Гора Попа

Сьогодні, любі дітки, я розкажу вам казочку про те, як українські автостопщики на Попу ходили і про те, що далі було. Казочка весела і трошки страшна, але вигаданого ніц нема, тільки самісінька правда. Ну може трошки й прикрашена. Отже, слухайте…

Вийшли ми з готелю ранком раненько, аби встигнути на вранішній пікап. А дядько з пікапу жадюгою виявився, забажав за проїзд гроші нереальні. Ми ж назвали свою ціну і залізлли всередину розв'язки чекати.

Дядько теж не ликом шитий жадюга виявився, провернув таку операцію, що й Наполеон зі своїми стратегіями до такої б фігні не додумався! Висадив він всіх місцевих пасажирів і відправив їх пішки, а нам повідомив, шо ніякого транспорту не буде і взагалі електроенергія закінчилась.

Що робити? Вийшли з пікапу і теж пішки пішли. Дядько ж почекав, поки вони за поворот зайдуть, місцевих по дорозі позбирав, і весело махаючи рукою із задоволеною посмішкою поїхав. Ми ж так і лишились на трасі. Подумали-подумали і почали стопити, хоч настрій і був трошки загажений.

Який настрій, такий і стоп. Тому перший дядько погодився з тим, що плати немає чим і поїхав на заправку, де за допомогою англомовного хелпера пояснив, що хоче грошей. Причому хоче аж надто забагато, навіть таксисти і ті б на менше погодились. "Ну эта, ваще, даааа…" подумали ми і знову пішли на трасу.

Тут щастя таки прийшло у вигляді вантажівки з фантою-спрайтом і напів-розваленою кабіною. Та й дорога була ще та. Тому попа почала боліти вже через хвилин п'ятнадцять, а що було з хлопцями, що на ящиках з пляшками сиділи вже і думати страшно. Довезли нас до славного селища-містечка Чаунгпадаунга і лишили на повороті.

Наступне щастя підвалило у вигляді величезної вантажівки набитої мішками рисом. Залазити треба було в щилину в кузові, сидіти під самісіньким дахом на мішках, а на світ білий виглядати через ту саму щілину. Так і їхали, аж поки не зупинились. "Приїхали, Попа" - сказав водій і помчав далі разом із рисом, а ми пішли на Попу. А щоб легше було йти, лишили важкі торби у поліцейському відділенні. Трохи не домоволись, аби поліція нас ще й відвезла безкоштовно, але якось втрьох вони їхати не схотіли. Люблять мотоцикли і правила знають. Але не біда, бо по дорозі застопили іншого мопеда, який нас до Попи і довіз. І абсолютно безкоштовно!

А Попа - вона і в Африці дупа. А в М'янмі тим більше. Вже не знаю, звідки повелось розводити в найсвятіших місцях мавп, але факт. І тут їх теж розвели. А мавпи ж гірші індусів! Ті хоч під кущ ходять, а ці - де потуги застануть. Тому підлога чистотою не виблискує, а сморід тут іноді стоїть як в самій справжнісінькій попі.

Пройшли ми довгими сходами і виперлись на самісінький верх. А на верху пагоди золоті, да храми зі святими. За шиворот святим натикано грошей, а під ними дядьки сидять, пожертви збирають. Кажуть ще тут з духами спілкуються, але тих ми не бачили. Мабуть, золото і гроші сильно блищали, а духи створіння тонкі і прозорі, крізь блиск не побачиш, не почуєш. Тут ще й рубіни продають, підробні звісно. Де ж там духам взятись? Як каже народна мудрість, скільки злата в попу не суй, все одно дупою лишиться. М'янмарський досвід лише підтверджує це правило.

Так ні з чим і пішли вниз. Знову підкинули нас мопедом до рюкзаків. І пішли ми на трасу шукати машин. А машин все не було і не було. Аж за годину приїхав пікап, ми в нього і сіли. Скажу вам, що гора Попа виглядає накрасивіше всього з траси. Тільки от фотоапарат з рюкзаку на ходу не дістали, тому самі пошукайте в Інтернеті, як це виглядає.

А дядько в пікапі теж виявився жадібним. Місцеві менше 500 чат платять, а з нас аж 1000 схотів. Вони, каже, півдороги їхали, тому й платять менше. А в очах так гроші і світяться, хоч дорогу в темноті освітлюй. Еге ж дядьку, а ми по-твоєму виходить третину проїхали? Забирай свої 500 чатів і радій, бо і так переплатили.

Перекусили і сіли на трактор їхати далі. А потім на інший трактор. І приїхали в місце дивної краси. Над селом дамба, а за дамбою озеро, а над всім цим пагорб, а на пагорбі ступа.

А тут як у казці зупиняється машина і каже водій - "їдемо з нами, ми вас до самого майже Янгону довезем!". "Ні, дядьку, дякуємо, але хочемо тут лишитись, бо місце чудове і святе". Так наше щастя і поїхало, а ми вилізли на пагорб за медитацією. Аж тут сіло сонце, а ми поставили намет і стали чай варити.

І ось сидимо ми п'ємо чай і раптом чуємо - щось зашеруділо в кущах. А за шерудінням вилазять до нас місцеві козаки з ліхтарями. А тут і з іншого боку теж виходять. Всього чоловік п'ятнадцять набралось. І всі з мачете або з вилами. "Ой, йо!" - тільки й могли здивуватись ми. Козаки при вигляді двох білих з кружками чаю і булками здивувались, думаю, ще більше. Сіли навколо, дивляться та посміхаються. А сказати не можуть, бо англійської не знають.

Посиділи-посиділи, та й пішли собі. А ми другий чай поставили. Тут ба! Знову зашеруділо, козаки повернулись. "Не можна тут спати" - сказав старший, а на цьому слова в нього закінчились. Ще трошки посиділи і знову пішли. А ми стиснули плечіма і з думкою про схід сонця лягли спати.

Може чоловіки образились, що ми їх чаєм не пригостили, або ж булками - не знаю. Але за дві години, коли ми вже другий сон бачили, вони знову повернулись. І не самі, а з офіцерами служби іміграції. Дівчинка у формі тільки загадково посміхалась, писала в блокнот і робила вигляд, що англійську перший раз чує. А от чолов'яга був без форми, говорив без упину і був впертий, як осел. Іноземців в наметі, мабуть, в перший раз в житті бачив. Та й намет, думаю, теж. Як так, іноземці багаті, мають жити в готелі. Які ж намети? Він був аж занадто збуджений від особливості сьогоднішньої своєї міссії і переляканий ситуацією. А раптом з ними щось страшне трапиться? Тому руки в нього тряслись, а діалог далі законів не пішов. Хотів відвести нас туди, звідки ми приїхали в готель. Цілий пікап за нами пригнав! Ледь вмовили посадити нас в автобус, бо бач в наметі не можна, а в автобусі скільки влізе.

Ми, звичайно, не поспішали, нашу ніч цей осел вже все одно сплюндрував. Зібрались, сходили на ступу помедитували. Вже в машині офіцер трошки отямився від переляку і навіть розповів, як в аеропорту працював. Не дивно, що він так перелякався, в аеропорту спати в наметі таки не прийнято.

Посадив він нас в нічний автобус на Мектилу. Наказав нас на середині дороги не випускати, а грошей не брати. В Мектилі перекусили в нічній чайній і застопили фуру далі, за півгодини вилізли і розбили намет десь серед пальм на межі городів з бавовною. На щастя, серед бавовни і до самого ранку візових офіцерів нам не трапилось.

Застопили досить повільні вантажівки з китайцями. Вони нас навіть сніданком нагодували. І все б добре - їдеш, собі, дивишся на життя місцеве - поки не доїхали до дорожнього поста. А там у офіцера такі очі стали коли він нас побачив, що ми думали на потилицю вилізуть. Одразу заметушились, почали питати, паспорти перевіряти. Так водіїв налякали, що вони нас в наступному місті біля автостанції висадили. Не можна, кажуть далі, там іміграційний чек-пост, буде і нам недобре, і вам неприємно. Подякували ми їм за доброту сердечно і пішли автобус шукати.

А висадили нас в П'їнмані, куди столицю перенесли нещодавно. Було село селом, пальми, воли та городи. А за два роки розбудували, дороги-автобани європейські і аеропорт новенький. Наче не М'янма, а Сингапур. Хоча як від'їхати на кілометр, то ні, все ж таки М'янма.

Відшукали бус на Тангу, сидимо, чекаємо відправлення. Аж тут хлопець якийсь, питає звідки і хто. А потім каже - "А я офіцер якоїсь там служби, покажіть-но паспорти." - і корочку дає. Дали. Довго він гортав і розглядав щось там собі переписав, а потім подякував і пляшку води подарував.

В Тангу вже під вечір зайшли ми в ресторан містере Ма Ма Чі, індійця в третьому коліні. Потчував він нас справнісіньким талі і розмовами. Служив колись матросом на кораблі, бував по всьому світові, дива різні бачив. І автобус нам порекомендував, подзвонив, забронював. Ну ми й купили, бо ціна була непогана, компанії Yomi. Так за розмовами і вечір пройшов. На прощання подарували містеру Ма Ма Чі фото неньки України і сіли в автобус. Казочка на цьому закінчується, хоча пригод по переду ще кількість незлічення. А хто дочитав до кінця, той молодець.