Пролог. Анталія - Аспендос - Сіде

Чартер Київ-Анталія вилетів з невеликим запізненням рано вранці. Вся Україна була під хмарами, тільки Одеса-мама виглядала з-під хмарної хустки на сонечко. Над Туреччиною хмари більш-менш розійшлися. Перед посадкою побачили скелясті, наче сіді, згорблені і суворі середземноморські вершини, над полосою добряче покачало. Аж ось ми нарешті приземлились в міжнародному аеропорту Анталії!

Трошки поблукали коло трьох місцевих терміналів, аби розібратися де іде міський автобус. Терміналів в Анталії три. Чартери зазвичай прилітають на другий міжнародний, а ще є перший міжнародний і внутрішній, до них приблизно два кілометри від другого міжнарожного терміналу. Автобуси раз на годину ходять від них до офісу авіакомпанії THY. Знайти офіс дуже просто - іти на захід від центру з кілометр по головній вулиці з трамваєм, з правої сторони побачите офіс, на віконечку висить розклад автобусів. Але забігаючи напаред скажу, що поторгувавшись можна втрьох доїхати до хавалімані (турецькою так називається аеропорт) на таксі дешевше за фірмовий автобус. Розібравшись із транспортом рушили на трасу, це ще два кілометри.

Жарко - піт ллється з чола градом, насилу пройшли до тієї трасси і впали в тінь. Добре хоч стоп в Туреччині добрий - через п'ять хвилин вже поїхали. По дорозі водій повернув в чигирі з помідорами, де поміняв маленьку вантажівку на легкову з товаришем - і рушили одразу далі. А ми вже почали готуватись до продажу в рабтво! По дорозі проїхали Белек, де знаходиться найбільший в Туреччині гольф-курорт. Поля для гольфу - чи одне поле - тягнуться вздовж дороги нескінченно... Ще кілька локалок - і ми біля повороту на Аспендос. А коло дороги мандаринові дерева з стиглими мандаринами! Підстопили ще з три кілометри і вилізли під самим входом до міста.

В Аспендосі вражає театр, один з найбільших в Азії. Він настільки гарно зберігся, що іноді тут проводять оперні фестивалі! Як ляснеш в долоні внизу - чутно на величезний амфітетр. В театрі дядько-гладітор трохи не відрізав мого хайра і по секрету мені повідомив, що комплексує через лисину. Саме місто розвалене, туристи з театру чомусь сюди не доходять, хоч з пагорба можна побачити не менш за тетр вражаючий акведук, що за легендою був збудований для отримання руки царської дочки, але виграв таки будівельник театру Зенон. А ще тут купа ящірок і черепах, шо шерудять у своїх черепаших справах в сухій траві. А ще ми бачили хвіст велетенської змії - будьте обережні в траві, намагайтесь шуміти сильніше, аби раптово на змію не наступити.

Після закриття музею лисий дядько-гладітор в своїх шкіряних латах поїхав додому мопедом. А ми перекусили київськими бананами і достопивши до траси, піймали двох тітоньок з Голандії у відкритій машині, які з вітерцем в самому прямому розумінні завезли нас в саме Сіде. По дорозі перемовились парою слів з якимись росіянами, купили на ліру цілу гору апельсинів у продавця фреша і вийшли на пляж. Воду брали в пляжному відкритому кафе. Прилавок хлопець-бармен накрив тентом, а сам жив під ним і навіть запрошував друзів дивитись телевізор в свій імпровізований будинок.


Середземне море надзвичайно солоне, а наприкінці травня ще й прохолодне. Вечерю робили з апельсинів, чаю, сиру, печива і огірків. Апельсини, призначені для фрешу, хоч і не дуже пристойно виглядали, виявились дуже смачними. Пізно ввечері прийшов якийсь турок і порекомендував прибрати намет далі від води, бо прилив. Від запршення на вечерю відмовився, від запропонованої шоколадки теж. Але на прощання подарував пляшечку води, побожав доброї ночі і зник в темряві. А ми поснули безпробудно під шум прибою...

Ранком Сіде зустріло нас ясним небом, палким сонечком, прохолодним і чистим морем, пустим пляжем і... дірками в наметі. Прокинулись рано, але поки пляскались в морі, снідали, знову пляскались, потім латали намет і знову пляскались пройшло майже півдня. Нарешті зібралися і рушили дивитись давнє античне місто. По дорозі вийшли знову до торговця фрешем, який запросив нас і налив нам декілька стаканчиків соку. На питання "скільки коштує" відповідає - "долар!". Ми ж віддячили йому лірою за, чотири стакани запропонованого соку, але він був радий. Одразу стало помітно, що на звичайних відпочиваючих, які для місцевих просто мішки з грошіма, ми вже не схожі. Подякували і рушили.

Спочатку йшли набережною повз ресторанчики і відносно недорогі, як для самого узбережжя і центру містечка, пансіонати. Аж поки через 200 метрів не вийшли до развалин храму Аполона і гавані. Білосніжні колони сяють на фоні темного блискучого синього моря і блакиті неба так, що сліпить очі. Повз колонами храму прогулюються туристи, в гавані стоять виблискуючи яхти, на набережній торгують всім на світі - життя вирує! Далі трошки поплутали вуличками, посиділи на волнорізах гавані і рушили в місцевий археологічний музей. До платного амфітеатру вирішили не заходити, ти паче, що буде їх у нас ще купа. Музей виявився доволі цікавим. Більша частина експонатів привячена надгробовому мистецтву, присутні вельми цікаві саркофаги і різноманітні скульптури, відновлені поховання і купа іншого мраморного мистецтва. На вулиці ж є ще частина усяляких мармурових обламків і чудова скамієчка в тіньку, на якій добре сидіти і дивитись на море, над яким літають чайки і де-не-де парапланеристи, прив'язані до моторних човнів.

Після оглядання музею вирішили рушати далі. Сіде містечко невеличке. Стара його частина з усіма пам'ятками знаходиться на невеликому мисі і займає близько двох квадратних кілометрів. Далі за пустирем і парком починається центр міста, де є банки і супермаркети, починаються пляжі - на мисі берег невисокий, але скелястий - і ще далі за декілька кілометрів знаходяться великі отелі для цивільних туристів, що за тиждень лінуються навіть визізти з басейну задля оглядання Сіде, не кажучи вже про інші надзвичайні пам'ятки в околицях Анталії і Аланії. Крокуючи головною вулицею в сторону виїзду з міста, можна вийти до перехрестя з великим, як прийнято у турків, прапором Туреччини посередині на клумбі. Справа від перехрестя знаходиться автобусна станція з долмушами, зліва вілиця з банками, а нам - прямо. Ще через кілометр спека дістає і починаємо голосувати. Якійсь хлопець підвозить нас три кілометри до траси на Манавгат. І ще за 5 хвилин їдемо до повороту на Конью.

Поворот майже пустий, якщо порівнювати з приморською трасою. Насправді там було перехрестя, навіть із світлофором. Як часто буває в Туреччині, світлофор для пішоходів був, а от ні розмітки, ні навіть тротуару для переходу не було. Просто йдеш собі, перешагуючи високі бровки і плутаючись ногами в траві і смітті клумби, що розділяє різнонапрямні смуги автостради. Та ось перейшли і стали на позиції. За п'ять хвилин вже ідемо у машині з вельми красивою дівчинкою за кермом і її чоловіком через гори аж до самої Коньї. Вони майже не розуміють англійської, сміються і пригощають нас маленькими бананчиками.