Сіва. Дах зірвано

Ахмед підкинув нас ранком на восьмигодинний потяг, в якому ми відключились аж до самої зупинки. В Олександрії ми взяли таксі і таки встигли на одинадцяту на автобус в Сіву, що було непоганим досягненням, адже збирався їхати о другій.
До міста Мірса-Матрух автобус їде по гарній автостраді в кілометрі від моря, яке іноді навіть проглядає крізь готелі і невисокі пагорби. Якщо долина Нілу досить зелена, то тут вже відчувається сухе дихання пустелі, майже немає рослинності, все навкруги складене з каміння і піску. Все узбережжя забудовується готелями. Одразу за Олександрією вони майже всі добудовані і займають буквально весь вільний простір. Але потім їх стає все менше і менше, пусті ділянки трапляються все частіше. А в двохстах кілометрах від Олександрії тільки фундаменти і арматура стирчать де-інде з піску, навколо деяких щось роблять робітники. Коли на секунду виринаєш зі сну і бачиш ці поодинокі незакінчені новобудови в пустелі, складається дивне враження потойбічності реальності.

В Мірса Матрусі автобус тусує маже півтори години. Висаджує пасажирів — всіх, окрім нас і ще пари з Великобританії — і довго набирається повним берберів-бедуїнів з дітьми і закутаними в чорне жінками. Ми ж крізь вікно дивимось на життя цього маленького містечка. Від Мерса Матруха дорога іде в пустелю, темніє, різко холоднішає, місцевість стає рівною і останні лишки рослин зникають. Їдеш наче посеред космосу, тільки контрольні відбивачі дороги наче підвішені і зустрічні машини іноді проносяться зліва.

Сіва зустрічає нас хлопчинами з віслюками, які одразу пропонують нам кудись поїхати і десь жити. Ми ж ідемо в рекомендований путівником Palm Trees Hotel, де швидко селимось, обідаємо і лягаємо спати.

З ранку робимо маленьке коло по містечку і відправляємось на оглядини сусіднього села Аргхумі. Шлях туди лежить фініковими і олівковими садами, які дають приємну тінь і затишок, незвичні після галасу Каїру. Періодично виходимо на вулиці селища, де неспішно кудись ідуть суцільно закутані в чорне жінки, верещать і бігають діти, пасуться віслюки і проїзджають на мотоциклах чоловіки. Наприкінці дорога таки губиться в олівковій рощі і ми упираємось в глибокий канал. До речі, вода в оазисі підземна, чиста і свіжа. Її тут пакують в пляшки, які потім їдуть всім Єгиптом. Не буду стверджувати, що її прямо так можна пити прямо з потічків, але виглядає вона цілком пристойно, навіть жаби і рибки в ній живуть.

Нарешті ми таки попадаємо в Аргхумі, де спочатку трошки гуляємо вулицями. Місцеві хлопці позують на об'єктив, показують нам віслюка, на якому з гиготом їздять задом наперед, але коли ми починаємо йти далі, раптово просять бакшиш. Звісно, нічого не отримують, але ж деякий осад лишається. Жінки в Сиві всі ходять в повній паранжі, не лишаючі відкритими навіть очей, хоча паранжа часто прикрашається місцевими візерунками. Фотографувати жінок — табу. Більш того, коли вони йдуть на зустріч нам, часто відходять в сторону, аби не дай боже з нами не перетнутись на тротуарі.
Після прогулянки містечком відвідуємо піщану фортецю з храмом оракула. Місцевий гід старанно намагається розповісти нам про кожний будинок, використовуючи десять відомих йому англійських слів, демонструє зачинену для інших мечеть і старанно не пускає лазити по напіврозвалених стінах. Ми таки пролазимо крізь якісь дірки, аби пофотографувати краївид. Гід за хвилину наздоганяє нас і тут, видає довжелезну тираду арабською і махає на дивних іноземців рукою. На диво нам таки вдалося попросити його погуляти по фортеці самостійно, але він сідає на вході і старанно поглядає на нас здалеку.

Фортеця ця побудована з піщаника, і пересипана глиною, чого в пустелі аж занадто багато. Храм оракула, яких тут знаходиться — чи не єдина будівля з нормального каменю. Оракул цей знаний тим, що свого часу повідомив Македонському про його майбутню велич, після чого тоді ще юнак Олександр вирушив на велике завоювання світу. Наразі від будівлі оракули лишились лише самі стіни, а дерев'яні перекриття розчинились в тисячоліттях. Саму ж фортецю — так само як і фортецю-місто в самій Сіві — добряче поваляв, як це не дивно, дощ. Його тут буває три краплі на рік, однак в 1926 році в цій частині Сахари пролились сильні зливи, які буквально змили фортеці, які стояли тут майже тисячоліття. Місцеві жителі після того переселились в будинки з цегли і бетону, а лишки сіванської архітектури наразі намагаються законсервувати, аби чергові дощі не знищили їх остаточно. Ось така дивна історія, як велике для цих місць благо може привести до біди — адже окрім суто історичної цінності будинки ці мали і прагматичну житлову цінність.

Поряд з фортецею Оракула знаходяться розвалини храма Осириса. Шматок стіни з барельєфом і розвали каміння. Розкопки ще будуть тут проводитись, але на даний момент дивитись тут майже нема на що. Ще далі знаходиться басейн Клеопатри, в який б'є гарячий потічок. Перший басейн неглибокий і досить великий, підписаний арабською — да, в мене вийшло прочитати ім'я «Клеопатра», ура! - а ще один, глибокий і зі сходами для купання знаходиться трошки далі. Біля нього є також і два ресторанчика. З одного з них грає приємний стрий рок, в ньому ми і підвисаємо з кавою і свіжим соком, розвалившить на подушках за партією в нарди.

Завершивши гру знайомимось з хазяїном бару. Сам він з Олександрії, свого часу закінчив університет, об'їхав всю північну Африку автостопом, бував і в Європі, за декілька тижнів їде до родичів у США. Має ферму і ресторанчик в Сиві, задоволений життям, прекрасно розмовляє англійською, підтримує будь-яку бесіду. Таких не часто зустрінеш. Розповідав про Судан і Чад, пригостив додатково гуавово-лимонним коктейлем, вимовив довгий монолог про різницю між вірою і релігією.

Нарешті прощаємось і продовжуємо прогулянку. На черзі у нас гора Дакрур, триголова. Навіть, можна сказати, і п'яти голова. З неї відкривається чудовий краєвид на сусіднє соляне озеро, на селища навколо, на нескінченні фінікові рощі і на піски Сахари, Великого Піщаного моря, які починаються в декількох кілометрах поряд і зникають десь далеко за обрієм. На вершині ми ловимо свіжий вітерець з пустелі, пригощаємось загорнутою з вчора вечерею, яка в нас вся не влізла, і спостерігаємо сонце, що потихеньку котиться за обрій. В останніх гарячих променях сонця спускаємось з гори до будиночків, які здаються кинутими. Ціле селище. В якому немає жодної ознаки життя. Як пізніше нам пояснили, це селище використовується в жовтні під час великого фестивалю. Всі жителі в той день збираються в цих будинках, разом готують і їдять їжу, грають берберську музику і танцюють на горі, а потім разом ночують в цих же будинках. Отаке собі свято єднання людей. Неймовірно!

Тут до нас прив'язалась собака. Ми почухали її за вушком, а вона бігла за нами декілька кілометрів, аж поки якийсь місцевий житель не цикнув на неї так, що вона скрутила хвіст і зникла в найближчій фініковій рощі. Цікаво, що по всьому оазису стоять ліхтарі, при цьому вони працюють. Тому нам не прийшлося тинятися темними вулицями в пошуках дороги додому.

Вже ввечері ми випадково завітали до одного з магазинчиків, де познайомились з хлопцем Фахмі. За звичаєм, він усадив нас на подушки, налив два чаї — міцний чорний і за ним м'ятний — і ми завели розмову за те і інше. Аж раптом виявилось, що Фахмі з друзями сьогодні збираються в таборі за містом, де вони грають на барабанах і співають. Звичайно, не без невеликої оплати “за дорогу”, але ж як пропустити таке дійство? За годину ми вже тряслись в кузові триколісного мотоцикла по дорозі в напрямку пустелі.

Табір виявився невеликим будинком з декількома сараями для спання. Був тут також басейн і вуличне вогнище з кріслами навколо. Друзі Фахмі вже були тут. Як тільки ми вигрузилися з кузова, запалало вогнище, барабани і дудки розчехлили і концерт почався. Дві години над пустелею лунали дудки і гуркіт, незвичні берберські мотиви, в яких жив дух пустелі. До співів іноді долучались і наші варгани-дримби. В Єгипті немає таких інструментів, і нам довелось проести невеликий майстер-клас по грі на них.

Коли зійшов місяць друзі Фахмі поїхали, на вулиці стало досить холодно. Я ми перемістились в приміщення. Фахмі дістав обіцяне олівкове вино, яке виявилось просто місцевим самогоном. “Так, пити мусульманам не можна, але життя коротке — живи на повну” - Фахмі стиснув плечима, дістав маленькі склянки і розлив по ним “вино”. Ех, гарно іде берберська горілка, легко і тепло після неї. Барабанний концерт продовжився. Тепер вже ми лупили в дарбуки під керівництвом хлопців, а вони іноді тягнули пісні. Підтягнулось і їдло — суп, чапаті, халва і всякі овочі.
Коли ми почали відчувати, що горілка добряче б'є в голову, ми відмовились від продовження, а вже вельми веселі хлопці дістали третю пляшечку. Аж раптом приїхав старший брат одного з них, самого молодшого. Він яскраво провів виховну роботу — “Оболтуси, понапивались! Зовсім крейзі стали!” — з диким виразом обличчя крутив пальцем біля лоба він — “Оце соромитесь перед гостями” — і підмигував мені. “Так, так, оболтуси” — російською погоджувались ми. “Та досить, занудо” — п'янкуватими язиками відповідали крейзануті оболтуси і перекидали чергову чарку. Нарешті Старший Брат таки заспокоївся, подумки надавав стусанів всім присутнім, прибрав зі стола і поїхав собі.

“Пішли в пустелю!” — Фахмі підвівся, і ми рушили за ним в піски. Дісно, він сказав чисту правду — за парканом вже починались дюни, яких без місяця ми не помітили. Пройшли з кілометр до якоїсь западинки, де зовсім не було вітру. Над головою дірками в небі світились мільйони зірок. Так небо як в пустелі мало де можна побачити.

Сіли на пісок. Фахмі почав питати, як буде українською те і інше. Але після пиятки всі питання в нього чомусь стосувались кохання і статевих органів. Цікаво, ч згадає він все це завтра? Аби завершити цей допит, ми розповіли йому правила гри в дупу. Ну ви знаєте, є така дитяча гра в їжачка. Перший гравець ледь шепоче “їжачок”, наступний гравець шепоче трошки голосніше, потім наступний ще голосніше і далі по колу, аж поки в кінці гри гравці не починають змагатися в голосності. Гра в “дупу” дещо брутальніша, однак сутність лишається. І от уявіть собі, малюнок маслом — двоє іноземців і бербер сидіть посеред тиші пустелі і на весь голос кричать “ДУПА” аж зорі трясе. “А чому саме дупа, а не якійсь статевий орган?” — потім запитав мене Фахмі. “Такий звичай” — відповів я.

Вдихаємо холодне пустельне повітря, дивимось на зорі. Тиша дзвенить, особливо після наших розвах. Ви взагалі уявляєте тишу в пустелі? Я чув таку тишу лише зимою високо в горах. Коли немає птахів, немає трави, немає вітру. Суцільна пустота і штиль. Неймовірна тиша.

Вертались ледь стримуючи сміх. Точніше не стримуючи, а захлинаючись тихим гиготом. Спати завалились одразу і до самого світанку. Такої тусовки ми не очікували аж ніяк.

Корисне

Житло

Готель Palm Tree на вуличці, що виходить з південно-східного кута головної площі. Номер з душем 50 фунтів, без нього — 35 фунтів. Однак душ і туалет на поверсі кращі, тому можна сміливо брати дешевший номер, що ми і зробили на другий день. Хазяїн Ахмед чудово організовує сафарі і інші мандрівки навколо, можете сміливо на нього розраховувати.

Їдло

Відвідайте бар Tanta Waa по найкращі в Єгипті шейки. Кава тут теж непогана. Їдло не дуже дешеве і європейське. Гарною приправою будуть розмови з барменом.
За тишею і романтикою звертайтесь в ресторан Alexander на боковый вуличці на північ від головної площі, є вказівник на повороті. Трошки дешевше можна поїсти в ресторанчику навпроти початку цієї вуличці, однак там завжди багато народу і не так затишно.

В магазинах можна знайти олію з олив місцевого виробництва, халву, фаршировані чоколядою фініки, оливковий джем і інші смачні речі, які до всього згодяться на смачні сувеніри. Фрукти на головній площі дорожчі за такі самі в Каїрі не більше ніж на фунт.

Транспорт

Найзручніше їхати з Каїру до Александрії (20-35 фунтів і 2,5-3,5 години в залежності від способу пересування і класу), де в низький сезон безпроблемно беруться квитки на автобус до Сіви (33 фунта, чотири рази на день, 9 годин). Зверніть увагу, що в напрямку Сіви є недокументований нічний автобус, який відходить в 22.00. Машин на трасі від Мерса Матрух до Сіви багато, автостоп можливий.