Длінношєєє

Зранку я пішов за водою, але по дорозі зустрів монаха, який запропонував каву, печиво і банани. Поки снідали і думали, де шукати головного монаха, він сам до нас завітав, тримаючи в руці чашку чаю. здивувавшись намету, який ми поставили в будівлі аби нас не турбували комарі, він присів прямо на підлогу і почав розпитувати нас про наші плани і інше. Дізнавшись, що ми їдемо до Мей Хонг Сонгу (Mae Hong Son), він порекомендував нам монастир в центрі міста і зник так само раптово, як і з'явився. Ми ще трошки походили ватом, пригостили монахів ще індійськими фініками і потулили до траси.

Перші півгодини було глухо й спекотно. А все тому, що провидіння хотіло, аби ми скуштували страв в столовці поряд. Почувши тихий глас його, ми завітали до столовки, відмовились від англомовного меню з дивними цінами й стравами, і поїли смачного рису зі свининою і сугхіякхі - тайського супу.

Коли животи наші наповнились, а душі заспокоїлись, ми одразу застопили машину до самого Мей Хонг Сону. В машині сидів хлопець і дві дівчини, вони не знали англійської, але постійно реготали, тому дорога не була сумною. Заїхали по дорозі до гарячих джерел Пха Бонг (Pha Bond), але ж хто полізе до гарячої ванни, коли пече сонце?

Після цього нам запрпонували заїхати до селища каренів-падангів - не падонкафф! - жінки яких носять на шиї кільця, в результаті чого шиї їх стають довгими, а голови - маленькими і трошки приплюснутими. Ми довго рулили вузькими дорогами серед джунглів, переїзджаючи річки вбрід. Але занадто гарний стан дороги, і неабиякий зустрічний трафік навіювали деякі підозри. Які цілком виправдались, коли ми доїхали до місця.

Серед селища було припарковано безліч автівок, а по вулиці ходили туристи з фото-камерами. Ще один сюрприз очікував біля вказівника "довгошиєє - сюди наліво". Тайські друзі запрпонували нам почекати на них, а хлопець, що сидів під вказівником, дав нам папірець з наступним текстом наступного змісту:

"Племена каренів-з-довгими-шиями вимушені покинути свої домівки у М'янмі через політичні переслідування. Наразі вони худо виживають тут, в нерідному їм Таіланді. Ваша світла місія - допомогти їм, тому ви маєте заплатити обов'язкову пожертву 250 бат, аби їх побачити. Ці гроші забезпечать довгошиїм людям їжу й житло. Дякуємо."

Звичайно, написана англіяською записка тайців не стосувалась. Спробували використати бумагу, але хлопець-касир не володів англійською за межами грошових відносин. Спробували пройти поруч - він почав схвильовано кричати і навіть побігг за нами. Однак дорогу ми таки знайшли - дворами, трошки полями і вбрід через річку можна зайти до селища з іншого боку абсолютно безкоштовно. А місцеві селяни ще й погигикають з білих, що разом з ними босоніж переходять річку.

Але ж куди ми попали? Замість тихого селища біженців ми опинились на базарі. Довгошиї жінки за прилавками продають сувеніри, грають на гітарах і позують перед камерами. Туристи-тайці натовпом ходять вздовж єдиної вулиці і постійно клацають затворами камерам. Довгошиї люди перетворились на розвагу, зорганізували сувенірний базар, а до всього гребуть з іноземців суму, еквівалентну королевському палацу в Бангкоці. І та сльозлива записка на пом'ятому папірчику…

З важкими думками їхали ми від селища. От вона суть сучасності, гроші і туристи, мертва культура і базар замість життя, суцільна атракція для цікавих городян. На прощання тайці подарували нам брелоки у вигляді довгошиїх людей. Вони поїхали десь далі на північ, до наступної атракції, а ми пішли в центр міста.