вистава китайського новорічного малюнку і пупсів. Особливо раділи ми, коли побачили поряд з демонами таоїстського епосу малюнки піонерів з чайником і мегафоном.

Музей Суджоу варто відвідати вже через саму будівлю. Ультрасучасна, вона має пруд у дворі, а в вікнах росте бамбук. Сама колекція досить цікава, хоч по духу і повторює Шанхайський музей. Друга половина музею представляє собою класичне китайське подвір'я, в якому розміщені меблі, живопис і каліграфія.

На вулиці коло музею бігають тітоньки з рекламою круїзів човном і продають "п'ятдесят хвилин". На цьому їх знання англійської закінчується. Рікші в місті також кричать дивне "п'ять юанів". Можливо, універсальна плата за куди-завгодно. Проте при ціні автобуса в 1 юань їхніми послугами ми не цікавились.

Музей шовку розповідає, як не дивно, про історію шовку. Досить цікаво, хоч і не багато. При музеї є магазин шовкових виробів. Ще декілька дешевших магазинів можна знайти на сусідніх вулиць. Проте усюди ціни вищі, ніж в Таіланді.

Останнім пунктиком дня була північна пагода. На неї можна вилізти і з висоти семи рівнів подивитись на місто. Дивно, але краєвид вражає відсутністю себе як такого. Типово для китаю виглядає парк, за яким іде однакова стандартова забудова, поряд з якою знаходиться звалище. За всим цим апокаліптичну картину довершують новобудови і фабрики на обрії. Варто відвідати парк під пагодою. Він не входить в перелік екскурсійних об'єктів, тому туристичні групи його оминають. Звичайно, він не такий "крутий", як інші парки, проте в ньому є найголовне - тиша. Тут і хочеться сісти на скелі і дивитись вниз, де в пруді плавають карпи. А думки линуть за шорохом дерев…

Наступний день почався сірим гидким дощем. Але не зважаючи на нього, я таки взяв байк і скатався на міст Дорогоцінного Поясу. По паркам шпацирувати в таку погоду мало задоволення, а міст окрім всього об'єкт не туристичний. Розташований він на Великому Каналі, який теж хотілось подивитись.

Великий Канал є другим після Великої Стіни витвором неймовірних китайських народних зусиль. Перші сто кілометрів збудували незадовго до народження Христа. А добудували в сьомому столітті ціною неймовірних ударних п'яти років, з'єднавши ріки Янцзи і Хуанхе. Можна тільки здогадуватися, скільки життів було покладено на дно каналу. Потім його розширювали в тринадцятому столітті і укріплювали в двадцятому. Зараз він служить важливою транспортною артерією східного Китаю. Завантажені баржі одна за одною плавають там так само, як і фури на трасі. Бувають і поїзди барж. В одному я нарахував дванадцять штук плюс буксир, метрів триста, мабуть. Характерні зелені вказівники напрямків і відстаней ще більше додають схожості з трасою.

Міст Дорогоцінного Поясу знаходиться в південній частині міста, досить далеко від центру, хвилин сорок байком. До того ж заїзджати до нього треба з півдня, для чого треба зробити крюк. Побудований міст в сьомому столітті і вражає скоріше своєю недоречністю серед промзони на берегах каналу. Довжелезний, складений з каменю, з левами на вході і пагодою на виході. Так і хочеться, аби навкруги були нескінченні рисові поля і поодинокі пагоди… Але навколо сучасний сірий Китай. Від старовини лишились тільки бамбукові ручні крани, якими місцеві рибалки витягають свої неводи з каламутної води.

В Нандзінг ми вирішили їхати поїздом, проте на вокзалі виявилось, що квитків немає. Вихідні. Є квитки на поїзд через три години, проте це було б піздно, адже ще треба було доїхати до вписки. Прийшлося йти на автостанцію неподалік. І через півгодини ми вже їхали в Нандзінг.

Корисне

Транспорт. 26 юанів від Шанхаю швидким потягом, щопівгодини. Є й повільні потяги.

Вхід. Все платне, окрім музею опери і музею Суджоу. Важливий Папір допоміг усюди, окрім найкрутішого саду Скромного Чиновника.

Житло. Житло незвично дороге. А в потенційно дешеве китайське нас не пустили, скоріше за все, через відсутність ліцензії. Схід, еге ж. На заході на ліцензії плювали.

Ми жили в хостелі Ming Town за поки що нереальні для нас 35 юанів за ліжко в дорміторії. І це найдешевший хостел міста! Коли ми виїзжали, дівчата клеїли новий цінник - 40 юанів за ліжко.

Інше. Прокат байків в хостелі 10 юанів за чотири години. В сусідньому хостелі я брав байк за 2 юані на годину, трохи дешевше. Зазначений в LP прокат за 5 юанів в день зараз коштує 20 юанів.

Шанхай

В Шанхай приїхали пізно, поїзд виявився більше схильним стояти, ніж їхати. Одразу й поїхали на вписку. А поки варили обід з білоруською дівчиною Тетяною, почався сильний дощ. Так і не вистачило духу вийти на вулицю.

Наступний день ми присвятили шанхайському музею. Розташований він в самому центрі міста, посеред парку, оточеного височенними будівлями. Експозиція музею складається з декількох частин, розташованих на чотирьох поверхах досить великої будівлі. Кожна експозиція - порцеляни, бронзи, монет, печаток і інші - розвивається в часі і фактично являє собою розповідь про розвиток того чи іншого виду містецтва. Вельми раджу присвятити музею декілька годин часу. До всього вхід в музей безкоштовний.

Надвечір рушили в напрямку річки. По дорозі знайшовся квартал старого міста, метрів двісті на двісті. Вузькі вулички завішані білизною і заставлені велосипедами. В двориках живуть дідусі і бабусі, які гріють руки над вогнищем. А посеред всього цього вирує базар.

На базарі з нами стався цікавий випадок. Купивши два кіло яблук, ми подумали, що пакет якийсь залегкий і переважили його у сусідній лавці. Півтора кіло. Вернулись назад, показали, що в пакеті недобір і стали докладати яблук. Дядько ж забрав пакет і кинув гроші на прилавок, звідки вони полетіли на підлогу. Думаю, не очікував він, що білі містери плюнуть йому під ноги, обкладуть матом невідомою мовою, кинуть пару яблук об прилавок, а на прощання заберуть моральну компенсацію у вигляді яблука з собою. Цікаво, що вулиця не підтримала "свого", просто посміявшись над дійством.

Навколо цього місця ще два квартали вже знесені і оточені парканом. Ми зазирнули крізь ворота, подивились на розвалини, зітхнули, і рушили далі. А далі ми пройшли через черговий відбудований "старий" квартал в стилі династії Мінь. Цікаво, що Шанхай як такий розвивався в 1920-40-ві роки, тому епоха Мінь до нього значення не має. Але вже такий китайський звичай, ліпити напічкані сувенірамі будинки усюди.

Нарешті, Бунд. Набережна з колоніальною архітектурою. І будівництвом посеред дороги. А по набережній гуляє мільон китайців, фотографуючись на фоні височенних футуристичних башт Пудонгу, нового району на тому березі річки. Ще двадцять років тому там були рисові поля. А зараз це один з найпотужніших офісних центрів світу.

Гарний вид на оточуючий пейзаж і архітектуру відкривається з маленької площадки в барі, розташованому в старій сигнальній вежі на півдні Бунду. Схожа на маяк, вона добре помітна з набережної. Вхід безкоштовний, проте за вами буде ходити офіціант з меню, який просто не розуміє, що ця точка є гарним оглядовим майданчиком. І жодного китайця!

Після Бунду ми вийшли на East Nanjing Road, найбільшу бутікову вулицю Шанхая. Красиво - неон, вітрини, люди… Але вражаюче буде лише для тих, хто вперше в подібному мегаполісі. Жодного затишку. Прогулявшись до народної площі, ми сіли на метро і повернулись на вписку.

Наступний день ми присвятили Французькій Концессії. Це такий собі "європейський" район шанхая, забудований в тридцятих роках минулого століття приємними малими будиночками. В деяких з них жили видатні люди, і зараз там же знаходяться їх музейчики. Цікаво просто походити вуличками, позаглядати в тихі дворики. Можна відвідати також непоганий парк Фусінг (Fuxing). А от музей комуністичних постерів, куди ми спеціально йшли, виявився зачиненим через ремонт будівлі.

Є тут також дві російські церкви, побудовані біженцями від комуністичного режиму. Менша з них була збережена під час культурної революції завдяки портрету Мао, намальованому наглядачем на фасаді. Потім над церквою був проведений ритуал зняття освячення, і зараз в ній ресторан. Інша церква досить велика, зараз в ній якась галерея. Російське посольство намагається відвоювати церкву у муніципалітету, але поки що без результату.

В кінці дня ми зустрічались з Тетяною, нашою хазяйкою, і Юлею, її знайомою. Зустрічались біля храму Дзінган, на першому поверсі якого в китайському стилі побудовано бутіки і ресторани. Пішки пройшлись ще через один приємний район віл, повечеряли в корейській їдальні і повернулись додому.

Наступного дня ми вирішили їхати далі. Атмосфера Шанхаю важка і агресивна. Якщо навіть приїзджі європейці через деякий час відучуються посміхатись, що вже говорити про корінних мешканців? Місто навалюється, кудись поспішає, затискає. Навіть в Бангкоці нам було на порядок легше. Наступною нашою зупинкою, на якій ми збирались добряче розслабитись, було місто-сад Суджоу.

Після довгих доріг ми прибули в Шанхай. Місто зустріло неочікуваною прохолодою и затяжною зливою. Будемо чекати на сонце в музеях.

Довга дорога на Шанхай

День перший. Ченду відпускав повільно. Вставати не хотілось, їхати не хотілось… В ресторанчику готеля знайшлась пречудова книжка про зв'язок китайських символів і християнського Бога. Наприклад, ієрогліф "складність" складається з дерева і огорожі. Начебто складності почались у людини, коли вона преступила божий наказ, тобто огорожу, і нажерлась яблук з дерева. І все в такому ж дусі.

Нарешті випхались з готелю. Потрібний автобус не знайшовся, проте знайшовся інший, перехожі допомогли. Далі пересіли на інший автобус, який буєраками довіз до потрібної трасси. Двадцять хвилин обходили розв'язку і вибрались на трасу через дірку в паркані і кущі.

Перша машина - бусік - взяв нас майже на триста кілометрів. Один з водіїв вмів користуватись словником, тому перші дві години розмовляли на папірчику. Потім він сів за кермо, а ми ще годину відпочивали і намагались лишити в голові хоч частину нових слів-знаків.

Наступна машига - бензовоз - провезла нас не дуже далеко. А наступна - ще кілометрів двадцять, крізь найдовший тунель в Січуані, понад 5200 метрів. Декілька разів за цей час починався дощ, блискавки освітлювали небо, а навкруги знову піднялись невисокі мальовничі пагорби, а потім і гори.

Не зважаючи на наші заперечення, водій звіз нас з хайвею і вилізли ми на платіжному чекпоінті. Одразу нами зайнялась мила дівчина. Відвела нас в якусь кімнату, посадила на диван. Невдовзі з'явились ще дівчата в формі, які годували нас лапшою і сосисками та активно фотографували. З'явився також англомовний хлопець і якісь співробітники чекпоінта. А ще через годину приїхала поліція.

Поліцейські довго вивчали візу Лаоса, їх страшенно непокоїло те, що виїхали ми пізніше строка валідності візи, Але після хвилин десяти вони таки вирішили, що в Китаї віза Лаосу несуттєва, запхали нас в машину і повезли в готель. На 25 кілометрів назад, ч'орт пад'єрі! На щастя один з полісменів, молодий хлопець, знав англійську, тому ми могли базово спілкуватись.

В готелі вони відксерили наші паспорти, знову довго вивчали лаоські каплючки, заповняли якісь форми. Поки чекали ксерокси, швейцар підставив нам м'які стільці, так що були ми своєрідними VIP-персонами. За годину на нас прийшли подивитись дівчата з поліцейського відділку, ще якісь хлопці і персонал готелю. Цілий натовп! А галас який! Коли ж формальності закінчили - більше години це все тривало - поліцейські з нами сфотографувались і відправили в кімнату спати.

День другий. Ранком ми поснідали зі шведського столу в готелі, сфотографувались з персоналом готелю і рушили на автобан. Охорону автобану вдалось прорвати апелюючи до автобусу в потрібному напрямку. Там ми і зависли.

Нарешті зупинилась поліція і після деяких перемовин нас підібрала. Однак перед тунелем вони розвернулись і поїхали назад. Ми ж налякані вчорашніми подіями вилізли з машини. Один з поліцейських виліз з нами і прогулявся з нами автобаном, намагаючись щось нам розповісти. Аж ось знову приїхала машина з його напарником, вони вдруге посадили нас всередину і ми поїхали. Доїхали до толгейту черех кілометрів тридцять, де поліцейські безкоштовно вписали нас в автобус до міста Вансіань.

Там ми збирались поїхати далі по хайвею, але хайвей виявився ще в процесі побудови. Нам би і пересісти на човен по Янцзи, але я стормозив, намагаючись виїхати на дорогу далі, у Вухань. До того ж коли вже збирались йти з автостанції, намалювались ще двоє поліцейських, які після довгих роздумів пообіцяли забезпечити нас квитком до Вухані. Вони відвезли нас на іншу автостанцію, купили таки квиток і поїхали.

Квиток виявився не До Вухані, а до Лічуаня, міста через 140 кілометрів. Дорога ж до всього з приємної автостради перетворилась на розбиту гірську трасу, з чергами і нескінченними поворотами. Тут я й згадав про човни. Кажуть, наступного року Три Ущелини Янцзи затопить найбільша в світі дамба. Вода і зараз вже піднялась наполовину. До того ж з такою дорогою човен би був швидший. Але човни лишились позаду…

Треба віддати належне, але ця звичайна дорога покращила мені настрій краєвидами. Частина її проходить мальовничим каньоном, де невеликі скелі поросли густим зеленим лісом. Потім дорога піднімається вгору, а внизу лишаються малесенькі пагорби з будиночками. Нарешті на перевалі стоїть ціла армія карстових стовпчиків, а внизу вся долина блищить залитими водою рисовими полями.

В Лічуань ми приїхали вже в темряві. Готель знайшли прямо напроти автостанції, де шалено торгувались за непогану кімнату. А на вулиці знайшлись екстремально дешеві мандарини по 2 юані за кіло і вечірня аеробіка.

Весь третій день пройшов в прориванні крізь погану дорогу, дощ, грязюку і мою власну тупість. Чомусь саме на найскладнішому відрізку дороги я примудрився декілька разів зробити речі, які затримували наше і без того повільне пересування.

Один з водіїв виявився англомовним. Хотів взяти гроші, але і затак провіз кілометрів двадцять, висадив і повернув назад. Вже під кінець дня дощ став грозою, а дівчина зустрічної машини допомагала нам стопити. Під кінець вибачилась, що не може допомогти, видала нам парасолю і поїхала. Водій спального автобуса, який зупинився на перепочинок поряд, пообіцяв увезти у Вухань, але не повіз. Натомість нам видали плюшки, варені яйця, сто юанів і викликали поліцію для нашого негайного порятунку.

Поліція відвезла нас до відділку, де довго співставляла наші паспорти з книжечкою-методичкою про іноземні паспорти і візи. Потім вони привезли з сусіднього села вчительку англійської, приємну жінку, з якою вдалось навіть поговорити. І тільки через годину, о п'ятій вечора, нас таки випустили на трасу, де одразу застопився водій на Їчангу. Весь поліцейський відділок на чолі з дуже серйозним начальником вийшов нас провести.

Дорога виявилась тим ще угробищем. Іноді гарна, але по більшості й зовсім без покриття. Знав би - три рази подумав сюди їхати. Як будете там і будете мати гроші, то без роздумів їдьте річкою. Їхали ми двісті кілометрів п'ять годин. Та й з них останніх кілометрів автобаном. Вийшли на розв'язці двох автобанів майже об одинадцятій. Там і заночували в наметі в кущах. І всю ніч в двадцяти метрах від нас гули фури.

Знову ж таки гарна рекомендація. Там де сходяться автобани зазвичай величезні розв'язки, між дорогами купа місця з травою, кущами і деревами. В них можна непомітно спати, при цьому лишатись на теріторії автобану і не шукати дірки в його огорожі. І місцеві жителі випадково не знайдуть. Тільки бажано ставити намет в темноті, а збирати раннім ранком.

День четвертий. Прокинулись о шостій, швидко зібрались і одразу ж застопили фуру. Але всього лиш на тридцять кілометрів.

Наступну машину чекали довго і під дощем. Поряд була сервісна зона і заправка, звідки приходив гнусний китаєць з кульком і намагався нас кудись відвести. Коли ж він прийшов з підкріпленням, ми піддались на його зазивання, але так і не зрозуміли, чого він хотів. Водії фур на заправці одразу махали руками, дощ все не закінчувався, ситуація була майже безнадійною. Проте нам таки застопилась крута машина до Вухані. Сидіння були зі світлої шкіри і нам було соромно сидіти на них в наших брудних і мокрих від дощу штанях.

Розв'язка обвідної коло Вухані була на вигляд ще більш безнадійною - сервісної зони з повільними машинами немає, швидкі фури, водії майже не помічають. Нам треба було проїхати два повороти і звернути на третьому, що могло означати три машини і купу часу. Проте ось тут щастя нарешті нам посміхнулось. Зупинився мікроавтобус, який йшов майже до Нанджінгу, звідки до Шанхаю лишається всього триста кілометрів.

Коли відкрили двері, мені назустріч випорхнули дві повітряні кульки, а хлопець спитав англійською куди нам треба. Щастя! Вони їздили цілою родиною святкувати весілля англомовного хлопця до батьків дружини, а зараз вертаються назад. Всього п'ять дорослих і шестирична дівчинка. Говорили про те і інше, разом обідали, а під кінець розважали дівчинку, граючись з нею її ведмедиком. Виявили китайський варіант нашої гри в камінь-ножиці-папір. Приказка в них зовсім інша, але після неї так само кидають ті самі жести пальцями.

Вони вмовили нас їхати через Нанджінг, а не звернути прямо на Шанхай, мовляв, так буде більше машин. Потім закинули на залізничну станцію, купили квиток до Шанхаю, а на прощання не зважаючи на всі наші заперечення видали кульок з їдлом з машини. Тепер в нас є чотири пакети швидкорозчинної лапші чотири пачки печива і п'ять маленьких пляшок води.

Боже, бережи цих людей. Пам'ятаючи таке відношення, ми самі маємо робити так для всіх наших гостей, які пройшли довгу дорогу від свого дому до нашого. Накормити їх обідом, підвезти, допомогти порадою коштує нам дуже мало. Я вірю, що добро передається по колу. Приймати його в дорозі і потім передавати іншим подорожуючим. Робити одним людям і брати від інших. І так буде воно множитись у світі.

З квитками і пакетом вермишелі ми сиділи на вокзалі. Поряд люди поспішали на поїзди. В іншому кінці залу кожну хвилину щось казав матюгальник. Поряд сиділа тітонька, харкала, плювала на підлогу і лузгала цукерки, кидаючи сміття на підлогу. В підлітка з мобільника грала російська попса. Дві з половиною тисячі кілометрів шляху майже позаду. А завтра вранці нас чекав Шанхай.

Чекання
Гоа, Індія

Ми ще в Ченду. Вчора миспостерігали, мабуть, за самими милими тваринками в світі, гіганськими пандами. Тинятись по місту не цікаво, воно суцільно бетонне з вкрапленнями відтворених "старих" кварталів і храмів. Сьогодні з полишили вписку аби цілий день провалятися в хостелі і відпочити від переміщень і розмовин - вельми маю сказати цікавих! - до третьої ранку.

Завтра таки плануємо висунутись в керунку Шанхаю, три або чотири дні траси, дві з половиною тисячі кілометрів автобанів. Ви мабуть помітили, що з трошки опдзабив викладати новини. Обіцяю виправитись до наступних вихідних.

До речі, сьогодні в нас черговий ювілей. Двісті днів подорожі. Щасти нам!

Ми проїхали найкрасивішою дорогою в житті. За три дні ми декілька разів виїзджали на засніжені перевали, а потім спускались вниз до весняної зелені. Пейзаж змінювався буквально щогодини.

Вчора ми ночували в Літангу на висоті більше 4000 метрів. Містечко знаходиться в чаші, яку утворюють невисокі пагорби на пласкогір'ї. Живуть тут переважно тибетці. Іноземців немає, тому постійно бачиш повернуті в свою сторону усміхнені і здивовані обличчя. А замість китайського "Ні Хао!" вигукують "Таші Деле!".

Сьогодні ми спустились з Тибетського Плато і зупинились в місті Кандінг. Через ремонт дороги їхали весь день і приїхали вже в темряві. Неподалік міста височіє семикілометрова вершина, а чотири вулиці затиснуті у вузькому каньоні.

Завтра плауємо прогулянку містом, а після обіду рушимо далі на схід в напрямку Ченду.

Нагодований Будда
Бхактапур, Непал

В Шангрілі осіння погода. Дерева голі, хмари вкривають небо, накрапає дощик, дме вітер. Висота дається взнаки - повітря сухе і прохолодне, а на пагорбах навколо біліють лишки зимового снігу.

Завтра вирушаємо далі на північ до Ченду. Дороги попереду гірські і повільні, але надзвичайно красиві.

Ущелина Стрибаючого Тигра

Ущелина Стрибаючого Тигра вважається найглибшим каньоном Китаю і одним з найглибших в світі. Правда, китайці рахували глибину каньону від найвищих вершин над ним. Тим не менш трек по каньону красивий, хоч і не вражаючий після Непалу.

Ми приїхали в Чоутоу з Ліджангу автобусом, кинули великий рюкзак в кафе у Марго і о шостій почали підйом. До Naxi Family Guest House півтори години ходу, але ми вибрали не ту стежину. Повертати треба після школи. А якраз перед нею на заборі намальовано величезні стрілки, тому багато людей - і ми теж - повертають одразу наверх. "Правильна тропа" широченна, поступово набирає вгору до Naxi Family Guest House. Верхня тропа одразу стрімко злітає до неба, відкриваючи неймовірні краєвиди на Янцзи і її приток на початку каньону. В селищі треба перепитати дорогу, якою буде вузенька траверсна стежка, яка теж приведе до Naxi Family Guest House. Інших стежок навколо безліч, тому самостійно знайти потрібну не вийде. Таким чином верхня дорога приємніша і красивіша, проте займає дві з гаком години і потребує уточнення курсу посередині. В Naxi Family Guest House ми прийшли разом з темрявою.

Зважаючи на хмари і майже постійний дощ, ми весь наступний день провалялись в ліжку, або теревеняли з іншими туристами, які чекали сонця. Дядечко-англієць з Бірми, пара з Португалії і пара з Канади. Вилізли лише під вечір, коли дощ зупинився, а в хмарах з'явились голубі дірки.

Наступний день знову приніс дощ, але о дванадцятій перестав, і ми таки рушили далі. На середині шляху він таки спробував нас намочити, але ми сховались під дощовиками. Хмари тримались високо, тому ущелину було добре видно. Не бачили лише самісінькі верхівкі скель над головою. Перед зльотом на саму верхню точку, який називають 24-28-30 поворотів, тітонька пропонує снікерси і ганджу, аби злетіти ще вище. Ввічливо відмовились.

Після деяких вагань заночували в Five Fingers Mountain Guest House. Спочатку, правда, там навіть хазяїв не було, проте коли ми прийшли самозаселятись, вони магічно з'явились.

На ранок погода була пречудова. Світило сонечко, легкі хмаринки іноді торкались сніжних вершин, дмухав весняний вітерець. Дядечко-англієць з Бірми прийшов до нашого гестхауса від шуму будівництва в Halfway Guest House, і ми разом снідали смачною бабою з медом, тобто млинцем.

Після сніданку ми прогулялись годинку далі, зазирнули в кінець ущелини, а потім по залитій сонцем стежині повернулись в Naxi Family Guest House. Навкруги неймовірні краєвиди, а назустріч натовпом валили туристи, що повилізали з Ліджангу на гарну погоду.

Наступного ранку небо знову насупилось і посіріло. На зворотньому шляху ми зупинились у Марго, яка дивилась Фантом Опери. Замовили чаю і лишились разом з чудовою музикою аж на дві години. А потім з пречудовим настроєм вийшли на трасу і піймали машину до Шангріли.

Корисне

Транспорт. Від Ліджангу можна їхати до Чаутоу прямим автобусом, але він ходить всього двічі на день. Можна скористатись також одним з автобусів на Шангрілу, які щопівгодини йдуть з південної автостанції. Їхати 2-2.5 години за 23-35 юанів.

Вхід. 50 юанів, 25 з ISIC., перевірили, шо зроблені на Као Сан на наступний рік айсіки таки працюють. В темряві можна проходити без квитка.

Житло. Гестхауси в ущелині зустрічаються що одну-дві години. Дуже сподобався Naxi Family Guest House, де дабл без душу сторгували за 30 юанів. Тепла атмосфера, непогана кухня, вражаючий краєвид, безплатний Інтернет. Провели там три ночі, за що були на прощання нагороджені мантою.

В Tea Horse Guest House гарний краєвид і кухня. Half Way, як на мене, занадто популярний, до того ж у них будівництво з усіма витікаючими шумом і пилом. І навіть туалет з найкращим в Юннані краєвидом не виправляє справи. Five Finger Mountain майже сімейний, затишний, тільки з гарячим душем важко, кожний раз треба просити.

Їдло. Кафе Марго цінне скоріше самою Марго, ніж іжею. Вона вилає мапи, дає інформації і іноді показує кіно.