Від Ранонгу до Пханг Нга

Ранонг (Ranong) - місто на узбережжі поряд з найпівденнішою околицею М'янми. Від нього національна траса номер 4 виходить на узбережжя Андаманського Моря і іде вздовж численних пляжів і скельних масивів до самої Малайзії. На цій трасі розташована і провінція Крабі, одна з найкрасивіших в Таіланді. Крюком можна заїхати і на Пхукет, але острів цей занадто туристичний і робити там нема чого. Проте варто відвідати численні національні парки на узбережжі. Саме цією трассою ми і планували їхати на південь Таіланду.

Стоп розпочався невдало. Спочатку занадто довго вибирались з Хуа Хіну, потім довго стопили і потрошку їхали. Нарешті нас підібрав швейцарець Матіас на двісті кілометрів до Чомпогу. Він виявився шеф-кухарем, збирався на два тижні на Самуї і інші острови пірнати і загорати, а також брати курси тайської кухні. Час в розмові йшов швидко, а ось і поворот. Він звернув наліво до Чомпогу, а ми їдемо направо за Ранонг. Біля дороги смачно поїли - в пустому ресторані дві тітоньки до звичайного рису з м'ясом додали ще тарілку супу і тарілку солодкого соусу.

До Ранонгу їдемо в кузові пікапа. Дорога починає звиватись, навколо виростають мальовничі покриті джунглями і скелями пагорби. Проїзджаємо коло самої М'янми, вона там, за річкою. Вказівник повідомляє: "Myanmar View Point". Але ми на неї вже надивились, швидше б на море!

Від Ранонгу за сто кілометрів змінюємо ще чотири машини, тобто за день вже вісім. Нарешті вже в темряві нас висажують біля вказівника "Hat Ao Khoei Beach". Дві дівчини на скутері зупиняються спитати, куди ми йдемо, кажуть - ще три кілометра. Потім вертаються і пропонують підвезти. Вказуємо на великі рюкзаки, аж раптом їде машина. Зупиняємось, ліземо в кузов, дівчата допомагають пояснити водію, куди ми їдемо. Йому не по дорозі, але він таки закидує нас під самісінький берег. Намет ставимо на пляжі під шум прибою, варимо чай і щасливі засинаємо.

Весь наступний день ніц не робили, тільки купались, валялись, загоряли, збирали мушлі і ганялись за крабами в полосі відливу. Читали путівник і книжки на КПК. Перенесли намет в кокосову рощу в тінь. Їдло носили з місцевого ресторанчику в кілометрі по пляжу, а на сніданок варили овсянку. Булки до чаю брали в магазинчику в селищі. А на пляжі окрім нас нікого! Тільки іноді з'являлись ненадовго місцеві туристи да селяни. Рай!

Єдине, що трошки його розвіює - це постійне нагадування про цунамі. По дорозі стоять вказівники напрямку евакуації з відстанню до безпечної зони, а мапа на березі показує ці шляхи і безпечні і небезпечні зони. Недалеко від намету є ще одна пам'ятка трагедії. Колись тут був туалет. Стихія ж лишила тільки залитий в бетон унітаз, з якого проросла трава.

Сьогодні вночі на небі повний місяць, вже вп'яте за подорож. У нас тиша. Вогні міста і барів не забивають місячного сяйва, а музика не заглушає шепіт хвиль і стрекотіння цикад. Опустилась нічна прохолода. Хочеться всю ніч бродити біля океану…

Наступного дня переміщуємось на Као Лак, досить відомий пляж. До селища доїхали на одній машині. Розташоване воно однією вулицею вздовж траси, до моря лишається приблизно кілометр. Поміж дорогих туристичних ресторанів тільки випадково знайшли дешеву місцеву кухню. Готелі дорожчають, та й жити за 400 бат біля дороги аж ніяк не хочеться. Тому після обіду виповзаємо нарешті на пляж купатися, а в сутінках ставимо намет на пустому місці, де до цунамі скоріше за все був готель…

Вихід до моря крізь кокосову рощу. В ній стоять якісь халупи. В музиці, що з них лунає, пізнаю караоке, яке ми слухали неодньразово в бірманських бусах. Отже, живуть тут бірманські робітники, можливо, нелегали.

Пляж Као Лак чистий, вода неймовірно прозора. Людей на диво не дуже багато. Старенькі європейці гуляють вздовж полоси прибою, молоді - бігають. На наш намет ніхто і уваги не звернув. Митися і брати воду ходили в сусідній "крутий" готель-ресторан. Я навіть чесно спитав у офіціанток - посміхнулись і дозволили.

От за що я люблю тайців, так це саме за цю готовність трошки допомогти. Вже не знаю, як вони між собою, але з білими так точно. Туалет можна питати усюди - покажуть і безкоштовно, якщо не написана ціна. Підвезти зайвий кілометр - будь-ласка. Перепитати чи все добре, куди ми їдемо і чи потрібна допомога - дуже часто. І завжди з посмішкою. Звичайно, буває по всякому, але в більшості випадків саме так. І це закохує.

Нам декілька разів казали, що автостопу тут не існує. Не вірте! Насправді Таіланд - це одна з найкращих автостопних країн. Хоча буває всяке.

Переночувавши одну ніч на пляжі Као Лак, ми поїхали до Пханг Нга (Phang Nga), де знаходиться один з найдивовижніших по красі парків Таіланду. "Якби рай мав океан, то це був би Ао Пханг Нга" пише путівник.

Перша машина довезла нас до повороту на Пхукет. В невеличкому містечку Кхок Клоі, в якому цей поворот розташований, ми знайшли дешеве Інтернет-кафе - всього 15 бат - і провели в ньому цілих дві години. А суп в ресторанчику напроти виявився надзвичайно смачним. Обожнюю їсти в маленьких містечках, бо їжа там в більшості випадків виявляється смачною і має свої локальні особливості. В більших містах все більш стандартизоване, тому гарні місця приходиться спеціально шукати.

На виїзді з Кханг Клоі непогана позиція. Зупинились нам два дядьки на пікапі і довго щось казали тайською типу почекайте, ми за декілька хвилин повернемось і вас заберемо. Але поки вони вернулись, ми застопили іншу машину і поїхали. Вони ж побачили розчаровано тільки, як ми грузимо рюки.

Машина виявилась тільки на півдороги. А ось і ті дядьки. Сідайте! Аж раптом - "Money, 2000 baht!". Просто і без розмов дістаємо рюкзаки з машини і махаємо рукою. Ідіоти! На 30 кілометрів таксі дешевше! "Ok, 1000 baht" не здається водій, але ми навіть не обертаємось. Чи вони дійсно вважають нас ідіотами? Не розумію… Таксі через весь Великий Бангкок коштує 400-500 бат за машину, хто ж погодиться платити 1000 за кузов попутного пікапа? І хто ж з нас в результаті ідіот? Але грець з ними в їхній жадібності. Наступна машина зупинилась за дві хвилини і абсолютно безкоштовно довезла нас до повороту на Пханг Нга.

Від повороту до автостанції ще чотири кілометра. Ми зупинили попутку, і хоча дядько дуже хотів допомогти, але нас не розумів, тому почував себе аж занадто незручно, навіть піт на лобі проступив. Аби його не мучити, ми вийшли на півдорозі і прогулялись півгодини до автостанції пішки.