Додому!

День перший

З Омську виїхали рано, чи не вперше за перебування в Росії. Наші хазяєва ще спали, коли ми збирали рюкзаки. Лишили листівку на столі і тихенько причинили за собою двері. Сідаємо на 345 маршрутку, яка вивезла нас майже до самої стели з написом "Омськ". Машин багато, але зупинятись вони чомусь не збираються. Через деякий час від обочини від'їхала жовта американська вантажівка Volvo, водій якої спочатку активно махав нам, що взяти не може, але потім зупинився. Їхав він аж на Москву, проте десь за Ішимом мав взяти дівчину, тому ми поїхали з ним до Ішиму, де і вийшли на пустій розв'язці. Робити крюк через Тюмень не хотілось, тому вирішили спробувати пройти пустою трасою прямо на Курган.

Трафіку за мостом майже не було, тому я на щастя я поклав на обочину монетку, і вона не підвела. Зупинився нам дідусь Сашко, який їхав аж на Челябінськ на крутій Ніві-Шевролє. Мабуть ми замучили нещасного дідуся своїми розпитами про його життя в Казахстані, бо за Курганом дядько Сашко раптом згадав, що йому треба заїхати до родичів і попарити спину в бані. Він трошки засуєтився і раптом зупинив машину на якомусь повороті — "Вилазьте!". Що ж робити - вилізли, подякували, подивились, як дід їде прямо, зітхнули, і пішли на позицію.

Знову я поклав монетку на край дороги, але машини все не стопились. Коли ж я прибрав монету, з-за гірки з'явилась знайома жовта фура Вольво зі знайомим водієм, яка нам і зупинилась. Володимир, як виявилось, встиг вже поїсти, завезти дівчин в Курган, десь чогось почекати і наздогнати нас досить швидко при всій поспішності навіженого дідуся. Володимир радо забрав нас аж до Уфи, проти шлях туди не близький, і ми заночували в лісі біля столової "камені". Спати пішли в березову рощу за стоянкою фур, де ледь пробились крізь військо комарів. Прийшлося рясно намазати пики протимоскитним кремом, і додати контрольну зачистку військових частин ворога влучними ударами долоней. Намет поставили просто реактивно і залягли в нього під надійним прикриттям москітної сітки.

День другий

Перша моя думка з ранку була про те, що водій казав нам час підйому по Омському часу, а годинник я заводив вже по Челябінському часові. Тільки от не в ту сторону я час рахував. Підірвався я як обпечений. Проте Володимир теж зрозумів що ми не по том часові домовились, і дозволив собі одну годину повалятися в ліжку. Так і виїхали на годин пізніше. Перед Уфою на одному з мостів висить табличка “р.Ай”. Дивишся навкруги — дійсно рай справжній! Ліс тягнеться між галявинами по пагорбам, а між пагорбами протікає синя річка. Тільки і ставай на райський відпочинок.

Розв'язка за Уфою виявилась мертвою — три смуги, купа міського трафіку і відсутність нормальних виїздів. Так ми і пройшли кілометра три нагору, на пагорб, з якого відкривався чудовий краєвид на околиці Уфи. Там нагорі нам і зупинились два башкіри на Ладі, які провезли нас кілометрів тридцять до повороту на Чішми. Біля кафе знайшлась бочка з квасом, який виявився дуже доречним в спеку, від якої ми вже третю годину не знали куди подітися. Через декілька хвилин стопимо двох інших башкірів на Ладі ще кілометрів на шістдесят. Звідти нас хлопець на раздовбаній Ладі ще тридцять лихих кілометрів, демонструючи на “кориті”, як він називав машин, чудеса водійської майстерності. Дива ті були б більш захоплюючими, якби працювали ремені безпеки, а сам водій мав стаж трошки більший за два місяці. І вже в стінках, довершивши цей день локальних машин і вітчизняного автопрому, на новій Ладі Пріорі до Октябрьсьуого, де нас накрила ніч. Вже вкотре засинали на галявині під березами під шум шин на трасі.

День третій

Ковтнули ми з подругою томатно-гарбузяного соку —
і застопили крутий Камаз!

З ранку досить швидку нас підібрала машина дорожніх вимірювальників. Пасажиром сидів хайратий молодий вимірювальник Макс, який і підказав старшому водію Олегу нас підібрати, бо і сам їздить стопом. Вони пригостили нас смачним башкірським медом, який мав дивний пряний присмак. Їхали вони до Саратова, а нас висадили біля обвідної дороги Самари.

До речі, якщо їхати по трасі М-5 з Самари до Уфи, то на кордоні Татарстану і Башкірії є найдовший в Європі міст через річку Ик. Його проходження займає в залежності від швидкості від 2 годин 3 секунд до 2 годин 15 секунд. В іншому напрямку міст демонструє тунельний ефект в часові, тобто його проходження додає цілих дві години водію. Дехто пояснює всі ці ефекти наявністю демонічних захисників башкірів і татарів, проте ми будемо вважати за причину просте пересування в інший часовий пояс. Проте причина переведення часу аж на дві години досі лишається невивченою наукою. Цікаво, що при в'їзді в самарську область, час треба переводити знову, на цей раз наперед.

І знову мертва розв'язка. Фури не беруть, машини не зупиняються. З горя купили морозива і трилітрову склянку морквяно-гарбузяного соку, який тут же наполовину і випили. Поки пили сік, повз нас проповзли дві українську фури, які на наші махання відповіли тільки стисненням плечей. Підібрав нас чеченець з Грозного і довіз до розв'язки на аеропорт. Там стали під мостом. Зупиняти так не можна, проте знаходитись на сонці стало неможливо. Як нам пізніше сказали, повітря в цей день розпеклося аж до сорока п'яти градусів.

Як би там не було заборонено ставати під мостами, нас досить швидко забрав хлопець з Тольяті на Ніві-Шевролє. В Тольяті знову побачили ті дві українські фури, проте на наші махання водії тільки посміхнулись. Йти за місто немає сенсу, тому стопили прямо з зупинки за кільцем. Аж тут під'їхала пуста маршрутка, яка нас і взяла до Сизрані абсолютно безкоштовно. Траса за Тольяті одразу виходить на ГЕС. Волга красива, мушу вам сказати. Схожа на Дніпро, проте ще більш велична. А за ГЕС починається величезний затор на Тольяті.

За Сизранню нас підібрав дальнобій Паша, який бачив нас вже втретє і таки вирішив підібрати. Як виявилось, він свого час брав участь у бесланських подіях в складі спецназу, який штурмував школу з бойовиками і витягав звідти дітей. Паша під веселі і не дуже розповіді довіз нас до Пензи, де по рації пересадив нас на фуру до розв'язки на Тамбов. Обмінюємось подарунками — Паша подарував нам м'які іграшки, а ми подарували йому український прапор з рюкзака.

На повороті на Тамбов темно і пусто, лише іноді проходять поодинокі машини. Тому в найближчу лісополосу, де знаходимо зручну галявину.

День четвертий

З ранку досить швидко нас підібрав армянін з Азербайджану, який довіз нас за Тамбов і звернув на Тамбов. Багато він розповідав про всяке в Арменії, проте більше всього запам'яталась історія про те, як вони везли в літаку сто літрів міцного персикового самогону. Проїжджаємо крізь Тамбов, роздивляємось його вузькі вулички і навіть бачимо його маленький і приємний історичний центр з церквами і двоповерховими каменицями.

До Воронезької траси доїжджаємо маленькою вантажівкою, а потім нас підбирають рибалки, які проїхавши тридцять кілометрів, висадили нас на дорозі з багнюкою замість обочини. На наше щастя з цієї всебічно невигідної позиції ми поїхали на Воронеж досить швидко на Камаза, бо машини ці трудові і святі, а отже і багнюки не бояться. За кермом сидів такий собі худий дядько в літах з хриплим голосом, прямо як в мультфільмах.

Воронеж пройшли міським автобусом і згодом були вже на виїзді на Курск. На виїзді побачили дві пари автостопщиків. Виглядали вони більш формально, ніж ми, їхали недалеко, проте ми поздоровкались і побажали взаємної удачі. Врештиі решт ми поїхали першими, бо одна з пар відмовилась від машини, на якій ми доїхали до поворот з курського тракту на Белгород. Насправді можна їхати і через Курськ, проте зрізка теж сама по собі непогана, та ще й по якості краща. Водії чергової Лади виявились взагалі якимись неймовірними шумахерами, тому я іноді неконтрольовано починав молитись “за здравіє”. Проте все обійшлося і ми вилізли на белгородському повороті серед полів. До речі, доріг там дві. Одна йде через селище Горшечноє і зачинена для вантажівок. Інша — нова об'їзна дорога — повертає з курського тракту трошки ближче до Курська, проте по ній йдуть в більшості вантажівки і водії, які не знють горшечного зрізу. Обидві траси мають достатньо машин, аби швидко поїхати на Белгород.

Це був наш останній вечір в Росії. І вона намагалась нас вразити як могла. Машини їздити перестали, проте витягнуті пір'їни хмар світили всіма відтінками білого, голубого, сірого і рожевого кольорів. Помилувавшись цією красою, ми забили на “Белгород сьогодні” і пішли спати в поля.

День п'ятий і останній

Прокидаємось рано. Сьогодні будемо на рідній землі, одна ця думка надає сили і бажання діяти, адже на трасі ми вже п'ятий день, і через поспіх забуваємо їсти і не встигаємо нормально спати. Досить швидко застопили машину кілометрів на тридцять. А одразу за нею застопився просвітлений Камаз з хайратим водієм ще на сто кілометрів. За Камазом нас віз дядько з Белгорода, який сам родом з Киргизії, а предки його з Омську, але ж ось оселився саме тут. Розповідав про те, як в першому ж своєму поході втратив рюкзака, і з тих пір його такого розгільдяя в гори і не брали, ті він і сам не хотів.

З Харковом дмали недовго. Квиток на автобус до Харкова коштує чесний 71 рубль, який ми і заплатили. На кордоні ж прикордонники таки придовбались до нашої реєстрації, прийшлося розв'язувати проблему особисто з офіцером митниці. Ну гроші він хотів, якщо хтось не зрозумів. Рідні митники хотіли переглянути речі, проте дізнавшись, що їдемо ми додому, махнули на нас рукою.

На обвідній дорозі нас чекав ще один сюрприз — до міста мав приїхати пан Литвин, голова верховної ради. Тому нам голосуватибуло заборонено. Аби не бачили пан Литвин, як прості українці без грошей живуть. Одним словом, пройшлося вигрібати на київську трасу через центр. Проте я не жалкую, адже в центрі ми подивились непогану виставу пісчаних скульптур. Нарешті от воно перед нами, київське шосе. До дому лишається всього лише чотириста кілометрів, проте стоп якось зник. І начебто і немає. І не було. Знову кладу монетку на трасу — і зупинився Камаз. Їхали з ним до Полтави, де він повернув на Одесу, а ми довго правдами і неправдами виходили з міста.

Знаєте, раніше я думав, що Полтава — то є центр української літературної мови. Але виявилась Полтава центром абсолютно неймовірного суржика. Я такого і не чув досі ніколи. Реально розгублюєшся — на якій мові з людиною пілкуватись?

На виїзді з Полтави стало зовсім сумно. Час йде до темряви, а до Києва всього лиш 340 кілометрів. І за десять хвилин до темряви нам таки зупинилась вантажівка. Водій Ігор був вже другу добу за кермом, проте ми пообіцяли його веселити. Виявилось навіть навпаки - Ігор сам веселився і нас веселив, ми ледь животи від сміху не порвали. Сам він походить з Чернівців, з давнього бойківського роду, травив нам чернівецькі історії і свої спогади. Декілька разів ми проїжджали смуги дощу, перевіряли, чи на випав у нього вантаж, пили каву в придорожніх кафе. І от нарешті, рівно о третій ночі він висадив нас на Харківському масиві, а сам поїхав доспати ніч біля пункту розвантаження. До дому звідси три хвилини пішки. Нашу Велику Подорож нарешті закінчено. А вітанням був нам палаючий хмарами світанок над пустими вулицями. Місто потихеньку прокидалось, починався новий день, день нового етапу нашого життя — осілого і самого звичайного.

Кінець!