Дорога до Харбіну

Від Джиншанлінгу до траси нас підібрав маленька і старенька вантажівка. А вже на трасі нас підібрав пустий автобус, який прямував в Ченде.

Вилазити в Ченде треба тоді коли траса перетинає ріку і проходить під розв'язкою на іншій стороні - зверху по розв'язці іде дорога в Харбін. Туди ж ідуть з центру автобуси 117 і 118. Проте ми заїхали в місто, де поїли і перевірили розклад потягів. Потяг в потрібному нам напрямку відправлявся тільки вранці, тому автостоп був єдиною можливістю доїхати швидше.

Спочатку нам траплялись лише таксисти, проте нарешті ми поїхали кілометрів на 80. Водій згодом підібрав свою дружину, яка пригощала нас чіпсами. Висадили нас біля в'їзду в місто - на щастя траса в нього не заходила. Наступна машина пповезла нас ще кілометрів 80. Судячи з усього, водії тільки забрали машину з салону, тому їхали повільно і невпевнено. Проте вони в везли нас на автобан, де і лишили біля сходу в своє місто в ночі.

В темряві місто світило вогнями і гуло, з труб заводів піднімався дим, на якому відблискували прожектори. На трасі ж було темно, а машини все ніяк не зупинялися. Помахавши з годину катафотами, ми поставили намет в рощиці під автобаном. Нам ще з нею повезло - зазвичай автобан відгороджено від рощиць парканом, проте тут паркан присипали землею і його можна було переступити. Автобан був ще новенький, рік як відкрили, тому рощиці ще куці, а замість трави - пилюка.

Наступного дня бригада, яка привезла саджанці, дуже здивувалась, коли о шостій ранку з рощі вилізли ми з рюкзаками і пішли стопити. Перша машина - водій повільної вантажівки на 80 кілометрів. За ним - пустий автобус, водії якого видали нам води. Вода наша закінчилась ранком, тому раді ми були страшенно.

К цьому часу пейзаж сильно змінився. Якщо зранку гори ще нагадували Крим, то зараз в пейзажі з'явилась суворість недалекої Гобі. Рівний сірий степ, розчерчений городами, уходив до обрію, де піднімались невичокі, сурові скелясті гори. Городи, до речі, тут ще й досі пашуть на ослах і волах. Села стали зовсім рідкими, а ліси змінились лісополосами.

Наступна машина була укомплектована англомовним водієм який віз жінку в аеропорт. Він радо вискочив з машини зі словами "Привіт! Вам куди?", закинув рюкзаки в багажник і помчав зі швидкістю 150 кілометрів на годину. Нажаль, за 200 кілометрів водію треба було звертати, а ми не хотіли робити крюка в сотню-другу кілометрів.

Наступна машина - досить далека фура. Вона стала сама, ми ж ледь встигли до неї добігти і вмовити нас забрати. Цікаво, що на дверцятах багатьох фур наклеєні трансформери. Водії пригощали хлібом і сосиками, які ми уплітали за дві щоки. Єдиний недолік автобану - неможливість нормально пожерти. Навіть води ніде набрати. Виходячи на автобан, пам'ятайте про це і робіть відповідні запаси провізії. Так склалось, що на обід ми не потрапили, тому до вечора зголодніли як вовки, навіть не дивлячись на хліб з сосискою.

Пейзаж знову змінився. На зміну степам прийшли пласкі рівнини, так схожі на українську середню полосу. Тополі і осини складають тут більшість дерев. Екзотика скінчилась.

Від толгейту, за яким фура мала звертати, до недалекого Чангчуна нас везли якісь китайські братки. На об'їздній ми застрягли досить надовго, але на щастя до великої розвилки на Дзілін ми мащину піймали, а там одразу застопилась машина на половину відстані до Харбіна. Наступний, вже осьанній на сьогодні водій маленької вантажівки висадив нас біля зовнішнього кінця Харбіна, взяв якогось дядечку, який визвався показати йоиу дорогу і поїхав.

Помикавшись по величезній заправці і стоянці фур, вже в темряві ми спробували стопити, але безрезультатно. Міські автобуси сюди не їздили, тому втомлені, злі і голодні, ми відправились в місто пішки. На щастя, за півгодини ми натрапили на зупинку автобусу 343, який іде на вокзал. В ньому ми побачили перших в Китаї контролерів, з якими влаштували маленький шкандаль. Виявилось, що це єдиний в місті автобус, який коштує два юані. Ми ж поклали по одному, але не прокатило. Тут же ми зустріли п'яного китайця. Він на біду володів англійською і півгодини нав'язувався в друзі, ледь відчепилися.

Біля вокзалу зайшли в готель показати адресу вписки і спитати, як туди дістатись. Отель виявився чотиризірковим, найдорожчим в місті і повним росіян. Допоміг мені якийсь китаєць. "Это близко, туда и направо, пешком можно дойти" - з легким акцентом повідомив він. Розпитуючи по ходу дорогу, ми за двадцять хвилин знайшли потрібний будинок. Якийсь хлопець навіть знайшов нам необхідний під'їзд і дав телефон подзвонити. Наша майбутня хазяйка Керон була ще на роботі, тому ми відправились в найближчий ресторанчик, де нарешті смачно і багато поїли і напились чаю.

А за годину з'явилась і сама Керон. Проте всі були вже настільки втомлені, що змогли тільки завалитись спати.