Мей Сот і далі на північ

Мей Сот (Mae Sot) - маленьке містечко біля тайсько-бірманського кордону. До самого кордону лишається всього 13 кілометрів, тому населення тут змішане. Зустрічаються написи бірманськими літерами і китайськими ієрогліфами, іноді проходять бірманські жінки з намазаними білим обличчями і чоловіки в різнокольорових соронгах. Багато і білих, які приїзжають сюди подовжувати візи переходячи на день бірманський кордон, гуляти прикордонним бірманським ринком, або заїзжають по дорозі до інших атракцій.

Оглянути в місті можна три вата бірманського стилю з високими золотими ступами. В одному з них, ваті Мані, згідно путівника існує трав'яна сауна. В цьому ж ваті знаходиться багаторівнева ступа з декількома сотнями Будд в нішах. Також в одному з ватів сидить велетенський позолочений китайський товстун.

Не зважаючи на віддаленість, в місті створена непогана інфраструктура. Тут є супермаркет 7-eleven, два базари, пошта, безліч пунктів прийому їдла, готелі і інтернет-кафе. Їсти дешево можна на вулиці Інтхаракхірі, як йти на схід від вату Араньякет (Wat Aranyaket), то за метрів 300 побачите зліва велике крите тентом вуличне кафе. Там різноманітні м'ясо-овочеві штуки з вітрини кладуть подають з рисом всього за 15 бат. Трошки далі вже по правій стороні є жовтий ларьок з непоганою кавою і Wi-Fi. По вулиці Прасат Вітхі розкидано багато вуличних точок і одне гарне скупчення на схід від базару.

Від Мей Соту на північ нас забрав поліцейський, довіз нас до Мей Рамату (Mae Ramat) і завернув з траси у містечко. Ми ж перекусили йогуртом, милуючись мальовничими пагорбами навколо широкої долини. За п'ять бат я купив трохи бензину. На заправці спочатку здвувались, потім посміхнулись і набризкали бензину точно на виділені гроші. Поки ми сиділи, повернувся поліцейський, що нас подвозив і провез нас ще з п'ять кілометрів до дільниці. Оскільки вже було досить пізно, від запропонованого чаю ми відмовились і пішли далі на трасу. Там біля нас утворилась тітонька, що пропонувала автобус, дівчинка і бомжуватий дядечко, який, зрозумівши, що ми не розуміємо його тирад, дематеріалізувався. Наступною машиною виявився заповнений людьми пікап, який згодився взяти нас у кузові аж до самого Мей Саріангу (Mae Sariang).

Згодом широка траса по долині закінчилась, дорога звузилась, почала петляти, потім почала круто стрибати вгору-вниз, періодично відкриваючи залиті сонцем краєвиди, так схожі і одночасно не схожі на рідні Карпати. Дорога іноді була занадто стрімкою, серпантини тут не люблять, просто ведуть вгору під таким кутом, що справитись може тільки гарна машина. Водій наш виявився ще й дуже сміливим, буквально летів по звилистій трасі так, що великих підйомах закладало вуха.

Згодом по боках дороги почали попадатись села гірських жителів, що звутся карени. Вони вдягнені в різнокольоровуий полосатий одяг і палять дерев'яні довгі люльки. Будинки їх на сваях, тісно ліпляться на схилах. Над селами нависають пальми й скелі, а під ними зеленіють рисові поля-тераси.

На одній з зупинок жінка водія купила в них в'язанку з дев'яти дровеняк. Виявилось згодом, що це їжа - використовується лише сама середина дровеняки, яку варять з рисом.

Хоч як не мчав наш водій, але дорога зайняла три години, і в Мей Саріанг ми потрапили вже на заході сонця. Встигли лише швиденько оглянути ват каренів Джонг Сунг (Wat Jong Sung), де разом з монахом вклонились низенько Будді, а я під його ж керівництвом три рази подзвонив у колокол і три ж рази вдарив у величезний гонг. Монах натиснув якусь кнопку - і навколо величезної голови Будди засвітились різнокольорові вогники.

Вже в темряві ходили вулицями, намагаючись знайти інформацію щодо треків околицями. Майже всі фірми пропонують однакові маршрути за 700-800 бат в день з носа. До маршрутів включають сплави, заходи в села горців, перевезення, їдло і ночівля. Але нормальних мап і описів для самостійних туристів зась. Путівник про таке теж не чув, до всього додаючи щось про бандитів на маршрутах. Воно й правильно - треба ж якось місцевим гроші заробляти? От і нема чого білим містерам самим горами мандрувати, бо ж вони ладу собі дати не зможуть, води просити не вміють, про їдло й ночівлю годі говорити. А гід вже все зорганізував, тільки гроші плати!

В центральному туристичному офісі - тут це просто будка - працював телевізор, по якому ми подивились хвилин 20 маразматичного аніме-подібного китайського бойовика. Хазяїн будки до нас за цей час так і не приєднався, скоріше за все той фільм він вже бачив…

Ранком спали солодко, проспали все що можна, але таки виспались. Гори і небо затягнули важкі хмари, під якими ми тинялись містом у пошуках лапші на сніданок. По дорозі знайшли кукурудзу - за 20 бат отримуєте два-три великі ніжні і смачні кочани - і смажене "кареньське їдло". Прожарена деревина стає м'якою, її чавлять пресиком і додають солодкого сиропу, як і до смажених бананів. На смак теж схоже - смачно - тільки періодично попадаються дерев'яні волокна.

Оглянули ще два вати і аж о першій годяні таки вилізли на трасу. Висіли довго, з півгодини. А що ж ви хочете? В неділю всі їдуть з базарів, кабина забита родичами, а кузов - їдлом на місяць вперед або новим асфальтоукладчиком. Тут вже не до покращення карми, самому б доїхати.

Забрала нас пара, що їхала до Паю (Pie) на новорічні свята, а через дві години гірських серпантинів висадила в Куан Юамі (Khun Yuam). Рекомендований путівником музей війни виявився всього лише купою наскрізь ржавих японських вантажівок, до того ж ціна зросла з 10 до 50 бат для іноземців. Ну й біс з музеєм, ват навпроти виявився цікавішим і абсолютно безкоштовним.

Пообідали в кафешці, де гарна тітонька спробувала обдурити нас на 5 бат, але я зміг їй пояснити тайською, що 20+25=45, а не 50. Різниця невелика, але вже неприємно… А все тому, що в англійському меню цін немає, але є тайські назви. Ціни ж написано на стіні, але треба знайти відповідні карлючки.

Взагалі ми вже звертали увагу на те, що в меню місцевою мовою цифри менші. Я вже мовчу про музеї - місцеву ціну тут шифрують тайськими літерами і цифрами, а іноземну пишуть англійською з арабськими цифрами, наче ми дурні. Неприємний вже сам факт диференціації. Тим більш в деякі місця тайці взагалі ходять безкоштовно. Але повернемось до меню. Окрім різних цін різне й саме меню. В одному з ресторанів англійське меню було на п'яти сторінках великими літерами, а тайське - на десяти маленькими. Блюд дійсно багато, а ще більше способів готування і соусів, які додаються. Але є й легке: назви блюд тут як лего - складові складаються в певному порядку в одне довге слово. Тому можу запропонувати наступний алгоритм:
1. Вивчити тайські назви головних складових, аби знати як пишуть "рис", "вермишель", "свиня" і інше. Тоді ви хоч приблизно зможете знати, що воно таке.
2. Вивчити пару-трійку повних назв блюд і тих блюд, які мають спеціальні окремі назви.
3. Замовляти завжди по тайському меню і не боятись невідомого. Найгіршим, що ми їли поки що був дивний суп з грибами і хрящами на рибному соусі.

Гарно також тикати пальцем в вітрину вуличної кухні, зображення в меню або в тарілку сусіда, не забуваючи перепитувати ціну. Можна питати в сусіда, як зветься блюдо, яким він апетитно хрустить - тайці з радістю посміються з ваших потуг запам'ятати і повторити дивні звуки. Ні, вони не злі, просто тут такі звичаї.

Ночувати вирішили в ваті То Пхе. В путівнику він зазначений як То Пхае (To Phae), тому ми довго намагались поянити місцевим жителям, що ми шукаємо. Ват в п'ятьох кілометрах потій дорозі, нарешті повідомили нам. "Але ж як ви повернетесь, там немає світла?" - хвилювались тайці. "А ми там переночуємо" заспокоїли ми їх і вийшли в поле. Але польова дорога швидко злилась з асфальтовою, тому трекінг наш швидко скінчився. Там ми застопили машину вже до самого вату.

Головний монах радо зустрів нас, зауваживши, що в молодості він теж подорожував без грошей. Поселили нас в пустому чистому сараї, призначення якого нам поки невідоме. По стінах стоять складені святі золоті парасолі, підлога чиста, двері є, так само як світло, вентиляція і різетки. Може то зала для вишивання Будди хрестиком? Біля монастиря тихо, журчить річка, співають пташки. Навколо пагорби і рисові поля, дуже красиво сідає сонце.

Після заходу сонця ми зайшли послухати вечірні мантри. Перед статуєю Будди запалюють свічки, і монахи хором монотонно речетативом співають невідомі нам гімні. В нашому сараї стіни решітчасті, тому поставили намет від комарів. Монахи після молитви дивляться новини по телевізору, а ми заварили чай і насолоджуючись так довго очікуваною і вже незвичною нічною прохолодою лягли спати.