Трекінг

Всім, хто хвилювався і просто чекав новин можу нарешті офіційно заявити: ми живі й здорові і успішно закінчили трекінг, хоч наші трекінгові плани дещо змінились в сторону спрщення. Зараз ми вже в Покхарі, знову звикаємо до метушливого життя в цивілізації. Завтра плануємо подовжити візи, а вихідними поїдемо до Катманду, де й будемо знаходитись деякий час, культурно наповнюючись місцевою змістовністю і будуючи плани на майбутнє.

Я можу собі уявити, любі мої рідні, друзі й просто читачі, як цікаво вам дізнатись скоріше про наші враження від трекінгу. Тому одразу ж викладаю записи, які щоденно писав довгими гімалайськими вечорами. Фотографії будуть через деякий час, оскільки їх багато і вони потребують хоч якогось сортування. Спробую зробити це найближчим часом, про що окремо напишу. Отже, закінчуємо з передмовами. Поїхали, точніше, пішли!

02.10.08

Ми зараз в селищі Бахунданда на висоті 1340 м. В лоджії надзвичайно смачно готують і є різетки. За три години ми дійшли сюди з Булбуле.

Дорога до Бесісахару почалась квестом по знаходженню автобуса з Покхари, на який ми застрибнули в останній момент вже за автостанцією. Атракціон почався на автобусі до Бульбуле. Асфальту немає, грунтівка часом іде по краю прірви, автобус повзе й хитається, як в дитячому віршику. З даху час від часу здається, що автобус зараз пркатиться в бурхливу річку. А коли чуєш, як під колесами хрустить щойно насипане для ремонту дороги каміння, то серце падає в п'яти. Платиш не стільки за проїзд, скільки за атракціон - куди там американським гіркам!

А далі долина, склони, що поросли джунглями, купання в водоспаді, підвісні місточки й гірськи села. І в дірочку в хмарах іноді проглядає засніжена стіна восьмитисячника. Ми в Гімалаях! Ще й досі важко в це повірити!

03.10.08

З Бахунданди вийшли о 8.30. Стежина йде вниз, по джунглям, повз рисові тераси майже до річки. По дорозі залізли в незвично теплий водопад. А далі як на гойдалці - вверх-вниз цілий день. Інодіпереходиш річку по довгим підвісним місточкам. Після 11 починається неймовірна спека, яку ми перечекали в кафе. Перепитали який у них великий чайник чаю - невеликий. Попросили ще більший і отримали півторалітровий, який ще два рази розбавляли. Після обіду небо затягнуло хварками, йти стало легше, але все одно весь чай вийшов потом. Чекаю на акліматизацію.

Зараз ми в місті Тал на висоті близько 1700 метрів. На вулиці накрапає дощик, під який нам пощастило не попасти. Шлях був довгим, передостанній перехід закінчився спуском і важким надвечір підоймом, а потім ми збились з тропи, уперлись в річку, але з допомогою місцевих і військових вийшли на головну дорогу - і нарешті цей важкий день скінчився. До готелю нас привів пес, що прибився до нас на одному з місточків, години за три до міста. В готелі знову сказали про великий чайник що той маленький і отримали трилітровий термос кип'ятку! Чи не дешевше, ніж очищена вода з хранилища.

Воду з потічків пити не можна через бактерії, до яких у європейців немає імунітету, тому туткупляють спеціально очищену воду, що продається зі сховищ. Є й бутильована вода, але вона дорожча, до того ж адміністрація парку просить її не купляти через те, що потім важко вивозити пусті пляшки. Можливо й можна виробити до води імунітет, але треба науково до цього підходити. Шлях наобум принесе в кращому випадку важку діарею, а в гіршому - важке отруєння й навіть смерть. Можна ще пити воду після кип'ятіння, що ми й робимо. Ще й доливаємо трошки коньячком. Тим самим, що провезли крізь пакістанську таможню. До речі, мушу зазначити - наш коньяк за ті гроші кращий на порядок за європейський.

Кажуть, завтра джунглі закінчаться, сосни замінять пальми, не буде такої спеки. Проте буде менше бажання залазити під трумені водоспадів, а хлопці по дорозі не будуть продавати апельсини і непальські яблука, більш схожі за смаком на груші.

А які тут водоспади! Чи не на сто-триста метрів каскади з вертикальних скель, все суцільно поросло зеленню, скелі стирчать до неба. Прямо так все й є, як в кіно про джунглі. Тільки тут ти просто в центрі всієї краси і не можеш відвести погляд. Особливо від скель до неба, що схожі на башти, з деревами й водоспадами, а вершина торкається хмар. Неймовірно! А ще тут є метелики всіх кольорів і розміром з долоню!

Тут застосовується досить цікава технологія вирощування огірків й гарбузів - бадиння виводять на дах сараїв, де потім достигають на сонечку величезні плоди. Збирати легше і сонця більше. Періодично ходять каравани мулів, що несуть їжу й інше до селищ в горах. А вони є не тільки на дорозі, а далеко-далеко вверху. Бачили навіть коноплю, по мапі її тут цілі поля, так і написано, але, нажаль, на протилежному боці каньону.

В готелі зустріли групу з Росії, що теж йдуть цей трекінг, але не поспішають. Добре, коли на нього є місяць!

04.10.08

Виходячи з Талу проходиш повз водоспад, а далі помічаєш десь високо в долині сніговий гребінь. Змінюється клімат, пальми зникають, їх місце займають сосни и навіть мхи, в височінь піднімаються часом голі важкі скелі.

Третій день для мене критичний, останній для акліматизації, тому до обіду почуваю себе не дуже добре - віключаються ноги й плечі, надзвичайно важко йти. На обіді після вправ і лежіння легшає, тому поки чекали їжу, йдемо до буддійського монастиря в селищі, п'ять хвилин від ресторану.

Монастир завішаний флажками, білий, маленький і затишний. Обходимо навколо і крутимо барабани, пофарбовані в біле з червоними літерами. Головний барабан великий і різнокольоровий, дзвенить на кожному оберті. Монахів немає, двері до храму відчиняє старенька жінка. Всередині в ніші в стіні позолочена статуя Будди, навколо ще чотирv різнокольорових Будди. По периметру столи й матраци на підлозі, справа в дальньому куті крісло лами. Всі стіни розписані Буддами і демонами. Висять два ритуальних барабани з написами тибетською. До речі, більшість написів в монастирі двома мовами - тибетською і непалі. Фотографувати не наважуюсь, щоб не порушити святість місця. Час наче спинився, сидіти тут можна вічність, в тиші й медитації.

Після обіду й купання в холодній річці різкий підйом по вузькій стежці, вирубленій в скелях. На ній якимось дивом розминаються каравани мулів з вантажами. Потім дорога стає широкою, піднімається вже дуже повільно. Нарешті виходимо до селища Теманг на полонині.

Теманг знаходиться на висоті близько 2600 метрів. На заході майже на два кілометра піднімаються стіни масива Анапурни, до 5500 метрів. Наверху вже лежить сніг, хоча насправді це тільки відроги великої гори. На північному сході височіє інший засніжений вісьмитисячник Манаслу. Селище лежить в широкій долині, а не затиснуте в каньоні, як попередні. Відчуваєш себе під самим небом, краєвиди неймовірні.

Сидимо на даху в тибетському готелі і п'ємо чай з коньяком, дивимся на хмари й гори. Темнота приносить незвичний холод, тому на вечерю ховаємось на кухні. Хазяйка надзвичайно приємна й усміхнена жінка. Два рази перепитала про рис з молоком - plain rice and then hot milk? - жестом наливаючи молоко в рис і розсміялась - як же дивно їдять ці іноземці! Жити затишно, готують смачно - щиро рекомендую Tibetian Guest House в селищі Теманг.

05.10.08

Прокинулись дуже рано, аби подивитись схід сонця над Манаслу. Сонечко вставало з-за гори, тому довго споглядали вершину й сноп променів над нею. Аж раптом сонечко вийшло вже гаряче й яскраве і на Гору стало неможливо дивитись.

В селищі Чаме є Інтернет-кафе по 15 баксів за годину, але немає світла. Але є яблука і великий молитовний барабан в маленькому храмі. За Чаме стоять красиві буддистьскі ворота, розписані і позолочені, а перед ними лежать священні камені з намальованими різнокольоровими фарбами мантрами.

Дорога забирається все вище й вище. Вже не так жарко вдень, хоч без вітру й припікає. Джунглі остаточно поступилися місцем соснам. Краєвиди деще нагадують Кавказ, але перепади висоти до верху стін долин тут чи не два кілометри, а іноді виглядають і засніжені вершини й стіни, до яких всі чотири кілометри по вертикалі. Величний Пісанг Пік у всій красі визирнув на нас і потім вкрився хмарами.

Ще далі починається осінь. З'являються жовті берези, інші листвені дерева вдягають гаряче забарвлення. Віє холодком. А у тутешніх сосен надзвичано м'яка, пухнаста хвоя.

Йдемо швидко, тому встигаємо якраз до темноти в Верхній Пісанг. До нього зрізаємо глухою дорогою, що починається біля озера за три кілометри до Нижнього Пісангу - так йти в півтора рази менше, а туристів на цій дорозі немає. Проте є багато рівних площадок, де можна поставити намети. Більш того, бачили навіть футбольне поле з лавками для глядачів і будиночком для суддів! Справа вже проглядає крізь хмари стіна масива Анапурни, а позаду височіє гладенька скельна чаша чи не кілометр заввишки, утворена на повороті долини. Під вечір все потихеньку затягують хмари.

Верхній Пісанг на відміну від нижнього ще дики й тим більш цікавий. Аутентичне селище на крутому схилі, з аж занадто вузькими вуличками і будинками, що викладені з обтісаного вручну каміння без цементу. Над кожним будинком майорять різнокольорові прапорці, а в самому верху стоїть буддійська гомпа - храм з двориком і декількома господарчими будівлями.

Зараз на висоті 3300 метрів ми живемо в отелі, що тримають тибетці. У них інший тип лиця, тому їх легко видіти поміж непальців. А ще у них магнетична надзвичайна щира усмішка. З вікна зранку побачимо долину й стіни Анапурни, а зараз за вікном блимає гроза і іде дощ. В кухні натоплена пічка й чай. Затишно…

06.10.08

З Верхнього Пісангу різкий зльот на 400 метрів, короткий перепочинок і качелі зо два переходи. Стіни Анапурни в хмарах, бачимо лише початок снігів. Іноді тільки проглядає засніжена скеля, одразу ж ховаючись знову.

Обідаємо в дикому селищі на третьому поверсі будинку. В домі двоє надзвичайно ворухливих дітлахів, від яких нас періодично рятують їх батьки, хляцаючи малечу просто по заляпаній брудом пиці. Хазяєва так само як і діти з цікавістю споглядають, як ми кип'ятимо чай на пальнику, просять насипати трохи зеленого чаю. Взамін дають скуштувати гарячий посний рисовий хлібець просто з печі.

Спускаємось потихеньку до головної дороги в Мананг. Трохи нижче бачимо школу й робимо привал, а я спускаюсь подивитись. Дітлахи миють руки в умивальнику - такий був у багатьох наших піонепських таборах - кричать "хелоу, містер!" і розбігаються, бо заняття вже скінчилися. Школа складається з учбового корпусу і адміністративного з їдальнею. Ще є футбольне й баскетбольне поле. Назва школи написана непалі, англійською і тибетською. Заглядаю в клас. Чимось схоже на малюнки дореволюційних шкіл в Україні - грубі столи й стільці, штукатурка, дошка на ніжках. На партах лежать прописи з карлючками, схожі на наші з першого класу, тільки пристосовані під непальські літери. На стіні висить учбовий плакат англійськю і з тайськими літерами в заголовками.

Ще за годину бачимо над собою монастир. Лишаємо речі і піднімаємось. Двері замкнені, але на гуркіт в двері виходить служниця. Чекаємо й п'ємо каву. Потім жестами вказують зайти з іншого боку, обкурюють димом з відерця і пускають всередину. В маленькому дворику сходи наверх. Знімаємо взуття і входимо до храму.

По боках центрального проходу стоять лавки-столи для 9 учнів. Сидять на підлозі, тому стіл висотою з лавку, а під ним поличка для предметів культу - книг, четок і іншого, про призначення чого нажаль не маю гадки. Справа далі крісло гуру, в кінці проходу фото далай-лами і кармапи. На передній стіні в ніші за склом сидить золотий Будда, навколо нього ще декілька Будд поменше. А в обидва боки як на поличках у шафі за маленькими скляними дверцятами ще з півсотні статуеток різних демонів і Будд. Служниця в міру своєї англійської намагається хоч щось пояснити.

Часу обмаль, тому за десять хвилин ідемо. Оминаємо ступи з барабанами, що крутить ріка, одягаємо рюкзаки й біжимо в Мананг, де чудом знаходимо кімнату.

Перед сном ходимо по магазинах, в одному з яких знаходимо сібакторн-сироп. Це обліпиха, яку збирають тут і роблять з неї сироп. Сироп потім розводять водою і продають як сік. Пробую торгуватись на непалі - і непогано виторговую, цирк виходить на півгодини. Повеселились усі - і ми, і хлопці-продавці. Згадали й бідність країни, а маму запитали, і проблеми людства обговорили. Так от, сік цей - смакота надзвичайна, нажаль тільки джему вони не роблять, треба буде наступним разом навчити як робить мама в Києві. Бо ж для нас обліпиха зовсім не новина.

07.10.08

Радіальна дорога на льодове озеро (Ice Lake) починається від села …, що за півгодини від Мананга. Спочатку тропа траверсує схил, проходить над вчорашнім монастирем, а потім стрімко злітає вгору майже на цілий кілометр. Періодично проходиш ступи, завішані прапорцями, схил над монастирем буквально обсипаний ними. Іноді трапляються затишні галявини, на яких зовсім немає вітру і можна погрітись на сонечку. І весь час перед очіма стіни й засніжена вершина Гангапурни, а десь зліва в хмарах схили Анапурни-3.

Підйом займає трохи більше чотирьох годин івиводить в долину на висоті близько 4600, де знаходяться два озера. Дальнє і є Льодове. Хоча насправді воно ніяке не льодове, навіть сніжників немає поблизу. Тому поки світить сонечко б'ю свій рекорд висоти купання в горах.

Сама долина сувора - каміння й трава, вище є трошки снігу, по вершинам летять сірі хмари. Поки обідаємо зверху спускається стадо яків, великих, міцних і закутаних в довгу й теплу вовну.

Коли йшли вниз, остаточно розвіяло хмари над Гангапурною, і всі дві години спуску вид неприступної скельно-льодової стіни буквально притягує погляд.

В Манангу готують м'ясо яків, це єдине таке місце на треку. Але яків ще немає - вони пасуться в горах - тому й їдла ячого зась. Рекомендують Кху в отелі Телічо, але нам лишається тільки мріяти. Ще тут можна купити досить дорогий, але дуже смачний ячий сир. І до купи Мананг славиться надзвичайно смачною випічкою, майже кожний готель має пекарню. Обов'язково скуштуйте яблучний періг, яблучний штрудель і чоколядний деніш!

08.10.08

Підйом від Манангу до базавого табору Телічо зайняв у нас цілий день. Особливо запам'ятались осипні схили з вузенькою стежкою, дивом укріпленою над прірвою. В одному місці дорога провалилась, іноді вона розмита водою. А навколо скелі, аж надто схожі на туфові утворення Кападокії, тільки що колір інший і не живе ніхто.

По дорозі маленький затишний монастир, якому за табличкою близько 1000 років. Завішаний прапорцями, затишний, з видом на Гранд-Бар'єр - сидів би тут годинами, розмірковуючи над буттям.

Ночуємо в наметах на висоті 4200 в оточенні яків і гір. Завтра - штурм Теличо, як переживемо гірнячку?

09.10.08

П'ять годин займає підйом до озера Телічо. Від висоти страшенно болить голова, віддає молотом на кожному кроці. Таблетки, як вчора, не допомагають. Над озером хмари і мете мілкий сніг, дме вітер. Стоїть табличка, що ми знаходимось на самому високому озері в світі на висоті 4919 метрів. Це майже правда - вищі озера є в Тибеті, але вони безіменні і дістатися їх вкрай важко.

Проходимо ще один перехід і спускаємось на пляж. Дві години треба рухатись не зважаючи на стан, це допомагає долати високогірну хворобу. На обід гидкий зелений суп - і всі розходяться по наметам. Я ж вирішую пройтись берегом аби не лежати і щоб познімати. Хмари трошки порозносило, берег залито сонцем, почала відкриватися стіна на іншому березі озера. Зі стіни майже вертикально сповзає льодовик, що обривається просто в воду. Іноді від нього з гуркотом відвалюються величезні - з будинок - шматки. Деякі частини якимось чудом буквально висять на кілометровій висоті над прірвою.

Масштаби тут такі, що око просто не може дати адекватну картинку. Здається до іншого берега озера метрів триста - а насправді півтора кілометра. Стіни не півкілометра висотою, а два! Осягнути це неможливо!

Після обіду поспали і трошки прогулялись на заході сонця. Кольори неймовірні - рожевий, фіолетовий, білий і всі відтінки синього. Контрасність на грані можливості. Вершини горять білим. Реріх наяву в кілометрових маштабах!

Після заходу сонця з'явилась луна і зорі, стіна остаточно звільнилась від хмар і заграла в світі луни чорнобілим, а по озеру простягнулась світла доріжка. Голову відпустило - наварили чаю й трошки їдла. Щасливі лягаємо спати, адже завтра бігти вниз аж до самого Манангу.

10.10.08

Ранком озеро немов прикрите ковдрою, дуже холодно - чи не -15 до сходу сонця. Хмари потихеньку роздуває, і коли піднялись о восьмій на оглядову точку, від них не лишилось і сліду. Озеро переливає всіма відтінками зеленого й блакитного, на два кілометри вгору біліє стіна Гранд-Бар'єру, небо чисте, вітерець стих, сонце палить нестерпно - на висоті майже п'ять кілометрів серед вічних снігів можна обгоріти за годину і спекотно навіть у футболці.

Робимо фотки над озером, навіть трошки еротики на конкурс в клубі і біжимо вниз. За дві години снідаємо в базовому таборі, а під вечір втомлені приходимо в Мананг. Там якраз почали забивати яків, адже вони спускаються з пасовиськ к середині жовтня, до того м'яса немає. Вечеряємо в готелі Телічо, де дуже різноманітна кухня і приємна кухня. Їмо "кху" - рисово-картопляний суп з м'ясом яків. На друге смачний стейк з пивом, а закінчуємо свято в своєму готелі - чай з випічкою і пісні під гітару.

11.10.08

Виходимо з Манангу і поступово піднімаємось вгору по рівній дорозі. Над долиною височіє стіна Гангапурни й Анапурн 3 і 2, і чим вище піднімаєшся, тим більше розумієш їх велич. В одній з долинок п'ємо чай і заглядаємо на стіну й вершину Чулу.

Рівномірно і поступово піднімаємось в суворий край скель і осипів, у вузькій долині немає сонця, піддуває холодний вітер, вверху блищить сніг, позаду височіє трикутник Гангапурни.

Приют Торонг Пхеді знаходиться на висоті 4450 метрів, місця в кімнатах вже немає, тому спимо в холодній столовці. В теплій частині сплять портери й місцеві, які із здивуванням споглядали, як ми ставили в приміщенні намети. А до того ми довго сиділи в теплі, аж поки всі білі не розійшлися і столовка не загомоніла на непалі, поїдаючи руками дал-бат. І тільки як непальці почали сунути лавки й розлягатися, ми рушили облаштовувати спальнюй собі.

Ранком трекери виходять о четвертій, бо більшість не акліматизована і нудить їх тут страшенно, йдуть повільно й тяжко. Ми після ночівлі не Телічо висоти поки не відчуваємо, тому вийдемо о сьомій і думаємо наздогнати інших на перевалі.

12.10.08

Від базового табору Торонг Пхеді до перевалу (5419) чотири-п'ять годин підйому на перевал, в залежності від маси рюків і акліматизації. Пл дорозі трапляється три місця, де можна випити чаю і перекусити, чим вище - тим дорожче. Гори навкруги постають у всій своїй красі, а завдяки ідеальній погоді ми милуємося краєвидами весь час підйому.

На перевалі все завішано прапорцями. Під мелодію "Who wants to live forever" чіпляємо й свою гирлянду. Мене за 200 метрів до перевалу хапає гірняшка, тому пам'ятаю наступні дві години смутно, все поглинає головний біль і нудота.

Довгий спуск в Муктінакх займає три години. Це вже нижній Мустанг. Кущі міняються на жовті сипухи, місцевість більш пустельна, хоча внизу й зеленіють садиби. Під час спуску над нами довго літають орли, а по протилежному схилу сміливо пройшло стадо гірських козлів, аж ніяк не жахаючись крутих осипів. За Муктінатхом височіє вісьмитисячник Дхаулагірі, навколо якого ми підемо за три дні.

Сам Муктінатх маленький і затишний. Тут є великий монастир, готелі і магазинчики, навколо гори масивів Анапурни й Дхаулагірі. Ми зупинились в готелі Monalisa. Під столами тут горить вугілля, що дуже доречно після важкого й холодного дня. А на вечерю подають стейки з яків. Меню тут більш різноманітне, ніж з тієї сторони перевалу. Завтра йдемо оглядати монастир і потім в Кагбені.

13.10.08

Першу половину дня відсипаємось і гуляємо в монастирі. Монастир представляє собою поєднання буддистьських і індуістьських храмів за одним білим парканом. Посередині знаходиться головний вушнуістський храм з вогнем на воді, а навколо нього - 108 джерел щастя. Аби бути щасливим, треба викупати себе в усіх. Дехто роздягається й пробігає під ними, дехто просто мочить руку й окроплює лоба в усіх джерелах. Я теж кроплю лоба, рахуючи джерела. Виходить 107. Десь таки збився.

Навколо цього храму шелестить листям затишний парк. Особливо приємно слухати і бачити листя після пустелі високогір'я. По парку розкидані ступи і гомпи, молитвені барабани і шиваїстські святилища з лінгами всередині. До монастиря приїзджає багато паломників, які наповнюються щастям в джерелах. Туристи ж, яких теж багато, шпацерують парком.

Біля монастиря, як і у всьому Муктінакху, багато розсипів всяких сувенірів - скляних бус, браслетів, колець, амулетів, тибетськіх співаючих чаш, монет. Ціни завищені - як розвертаєшся і ідеш, ціна падає чи не в п'ять разів! Але й тоді реальна ціна може бути набагато меншою. Наші друзі сторгували монети зі ста рупій до 15, а виявилось, що реальна їх ціна піврупії! Такий от бізнес…

По дорозі заходимо в селище Джаркот. Тут за підтримки австрийців живе і працює тибетський лікар. Уявляючи собі горбатого старця при сивій бороді ледве стримуєш здивування, коли бачиш маленького і досить молодого тибетця, в якому абсолютно не відчувається давньої мудрості. В кімнаті великий стелаж з банками з ліками, в куті стоїть книжкова шафа з книгами англійською, непалі, тибетською і китайською.

Лікар бере руку і трьома пальцями з хвилину прощупує пульс на одній руці, потім на іншій. Дещо відчуває, говорить про хвороби. Інше треба розповідати, адже він не провидець. Прощупує живота, питає, де болить. Потім записує в журналі тибетськими літерами ліки, відсипає їх зі склянок в пакетики, пояснює, як їх приймати. За роботу платиш нефіксовану подяку на розвиток монастиря і тибетської медицини.

В монастирі працюють волонтери з Австрії і Германії, навчають дітей грамоті й малюванню, допамагають відновлювати монастир. Дітей небагато - чотирнадцять. Вони приїзджають з ближніх селищ на три місяці і, здається, щасливі тут навчатися. Волонтери-вчителі теж приїхали на три місяці і з задоволенням погрузилися в непальське життя.

До Кагбені ще дві години ходу. Навколо жовті пейзажі нижнього Мустангу, вверху долини червоні скелі а над ними сірі скельні вершини до неба, припорошені снігом. Внизу в каньоні фігури, що аж надто нагадують вивітрені туфи Кападокії. В них навіть печери є! Але вони далеко внизу і можливості спуститись і роздивитись їх у нас немає.

Вечеряємо в готелі "Mustang Gate Way & Yak'donalds Restaurant" з емблемкою як у Макдональдса. Зроблю невеличку рекламу, не вважайте за джинсу. Готель приємний, чисті кімнати, затишна столова на першому поверсі, зала з диванчиками на другому, оглядова столова з видом на Нілгірі на третьому. Смачна кухня, хоч порції й не надто великі.

Спочатку ми зайшли в інший готель, але там виявились високі ціни на їдло. Як тільки ми вирішили йти в інший готель, одразу ж з'явилось інше меню зі значно нижчими цінами. Але ж чи приємно лишатись там, де тебе хотіли надурити? І ми не пожалкували, що пішли звідти.

14.10.08

Спали аж занадто солодко, трохи не проспали сніданок. Але дівчата в готелі проспали його ще більше, тому виходимо на годину пізніше запланованого.

Спочатку йдемо без рюкзаків за селище й дивимось в керунку верхнього Мустангу, на безрадісні скелі й широку долину річки. Назад пробираємось лабіринтами крізь селище, крутимо барабанчики і купляємо яблук. В готелі нам пов'язують білі шарфіки на вдачу, майже як молитовні флажки, білі, з ледве видимими візерунками й літерами молитов. І накінець таки рушаємо в Джомосом.

Особливістю долини річки Калі - богині або просто чорної - є вітер, що піднімається після одинадцятої години і дме шалено до ночі. Ходити в цей час важко через надто сильні пориви вітру і пил, а літаки літають в Джомосом тільки ранком. Ми ледве встигаємо в Джомосом до того, як вітер набирає повну силу. Потім на шляху до Марфи, ми ще відчуємо його силу.

Джомосом плаский і нудний. Тут є хіба що аеропорт, відносно дешевий Інтернет і чудовий вид на Нілгірі. І ще купа лавок, невигідні міняли валюти і дорогі яблука. Обідаємо і вирушаємо до Марфи, підставивши лице міцному вітрові.

Марфа затишна, наповнена лавками з сувенірами і туристами. Лавки за годину стають нецікавими - все схоже й одноманітне. Готелі всі забиті, зупиняємось в першому ліпшому - "Snow leopard". В цілому непогано, можу рекомендувати. Поки шукали, знайшли аутентичний готель "Baba lodge" - найдешевші ціни, відсутній душ, розвалена кімната, брудне подвір'я, запах сухого дерева - все як у корінних непальців. Записую на наступний раз просто заради цікавості.

Заходимо в монастир, де два молодих монаха намагаються трошки прояснити для нас сутність буддизму, питають, чи віримо в Будду. Відповідаємо, що так, хоч поки не розбираємось в суті питання. Поки йдемо з ними до виходу, вчимося крутити барабани й правильно читати мантри - "Ом мані падме хум". Треба купити собі книжечку типу буддизм для чайників. Хочеться таки вже в цьому хоч трохи розібратися.

15.10.08

Сьогодні група розділяється. Частина йде вниз, частина вверх на трекінг Дхаулагірі, ми ж хочемо сходити до базового табору Анапурни.

Ранком піднімаємось над селом і оглядаємо долину, потім трошки гуляємо по безлюдним ранком вуличкам. Виходимо з готелю пізно, майже о десятій, йдемо не поспішаючи проти вітру. Очі засипає стіна пилу, тому на пейзажі не заглядаємось. Смачно й аж надто багато обідаємо в селищі Ларджунг.

За поворотом долини вітер затихає. Біля дороги іноді ростуть дерева обліпихи, явно обірвані місцевими жителями на сибакторн-сироп. Зупиняємось з сутінками в селі Лете. На захід сонця роздуває хмари над головною вершиною Анапурни, що стає ніжно-рожевою на декілька хвилин, а потім знову зникає в хмарах. Ще через години дві хмари зникають, і долину й гори в височині заливає біле світло повного місяця.

16.10.08

В трьох кілометрах від Лете долина раптово звужується і річка буквально провалюється на сто метрів в каньон. До Татопані майже півтора кілометра збросу висоти, і навколо встигають в оборненому порядку змінити один одного кліматичні пояси. Вранці навколо іноді були сосни, біліли ввишині вічні сніги, а надвечір навколо зеленіють джунглі, стіни каньону поросли деревами, зі скель стікають водоспади, а всі схили розтерасовано під рис. Іноді здається, що знаходишся в казці. В дитинстві уявляв це все собі майже ось так, було це тоді чимось нереальним. І ось, опинившись тут, бачиш і не віриш, що таке дійсно буває. Але воно таки є і від цього в грудях закипає дитяча радість і захоплення.

Обідали не в лоджії, а в ресторанчику, де їдять місцеві. Англійську тут розуміють мало, тому прийшлося за допомогою розмовника замовляти на непалі. Хазяєва довго дивувалися і сміялися дивним іноземцям, що пробували вчити їхню мову, але ми таки змогли пообідати чаєм і ситним рисом з підливою і якимось смаженим бадиллям. Вийшов долар з кожного. Непогано!

В Непалі фактично одне національне блюдо - Дал Бхат, дослівно чечевичний рис. Подають тарілку з вареним рисом і чечевичну підливу. Страву їдять правою рукою, наливаючи підливу в рис. Європейці, звичайно, їдять рис виделками. До рису в простих місцях додають окремо трохи смажених овочей, а в ресторанах - до п'яти окремих приправ і підлив, іноді з м'ясом, які теж змішуються потім з рисом.

Татапані розташований в мальовничому місці серед зелених скель і водоспадів. Прямо під селищем знаходяться гарячі джерела і голосно шумить річка, вверх по долині відкривається чудовий вид на Нілгірі. Селище набите туристами, які зупиняються тут розкисати в гарячій воді. Через це знайти добру кімнату ввечері вкрай важко, а ціни на їдло явно завищені. Окрім чудової природи і джерел робити тут немає чого - Інтернету немає, монастирів і диких вуличок немає, самісінькі готелі і ресторани. Хіба що при нагоді можна подивитись волейбольний матч на стадіончику в місцевій школі.

Гарячі джерела знаходяться прямо під містечком біля дороги. Вони представляють собою два басейна десять на десять метрів і півметра глибиною. В одному вода гаряча, в іншому - занадто гаряча. Вхід коштує 30 рупій, а працюють басейни з 5 ранку до 9 вечора. Приходити краще всьго о воcьмій - людей вже небагато, а вечірня прохолода дозволяє відчути максимум задоволення від теплої води. Приходити вночі змісту немає - басейни спускають після закриття. Біля басейнів можна навіть купити пиво,соки, лассі, колу і інші напої. За годину тіло розслаблюється, наповнюється солодкою дрімотою, ледве рухається - як же стає важко пройти сто метрів до готелю!

Вийшовши з Лете о 8:30, прийшли в Татопані піздно, о п'ятій. Після майже годинних пошуків житла, оселились в пентхаузі на сім ліжок під дирявим дахом. На вулиці біля готелю я погладив по шиї кобилу, яка раптом завернула прямо в столову, пройшла по ній повз реєстрацію у двір і там і лишилась! Виявилось, що вона тут і живе, пасеться під нашим пентхаузом. Різетка не працює, тому підключились прямо до проводів, що висять під стелею. Таки знадобився пристрій, що я майстрував вдома - два метри проводу з різеткою на одному кінці і крокодилами на іншому. Але мушу зазначити, що готують тут смачно. Ласкаво просимо в готель "Намасте"!

17.10.08

Сьогодні ми остаточно розділяємось. Двоє йдуть вниз до Бені й Покхари, а ми завертаємо вгору, аби дійти до Горіпані і потім, переваливши в сусідню долину, піднятись до південного базового табору Анапурни.

Дорога східцями проходить крізь буяння джунглів, розсікає апельсинові і бананові рощі, села витягуються вздовж неї на декілька кілометрів в довжину і на сотні метрів вгору. Сонце жарить, але вже звично, йти не так неймовірно важко, як два тижні тому. Над зеленими розграфленими рисовими терасами схилами іноді проступає Нілгірі, а лівіше стоїть стіна Дхаулагірі.

Досить швидко набираємо висоту. Обідаємо в селищі Сікха в останньому готельчику, що знаходиться в п'ятнадцяти хвилинах ходу від чекпоста АСАР. Готують смачно й приємно. До тибетського хлібу видали чи не півбанки варення, на відміну від ложки в сніданку. А в чайник два рази долили окропу і ми буквально оппились чаєм.

Далі знову постійно вгору. Сонечко сховалось за хмарами, потихеньку стає прохолодно. О 17:10 таки вийшли до Горіпані. В цілому приємне селище, купа готельчиків з вікнами на Анапурну, магазинчики, сувенірні лавки, булки, навіть Інтернет по 400 рупій за годину. Ціни середні між Сікха, й Тотопані, приємних готелів більше, в цілому приємніше. Є чекпост АСАР. Посеред головної вулиці стоїть двометрова ступа.

Швиденько п'ємо чай з тортиками, закупаємось в магазинчику вермішеллю з консервою - там ще був сік в порошку, треба буде якось скуштувати - і біжимо наверх, на Пун-Хіл, з якого ранком має відуритись чудовий вид на масиви Дхаулагірі, Анапурни і Манаслу.

Стежка починається крутими сходами від головної вулиці селища, там є ще стрілка й відповідний напис на стіні. По дорозі ще раз запитуємо дорогу, виявилось, що треба пройти крізь крутилку, як на прохідних. Далі 45 хвилин ідйому по сходах - і ми на вершині. Вийшли вже майже в темноті з ліхтариками, але захід сонця ще грає на хмарах. Сьогодні ми набрали рівно два кілометра, з 1190 до 3210. Це як 45 разів вийти на шістнадцятий поверх, або майже два рази на Говерлі від підніжжя.

На вершині поставлена башня для просмотру і є рівні площадки під намет. Ставимось, вечеряємо. Небо занесене хмарами, крізь які проглядають іноді зорі, а іноді проблискує в світі місяця ребро Дхаулагірі. В дірках хмар білі відблиски малюють надзвичайні небесні картини. А внизу мерехтять поодинокі вогня селищ. Вітер завмер.

Казали, що ранком сюди прийде кілька сотень людей, але зважаючи на хмарність… Ну маю надію, що хмари до ранку рознесе. Це буде здорово, дай нам, Будда, погоди!

За раз вийшов з намету. Анапурна в хмарах, а навколо Дхаулагірі хмари рознесло, масив начебто висить над хмарами в долині в місячному сяйві. Яка неймовірна краса!

18.10.08

Ви собі уявляєте, що таке прокинутись в наметі посеред Хрещатика? Тільки от о п'ятій ранку на Хрещатику людей менше, ніж на Пун-Хілі. Чи не з дві сотні на одну вершинку! Нажаль, нічні хмари не розійшлися і зняти панораму на світанку мені не вдалося. Але після світанку всі розійшлися разом із хмарами, і ми збираємось в тиші в компанії трьох восьмитисячників. Тільки іноді букваль під ногами пролітають літаки на Джомосом, до яких, здається, можно доторкнутись лише простягнувши руку.

Про Інтернет в Гаріпані нівіть місцеві кажуть як про повільний, тому біжимо вгору. Виявляється, що при бажанні можна поставити намет і на протилежному пагорбі. Панорама теж непогана, а людей немає аж до години сьомої, коли виходять перші трекери.

За два переходи дійшли до Деуралі, заповненого людом. Вирішили йти далі. Дорога звернула в каньон і через перехід були в Бантханті. Але вирішили дійти до Тадапані. Дорога тут проходить по джунглям, з дерев звисають ліани. я вхопив одну й отримав три колючки в долоню. Не чіпайте нічого зайвого в джунглях!

Раптом дорога виходить з лісу на край каньону і під ногами виявляєш двохсотметрову прірву, внизу тільки скелі з тропічним лісом і десь внизу гуде річка. Аж раптом виявляється, що стежка падає вниз на дно каньону і піднімається вже на протилежному березі, а там вже і є Тадапані. Ух! Скажені качелі!

В Тадапані обідали в першому ж готелі - Hotel panorama Point. Панорама дійсно неймовірна. От тільки вершини в хмарах. Але долина як на долоні. А ще тут, можливо, найкращі світанки. Панорама з селища відкривається на схід і не затуляється горами. Тому сонце тут встає зза обрію рожеве й ніжне, а не розжарене, як завжди з-за пагорбу.

В Тадапані за годину смачно пожерли, сторгували чайник чаю дешевше і, відчувши прилив сил, швидко побігли в Чомронг. І тільки потім вже я зрозумів, що треба було лишатись, але було вже пізно. Гарне місце, одне з найкрасивіших на трекінгу. Будете поруч проходити - лишайтесь, не пожалкуєте!

Дорога в Чомронг зайняла у нас трошки більше трьох годин. Спочатку дикі джунглі, яких я досі ніколи не бачив. Ну прямо як у фільмах про Амазонку! Потім сходами вниз в долину і сходами вверх на схил. Причому вниз йдеться не швидше за те, як вверх. Шалений тригодинний перехід, скажу я вам! На місці були разом з темнотою. Оселились в першому готелі де були місця, помились в гарячому душі, повечеряли й завалились спати, бо втомились страшенно.

19.10.08

Ранком зустрічали світанок в оточенні рожево-чорно-білих гір. Панорама в Чомронгу неймовірна - Південна Анапурна, верхівка головної Анапурни, Мачапурче й Хіун-Чулі! Розплачуючись в готелі із здивуванням побачив, що замість виторгуваних ввечері 100 рупій в рахунку зазначено 160. Перепили хазяїна, який досить жорстко відповів, що тут не Індія і ніхто не торгується. Пробували сперечатись - отримали майже хамську відповідь. Замість звичайних "We are sorry, but…" купу слів і лайку на непалі. В цілому все добре, але через цей інцидент не можу рекомендувати "Panorama Point Lodge" в селищі Чомронг.

Пройшли трошки вверх, завернули за плече і побачили, що Чомронг з купою готелів розтягнувся ще на кілометр. Не вагаючись проходьте крізь селище аж поки дорога не піде донизу, там є з чого вибрати.

Сходи, здається, нескінченні. Верх і вниз, більше вверх. Навколо скелі і ліс, надзвичайно багато трекерів. Аж занадто багато, як в Татрах! Щохвилини групи назустріч! Іноді зверху спускаються портери з новими пластиковими відерцями або навіть стільцями. Невже у них там пластикова фабрика в базовому таборі?

Обідали в "Buddha Guest House" в Бамбу. Усміхнений дядько зробив знижку зі 150 до 100 за трилітровий термос окропу, але заборонив користуватись його цукром. Зелений салат відносно недорогий, смачний і великий, але рису до Дал-Бату мало і добавка лишень одна і не дуже велика. В цілому враження так собі.

Досі було досить спекотно, але над горами потихеньку збирались хмари. І ось як тільки ми встали зза столу, хмари раптово вилились дощем нам на голову. Судячи з спритності, з якою хазяїн ховав столи під дах, дощ тут не рідкісний гість. Спробували йти - мокро. Довелось таки сховатись в сарайчику на околиці і півгодини чекати й писати мемуари. Опів на другу таки вирушили і близько шостої були в Деуралі.

По обидві сторони до хмар піднімаються скелі, з яких падають водоспади. Ріка шумить десь далеко внизу, а стежку іноді перетинають бокові притоки. Сходів тут вже не так багато, все більше розвали каміння, як і має бути на гірській стежині. Досі йшли по вологим джунглям із хащами бамбуку. Біля Деуралі хащі закінчуються і очам вікривається панорама скельних стін Мачапурче, а десь далеко вгорі проглядає її засніжена верхівка.

Мість в готелях в Деуралі не було, тільки в Shangrila Guest House запропонували місця на кухні. Походив ще і знайшов привітну групу портерів, що готували собі вечерю. Запропонували поставити намет на волейбольному полі, але жерти прийшлося б все одно в готелі. Тому цей варіант вирішили відкинути. Хтось порадив піднятись вище - і дісно, там знайшовся недобудований готель. Але кімнати брудні, ціни ті ж самі й без торгу, замість світла свічки. Так і лишились в Шангріла.

Кухня забита людом. Все переповнене. Трекери, портери, хазяєва, їдять, п'ють, розмовляють, грають в карти, сплять. Бєдлам! Поки чекали на вечерю, познайомились з стареньким дядьком з Ізраїлю. Він йшов коло Анапурни, тримався фактично нашого плану, не поспішав ніде, тільки що не Телічо не ходив і портера найняв - і ось він тут, вже повернувся з базового табору Анапурни і завтра йде вниз. Хвороби гірської не піймав, марафон не біг - загадка?

Аж раптом винесли палички і за столом з'явилась корейська група. Разом з ними на столі з'явилось спеціальне корейське їдло. Невже вони це все спеціально із собою несуть? Поки розглядали корейців, на столі з'явилось і корейське саке, яке деякі чоловіки із задоволенням хильнули. Чай у них теж свій, зелений з кукурудзою. Один з корейців пригостив нас пакетиком і чашкою з окропом. Дісно, чай з кукурудзи! Незвичайний, але приємний.

Коло нас весь цей час сиділа тітонька, що теж споглядала корейців, посміхалась і читала якусь книжку. Розговорились. Виявилось, що вона з Англії. Це стало для нас дещо сюрпризом, адже її англійська була простою і зрозумілою, а носії мов так розмовляють рідко. Вона сама пройшла кільцевий трекінг, завтра планує сходити до базового табору і йти вниз, бо скоро вже у неї літак додому. А ще вона бувала в Болівії в горах, і теж висоти не відчувала ні там ні тут. Щаслива! Ми ж розповідаємо про наші мандри і плани, тренуємо англійську.

Та ось вже час спати. Нам виділяють ліжко, сунуть до нього лавку, щоб можна було лягти вдвох. Інші лавки теж сунуть, на них лягає частина портерів і гідів. Інші непальці лягають прямо на столах. По всій кухні стоїть гомін і веселий регіт, всі лежать тісно й бажають один одному приємних слів. Справжній комунізм - шуткуємо ми, світло вимикається і всі нарешті затихають. У віконці над нами проглядає шматочок чистого зоряного неба. Дивишся в нього і непомітно для себе відлітаєш в царство сну.

20.10.08

Ранком о шостій виявилось, що столи ще зайняті сонними портерами. Англійської тітоньки вже не було. Опів на сьому сніданок таки принесли. Коли платили, прийшлось заплатити по 70 рупій за газовий нагрівач у кухні. В результаті вийшли аж о восьмій. Але ж куди поспішати як маємо тільки півдня ходу?

Верх дорога йде вже не так круто, але після останніх днів йти ліньки, тому привалюємось при кожній нагоді і милуємось пейзажами. А навколо вже голі скелі й трава-кущі.Справа виринає пірамідальна й неприступна Мачапурче, попереду біліє гребінь Гангапурни, троши правіше від неї - Анапурна-3. Години за дві з половиною дойшли до базового табору Мачапурче, що представляє собою близько п'яти готелів. Від нього відкрився вид на неймовірно красиву Південну Анапурну. Головна ж Анапурна весь час так і лишилась закрита хмарами. Вверх некруто йдемо ще з дві години по альпійським лугам і опиняємось в базовому таборі Анапурни - це три готелі і місця для кемпінгу на висоті близько 4130 метрів. Є навіть накритий тряпкою поламаний гвинтокрил!

Готелі стоять на моренному валу, за яким стометрова прірва, утворена величезни льодовиком. Прірви не бачиш, аж доки не підійдеш до самого краю. Зі стежини ж здається, що то просто пагорб в долині. А там мішанина каменю й льоду, що живе й рухається, проминаючи собі дорогу в долині, поліруючи скелі, щохвилини позіхаючи натужним скреготом і обвалами… Тут зливаються три льодопади і течуть з десяток кілометрів, аж доки сонце в долині не перемагає і не проливає лід потужною рікою.

Перекусили піццею - смакота! - і познайомились з міжнародною групою розробників банківських програм. Працюють в офісах в різних країнах - від Європи до Непалу й навіть Філіпін - і зараз разом крокують Непалом, зміцнюючи робочі й дружні стосунки. Люди веселі й цікаві, різного віку, але всі задоволені відпочинком. Треба й своєму шефові підкинути ідейку зміцнення міжнаціональних стосунків!

Погуляли трошки коло готелю, знайшли місце для намету подалі від людей. Одразу за табором починається долинка з сотнями ступок, а далі долина йде вгору, утворюючи періодично рівні галявини, закриті від вітрую. На одній з них і поставили намет. Як раз повз нас проходили люди з міжнародної компані, що здивувались намету, похвалили місце й побажали добре провести ніч.

В таборі купили картоплі, а поки її вари у нас скінчився бензин. Прийшлось пройтись назад за керосином. Поки ходив, начебто все розвиднілось і зза хмар повстали освітлені заходом сонця вершини, але за десять хвилин звідкілясь вилізла хмара і краєвид зник взагалі.

Поки підходив до готелів, чув, що на горі кричать. Виявилось, що то якийсь дідусь пішов на вечірній шпацир і загубився. А тут ще й туман спустився… Крики лунали до темноти, і наразі невідомо, чим все скінчилось. Але маю надію, що все добре. Треба завтра перепитати.

З керосином намучився, але пальник таки запалив. Дивно горить, але горить. Головна проблема - запалити його для прогріву пальника. Але як запалився, то далі вже шурує як пекло!

Після темноти хмари таки рознесло. Над нами неймовірне зоряне небо, на фоні якого вгадуються силуети гір. Місяць вилізе лишень під ранок, тому срібної краси, нажаль, немає. Навколо грохочуть щохвилини обвали льодопадів, шепче здалеку річка. Гірська романтика!

Трошки погодних міркувань. Зазвичай хмари розносить надвечір, починаючи від половини на п'яту. А як до цього часу не рознесло, то вони або майже повністю розійдуться за ніч, або будуть ще й з ранку в повному обсязі. Якщо надвечір дощ, то ранком точно все буде хмарно. А як ранком хмарно то скоріше за все вечір буде ясний. Іноді так встановлюється дводенний цикл - один день яясно вранці, наступний - ввечері. А взагалі погана погода в сезон тут буває вкрай рідко.

21.10.08

Ранком погода не підвела - майже повністю чисте небо прорізають білі гори, а маленькі хмаринки тільки додають пейзажу цікавості. Аж раптом вершин торкаються перші рожеві промені сонця… Надзвичайна по красі і величності картина, передати словами, відео або фото або іншими засобами просто неможливо. Це треба бачити і відчувати, стояти посеред цього грандіозного видовища і відчувати миттєву співучасть богам.

Виходили довго - милувались, збирались, фотографували, їли (овсянка з клюквою - ням!) і знову милувались… І вийшли з базового табору аж о десятій ранку. І все як вчора і позавчора, тільки в два рази швидше і в зворотньому напрямку.

Йдемо за відчуттями, іноді перевіряючи час на фотоапараті, оскільки в моєму годиннику сіла батарея. За написом мала працювати десять років, тобто ще років три-чотири. І ось тобі японська якість і гарантія…

За годину зазираємо за моренний вал в базовому таборі Мачапурче - сто метрів внизу шумить ріка, а над нею сніжні вершини Гангапурни і Анапурни-3. Ще за годину пролітаємо Деуралі і обідаємо в Хімалая Хотель, де привертаємо неабияку цікавість місцевих своїм пальником. Який же смачний суп з печінкою і овочами! Ще дві години - Бамбу, де обідали два дні тому. До темноти ще дві години, тому вирушаємо до Сінува, куди злітаємо на 200 метрів вверх. Опів на шосту вже вписуємо намет на газон біля готелю. Отакий день - спочатку споглядання неймовірної величі, потім майже два кілометра вниз і п'ятнадцять на південь, і ось переповнена тепла кухня і зоряне небо вгорі.

Ночуємо в Sinuwa Guest House, в цілому непогано, готують смачно, торг можливий. Привітні дівчата і гарна хазяйка. Можно сміливо зупинятись.

22.10.08

Вийшли з Сінува після сьомої і через два переходи вже були наверху Чомронга. Зупинилились попити чаю з тортиками в Lucky Guest House. Шоколадні торти тут неймовірно смачні, до того ж тут єдина пекарня в Чомронгу взагалі. Да й отельчик з вигляду нічого. Щиро рекомендую!

Від Чомронгу два нешвидких переходи до мосту і потім два годинних переходи наверх до Тадапані з обідом між ними. Ранішня погода була гарною, до обіду було спекотно, а потім натягнуло хмари і замість заходу сонця і надзвичайно красивого краєвиду спостерігаємо сіру темну хмару. Не з моєю вдачею!

В Тадапані поселили нас у башті. Немає електроенергії. Проте є вікна на чотири сторони й свічка. А ще тут є сувенірний базарчик, навіть цікавіший за той, що у Марфі. Я навіть купив собі сувеніра - жінку-орла. Аби б ще знати що воно таке?

П'ємо пиво за гарну погоду, заїдаємо смаженою картоплею з сиром і овочами, дивимось з башти у світ. Сьогодні наша остання ніч на трекінгу. І не зважаючи на погану погоду, вечір вийшов непоганий. А я ще довго дописую і приводжу в порядок записи й милуюсь надзвичайним зоряним небом, бо хмари таки рознесло.

23.10.08
От моя вдача! Ранком вершини заносить хмарами, і сонце встає вже над ними. Прийдеться підніматися сюди й наступного разу за світанком. Але маю надію, що урок "не поспішай" засвоєний.

Дві години спуска джунглями виводять до наповненого готелями, надто спекотного й дорогого для своєї висоти Гандрук. П'ємо гаряче молоко - мені щось трохи болить горло - і далі. Джунглі закінчуються і дорога іде вниз нескінченними сходами повз рисові тераси. Люди стають менш привітними, з'являються мули, що ледве не зіштовхують тебе своїм грузом з дороги. За два переходи, коли ноги вже зовсім відмовляютьсяпрацювати, дорога приземляється в долину остаточно.

Обідаємо одразу ж тут, в Green Valley Lodge в селищі Сиялі Базаар. Привітна хазяйка, торг на чай, вееееличезна порція і потім добавка дал-бату, не менша тарілка салату повертають до життя. Щиро рекомендую цю лоджию, я надто задоволений обідом.

Ще дві години йдемо майже горизонтально по широкій дорозі. А тим часом гори позаду остаточно заносить хмарами. Нарешті гори не витримують і плачуть за нами теплим проливним дощем, після якого знову виглядає спекотне сонечко, виблискуючи усюди на краплях.

Відмічаємось на останньому чек-пості і за півгодини ми вже в Наяпулі, брудному аж занадто після гір селищі, через яке проходить хай-вей на Покхару. Таксі пропонують швидко і за 1000, але ж краще на даху повільного буса з бікалкою і за 150.

Автобус по непальському хайвею проїзжає 42 кілометри за дві години. Спочатку він натужно гуде вверх по вузькому гірському серпантину і виїзджає на перевал. З переввла відкривається чудовий вид на розчерчену терасами і освітлену сонцем, що садиться, долину. Далеко внизу синіє озеро і за ним будинки Покхари. А за спиною догорає захід сонця і наша подорож Гімалаями добігає кінця…

О шостій ми вже в Покхарі, шумні вулички якої вже здаються рідними, а ціни - смішни. Зупиняємось в готелі Тірупаті біля центральної автостанції, де зупинялись перед треком і де нас пізнають. Друзі наші вже повернулись, але зараз їх немає - ймовірно гуляють Лейк-сайдом. І ми поринаємо в затишну кімнату готелю, гарячий душ і Інтернет. Все!