Катманду

Здається, сезон дощів ще не скінчився… Після обіду заряджає дощ аж до ночі, вода з грязюкою заливають вулиці, іноді утворюючи величезні калюжі, в які можна несподівано провалитись по коліна. По цьому всьому хлюпають люди з парасолями, рікші, мотоцикли й машини, галасуючи й бібікаючи, посміхаючись, зливаючись в єдиний суцільний хаос. А що таке корок в Катманду? О!.. Це коли вузенька вуличка перегороджена трафіком в обидва боки настільки, що навіть пройти важко - доводиться протискатись через такий собі лабіринт з галасуючих неймовірно засобів пересування. Добре, що тут хоч слонів на вулицях немає! І якщо в Києві велосипеди і мотоцикли допомагають уникати корків, то тут вони їх утворюють! А місцеві мотоциклісти! Це щось неймовірне, вони буквально усюди, ледве встигаєш відскакувати від них навіть на самих вузеньких вуличках.

Місто затягує, поглинає, забиває галасом, зводить з розуму, а потім, коли починаєш орієнтуватись в цьому лабіринті, заряджає енергією, вимагає посміхатись і не звертати уваги на негаразди. Можна годинами крокувати забитими вуличками, споглядати індуїстські каплички і буддійські ступи, тонке різблення балконів і віконечок, розглядати товари в нескінченних лавках.

Вечором в усьому Тамелі вимкнули світло і дощ. Тому гуляємо вночі і заглядаємо в усі крамнички. Завтра їдемо на Покхару, По дорозі напишу ще вражень про це метушливе і надзвичайне місто.

Карачі

Аеропорт Карачі після Дубаї вражає тишою і безлюдністю. Duty-free виглядає не як шикарний величезний бутік, а як чистенький базарчик з усміхненими продавцями, що запрошують зайти подивитись на товар. Пасажирів майже немає, ніхто не спить ні підлозі - як звернули на транзитну реєстрацію, то взагалі на 200 метрів аеропорту зустріли тільки двох охоронців. На чотирьох інформаційних екранах в Дубаї ледве вміщуються рейси на наступні три години, а тут на одному екрані всі рейси на півдня. І при цьому аеропорт має значно більший розір за наш рідний Бориспіль.

Пасажири тут переважно пакістанці, хоча в залі очікування сидять непальці і декілька росіян, що прямують на Катманду. Пакістанці вдягнені або по-європейськи, або в довгі світлі халати і штані, носять феску під колір одягу. Жінок в чорних паранжах, яких було багато в Дубаї, тут ми поки не бачили. Зазвичай вони носять кольорові яскраві платки, як турчанки, лишаючи відкритим лице, хоча й пов'язують його по-іншому.

Гуляти по аеропорту не можна - підходить охоронець, перепитує рейс і пропонує пройти до гейту і сісти. Сидіти в іншому залі теж не можна. Порядки тут військові. Всі усміхнені, неквапливі - але потинятись зась, всі мають бути на своєму місці.

Температура за бортом 27 градусів, хоча ще 7 ранку. За вікном потихеньку розпочинається день. А літаки тут мають квітчасті візерунки на хвостах.

Лишається дві години до вильоту на Катманду. Дуже хочеться спати. А в роті пече від незвчно гострої пакістанської їжі з літака.

Через Пакістан не можна провозити спиртне в ручній поклажі. І щоб вам не казали в duty-free в Дубаї або іншому аеропорту, спиртне в ручній поклажі розвертають. Викинути його теж не можна - контрабанда! - тому скоріше за все вам придеться оформлювати його як звичайний багаж. З одного боку алкоголь тут поза законом, але дивно, що це стосується також транзитних пасажирів, що не виносять його з аеропорту.
А ми якимось чудом провезли пляшку коньяку. Контрабандисти!

PS. Насправдi ми вже в Катманду, але опишу я це завтра, бо це в перший день надто складно!

Дубаї

Маємо майже шість годин в аеропорту міста Дубаї. Аеропорт має два величезних термінали і, кажуть, найбільший в світі duty-free.

Виходячи з літіка буквально відчуваєш стіну вологого і гарячого повітря - ввечері тут ще 30, а вдень було всі 40. В самому аеропорту кондиціонування, тому прохолодно, хоча я б побув і на вулиці. В аеропорту подекуди лежать килими, на яких сидять і лежать люди. Дуже багато арабів в довгому білому одязі, які іноді великими групами сплять прямо на підлозі.

Дубаї з'єднують Африку, Європу і Азію, тому тут можна побачити європейців, арабів в білому й чорному, індійців в сарі й довгих рубахах, африканців в різнокольорових довгих спідницях, і навіть буддійських монахів. Але найбільше враження на мене справили китайські стюардеси, вбрані в довгі квітчасті плаття.

В аеропорту безкоштовний wi-fi, користуючись яким я це й пишу. За годину летимо в Карачі, Пакістан. Зустрінемось!

І ще трошки моря...

Jazz-Коктебель. Глядачі

Jazz-Коктебель. Епілог.

Ню-сцена розчарувала. Мало джазу, багато електрики, замало душі, аж занадто реклами. Її можна було повноцінно прибрати і перенести виступи на інші сцени. А з іншого боку хто там не був, той ніц не втратив. Окрема від фесту програма і теріторія. То й добре, мабудь, що всю електрику там і грали, на головних сценах їй нема чого робити.

Чарлі Шин… Бог саксофону… Але гучність звуку і гудіння натовпу аж надто сприяло хотінню спати. Тому я зміг оцінити, але не зміг повноцінно пережити його музику.

Карл Фієрман, шоумен і співак, шуткує на рівні вуличного камедіянта, але підкупає якістю музики. Гарний потужний вокал, драйв, але чи була там душа? Аж надто все вилизане.

Ранком злива, шматок м'яса, мокрі брюки і маршрутка на Симфер. З Феодосією не склалось, але вперше за сім років проїздів побачив центр Симфера. Класичні будиночки, іноді східні орнаменти, іноді бесідки на даху. Три пішохідних вулиці, головна з яких вулиця Пушкіна з відповідним пам'ятником, фактично й створюють історичний центр. Можна приділити увагу центральному кінотеатру з двома бесідками на даху, драматичному театру і будівлі банку в східному стилі. На центральній площі стоїть Ленін, міська рада і дім профсоюзов. Від вокзалу прямо в центр можна пройти за півгодини через досить приємний парк, що іде вздовж річк иі містить шесикілометрову тропу здоров'я.

На базарах іноді серйозно обвішують, особливо на ручних пружинних вагах. Якщо вам скинули гроші за 200 грам купленого, то скоріше за все обвісили на кіло. Якщо поряд є електронні ваги - переважте, продавець тихо вертає гроші або досипає товару.

І на останок вінегрет інфи і вражень. Іноді трапляються панки з пірсингом і пластиковим стаканчком у вусі. Люди в цілому привітні. За межами центру робити нічого. В продуктовій крамниці, що по правій стороні вулиці прямо від вокзалу чудові періжки. На місці наливайки через вулицю від макдональдса зараз дуже гарна їдальня, де чай дають чайничками. А коли я там був, то дівчина з макбуком малювала квіти на стіні. Чи що там буде? Мені здалось схожим на стеблі. Туалети в нових вагонах ніфіга не вакуумні, просто додали резервуар замість труби на вулицю. А згідно схеми з раковини вода таки тече на вулицю. Дивно!

Книги про Крим можна купити на вернісажі, що працює вихідними в сквері, до якого можна доїхати ялтинським тролейбусом. В будівлі за вернісажем можна знайти фірмовий магазин видавництва, що працює щоденно крім понеділка. Ще одна непогана книгарня живе на вулиці Пушкіна.

Прощавай, Крим! Побачимось за півроку!

Фотки оформлювати, нажаль, немає часу. Тому заходьте просто в галерею.

Jazz-Коктебель. День другий

І знову джаз. Знову море. Почалося з надзвичайної гітари Бека Бексона з Грузії. А потім були Shabanoff Syndicate group з цікавою імпровізаційною програмою. І смачний обід з вином і бесідою. А далі надзвичайно драйвовий джем-сейшн. Після якого росслабляча музика з Уганди не пішла. А на сцені Нового Коктебелю джаз від Віктора Ліфшииця і море і пляшка вина - і просто нікуди не хочеться йти. Тільки тебе поряд нема…

Я починаю закохуватись Коктебель. Звичайно, в несезонну осінь. І після фестивалю тут буде тихо й затишно, але без джазу. І все одно я б лишився тут ще на кілька днів. Якби не кликали далекі землі… Наступного разу обов'язково.

Менше тижня лишається до зміни світів і життів. І я знаю, впевнений, що джаз і море - чи не найкраще поєднання речей, яке б я хотів бачити якомога частіше.

Jazz-Коктебель. День перший

Кажуть, що у Коктебелі раз на рік збираються різні круті музиканти і грають джаз. Hо то ж треба перевірити і на власному досвіді - і ось я тут. Як і будь-яке містечко на кримському узбережжі, Kоктебель представляє собою типове провінційне зажоп'я, серед надзвичайно красивої природи. Давній курорт спотворений ларьочками й часто дешевими на вигляд рестораціями, забитий людьми і різноманітним попсовим гамом, добряче засмічений. І навіть дім-музей Волошина не виправляє становище. Що поробиш, з певного часу я не переношу подібні курортні місця Криму. Тому я почну з поганого, а закінчу чимось добрим, щоб ваше враження було якнайкращим.

Отже, чи перетворилась жопа на квітку лотоса на ці три дні? Нажаль, дива не сталося. І надзвичайний голос Тамари Гварцителі за 100 метрів від сцени сперечається з дешевою попсою. Безкоштовна можливісь почути талановиту співачку, чи не єдине відоме пересічному громадянину ім'я, притягує до сцени купу народу, яка взагалі не дає змогу слухати музику через розмови поруч. До того ж площадка перед головною сценою до смішного маленька, тому люди сидять чи не на головах, навіть є тиснява. Непогано чути музику з підворотні за будинком Волошина, але чи це вихід? З пляжу не чути взагалі нічого, бо розмовляють голосніше за спів, всі навколо п'ють і палять, і іноді кричать, щоб зробили голосніше. На виступі Рішара Гальяно людей вже менше - не всі можуть витримати напрочуд мелодичний французький акордеонний джаз заради невідомого імені.

Крим - це вино. Золоте, солодке, п'янке. Червоне, терпке, розслабляюче. Присмак на губах, легкість в голові, відпочинок тілу. Нажаль джаз-фест притягає таку кількість вжитого алкоголю, що іноді стає ніяково. І ще дивну кількість бомжуватих хіпів, що п'яні ходять повз натовп і аскають гроші і їдло. Іноді я розумію, що деякі речі треба робити платними. Символічно, але іноді й копійки достатньо, аби не прийшли зайві люди. Не знаю, як десь ще, але у нас тих халявщиків чи не 80 відсотків. І часто це не найкращі люди, що вельми напрягає.

А ще сміття. Але це загальна й глобальна проблема всього узбережжя. Як раз час починати рубати руки за кожний кинутий не там папірчик. Це спасе Крим від перетворення на суцільне звалище. Нажаль, в нашій країні то єдиний метод забезпечення чистоти.

І наостанок цигарки. Палять усюди. Тому в натовпі біля сцен знаходитись дуже важко. Якраз прийшов час забороняти паління на фесті.

...На сцені "Новий Коктебель" дядьки з ансамблю Віктора Лівшиця без зупину лабають джазові штандарти, народу небагато, тихо, хтось танцює, хтось смакує вино з келиха, ще хтось тихенько розмовляє біля прибою. Саме тут живе дух фестивалю. Нащо їхати сюди за великими іменами без тиші і затишку, без прибою і вечірньої прохолоди? І взагалі, чи має значення конкретна музика, коли вона однаково надихає?

Про погане все, завтра - тільки гарні враження!