Куала Лумпур. З середини

Вивчаючи місто не варто оминати його неймовірний музей ісламського мистецтва. Розташований в сучасній будівлі поряд з міськими садами з озерами, цей музей майже ідеальний для мандрівника, який би хотів дізнатися більше про культуру, проте який не є спеціалістом культурної справи. Розмір експозиції як раз саме такий, аби не заплутатись серед експонатів, але разом з тим повноцінно відчути різноманітність витворів ісламської цивілізації, майстри якої походили з багатьох країн, починаючи від Іспанії, Марокко і Єгипту і закінчуючи Малайзією і навіть Китаєм. На огляд всієї експозиції в досить повільному темпі мені знадобилось чотири години. З експозицій можу особливо рекомендувати експозицію виробів з металу і архітектурну експозицію. Для мене родзинкою музею стала китайська ісламська каліграфія, яку я бачив фактично вперше і взагалі вперше про неї чув. Одним з цікавих експонатів був також свиток з генеалогічним деревом одного з турецьких султанів з XIV століття починаючи від Пророка. Повністю покритий тим самим деревом з купою гілок, порослих ліанами і папороттю, свиток має метрів 10 завдовжки і сантиметрів 20 завширшки.

У музея є балкон на даху, з якого відкривається неймовірний краєвид на місто з сучасних височенних будівель і Національну Мечеть. З тротуару її закривають дерева, а звідси її можна побачити у всій її красі. Під час мого візиту, однак, балкон було тимчасово зачинено. В музеї також є ресторан і великий магазин, де окрім сувенірів є непоганий вибір книжок на тему культури. В музеї також постійно проходять тимчасові виставки. Під час мого перебування як раз була виставка одного з найкращіх фотографів-мандрівників Стіва МакКаррі, присвячена мусульманам (дивись також його фото-блог). І щойно закрилась виставка, присвячена пілігрімам всіх часів в Мекку.

Національна мечеть представляє собою простору і сучасну будівлю. Для туристів мечеть, на жаль, зачинена. Майже біля неї погляд притягують білосніжна будівля старої залізничної станції і сіра будівля управління залізницею, виконані в класичному індійському стилі Моголів. На станцію можна зручно, хоч і не довго, подивитись з вікна метро LRT, яке проходить по естакаді поряд. Під естакадою протікає невеличка річка, закута в бетон. На цих бетонних плитаї проводять змагання місцеві любителі графіті.

Кампонг Бару (Kampong Baru)

Кампонг Бару є місцем локального проживання малайців в Куала Лумпурі. Ну деж ще жити тісній спільноті малайців в столиці Малайзії? Чайна-таун є, мала Індія є. Ну так от малай-таун теж є і він саме тут. Тільки він не таун, а скоріше село посеред міста. В тіні від башт Петронас стоять дерев'яні халупи, між якими ростуть пальми, копирсаються і кричать “хеллоу” діти. Тільки дуже чисто і приємно, тихо, усюди гарний асфальт і вказівники вулиць. Але від того менше цей район селом не стає, але це тільки додає йому особливого шарму.

Виходячи зі станції метро попадаєш кудись в інший світ і спочатку намагаєшся знайти дорогу з вузького закоулку між естакадою і будинками. Але скоро виходиш на перехрестя з ресторанчиками. Це і є центр райончика, який тягнеться на кілометр в кожний бік. В суботу тут починається вечірній базар, який закінчується ранком в неділю. Проте я б не сказав, що він такий вже видатний. Проте вибір саме малайського їдла непоганий. І не тільки в п'ятницю. Варто пошпацирувати вуличками серед пальм, подивитись на типові малайські будиночки, насолодитись тишою серед великого міста, подивитись неспішне життя. Рекомендую цей район для відпочинку.

Якщо йти на схід, то через деякий час виходиш до площі, де стоїть храм сикхів. Я прийшов сюди перший раз тиждень тому, а сьогодні прийшов другий раз. Тут немає нічого особливого. Мені просто подобається сидіти в пустому залі на підлозі і медитувати на далекі звуки з вулиці, думати за життя і таке інше. Велика пуста зала, вкрита килимами. Помост для музикантів справа. Вкрите червоною тканиною святе місце для Гуру Гранд Сахіб. Емблеми сикхізму усюди. Дядьки з бородами і в тюрбанах, які заходять молитися...

Так от, сидів я, нікого не чіпав, думав щось своє. Аж раптом підходить сікх в білому, сідає поряд, заводить розмову. Як виявилось, сам він з Пейнджабу, приїхав працювати сюди головним працівником храму, такий собі духовний бізнес-тріп. О пів на восьму він прочитав молитву і провів обряд відходу Гранд Сахібу до сну. А я півгодини слухав його співи і дивився на маніпуляції. Дивно сидіти самому в пустому храмі і слухати незнайомі гімни, які співають наче тільки для тебе. Після молитви головний працівник покликав мене в кімнату для збереження Гранд Сахібів і з гордістю розповів мені про книги. А потім з'явився ще один головний працівник, теж пейнджабець, який спочатку трошки здивовано мене розглядав, а потім до нього повернулась впевненість, він раптом заговорив англійською, ще раз зводив мене до Гранд Сахібів. Розповів, що книгам тут затишно, он де й кондиціонер спеціально вмикнули, аби повітря було ідеальне — і сікх з посмішкою потягнув носом повітря.

Потім я щось розпитував їх, а вони мене. Два дядьки за 40, з величезними бородами, які підстрибуючи і весело посміхаючись змінювали тканини на “алтарі” для завтрашньої церемонії весілля. “Чому воно червоне?” — спитав я. “Цервоний гарно виглядає на фото” — відповіли сікхи. Не втратили вони юнацького задору, гумору, відкритості, хоча це фактично головні люди в спільноті, вельми серйозні справи на них, духовні. Після закінчення вбирання храму вони запросили мене на справжній індійський масала-чай в якесь приміщення за храмом. Співали мені святих пісень під гармонію. Принесли ноутбук з програмою “Guru Explorer” — отака сучасність — за допомогою якої знаходили потрібні цитати і їх переклад англійською, аби показати мені — вони вважали мою англійську значно кращу за їхню, хоча я і сам ті святі формулювання не завжди розумію. Просто неймовірний вечір, скажу я вам. Я взагалі полюбляю сикхів ще з Індії. Але чим більше я з ними знайомлюсь, тим більше подобається мені їх філософія і відношення до життя.

Чоу Кіт (Chow Kit)

Досить цікавий район. Який починається одразу на схід від Кампонг Бару. Він невеликий, всі вулиці і провулки можна обійти за годину-дві. В ньому вже дуже багато китайців, він взагалі схожий на чайна-таун. Тільки менш підлатаний, тихіший, дешевший і зовсім не туристичний. Двоповерхові будівлі колоніальної архітектури перемішені з сучасними бетонними кубами і висотками. Буквально на кожному кроці тут лотки з їдлом чи базар одягу — всі вулиці і провулки буквально повні дійством. Знайдений тут був навіть секонд хенд, тільки я не впевнений, що тут він європейський, свого гівна вистачає. Налітай! Оце вона така, Азія, яку я люблю. Через район цей проходить лінія монорельсу, що робить його трошки футуристичним. А які тут провулки! Наповнені кондиціонерами і закулісними справами ресторанчиків, сміттям і маленькими лотками з їдлом, де бігають пацюки і іноді дирчать мотоцикли. О, вам сподобаються ці провулки!

Була знайдена і місцева вуличка червоних ліхтарів. Дами з дверей посміхаються шаленим поглядом і тицяють пальцем, але розмальовані білим кремом і різноколькоровою косметикою обличчя відштовхують з першого погляду. Вибачте, фотографувати не став...

Не нехтуйте одним з головних базарів Куала Лумпур, який розташований між районом Чоу Кіт і Кампонг Бару. Він вельми цікавий і купити тут можна всі види їдла, які можна купити в Малайзії. Да й взагалі люблю я всілякі базари. Це одне з місць, де вирує життя, хоча запах показує, що воно добряче протухло, те життя. А от торгові центри з кондиціонерами я не люблю. Там все свіже і нудне. Так, зайду іноді по справі — і швидко назад.

Спеціально на заздрість читачам на базарі я відсняв серію фото екваторіальних фруктів. Деякі з них я їв, деякі ще ні. Не всі назви я навіть знаю. Кожний раз я знаходжу для себе новий фрукт на черговому базарі. Так було і на цей раз.

Мушу зазначити, що на даний момент з усіх районів Куала Лумпур Чоу Кіт і Кампонг Бару я находжу найбільш приємними для міських прогулянок.

Бангсар Бару (Bangsar Baru)

Мене туди занесло завдяки путівнику Lonely Planet. Але замість величезного супер-недільного нічного базару я знайшов не сильно великий базарчик, дві вулиці з ресторанами азіатської кухні європейського типу з купою європейських туристів всередині і європейськими цінами ні цінниках, макдональдс, магазин з дощовиком — як раз почалась злива. З корисного тут знаходяться два магазина спорядження і один величезний і гарний туристичний магазин в торговому центрі біля мечеті. Район оточений вулицями з малайськими будинками середнього класу. Присутня сучасна мечеть і торговий центр. Якщо часу в Куала Лумпурі у вас обмаль, їхати сюди не варто. Хіба що за ресторанами. Але якось все тут туристично і цивільно. Нє, на базарчику дійсно можна поїсти. Але їхати спеціально за тим я б сюди більше не став.

Корисне

Їдло
В Чоу Кіт Lonely Planet рекомендує йти в торгівельний центр Mall, де під дахом э вулиця з їдлом і кондиціонерами. Не ведіться, на кожній вулиці ви знайдете те ж саме і навіть краще. А кондиціонерів там немає, і все гаряче повітря центру піднімається під дах, де перемішується вентиляторами. Не нехтуйте базаром — на ньому купа фруктів. А ближче до храму сикхів продаються дуріани і запах їх ви відчуєте ще з сусідньої вулиці.

Транспорт
Користуйтесь LRT і монорельсом для цих районів і музею, всі вони знаходяться на відстані 1-15 хвилин ходу від станцій.

Інше
Секретна інформація для фотографів: з балкону сікхського храму відкривається чудовий вид на базар в Кампонг Бару і сучасний Куала Лумпур з баштами Петронас, саме звідти я їх знімав вночі.

Тхайпусам

Ви коли небудь бували серед абсолютного божевілля? Мені довелося це зробити, однак я жодної секунди не жалкую, адже це божевілля було одним з самих божевільних в моєму житті і знову змінило мене.

Свято Тайпусам виникло в південному індійському штаті Таміл-Наду. Святкується воно в ніч повного місяця в місяці Тхай, звідки й назва. Присвячене свято народженню наймолодшого сина Шиви і Парваті Муругана. Символом свята є спис, який Парваті видала молодому синові, аби той заколов злого демона. Наразі це криваве дійство заборонене в Індії, проте індійці, які проживають в Малайзії і Сингапурі вільно його проводять і ніхто тут їм це робити не заважає. Навіть, я б сказав, допомагають.

Фестиваль починається ще вночі. В Куала Лумпур в одному з храмів в центрі для цього дійства зберігають золоту колісницю. Всі ніч її котять від центру міста до печер Бату під співи і святі танці. Проте підготування до фестивалю починається набагато раніше.

За сорок днів до свята пілігрими, які прийматимуть в ньому учать, перестають вживати м'ясо і кохатися, моляться і медитують, готуючи і очищаючи свою плоть і дух. Перед фестивалем чоловіки і деякі жінки голять голову і фарбують її в оранжевий колір. В день фестивалю вони мають пронести на собі так зване каваді — сосуд во славу божества. Простий каваді — то просто глечик з молоком. Але справжні віруючі несуть на собі цілі інсталяції, складені з різнокольорових штуковин, обов'язково з зображенням або статуєю божества. Конструкції ті важать, думаю, під двадцять кіло, і нести їх по спеці та ще й вгору. Та ще й з танцями і музикою. А щоб ще додати собі віри, вони вішають на себе фрукти, бубенці або глечики з молоком за допомогою крюків різного розміру. Деякі протикають собі списом щоки і навіть язика. У когось спис маленький, а у когось і з палець товщиною. Буває, що до крюків прив'язують ланцюги, за які тягне лєпший друг пілігріма. Інші тими ж крюками прикріпляють до себе каваді, аби вже точно виконати міссію. У кожного пілігрима на ногах бубенці, які дзвенять при кожному кроці. І всі вони знаходяться в неймовірно виснаженому і разом з тим збудженому стані на грані втрати розуму. І жодної краплі крові.

Кажуть, що не всі віруючі дійсно є такими. Хтось дозволив собі потайки зжерти крильце курки в китайському соусі, а хто після посту побачив жінку і не втримався... Однак деякі не витримують знущання над тілом і потрапляють до швидкої. Кажуть, під час і один день після фесту кількість викликів значно зростає.

Можна довго ще описувати тортури — а ще тут ходять по вугіллю і по лезах ножів! — проте головне зовсім не це. Головне — це віра, задля якої і з якою все це робиться. Ніде ще я не бачив в очах такої впевненості. Ніде я не бачив таких фізичних зусиль і добровільних тортур, як тут. І такого божевілля заради віри. Тільки в Індії можна таке побачити.

А ще, що тут головне — це підтримка. Підтримка родичів і близьких, друзів, чоловіків і дружин, батьків і дітей. З кожним пілігримом йде ціла команда. Несуть стілець для перепочинку, дають пити води, витирають піт, поливають водою ноги і лице, тримають за руки і кажуть правильні слова. Це неймовірне єднання. Хай воно релігійне, але попри все воно настільки потужне, що іноді, здається, ті зв'язки між людьми можна помацати руками. І в певний момент відчуваєш, що весь цей натовп — єдиний організм, який випромінює неймовірну потужну віру, яку можна відчути, пропустити через себе і долучитися до дійства, стати в деякій мірі його учасником. Щось подібне я відчував в Таміл-Наду в Каньякумарі, південнішій точці Індії, на світанку сонця. Там це були лічені хвилини, а тут цей стовп почуттів стоїть годинами. Це виснажує і надихає. Це неймовірно!

До печер веде широка вулиця, яка під час свята заповнюється людьми аж до повної втрати пропускної здатності. Вулиця минає величезну статую Шиви і за нею піднімається на 272 сходинки до печер. Печери представляють собою величезний грот стадіонного розміру — дивно як їх відкрили тільки сто років тому — з дірками в стелі і сталактитами на стінах. В самому кінці знаходиться зала, залита сонцем, на якій стоїть храм. Навколо храму по скельним стінам скачуть мавпи, яким люди кидають різноманітне їдло і сміття.

Біля цього храму закінчується шлях пілігримів. Вони знімають з себе каваді, моляться, витягають крюки і відпочивають. Багато хто з них втрачає свідомість, але друзі повертають їх до тями, омивають обличчя і всяко підтримують. Іноді навіть допомагають знести каваді вниз.

Вірять, що пілігрими набувають святих здібностей. Можна попросити у них благословення. Вони читають мантри, осипають пелюстками квітів і ставлять відмітину на лобі. А той хто просить має доторкнутися до ніг пілігрима і потім доторкнутися долонею до підборіддя або до серця.

“Хочеш благословіння?” — запитав мене один з команди підтримки чоловіка з двома вогненними чашами? “Так, хочу!” — відповів я. Чоловік провів пальцем по чаші і поставив мені на лобі чорну відмітину від вогню. Я ж доторкнувся до його ніг і до серця і пішов собі далі. Але через кілька кроків я відчув, що благословіння ніби проходить через моє тіло і разом з собою проносить крізь мене отой потік енегргії і віри, який вирував навкруги. Наче я перетворився на приймач і всі коливання тепер віддзеркалюються в мені. Думки повело, я забув про фотоапарат, голова почала крутитися а ноги несли наче самі собою. За деякий час цей стан минув. Але то дивне відчуття я вже ніколи не забуду. Ось така сила віри, що навіть іноземця іншої віри змогла наблизити до сприйняття чогось надлюдського, неймовірного.

Після того мені вже не було на що дивитись, Тхайпусам пройшов крізь мене і став частинкою мене. Я ще подивився на людей-Хануманів, на інші благословіння, молитви, на те, як пілігрими виймають один у одного крюки зі спин — і пішов геть. Добряче після обіду свято закінчується. Там де зранку я ледь протискався крізь натовп, іноді чекаючи затиснутий серед людей, тепер майже нікого не лишилось. Повністю виснажений, проте трошки більше просвітлений, я покрокував до автобусної зупинки.

Вже дописуючи цей допис я подумав, що фестиваль цей урівнює вірою всіх. Хто знає, до якої касти чи верстви належить кожний пілігрим? Може оцей з купою крюків насправді володар яхти, а оця дівчинка з червоним від фарби обличчям завтра прийде в сусідні офіс. Що не кажи, віра - велика штука. Може й не обов'язково задля неї займатися таким екстремальним пірсингом, але ж з іншого боку вона дозволяє зробити набагато більше, ніж здається на перший погляд. Всесвіт кожну секунду являє нам щось неймовірне і таке, що має укріплювати нашу віру. Не важливо, у що ви вірите. Головне - вірте.

Корисне

Транспорт

На монорельсі треба доїхати до зупинки Chow Kit і пройти один квартал на захід до вулиці Jalan Raja Laut. По ній проходить досить багато автобусів до печер. Однак більшість з них буде не від найбільшого перевізника RapidKL, а від менших. З автобусів будуть вам кричати кондуктори — Бату Кейвс. Туди і заходьте. Такі автобуси з кондукторами можна зупиняти в будь-якому місці.

Аби доїхати назад, треба сісти на автобус на тій самій зупинці, де ви з нього виходили. Він потім робить коло і вертається в центр міста іншим шляхом. До речі, багато автобусів тут їздять різними шляхами. Викликано це особливостями транспортної системи Куала Лумпур, а саме її асиметричністю, яка в свою чергу спричинена оптимізацією трафіку.

Після обіду дивитися нема на що. Приїзджайте до свята якомога раніше.

Куала Селангор

Куала Селангор (Kuala Selangor) знаходиться на узбережжі моря в 60 кілометрах на північ від Куала Лумпур. Куала Селангор знаменитий перш за все своїм парком із світлячками. Я збирався поїхати туди в суботу, але в офісі раптово знайшлась дівчинка на ім'я Файрін, яка, як виявилось, живе в тому містечку. Ми почали з того, що вона почала мені розповідати, як їхати до парку світлячків. А закінчилось все тим, що я вирішив їхати прямо зараз з нею, бо в суботу буде багато туристів. Вона одразу ж запросила мене до себе в гості, узгодила це з батьками. До нас приєдналась ще одна дівчина з офісу, Абіда, і вже за півгодини ми стояли в заторі в напрямку Куала Селнгора, який починавcя прямо від дверей офісу.

Дівчата заїхали до своєї квартири забрати якісь речі і провести вечірню молитву, а мене лишили на вулиці серед нічного ринку. О, вечірні ринки — це те, що обожнюю в Азії. А тут попався ще такий, на якому туристів не буває ніколи. Тільки дивитися можна цілий вечір, а перепробувати все, що там є — неможливо і за місяць. А навколо ще ресторани, крамнички, все вирує і блищить під дощем.

Ще за годину ми опинились у Куала Селангорі. По дорозі, однак, зупинились і купили мішок дуріанів — я пояснив, що не можу їхати без гостинця, бо в Україні такі звичаї. А оскільки всі присутні і батьки Файрін дуріани полюбляють, то такий гостинець буде доречним. Не скажу, що дуріани смердять. Але пахнуть вони дуже сильно. За десять хвилин запах в'їдається в ніс, за півгодини починає роз'їдати очі. А за годину він, здається, йде з кожної щілини. Навіть коли ми витягли дуріани з машини, їх дух супроводжував нас весь вечір. І ранком тільки довжелезне провітрювання салону дозволило його здихатись.

Куала Селангор представляє собою відносно невеликий конгломерат селищ з маленьким містечком всередині. Бокові дороги йдуть кудись в пальмові плантації — тут вирощують кокоси і пальмову олію — і з обох боків стоять невеликі будинки жителів-малайців без жодних парканів. Парк світлячків загублений десь серед тих бокових доріг. Знайти його вам допоможе таксі і кодове слово kelip-kelip, що буквально означає “світлячки”. А нас туди відвезла Файрін. До нас приєдналась її мама, яка до такого випадку вдягла яскраве помаранчеве вбрання.

В парку ви надягаєте спасжилет, сідаєте в весельний човен і вас підвозять до іншого берега. А там... А там всі дерева буквально вкриті маленькими вогниками. Ні, це не лампочки. Це світлячки. Їх тут тисячі! Деякі дерева вкриті їми аж до самої верхівки! Нам повезло — як раз перед нашим візитом пройшов дощ, після якого світлячки світять найяскравіше. А підсвічували їм далекі зарниці екваторіальної грози. В дощ світлячки майже не світять зовсім. Тому мушу зазначити, що ми приїхали в найбільш гарний момент. Як завжди, провидіння все розсудило найкраще.

Цікаво, що вогники комах майже синхронно переливаються, здається, що вони спеціально горять в одній фазі. Човнар підводить човен близько до кущів, так, що можна зняти вогник з дерева і посадити його на товариша поряд. В парку нікого немає окрім нас, п'ятниця, тому тихо, тільки чути, як вода плескає на веслах. І весляр розповідає. Що він працював тут ще в дев'яностих, а потім звільнився. І от знову повернувся, бо йому тут дуже подобається працювати. Нажаль, екскурсія не надто довга, всього півгодини.

Після світлячків їдемо в рибний ресторан, якими відомий Куала Селангор. Мама Файрін вибирає рибу і робить замовлення. Те що нам приносять за півгодини перевершує всі мої очікування. Такої смачної риби я ніколи в житті ще не куштував! До риби додалися краби, смажені кальмари, овочі в соусі і рис. Неймовірна вечеря! Я б сам навряд зміг сформулювати правильне замовлення. За що величезна подяка Файрін і її мамі.

Наступним ранком мені дозволили поспати на годину довше ніж було домовлено. Я думав, що Файрін ще спить, а вона ж має вставати на ранкову молитву. Першою справою ми їдемо по локальний сніданок. На сніданок тут їдять Nasi Lemak, зварений з кокосом в пальмовому листі рис, до якого додане яйце і гострі овочі. До рису можна на вибір взяти різні солодкі і смажені штуки. І сік або чай, або майло, чи какао по нашому.

Окрім парку світлячків вночі вдень в Куала Селнгорі можна оглянути пагорб Букіт Малаві (Bukit Malavi). Раніше на ньому стояв царський палац, був також форт, за допомогою якого місцевий султан чинив опір голанцям. Наразі від палацу не лишилось майже нічого, а від форту — лише стіни і декілька гармат. Біля входу в форт стоїть камінь, на якому розбивали голови злочинцям. На території форту стоїть маленький музей історії краю. Однак для мене більше був цікавий музей ігор малайців. В ньому знайдете фотографії і опис ігор, а також іноді приладдя і сцени з фігурами гравців в натуральний зріст. Є ігри старі і нові, дитячі і дорослі. Цікаво, що деякі ігри дуже схожі на ті, в які грав колись і я в дитинстві. А є і цілком місцеві. Одним словом, цікавий музей для тих, хто хоче дійсно пізнати сутність місцевих жителів. Біля музею ігор є невеликий маяк і навіть кладовище. Також на цьому пагорбі знаходиться сімейно гробниця султанської династії, яка вже багато років править штатом Селангор. Гробниця, звісно, діюча і для відвідин зачинена, можна лише крізь паркан трошки зазирнути.

Однак найбільшою цікавинкою тут є чорні мавпи. Їх тут живе, мабуть, з сотню. Можна купити їм їдла у спеціального дядечка — і мавпочки побіжуть до вас простягати руки за подачкою. А зазвичай вони сидять на огорожі дороги, стрибають по деревам або гріють спини об гарячий асфальт. Бачили ми мавпу з дитям, зовсім коричневим чомусь. Але до таких краще не підходити, бо самиця захищаючи дитя може бути досить агресивною.

Наступним пунктом програми для нас стало селище китайських рибалок. Як раз зараз вони були зайняті чищенням креветок. Потім їх перетирають, роблять такі собі креветочні батони, ріжуть на тонкі пластини і на сонці роблять креветочні чіпси. Саме селище стоїть на сваях над річкою, яка під час приливу заливає землю під будинками. Кожен крайній будинок має причал, до якого припаркований човен. Люди тут привітні і охоче давали нам подивитися на свою роботу, розповідали трошки про життя. От така вона, реальність — коло сучасного і багатого Куала Лумпура люди руками вироблять їдло, що продається потім по всій країні...

За селищем є два храми. Один присвячений чи то дао, чи Будді — мені так і не вдалось визначити — і над його святилищем стоїть ціла кам'яна печера з божеством. Другий храм присвячений королеві мавп. Під час свята, яке проходить кожного недільного ранку, монах має з'їсти величезну тарілку лаймів (лайми — то такі зелені маленькі і дуууже кислі лимони). Після того він набуває магічних властивостей і може виганяти духів. З'їдання лаймів і виганяння духів задокументовано на спеціальних фотографіях, які нам було з гордістю продемонстровано. Біля статуї королеви мавп варто звернути увагу на ще одне фото, на якому зображено дим у формі королеви мавп, при чому образ настільки чіткий, що в це важко повірити.

Дивна річ — Файрін і Абіда за більше ніж двадцять років життя поряд з китайцями жодного разу не були в китайському храмі. Але мені вдалось переконати Файрін, що на відвідини храму немає табу для мусульман. Абіда однак, на жаль, обидва рази лишалась за дверима...

Після храмів ми зробили ще коло по малайським селищам. Будівлі тут прості, кам'яні або дерев'яні. Більшість будинків стоїть на сваях, а до входу ведуть трошки закручені і розмальовані східці, як в казці. І жодного паркану! І це все серед пальм і тиші. Якщо є рай на землі, то він тут, в Малайському селищі, однозначно! Серед малайців живе одна індійська сім'я. Вони гончарі, і їх будинок до самого даху заставлений різнокаліберними і різноманітно розмальованими горщиками.

Є в Куала Селангор також невеликий національний парк, Taman Alam Kuala Selangor Nature Park, знаменитий своєю колекцією птахів і манграми. Але туди ми вже не поїхали, бо день закінчувався, а до світла треба було повернутись в Куала Лумпур.

Тому закінчивши з селищами ми повернулись додому до Файрін, де дізнались, що вчора помер султан штату Джохор. В Малайзії султан є майже в кожному штаті, окрім двох — там їх кличуть відповідно раджа і Янг Дипертуан Бесар. Кожні п'ять років одного з султанів вибирають Королем Королів. Померлий султан відзначився гарним правлінням як своїм султанатом, так і всією країною, тому його смерть відзначається трауром і церемонію поховання показують по всім без виключення каналам.

Гостювання в Куала Селангорі завершилось простим обідом. Дівчата їли рис і карі руками, однак я попросив ложку і виделку. А на десерт ми скуштували дуріани. О, яка ж це смакота, скажу я вам! В Таіланді вони були геть іншими.
Нарешті ми сіли в машину в останнє і за годину я вже був в готелі. Мене вистачило рівно на те, аби залізти в душ і годинку поспілкуватись з далекими київськими друзями. А після того я звалився спати на довгих тринадцять годин.

Корисне

Вхід до музеїв на пагорбі Букіт Малаваті безкоштовний. Ліниві можуть заїхати на верх на парковому потязі за половину рінгіта.

Човен в парку світлячків коштує 40 рінгітів, в нього може сісти 1-4 людей. Приїзджати краще в будні. Світлячки не світяться в дощ, однак після дощу світять найбільш яскраво.

Вхід в парк Таман Алам коштує два рангіта.

Про добирання своїм ходом і проживання написано в Lonely Planet, я з відомих причин не проводив дослідження цього.

Куала Лумпур. Перші враження

Літайте літаками компанії Etihad. Найкраща компанія, скажу я вам. Найкращий сервіс з тих що я бачив. “З України? Так ви російською розмовляєте? Здавствуйте! Как ваши дела?” — старша бортпровідниця вже з перших слів вразила. “Наш колектив розмовляє арабською, малайською, китайською, тайською, англійською, іспанською, чеською і іншими мовами” — і дійсно, серед стюардес були не тільки арабки, а ще двоє дівчат європейського походження, китаянка і тайка. А ще була неймовірно м'яка посадка, я навіть не помітив моменту дотику шасі до землі. Ну і купа дрібниць, досить приємних в польоті. Не дарма вони виграли звання найкращої авіакомпанії світу минулого року.

Аеропорт Куала Лумпур схожий на більшість аеропортів — сучасний, блискучий, новий. Єдине, що вирізняє його посеред інших — джунглі за склом посередині залу. І автоматичний потяг, який з'єднує два його термінали. Від аеропорту беру таксі — адже я наразі у відрядженні — і їду до готелю.

Перше чим вражає Малайзія ще з вікна літака — це неймовірна кількість зелені. Тут суцільні джунглі. Таке враження, що місто проростає з лісу разом з іншими рослинами. Навіть з естакад звисають ліани і квіти. Зелень насичена, літня, неймовірна, вражаюча після нашої зими і пилюки Єгипту. Літо, чорт забирай! Повітря прогріте більше 30 градусів, вологе і важке. До всього біля автострад насичене вихлопами. Іноді здається, що його не вдихаєш. А п'єш важкими ковтками.

В перший день мене вистачило лише вийти і пожерти. Індійська їжа гарна, порція величезна, але я розправляюсь з нею за декілька хвилин. Після чого вертаюсь в готель і валюсь спати на дванадцять годин.

Другий день вирішую присвятити столиці. Зробити, так би мовити, пробну вилазку в місцеву реальність. Мій шеф сказав, що в автобусах їздять підозрілі люди і взагалі з ними важко розібратись. Це я цілком заперечую. З автобусами все просто, їздять в них звичайні аборигени вельми шановного вигляду, а квитки значно дешевші за користування таксі. До того ж автобусна система досить швидка і при поєднанні з монорельсовими і іншими метро дозволяє досягти великої ефективності при пересуванні містом.

Китайський квартал розташований в квартальчику з низькою колоніальною забудовою. Всі будівлі розписані ієрогліфами, а перші поверхи заповнені магазинчиками і ресторанчиками. На всіх бокових вулицях стоять стійки з їдлом, які пускать в усі щілини знайомі азійські запахи смаженого масла, кислих соусів і перегніваючих залишків. Дивно, але навіть запах, схожий на запах Бангкокського клонгу, яким тут смердить річка, викликає в мене лише позитивні асоціації. Все знайоме і звичне. Навіть ієрогліфи. І храми — індійські і китайські — запрошують зайти в гості, звично знімаючи взуття. В них під пальмами сидять люди. Вулиці наповнені транспортом і мотоциклами, тільки вони не бібікають скажено, як в Індії. Повз мене проходять звичні темні індійські, вузькоокі китайські і тайські обличчя. Чомусь все це — запахи, звуки, міський пейзаж — викликають почуття домівки. Я знову в Південно-Східній Азії. З бокової вулички чути барабанний бій. Завертаю туди, знахожу відкриті двері, заглядаю — а з них на мене дивиться жовто-рожевий плюшевий дракон і блимає величезними очима. Поряд з ним троє китайців шалено б'ють в барабани, вибиваючи традиційний китайський ритм. Готуються до Нового Року за своїм календарем, от воно що!

За досить бурхливим Чайнатауном починається так звана Мала Індія. Ресторани тут переважно індійські, на ринку продають сарі і просто тканини. Однак тут якось втрачається індійська автентичність, енергія і шаленість. Малайзія — не Індія, серти на вулицях тут не прийнято.

За річкою знаходиться так званий колоніальний район, в якому відповідна і забудова. Однак я лишаю його на наступний раз, пройшовши лише головною площею. Ще далі на північ починається діловий район, де знаходиться символ Куала Лумпур — дві башти Петронас. Свого часу вони були найвищими в світі, але араби згодом перемогли тайців в мірянні... висотними будівлями. Цікаве порівняння, до речі. Чи є такі будівлі фалічними символами?

Діловий район містить в собі також одну з вулиць, на якій знаходяться найкращі в Куала Лумпур нічні ринки. Я як раз підхожу до прилавків після їх відкриття. Розминаюсь морозивом з суцільного манго, а далі не можу встояти перед тайським супом і м'ясом в гострому соусі.

Місцеві магазини 7-Eleven, які так полюбились в Таіланді, тут розчарували майже повною відсутністю молочних виробів. В них є тільки досить дороге шоколадне і свіже молоко, а от йогурти відсутні. Будемо шукати в інших точках.

Вже з темрявою в усіх кутках розквітають нічні ринки, на яких можна досить дешево поїсти будь чого. От чим тут гарно, так це їдлом. Яке хочете? Малайське? Китайське? Індійське? А може вам тайського? Чи японського? Європейського? Знайдеться все на відстані п'яти хвилин, аби вміти шукати. Тільки ціни трошки більші за індійські або китайські, але не набагато. В три долари можна вкласти величезний обід.

Завітав я по дорозі і в місцевий центр продажу всілякої техніки. Так само все, як і в Таіланді-Китаї. Купа емо-подібних китайців з комп'ютерами всіх різновидів. Ціни трошки менші за наші, а оптика — навіть дорожча. Походив там десять хвилин, попитав — і пішов далі.

З вечором приходить в місто і злива. Набирає важчелезні хмари, блискає. А потім ллє. Кожен день. Від того і зелень тут така зелена. Від того і пилу немає ані краплі. І так приємно після спекотного дня підставити плечі під теплий тропічний дощ!

Вже в темряві сідаю на метро. Воно тут їде по естакаді, періодично занурюючись під землю. На залізничну станцію воно приїзджає просто на другий поверх, без зайвих павільонів. Зручно — з однієї платформи на іншу за хвилину. Далі автобус і за десять хвилин я в готелі.

Пишу тепер вам оповідки на ніч. Хай ця буде коротка. Такий собі вступ. Навіть без нічого корисного. Але далі буде...

Малайзія

Ми починаємо наші прямі репортажі з Малайзії, зі столичного міста Куала Лумпур. Волею робочої поїздки головний кореспондент і редактор цього блогу проведе цілий місяць в цій південній тропічній країні. За допомогою сили слова і фотокамери він буде відкривати вам сутність цієї країни, не нехтуючи жодним фактом. Ви побачите її такою, якою вам не покажє її жодне туристичне агентсво, з самої середини і до самого верху.

Отже, всі затамовують подих і чекають на нові фото і розповіді! Перша з них, до речі, транзитна, вже пролетіла.

Абу Дабі

На літаках Українських міжнародних Авіаліній такі малі обіди, що аж соромно в тарілку дивитись. Мабуть саме тому літак приймають в саму дупу аеропорту, десь між вантажними літаками і стійлом для баранів, а потім пасажирів довго автобусом везуть до аеропорту.

Аеропорт нагадує невеликий білий гриб, що росте посеред вкритого вогниками і асфальтом льотного поля, яке в свою чергу обіймає пустеля, розчерчена до обрію вогнями автострад. Від аеропорту в різні боки ростуть гриби поменше, в яких в свою чергу знаходяться гейти. Справжня сім'я.

Зсередини аеропорт чимось нагадує мушлю, викладений блискучою синьою і зеленою плиткою. Ви коли небуть були всередині гриба? Ну то воно так і виглядає, скоріше за все. В залі очікування немає кутів, все закруглене. Стеля центральною колоною піднімається з нижнього поверху і шляпою гриба накриває верхній зал. Незвична архітектура, як для аеропорту. Саме оця плитка знімає звичний для аеропортів наліт сучасності, тому скоріше, таке оздоблення могло підійти мечеті.

Навколо сидять араби і бедуїни в довгих білих одежах і арафатках, або в костюмах. Білосніжних пустельників часто супроводжують жінки, закутані в чорне і з розфарбованими охрою руками. Обличчя вони не прикривають. Яскраво виглядають старші люди, які на тлі темної шкіри носять довгі руді або білі бороди. Моя зона очікування окупована різнокольоровими індійськими жінками в піжамах, яких знімає на камеру елегантний молодий індієць в костюмі, шарфі і вусах.

Іноді проходять іноземні туристи, але їх майже не помітно. Більшість з них - пасажири рейсу з Києва, які вже другу годину вештаються по Duty Free в очікуванні рейса на Бангкок. Наших одразу помітно по напруженим обличчям і купі пакетів з магазинів. Навіть кришнаїти, купка яких теж тут чекає рейса в Індію, виглядає напруженою і зовсім не схильною до медитативного споглядання. В одному зі схованих між поверхами кафе є піаніно, біля якого полюбляють збиратися західні туристи. Зараз навколо піаніста стоять американські хлопці, які з пляшками Хайнекена голосно співають дорожню пісню, після чого зі словами "ну нам пора" тиснуть один одному руки і рушають на рейс.

Інтернет тут безкоштовний. Коли немає ноутбука - можна скористатись одним з двох десятків стаціонарних терміналів. Однак розетки тут не стандартні, звичайна вилка туди не лізе. Звичайно, помітив я це тоді, коли заряду батареї вистачало лише на цей пост. Хоча ще пізніше виявилось, що розетку можна відкрити за допомогою стилуса, і тоді вилку встромити цілком можливо.

До речі, єдине в світі місто, назва якого не влазить тут на жодне табло, називається Тхіруванантапурам. А ви би хотіли жити в місті з такою назвою?

Знову Каїр

Були в пустелі. Кажуть, в Сахарі. Пиячили фінікову горілку з бедуїнами, били в барабани, гуділи на дримбах, катали по барханах на даху джипів, ночували під зорями... Одним словом, гуляли досхочу. Наразі повернулись в Каїр, оце як раз сьогодні сходили на виставу танцюючих дервішів.

Фото барханів і всього іншого будуть згодом, просто не до того, та й різетка оце тільки но з'явилась пыд рукою.

Сіва. Дах зірвано

Ахмед підкинув нас ранком на восьмигодинний потяг, в якому ми відключились аж до самої зупинки. В Олександрії ми взяли таксі і таки встигли на одинадцяту на автобус в Сіву, що було непоганим досягненням, адже збирався їхати о другій.
До міста Мірса-Матрух автобус їде по гарній автостраді в кілометрі від моря, яке іноді навіть проглядає крізь готелі і невисокі пагорби. Якщо долина Нілу досить зелена, то тут вже відчувається сухе дихання пустелі, майже немає рослинності, все навкруги складене з каміння і піску. Все узбережжя забудовується готелями. Одразу за Олександрією вони майже всі добудовані і займають буквально весь вільний простір. Але потім їх стає все менше і менше, пусті ділянки трапляються все частіше. А в двохстах кілометрах від Олександрії тільки фундаменти і арматура стирчать де-інде з піску, навколо деяких щось роблять робітники. Коли на секунду виринаєш зі сну і бачиш ці поодинокі незакінчені новобудови в пустелі, складається дивне враження потойбічності реальності.

В Мірса Матрусі автобус тусує маже півтори години. Висаджує пасажирів — всіх, окрім нас і ще пари з Великобританії — і довго набирається повним берберів-бедуїнів з дітьми і закутаними в чорне жінками. Ми ж крізь вікно дивимось на життя цього маленького містечка. Від Мерса Матруха дорога іде в пустелю, темніє, різко холоднішає, місцевість стає рівною і останні лишки рослин зникають. Їдеш наче посеред космосу, тільки контрольні відбивачі дороги наче підвішені і зустрічні машини іноді проносяться зліва.

Сіва зустрічає нас хлопчинами з віслюками, які одразу пропонують нам кудись поїхати і десь жити. Ми ж ідемо в рекомендований путівником Palm Trees Hotel, де швидко селимось, обідаємо і лягаємо спати.

З ранку робимо маленьке коло по містечку і відправляємось на оглядини сусіднього села Аргхумі. Шлях туди лежить фініковими і олівковими садами, які дають приємну тінь і затишок, незвичні після галасу Каїру. Періодично виходимо на вулиці селища, де неспішно кудись ідуть суцільно закутані в чорне жінки, верещать і бігають діти, пасуться віслюки і проїзджають на мотоциклах чоловіки. Наприкінці дорога таки губиться в олівковій рощі і ми упираємось в глибокий канал. До речі, вода в оазисі підземна, чиста і свіжа. Її тут пакують в пляшки, які потім їдуть всім Єгиптом. Не буду стверджувати, що її прямо так можна пити прямо з потічків, але виглядає вона цілком пристойно, навіть жаби і рибки в ній живуть.

Нарешті ми таки попадаємо в Аргхумі, де спочатку трошки гуляємо вулицями. Місцеві хлопці позують на об'єктив, показують нам віслюка, на якому з гиготом їздять задом наперед, але коли ми починаємо йти далі, раптово просять бакшиш. Звісно, нічого не отримують, але ж деякий осад лишається. Жінки в Сиві всі ходять в повній паранжі, не лишаючі відкритими навіть очей, хоча паранжа часто прикрашається місцевими візерунками. Фотографувати жінок — табу. Більш того, коли вони йдуть на зустріч нам, часто відходять в сторону, аби не дай боже з нами не перетнутись на тротуарі.
Після прогулянки містечком відвідуємо піщану фортецю з храмом оракула. Місцевий гід старанно намагається розповісти нам про кожний будинок, використовуючи десять відомих йому англійських слів, демонструє зачинену для інших мечеть і старанно не пускає лазити по напіврозвалених стінах. Ми таки пролазимо крізь якісь дірки, аби пофотографувати краївид. Гід за хвилину наздоганяє нас і тут, видає довжелезну тираду арабською і махає на дивних іноземців рукою. На диво нам таки вдалося попросити його погуляти по фортеці самостійно, але він сідає на вході і старанно поглядає на нас здалеку.

Фортеця ця побудована з піщаника, і пересипана глиною, чого в пустелі аж занадто багато. Храм оракула, яких тут знаходиться — чи не єдина будівля з нормального каменю. Оракул цей знаний тим, що свого часу повідомив Македонському про його майбутню велич, після чого тоді ще юнак Олександр вирушив на велике завоювання світу. Наразі від будівлі оракули лишились лише самі стіни, а дерев'яні перекриття розчинились в тисячоліттях. Саму ж фортецю — так само як і фортецю-місто в самій Сіві — добряче поваляв, як це не дивно, дощ. Його тут буває три краплі на рік, однак в 1926 році в цій частині Сахари пролились сильні зливи, які буквально змили фортеці, які стояли тут майже тисячоліття. Місцеві жителі після того переселились в будинки з цегли і бетону, а лишки сіванської архітектури наразі намагаються законсервувати, аби чергові дощі не знищили їх остаточно. Ось така дивна історія, як велике для цих місць благо може привести до біди — адже окрім суто історичної цінності будинки ці мали і прагматичну житлову цінність.

Поряд з фортецею Оракула знаходяться розвалини храма Осириса. Шматок стіни з барельєфом і розвали каміння. Розкопки ще будуть тут проводитись, але на даний момент дивитись тут майже нема на що. Ще далі знаходиться басейн Клеопатри, в який б'є гарячий потічок. Перший басейн неглибокий і досить великий, підписаний арабською — да, в мене вийшло прочитати ім'я «Клеопатра», ура! - а ще один, глибокий і зі сходами для купання знаходиться трошки далі. Біля нього є також і два ресторанчика. З одного з них грає приємний стрий рок, в ньому ми і підвисаємо з кавою і свіжим соком, розвалившить на подушках за партією в нарди.

Завершивши гру знайомимось з хазяїном бару. Сам він з Олександрії, свого часу закінчив університет, об'їхав всю північну Африку автостопом, бував і в Європі, за декілька тижнів їде до родичів у США. Має ферму і ресторанчик в Сиві, задоволений життям, прекрасно розмовляє англійською, підтримує будь-яку бесіду. Таких не часто зустрінеш. Розповідав про Судан і Чад, пригостив додатково гуавово-лимонним коктейлем, вимовив довгий монолог про різницю між вірою і релігією.

Нарешті прощаємось і продовжуємо прогулянку. На черзі у нас гора Дакрур, триголова. Навіть, можна сказати, і п'яти голова. З неї відкривається чудовий краєвид на сусіднє соляне озеро, на селища навколо, на нескінченні фінікові рощі і на піски Сахари, Великого Піщаного моря, які починаються в декількох кілометрах поряд і зникають десь далеко за обрієм. На вершині ми ловимо свіжий вітерець з пустелі, пригощаємось загорнутою з вчора вечерею, яка в нас вся не влізла, і спостерігаємо сонце, що потихеньку котиться за обрій. В останніх гарячих променях сонця спускаємось з гори до будиночків, які здаються кинутими. Ціле селище. В якому немає жодної ознаки життя. Як пізніше нам пояснили, це селище використовується в жовтні під час великого фестивалю. Всі жителі в той день збираються в цих будинках, разом готують і їдять їжу, грають берберську музику і танцюють на горі, а потім разом ночують в цих же будинках. Отаке собі свято єднання людей. Неймовірно!

Тут до нас прив'язалась собака. Ми почухали її за вушком, а вона бігла за нами декілька кілометрів, аж поки якийсь місцевий житель не цикнув на неї так, що вона скрутила хвіст і зникла в найближчій фініковій рощі. Цікаво, що по всьому оазису стоять ліхтарі, при цьому вони працюють. Тому нам не прийшлося тинятися темними вулицями в пошуках дороги додому.

Вже ввечері ми випадково завітали до одного з магазинчиків, де познайомились з хлопцем Фахмі. За звичаєм, він усадив нас на подушки, налив два чаї — міцний чорний і за ним м'ятний — і ми завели розмову за те і інше. Аж раптом виявилось, що Фахмі з друзями сьогодні збираються в таборі за містом, де вони грають на барабанах і співають. Звичайно, не без невеликої оплати “за дорогу”, але ж як пропустити таке дійство? За годину ми вже тряслись в кузові триколісного мотоцикла по дорозі в напрямку пустелі.

Табір виявився невеликим будинком з декількома сараями для спання. Був тут також басейн і вуличне вогнище з кріслами навколо. Друзі Фахмі вже були тут. Як тільки ми вигрузилися з кузова, запалало вогнище, барабани і дудки розчехлили і концерт почався. Дві години над пустелею лунали дудки і гуркіт, незвичні берберські мотиви, в яких жив дух пустелі. До співів іноді долучались і наші варгани-дримби. В Єгипті немає таких інструментів, і нам довелось проести невеликий майстер-клас по грі на них.

Коли зійшов місяць друзі Фахмі поїхали, на вулиці стало досить холодно. Я ми перемістились в приміщення. Фахмі дістав обіцяне олівкове вино, яке виявилось просто місцевим самогоном. “Так, пити мусульманам не можна, але життя коротке — живи на повну” - Фахмі стиснув плечима, дістав маленькі склянки і розлив по ним “вино”. Ех, гарно іде берберська горілка, легко і тепло після неї. Барабанний концерт продовжився. Тепер вже ми лупили в дарбуки під керівництвом хлопців, а вони іноді тягнули пісні. Підтягнулось і їдло — суп, чапаті, халва і всякі овочі.
Коли ми почали відчувати, що горілка добряче б'є в голову, ми відмовились від продовження, а вже вельми веселі хлопці дістали третю пляшечку. Аж раптом приїхав старший брат одного з них, самого молодшого. Він яскраво провів виховну роботу — “Оболтуси, понапивались! Зовсім крейзі стали!” — з диким виразом обличчя крутив пальцем біля лоба він — “Оце соромитесь перед гостями” — і підмигував мені. “Так, так, оболтуси” — російською погоджувались ми. “Та досить, занудо” — п'янкуватими язиками відповідали крейзануті оболтуси і перекидали чергову чарку. Нарешті Старший Брат таки заспокоївся, подумки надавав стусанів всім присутнім, прибрав зі стола і поїхав собі.

“Пішли в пустелю!” — Фахмі підвівся, і ми рушили за ним в піски. Дісно, він сказав чисту правду — за парканом вже починались дюни, яких без місяця ми не помітили. Пройшли з кілометр до якоїсь западинки, де зовсім не було вітру. Над головою дірками в небі світились мільйони зірок. Так небо як в пустелі мало де можна побачити.

Сіли на пісок. Фахмі почав питати, як буде українською те і інше. Але після пиятки всі питання в нього чомусь стосувались кохання і статевих органів. Цікаво, ч згадає він все це завтра? Аби завершити цей допит, ми розповіли йому правила гри в дупу. Ну ви знаєте, є така дитяча гра в їжачка. Перший гравець ледь шепоче “їжачок”, наступний гравець шепоче трошки голосніше, потім наступний ще голосніше і далі по колу, аж поки в кінці гри гравці не починають змагатися в голосності. Гра в “дупу” дещо брутальніша, однак сутність лишається. І от уявіть собі, малюнок маслом — двоє іноземців і бербер сидіть посеред тиші пустелі і на весь голос кричать “ДУПА” аж зорі трясе. “А чому саме дупа, а не якійсь статевий орган?” — потім запитав мене Фахмі. “Такий звичай” — відповів я.

Вдихаємо холодне пустельне повітря, дивимось на зорі. Тиша дзвенить, особливо після наших розвах. Ви взагалі уявляєте тишу в пустелі? Я чув таку тишу лише зимою високо в горах. Коли немає птахів, немає трави, немає вітру. Суцільна пустота і штиль. Неймовірна тиша.

Вертались ледь стримуючи сміх. Точніше не стримуючи, а захлинаючись тихим гиготом. Спати завалились одразу і до самого світанку. Такої тусовки ми не очікували аж ніяк.

Корисне

Житло

Готель Palm Tree на вуличці, що виходить з південно-східного кута головної площі. Номер з душем 50 фунтів, без нього — 35 фунтів. Однак душ і туалет на поверсі кращі, тому можна сміливо брати дешевший номер, що ми і зробили на другий день. Хазяїн Ахмед чудово організовує сафарі і інші мандрівки навколо, можете сміливо на нього розраховувати.

Їдло

Відвідайте бар Tanta Waa по найкращі в Єгипті шейки. Кава тут теж непогана. Їдло не дуже дешеве і європейське. Гарною приправою будуть розмови з барменом.
За тишею і романтикою звертайтесь в ресторан Alexander на боковый вуличці на північ від головної площі, є вказівник на повороті. Трошки дешевше можна поїсти в ресторанчику навпроти початку цієї вуличці, однак там завжди багато народу і не так затишно.

В магазинах можна знайти олію з олив місцевого виробництва, халву, фаршировані чоколядою фініки, оливковий джем і інші смачні речі, які до всього згодяться на смачні сувеніри. Фрукти на головній площі дорожчі за такі самі в Каїрі не більше ніж на фунт.

Транспорт

Найзручніше їхати з Каїру до Александрії (20-35 фунтів і 2,5-3,5 години в залежності від способу пересування і класу), де в низький сезон безпроблемно беруться квитки на автобус до Сіви (33 фунта, чотири рази на день, 9 годин). Зверніть увагу, що в напрямку Сіви є недокументований нічний автобус, який відходить в 22.00. Машин на трасі від Мерса Матрух до Сіви багато, автостоп можливий.

Каїр. День другий. Місто, що ніколи не спить

Для розрядження ісламських вражень цього дня ми вирушили в коптський район. Добратись до району дуже просто на метро. Це чи не єдиний цілком європейський транспорт в Каїрі. Потяги сучасні, ходять часто, написи дубльовані англійською і все відносно чисто. Більша частина ліній пролягає над землею, і тільки в центральній частині міста поїзд іде по тунелям. Ліній в Каїрі три. Проїзд коштує один фунт. На вході треба купити спеціальний магнітний талон, на якому вхідним автоматом вибивається час поїздки і ще якісь цифри. На виході квиток треба вставити у вихідний турнікет, де він зникає.
Як я вже писав, копти — то є нащадки стародавніх єгиптян, які прийняли християнство ще у другому столітті нашої ери. Коптська біблія старша за латинську на сто років, вони мають свого власного патріарха, розмовляють власною мовою, яка походить від давньоєгипетської. Також копти винайшли прообраз грегорианських співів і монашества, тобто фактично саме вони заклали основи сучасної християнської обрядовості.
Зараз від цієї культури лишився фактично один монастир, навколо якого розташовано ще декілька церков, синагога і кладовище. Все це поєднано лабіринтом вузьких вуличок. Заблудитись в ньому важко, але якщо таке сталось, місцеві хелпери за невеликий бакшиш виведуть вас куди треба. Навіть якщо ви точно знаєте куди йти, вони все одно вас поведуть куди треба і будуть просити бакшиш, однак за нав'язливість бакшиш дають рідко.
З церков варто відвідати церкву святого Григорія, в якій знаходяться дуже красиві і старі ікони. Ця церква до всього має незвичний круговий план, на відміну від типових хрестоподібних і інших прямокутних. Також може стати цікавою підвішена церква, в якій також можна знайти декілька ікон тисячолітньої сивини, проте затишком та церква не відрізняється. До всього вона має на диво типовий європейський фасад, який можна знайти у Львові. До інших церков веде спеціальний підземний тунель-перехід, в якому продають чорно-білі фотографії. Ознайомитися з ними варто, оскільки на них зображені місцеві жителі-бедуїни в оточенні свого народного побуту і пірамід. Всі інші церкви ще й досі знаходяться в ремонті, чомусь забиті туристами, тому такими цікавими не здаються. Відвідуючи ці церкви слід пам'ятати, що вони діючі, тому необхідно мати відповідне вбрання.
Кладовище також знаходиться на пізній стадії відновлення. Частина могил і склепів відкриті, іноді купою лежить будівельні матеріали і сміття. Однак подивитись є на щось. Копти підписували могили грецькими літерами, а посвячення часто написані арабською. Зустрічаються скульптури янголів і інша символіка, характерна для західних кладовищ. Іноді бувають і цікавинки. Як, наприклад, могила копта-китайця, підписана ієрогліфами і грецькою.
Якщо піти від коптського міста на північ, по правій стороні буде досить велика мечеть […], одна з найстарших мечетей міста. Ззовні від тих сивих часів майже ніц не лишилось, окрім задньої стіни. А от всередині є стародавній цілющий стовп, який зцілює шляхом лизання його, від чого на ньому навіть утворилось заглиблення. Кажуть, довірливі віряни лизали його аж до кривавих мозолей на язику. Як то кажуть, що у розумного в голові, у дурня на язику.
Якщо пройти мечеть, то по ліву руку буде ще одне кладовище. Якщо попереднє здалось вам повним туристів, то можна сміливо йти сюди, тут немає навіть місцевих жителів. Самі могили не такі багаті, і, якщо так можна казати про кладовище, більш живі. На багітьох з них є статуї або ліпнина, майже на всіх є арабські написи, які у пожднанні з хрестами виглядають досить дивно.
Ще далі по вулиці починається звичайний житловий район з величезним базаром, на якому продають дешеві фрукти, їжу і солодощі, люди кричать хеллоу, а діти бігають за вами і питають ім'я. Сама набережна пролягає вздовж гамірливої вулиці і досить сильно засмічена, тому попри романтичні пальми і стільці для пиття чаю і кави вдень затишною не здається. Не додають затишку і володарі човнів, які що десять метрів запрошують всіх на річні екскурсії.
Нижнє місто, центр всього Каїру, представляє собою мішанину сучасної і колоніальної англійської архітектури, яка виглядає дуже органічно. Перші поверхи зайняті ресторанами і магазинами, при цьому магазини є і рівня секондхенду, так і дорогі бутікі. Нижнє місто не таке галасливе, однак тут неймовірна кількість людей на тротуарах, всі кудись поспішають і саме тут відчувається ритм життя насправді величезного міста.
На вечір ми зварили борщ і тушковану капусту з м'ясом, аби пригостити Ахмеда, власника нашої вписки. Купування продуктів виявилось досить веселим. Наприклад, маленької капустини знайти не вдалось, тому ми купили велетенску, кілограмів на вісім. М'ясо тут продають дез холодильника, просто свіже, але разом з тим гарне. Ви самі показуєте м'ясникові, яку частину від велетенского шмата м'яса ви хочете. Дивно, але при неймовірно низьких цінах на овочі-фрукти, м'ясо в Єгипті в півтора рази дорожче, ніж в Києві.
Борщ і капуста вийшли неймовірно смачними. До Ахмеда в цей вечір в гості прийшли його університетські товарищі для навчання, тому нам вийшло накормити шістьох. Після обіду ми годину по черзі задавали питання про наші країни, і після досить палкої дискусії хлопці таки вирішили вчитися, а ми — перевірити пошту. Аж тут в гості зашли сусіди Ахмеда Уша і Балала. Я потім запитав Ахмеда, чи “балала” це той, хто багато і швидко говорить? Той здивовано спитав, звідки я знаю. А я сказав, що наше слово схоже - “балабол”. Треба сказати, що тут всі один одного знають, тому сусіди згодом перетворюються майже на членів родини. Тому без жодних вагань після короткої розмови Ахмед передав нас Балалі і Уше, і вони повезли нас на прогулянку нічним Нілом.
Балала проявив всю сутність каїрських водіїв, таких шалених перегонів нічним містом я давно не бачив. Хоча з іншого боку майже весь потік рухається тут по дорогам і естакадам зі швидкістю до 120 кілометрів на годину. Треба тільки пильнувати водіїв, які переплутали смугу або їм далеко розвертатись, тому вони можуть їхати проспектом назустріч вам. Або хтось може зупинитись на естакаді і чекати допомоги, а ще декілька машин зупиняються поряд, аби спробувати необхідну допомогу надати.
По дорозі заїхали на вокзал і купили квиток до Александрії на завтра. Квитку треба купувати заздалегідь, адже бажаючих багато і перед поїздом їх може просто не вистачити. Аби не платити за стоянку, Балала спочатку махнув парковщику, що платитиме пізніше, а потім ми швиденько поїхали з вокзальної парковки, поки парковщик нас не наздогнав.
Прогулянка Нілом тиха і надихає на повільну бесіду. Балала каже, що брати на Ніл Шишу — дурний смак. Човни досить дешеві, всього 90 фунтів за годину за моторний човен, і те, відчуваю, спеціальна ціна для присутніх іноземців. Ріка тепла і спокійна, проте течія досить швидка. Балала розповідає про різні будівлі на березі — в більшості високі житлові і офісні будівлі — і обговорюємо життя.
Після човна знову перегони, тепер їдемо в нічний Геліополіс, але тепер їдемо туди по кошері, національне єгипетське народне їдло, яке складається з перемішаної різної вермішелі, м'яса, бобів і ще багато чого. Таке собі блюда "все що лишилось в холодильнику" на арабський манер. До кошері подають декілька підлив різного ступеня гостроти, а заїдають охолодженим солодким молочним рисом, який ефективно прибирає гостроту з роту.
З ресторанчика ми буквально викотились, сили на наступні прогулянки полишили нас, тому Балала і Уші вирішили полишити нас у спокої і повернули на квартиру до Ахмеда, де ми нарешті залягли спати.

Каїр. День перший

На Каїрських автостоянках машини часто не ставлять на ручні гальма. Причина дуже проста. Машин дуже багато, і паркують їх у декілька рядів. Тому водій, що запізнився проїхати на соє місце в глибокому ряді часто руками розштовхує машини з крайніх рядів. Кожного разу ми з нашим хазяїном теж граємо в гру Єштовхни машину сусіда”, оскільки він паркується в глибині стоянки.

Огляд Каїра ми розпочали з строго ісламського міста. Треба сказати, що в Каїрі багато районів і всі вони абсолютно різні не тільки за кількістю грошей або часом будови, а й за віросповіданням і характером буття людей. Є тут райони тюркські, арабські, коптські - це нащадки прадавніх єгиптян — єврейські, навіть європейські. Є райони нові і старі, багаті і бідні. Унікальним є місто-кладовище, в якому жителі фактично живуть в склепах. А чом би й ні? Померлим все одно, а житлова площа не пропадає. Двадцять мільонів на одне місто — то не жарти. Є район сортувальників сміття, унікальний в світовому масштабі, де тисячі людей займаються сортуванням міського сміття.

Отже, старе ісламське місто фактично є центром старого Каїра, який виріс за часів династії Фатимідів приблизно чотирнадцять столітть тому. Збереглися троє з восьми міських воріт, чверть стін, стара міська архітектура і безліч мечетей. Приблизно половину міста займає величезний базар з купою туристів і неймовірним різноманіттям всякої всячини. Туристи можуть купити тут спеції, золото і сувеніри, завітати до численних кав'ярень і ресторанчиків. Цікаві також лавки бронзових майстрів, де окрім приладдя до кухонь можна купити верхівку мінарету або куполу мечеті. Як хочете поставити собі в кімнаті або на балконі триметрову ковану штуку з півмісяцем — вам сюди. Є квартал, де виробляють коробки для різних товарів, квартал взуття і таке інше. Трохи далі на захід базар змінює спеціалізацію, стає шмоточним, нецікавим. На півночі туристів стає дуже мало, проте сама місцевіть більш цікавіша. З'являються дешеві кав'ярні, де подають смачну сххідну каву з прянощами, маленкі ресторації з печемим м'ясом або рибою. Володарі лавок вже не кричать туристам “хей, кам сюди і дивись!”, а сидячи на стільцях п'ють чай або каву, з інтересом поглядають на гостей і іноді кричать “Хелло” або “Ласкаво просимо в Єгипет”.

Взагалі на вулицях тут панує неймовірна доброзичливість, особливо до приїзджих. Люди охоче дозволяють себе фотографувати, посміха.ються, вказують дорогу і все таке інше. Може це і перше враження, але після нашої реальності Каїр справляє неймовірно позитивне вреження. А от щодо обяцяного сміття і бомжатника, то я б не сказав, що тут це так вже сильно відчувається. Звичано, гам стоїть, пил стовпом, підногами трапляються калюжі, буває й осли ходять вулицями і не вибирають місце для полегшення долі. Проте в цілому, поки на починаєш протискатись вузенькими вуличками базарів, місто справляє вельми позитивне враження.

На півночі ісламського міста збереглось двоє воріт, між якими знаходить величезна і стара мечеть аль-Хакіма. Одні ворота називають вототами завоювання — через них армія Фатимідів йшла на війну. Інші відповідно кличуть воротами перемоги. Якщо пройти за ворота на північ, можна попасти в звичайний жилий квартал, де продають дешеві фрукти. А можна потрапити в місто мерців, якщо піти на схід. Шукаючи позначену в путівнику майстерню скла, ми знайшли натомість прилавок з полуницею і мандаринами. Звичайно, втриматись було не можливо. Січень, еге ж.

Мечеть аль-Хакіма вирізняється великим подвір'ям, посеред якого знаходиться джерело з артезіанською водою, а не водою з Нілу. Вода ця, кажуть, є безпечною для пиття непідготовленими європейцями. Взагалі мечеть ця вирізняється тишею, сюди гарно приходити просто відпочивати, що багато місцевих жителів і робить. В мечеті до нас підійшов хлопець, який почав розповідати про архітектурні особливості місця гарною англійською. Внутрішній перемикач “він захоче бакшиш” в мене не спрацював — і дісно, хлопець на ім'я Мухаммад виявився робітником бібліотеки, студентом курсів каїрських гідів, і йому просто була потрібна практика. Він до всього вивявися членом клубу CouchSurfing. Кожну суботу він проводить годинну безкоштовну екскурсію, яка починається від будівлі Мугамма на площі Тахрір о десятій ранку. За наступні години він вже бере гроші, але цілих три фунти на годину. Після трьох платних годин всі наступні безкоштовні. Смішна ціна, проте навіть двох годин нам вистачило, аби втомитись від потоку історично-культурної інформації. Здається, він знає про цей район все. Є, звичано, речі, які він не знає. Але вони скоріше відносяться до фактів, які йому відомі, проте він не може їх пояснити і лишає на майбутнє дослідження.

Він показав нам вуличну лавку, де ми набрали смаженої риби з анісовим салатом в хлібі, такий собі гамургер, після чого з пакунками ми зайшли в турецьку кав'ярню, де з'їли все і запили кавою. Мушу зазначити, що арабська кава зі спеціями смачніша за просту турецьку. Після всього Мухаммад пішов на вечірні мовні курси для дітей, де він працює викладачем, а ми лишились ще дві години шпацирувати базаром і іншими вуличками Каїру, пити густі фруктові фреші і милуватись підсвіченими вулицями.

Після того наш хазяїн Ахмед підібрав нас машиною і ми поїхали на гору, звідки можна милуватись нічною панорамою міста і курити шишу, тобто кальян. Вночі зараз досить прохолодно, в одній сорочці довго не посидиш, а місто ховається під товстим шаром смогу. Пластикові стільці на краю обриву і море вогнів, що зникає в хмарі смогу, прохолодний вітер, трубка шиші в роті, пил під ногами, звуки дійки за спино. Така собі азіатська постапокаліптична романтика. Аби загрітись, ми їдемо в респектабельний район Мааді. Більшість його складають будови в нео арабському стилі. Кажуть, їх будували англійці, але то не важливо. Вулиці тут чисті, а будівлі дуже красиві, білі, з колонами і візерунками. Ми завітали в досить популярне серед студентів кафе — і дійсно, купа молоді з лептопами і якимись папірцями за столиками — і випили кави і гарячої чоколяди з горіхами. Смакота, скажу я вам. Проте як не крути, але саме каву я полюбляю не еспресо, а напхану спеціями і сварену на піску в турці зі звичайних народних вуличних кав'ярень.

Привіт, Єгипет!

Рейс затримали на три з половиною години. Представник авіакомпанії шуткував, що в Каїрі випав сніг. На зльоті нам показали нічну Москву у всій їх красі, а перед посадкою літак зробив коло над яскраво освітленим Каїром. В аеропорту нас зустрів Ахмед, у я кого ми мали вписатися.

Їзда з каїрськими водіями нагадує гонку в американському кіно. Ті ж шалені швидкості, таке ж несамовите руління між іншими машинами. Тут не пристібаються. Кажуть - як попадеш в аварію, то все одно не виживеш. Проте і аварій тут, кажуть, дуже мало. Не зважаючи на швидкості, водії поважають один одного, обмінюються знаками на перехрестях і дають один одному дорогу.

На вписці сидимо на балконі, дивимось вниз на нічні чайні-кальянні і п'ємо зелений чай з м'ятою, обговорюючи проблеми використання магнію і вуглецецю в авіабудуванні. Далі буде...