Довга дорога на Шанхай

День перший. Ченду відпускав повільно. Вставати не хотілось, їхати не хотілось… В ресторанчику готеля знайшлась пречудова книжка про зв'язок китайських символів і християнського Бога. Наприклад, ієрогліф "складність" складається з дерева і огорожі. Начебто складності почались у людини, коли вона преступила божий наказ, тобто огорожу, і нажерлась яблук з дерева. І все в такому ж дусі.

Нарешті випхались з готелю. Потрібний автобус не знайшовся, проте знайшовся інший, перехожі допомогли. Далі пересіли на інший автобус, який буєраками довіз до потрібної трасси. Двадцять хвилин обходили розв'язку і вибрались на трасу через дірку в паркані і кущі.

Перша машина - бусік - взяв нас майже на триста кілометрів. Один з водіїв вмів користуватись словником, тому перші дві години розмовляли на папірчику. Потім він сів за кермо, а ми ще годину відпочивали і намагались лишити в голові хоч частину нових слів-знаків.

Наступна машига - бензовоз - провезла нас не дуже далеко. А наступна - ще кілометрів двадцять, крізь найдовший тунель в Січуані, понад 5200 метрів. Декілька разів за цей час починався дощ, блискавки освітлювали небо, а навкруги знову піднялись невисокі мальовничі пагорби, а потім і гори.

Не зважаючи на наші заперечення, водій звіз нас з хайвею і вилізли ми на платіжному чекпоінті. Одразу нами зайнялась мила дівчина. Відвела нас в якусь кімнату, посадила на диван. Невдовзі з'явились ще дівчата в формі, які годували нас лапшою і сосисками та активно фотографували. З'явився також англомовний хлопець і якісь співробітники чекпоінта. А ще через годину приїхала поліція.

Поліцейські довго вивчали візу Лаоса, їх страшенно непокоїло те, що виїхали ми пізніше строка валідності візи, Але після хвилин десяти вони таки вирішили, що в Китаї віза Лаосу несуттєва, запхали нас в машину і повезли в готель. На 25 кілометрів назад, ч'орт пад'єрі! На щастя один з полісменів, молодий хлопець, знав англійську, тому ми могли базово спілкуватись.

В готелі вони відксерили наші паспорти, знову довго вивчали лаоські каплючки, заповняли якісь форми. Поки чекали ксерокси, швейцар підставив нам м'які стільці, так що були ми своєрідними VIP-персонами. За годину на нас прийшли подивитись дівчата з поліцейського відділку, ще якісь хлопці і персонал готелю. Цілий натовп! А галас який! Коли ж формальності закінчили - більше години це все тривало - поліцейські з нами сфотографувались і відправили в кімнату спати.

День другий. Ранком ми поснідали зі шведського столу в готелі, сфотографувались з персоналом готелю і рушили на автобан. Охорону автобану вдалось прорвати апелюючи до автобусу в потрібному напрямку. Там ми і зависли.

Нарешті зупинилась поліція і після деяких перемовин нас підібрала. Однак перед тунелем вони розвернулись і поїхали назад. Ми ж налякані вчорашніми подіями вилізли з машини. Один з поліцейських виліз з нами і прогулявся з нами автобаном, намагаючись щось нам розповісти. Аж ось знову приїхала машина з його напарником, вони вдруге посадили нас всередину і ми поїхали. Доїхали до толгейту черех кілометрів тридцять, де поліцейські безкоштовно вписали нас в автобус до міста Вансіань.

Там ми збирались поїхати далі по хайвею, але хайвей виявився ще в процесі побудови. Нам би і пересісти на човен по Янцзи, але я стормозив, намагаючись виїхати на дорогу далі, у Вухань. До того ж коли вже збирались йти з автостанції, намалювались ще двоє поліцейських, які після довгих роздумів пообіцяли забезпечити нас квитком до Вухані. Вони відвезли нас на іншу автостанцію, купили таки квиток і поїхали.

Квиток виявився не До Вухані, а до Лічуаня, міста через 140 кілометрів. Дорога ж до всього з приємної автостради перетворилась на розбиту гірську трасу, з чергами і нескінченними поворотами. Тут я й згадав про човни. Кажуть, наступного року Три Ущелини Янцзи затопить найбільша в світі дамба. Вода і зараз вже піднялась наполовину. До того ж з такою дорогою човен би був швидший. Але човни лишились позаду…

Треба віддати належне, але ця звичайна дорога покращила мені настрій краєвидами. Частина її проходить мальовничим каньоном, де невеликі скелі поросли густим зеленим лісом. Потім дорога піднімається вгору, а внизу лишаються малесенькі пагорби з будиночками. Нарешті на перевалі стоїть ціла армія карстових стовпчиків, а внизу вся долина блищить залитими водою рисовими полями.

В Лічуань ми приїхали вже в темряві. Готель знайшли прямо напроти автостанції, де шалено торгувались за непогану кімнату. А на вулиці знайшлись екстремально дешеві мандарини по 2 юані за кіло і вечірня аеробіка.

Весь третій день пройшов в прориванні крізь погану дорогу, дощ, грязюку і мою власну тупість. Чомусь саме на найскладнішому відрізку дороги я примудрився декілька разів зробити речі, які затримували наше і без того повільне пересування.

Один з водіїв виявився англомовним. Хотів взяти гроші, але і затак провіз кілометрів двадцять, висадив і повернув назад. Вже під кінець дня дощ став грозою, а дівчина зустрічної машини допомагала нам стопити. Під кінець вибачилась, що не може допомогти, видала нам парасолю і поїхала. Водій спального автобуса, який зупинився на перепочинок поряд, пообіцяв увезти у Вухань, але не повіз. Натомість нам видали плюшки, варені яйця, сто юанів і викликали поліцію для нашого негайного порятунку.

Поліція відвезла нас до відділку, де довго співставляла наші паспорти з книжечкою-методичкою про іноземні паспорти і візи. Потім вони привезли з сусіднього села вчительку англійської, приємну жінку, з якою вдалось навіть поговорити. І тільки через годину, о п'ятій вечора, нас таки випустили на трасу, де одразу застопився водій на Їчангу. Весь поліцейський відділок на чолі з дуже серйозним начальником вийшов нас провести.

Дорога виявилась тим ще угробищем. Іноді гарна, але по більшості й зовсім без покриття. Знав би - три рази подумав сюди їхати. Як будете там і будете мати гроші, то без роздумів їдьте річкою. Їхали ми двісті кілометрів п'ять годин. Та й з них останніх кілометрів автобаном. Вийшли на розв'язці двох автобанів майже об одинадцятій. Там і заночували в наметі в кущах. І всю ніч в двадцяти метрах від нас гули фури.

Знову ж таки гарна рекомендація. Там де сходяться автобани зазвичай величезні розв'язки, між дорогами купа місця з травою, кущами і деревами. В них можна непомітно спати, при цьому лишатись на теріторії автобану і не шукати дірки в його огорожі. І місцеві жителі випадково не знайдуть. Тільки бажано ставити намет в темноті, а збирати раннім ранком.

День четвертий. Прокинулись о шостій, швидко зібрались і одразу ж застопили фуру. Але всього лиш на тридцять кілометрів.

Наступну машину чекали довго і під дощем. Поряд була сервісна зона і заправка, звідки приходив гнусний китаєць з кульком і намагався нас кудись відвести. Коли ж він прийшов з підкріпленням, ми піддались на його зазивання, але так і не зрозуміли, чого він хотів. Водії фур на заправці одразу махали руками, дощ все не закінчувався, ситуація була майже безнадійною. Проте нам таки застопилась крута машина до Вухані. Сидіння були зі світлої шкіри і нам було соромно сидіти на них в наших брудних і мокрих від дощу штанях.

Розв'язка обвідної коло Вухані була на вигляд ще більш безнадійною - сервісної зони з повільними машинами немає, швидкі фури, водії майже не помічають. Нам треба було проїхати два повороти і звернути на третьому, що могло означати три машини і купу часу. Проте ось тут щастя нарешті нам посміхнулось. Зупинився мікроавтобус, який йшов майже до Нанджінгу, звідки до Шанхаю лишається всього триста кілометрів.

Коли відкрили двері, мені назустріч випорхнули дві повітряні кульки, а хлопець спитав англійською куди нам треба. Щастя! Вони їздили цілою родиною святкувати весілля англомовного хлопця до батьків дружини, а зараз вертаються назад. Всього п'ять дорослих і шестирична дівчинка. Говорили про те і інше, разом обідали, а під кінець розважали дівчинку, граючись з нею її ведмедиком. Виявили китайський варіант нашої гри в камінь-ножиці-папір. Приказка в них зовсім інша, але після неї так само кидають ті самі жести пальцями.

Вони вмовили нас їхати через Нанджінг, а не звернути прямо на Шанхай, мовляв, так буде більше машин. Потім закинули на залізничну станцію, купили квиток до Шанхаю, а на прощання не зважаючи на всі наші заперечення видали кульок з їдлом з машини. Тепер в нас є чотири пакети швидкорозчинної лапші чотири пачки печива і п'ять маленьких пляшок води.

Боже, бережи цих людей. Пам'ятаючи таке відношення, ми самі маємо робити так для всіх наших гостей, які пройшли довгу дорогу від свого дому до нашого. Накормити їх обідом, підвезти, допомогти порадою коштує нам дуже мало. Я вірю, що добро передається по колу. Приймати його в дорозі і потім передавати іншим подорожуючим. Робити одним людям і брати від інших. І так буде воно множитись у світі.

З квитками і пакетом вермишелі ми сиділи на вокзалі. Поряд люди поспішали на поїзди. В іншому кінці залу кожну хвилину щось казав матюгальник. Поряд сиділа тітонька, харкала, плювала на підлогу і лузгала цукерки, кидаючи сміття на підлогу. В підлітка з мобільника грала російська попса. Дві з половиною тисячі кілометрів шляху майже позаду. А завтра вранці нас чекав Шанхай.