Тхайпусам

Ви коли небудь бували серед абсолютного божевілля? Мені довелося це зробити, однак я жодної секунди не жалкую, адже це божевілля було одним з самих божевільних в моєму житті і знову змінило мене.

Свято Тайпусам виникло в південному індійському штаті Таміл-Наду. Святкується воно в ніч повного місяця в місяці Тхай, звідки й назва. Присвячене свято народженню наймолодшого сина Шиви і Парваті Муругана. Символом свята є спис, який Парваті видала молодому синові, аби той заколов злого демона. Наразі це криваве дійство заборонене в Індії, проте індійці, які проживають в Малайзії і Сингапурі вільно його проводять і ніхто тут їм це робити не заважає. Навіть, я б сказав, допомагають.

Фестиваль починається ще вночі. В Куала Лумпур в одному з храмів в центрі для цього дійства зберігають золоту колісницю. Всі ніч її котять від центру міста до печер Бату під співи і святі танці. Проте підготування до фестивалю починається набагато раніше.

За сорок днів до свята пілігрими, які прийматимуть в ньому учать, перестають вживати м'ясо і кохатися, моляться і медитують, готуючи і очищаючи свою плоть і дух. Перед фестивалем чоловіки і деякі жінки голять голову і фарбують її в оранжевий колір. В день фестивалю вони мають пронести на собі так зване каваді — сосуд во славу божества. Простий каваді — то просто глечик з молоком. Але справжні віруючі несуть на собі цілі інсталяції, складені з різнокольорових штуковин, обов'язково з зображенням або статуєю божества. Конструкції ті важать, думаю, під двадцять кіло, і нести їх по спеці та ще й вгору. Та ще й з танцями і музикою. А щоб ще додати собі віри, вони вішають на себе фрукти, бубенці або глечики з молоком за допомогою крюків різного розміру. Деякі протикають собі списом щоки і навіть язика. У когось спис маленький, а у когось і з палець товщиною. Буває, що до крюків прив'язують ланцюги, за які тягне лєпший друг пілігріма. Інші тими ж крюками прикріпляють до себе каваді, аби вже точно виконати міссію. У кожного пілігрима на ногах бубенці, які дзвенять при кожному кроці. І всі вони знаходяться в неймовірно виснаженому і разом з тим збудженому стані на грані втрати розуму. І жодної краплі крові.

Кажуть, що не всі віруючі дійсно є такими. Хтось дозволив собі потайки зжерти крильце курки в китайському соусі, а хто після посту побачив жінку і не втримався... Однак деякі не витримують знущання над тілом і потрапляють до швидкої. Кажуть, під час і один день після фесту кількість викликів значно зростає.

Можна довго ще описувати тортури — а ще тут ходять по вугіллю і по лезах ножів! — проте головне зовсім не це. Головне — це віра, задля якої і з якою все це робиться. Ніде ще я не бачив в очах такої впевненості. Ніде я не бачив таких фізичних зусиль і добровільних тортур, як тут. І такого божевілля заради віри. Тільки в Індії можна таке побачити.

А ще, що тут головне — це підтримка. Підтримка родичів і близьких, друзів, чоловіків і дружин, батьків і дітей. З кожним пілігримом йде ціла команда. Несуть стілець для перепочинку, дають пити води, витирають піт, поливають водою ноги і лице, тримають за руки і кажуть правильні слова. Це неймовірне єднання. Хай воно релігійне, але попри все воно настільки потужне, що іноді, здається, ті зв'язки між людьми можна помацати руками. І в певний момент відчуваєш, що весь цей натовп — єдиний організм, який випромінює неймовірну потужну віру, яку можна відчути, пропустити через себе і долучитися до дійства, стати в деякій мірі його учасником. Щось подібне я відчував в Таміл-Наду в Каньякумарі, південнішій точці Індії, на світанку сонця. Там це були лічені хвилини, а тут цей стовп почуттів стоїть годинами. Це виснажує і надихає. Це неймовірно!

До печер веде широка вулиця, яка під час свята заповнюється людьми аж до повної втрати пропускної здатності. Вулиця минає величезну статую Шиви і за нею піднімається на 272 сходинки до печер. Печери представляють собою величезний грот стадіонного розміру — дивно як їх відкрили тільки сто років тому — з дірками в стелі і сталактитами на стінах. В самому кінці знаходиться зала, залита сонцем, на якій стоїть храм. Навколо храму по скельним стінам скачуть мавпи, яким люди кидають різноманітне їдло і сміття.

Біля цього храму закінчується шлях пілігримів. Вони знімають з себе каваді, моляться, витягають крюки і відпочивають. Багато хто з них втрачає свідомість, але друзі повертають їх до тями, омивають обличчя і всяко підтримують. Іноді навіть допомагають знести каваді вниз.

Вірять, що пілігрими набувають святих здібностей. Можна попросити у них благословення. Вони читають мантри, осипають пелюстками квітів і ставлять відмітину на лобі. А той хто просить має доторкнутися до ніг пілігрима і потім доторкнутися долонею до підборіддя або до серця.

“Хочеш благословіння?” — запитав мене один з команди підтримки чоловіка з двома вогненними чашами? “Так, хочу!” — відповів я. Чоловік провів пальцем по чаші і поставив мені на лобі чорну відмітину від вогню. Я ж доторкнувся до його ніг і до серця і пішов собі далі. Але через кілька кроків я відчув, що благословіння ніби проходить через моє тіло і разом з собою проносить крізь мене отой потік енегргії і віри, який вирував навкруги. Наче я перетворився на приймач і всі коливання тепер віддзеркалюються в мені. Думки повело, я забув про фотоапарат, голова почала крутитися а ноги несли наче самі собою. За деякий час цей стан минув. Але то дивне відчуття я вже ніколи не забуду. Ось така сила віри, що навіть іноземця іншої віри змогла наблизити до сприйняття чогось надлюдського, неймовірного.

Після того мені вже не було на що дивитись, Тхайпусам пройшов крізь мене і став частинкою мене. Я ще подивився на людей-Хануманів, на інші благословіння, молитви, на те, як пілігрими виймають один у одного крюки зі спин — і пішов геть. Добряче після обіду свято закінчується. Там де зранку я ледь протискався крізь натовп, іноді чекаючи затиснутий серед людей, тепер майже нікого не лишилось. Повністю виснажений, проте трошки більше просвітлений, я покрокував до автобусної зупинки.

Вже дописуючи цей допис я подумав, що фестиваль цей урівнює вірою всіх. Хто знає, до якої касти чи верстви належить кожний пілігрим? Може оцей з купою крюків насправді володар яхти, а оця дівчинка з червоним від фарби обличчям завтра прийде в сусідні офіс. Що не кажи, віра - велика штука. Може й не обов'язково задля неї займатися таким екстремальним пірсингом, але ж з іншого боку вона дозволяє зробити набагато більше, ніж здається на перший погляд. Всесвіт кожну секунду являє нам щось неймовірне і таке, що має укріплювати нашу віру. Не важливо, у що ви вірите. Головне - вірте.

Корисне

Транспорт

На монорельсі треба доїхати до зупинки Chow Kit і пройти один квартал на захід до вулиці Jalan Raja Laut. По ній проходить досить багато автобусів до печер. Однак більшість з них буде не від найбільшого перевізника RapidKL, а від менших. З автобусів будуть вам кричати кондуктори — Бату Кейвс. Туди і заходьте. Такі автобуси з кондукторами можна зупиняти в будь-якому місці.

Аби доїхати назад, треба сісти на автобус на тій самій зупинці, де ви з нього виходили. Він потім робить коло і вертається в центр міста іншим шляхом. До речі, багато автобусів тут їздять різними шляхами. Викликано це особливостями транспортної системи Куала Лумпур, а саме її асиметричністю, яка в свою чергу спричинена оптимізацією трафіку.

Після обіду дивитися нема на що. Приїзджайте до свята якомога раніше.