Хуа Хін. Замикаємо коло

Перша ж машина підібрала нас до великого міста Накхон Сі Таммарат. Згідно путівника це місто є своєрідною культурною столицею півдня. Дорога до нього досить насичена і проходить по самому узбережжю. Іноді пляж починається одразу за будинками біля трасси. В Накхоні нас висаджують біля п'ятої. Розуміючи, що подивитись місто все одно нормально не вдасться, ми вирішили їхати в монастир Ма Клан, намальований за містом біля трасси. В ваті є розвалини старого індуїстського храму 7-го століття, саме тому цей ват позначено окремо на мапі. І насправді він є археологічною пам'яткою. Швиденько вибирались на трассу пікапом і зайняли позицію.

Підібрала нас приємна тітонька, яка в монастир не їхала, але рада була нас туди закинути. В машині дізнались, що монастир знаходиться не на трассі, а в чотирьох кілометрах від неї. Спочатку просили висадити нас на трасі, аби поїхати на море трошки далі, але тітонька вмовила нас їхати до кінця, бо вона так буде за нас хвилюватись. Ну добре, поїхали.

Хлопець, у якого запитали дорогу в селі, виявиявився якимось там чи відповідальним за археологію чи щось там ще. Він сів на мопед і поїхав попереду, показуючи дорогу.

Ват виявився зовсім маленьким, в ньому жили всього два монахи. Тітонька і хлопець довго щось з ними обговорювали і, нарешті, нам дозволили спати під дахом відкритої віхари, де ми поставили намет від комарів. Згодом тітонька поїхала, нам навіть було вже незручно за втрачений нею на наше влаштування час, велике їй спасибі. Ще пізніше хлопець-археолог лишив нам свій телефон на екстрений випадок і теж поїхав. Замість нього з'явився місцевий дядько, який знав десяток-другий англійських слів і дуже нами цікавився. Я ж за допомогою своїх двох десятків тайських слів і розмовника намагався максимальнь підтримати бесіду з ним і двома монахами. І потрошку виходило! Розповів про нашу подорож, а вони довго дивувались, сміючись, явищу автостопа. Вони ж розпитували мене про Україну.

Монастир виявився настільки відірваним від всього, що там не було як такої каналізації і подекуди світла. Для Таіланду це просто неймовірно! А ще там жили собаки, які вдень нас боялися, а вночі бігали за нами до туалету і страшенно гарчали. Але справжній іспит дикою природою чекав на нас вранці.

Прокинувся я від того, що по мені повзали мурахи і іноді кусали. "Ну і біс з ними, хоча де вони взялись в наметі?" - подумав я і пішов в душ. Але виявилось, що мурахи почули смак сушеної риби в моєму рюкзаку на вулиці. Дивно, але саме сушена риба чомусь так їх приваблює, що як її в кульки не загортай, все одно ранком до неї протягнеться мурав'їна доріжка. Але сьогодні до мого рюкзака заліз, здається, весь мурашник! Навіть два, бо мурахи були великі і маленькі. Вони прогризли дірки в двох целофанових пакетах, але не справились з фольгою упаковки. Але хоч риба і інші продукти не постраждали, витрушування мурашиної армії з речей і рюкзаків принесло нам декілька не дуже приємних хвилин.

Розвалини виявились всього навсього відбудованим фундаментом з табличкою. Вражаюче! А поряд монастиря була школа, дітлахи якої періодично забігали в розвалини бавитись. Поспішаючи на трассу ми зробили тільки чай і, подякувавши монахам, поїхали на трасу. За ватом нас одразу підібрав в коляску дядько, що відвозив дітей до школи. Ми його навіть не стопили, він просто нам помахав - ходьте сюди, підвезу. Грошей не взяв, але знав трошки англійської і розповідав про себе. А працює він розвізником молока.

На трасі ми піймали машину до наступного великого міста Сурат Тхані, але вилізли скоро, аби подивитись на пляж, де ми збирались ночувати і побуи годинку на море. Пляж виявився мангровим лісом з декількома готелями біля дерев. Їдла не знайшлося, моря теж. Добре, що вчора сюди не потулили, еге ж. Піймали наступну машину, поїхали. А на пляж треба було їхати на кілометрів двадцять далі. Там мангри закінчуються, а трасса іде майже біля самого берега, лише будинки рибалок відділяють машини від моря. Так от.

Вів останній напіврозвалений пікап приємний хайратий таєць. Він висадив нас біля окружної Сурату і поїхав до міста. Насправді навколо Сурату сходяться дві трасси, є і місто-сателіт П…, тому дороги утворюють цілий лабіринт, вибратись з якого на потрібну нам трасу задача ще та.

Нарешті поїхали. Але на моє прохання висадити нас біля повороту на Бангкок, водій заспокоює - "чекай, зараз…". І так три рази, аж зупиняє біля вокзалу в П…. "От вам сюди" - радо каже. Спроби пояснити, що нам треба на расу, не мали успіху, тому ми подякували і поплентались вибиратись з міста. Навіть в якійсь автобус сіли, але за двісті метрів я побачив вказівник на Бангкок, і ми швиденько з автобусу десантувались.

Підібрав нас швидко хлопець на маленькій вантажівці і довіз до нашої траси, автобану на Бангкок. Далі йому на південь, а нам - на північ. Навіть намагався нам грошей дати на їжу, але ми відмовились. Я приймаю у дороги все, окрім грошей, коли вони у мене є. Ну не можу я взяти гроші.

На автобані позиція швидкісна, але машина зупиняється дуже швидко. І їде - хто б міг передбачити - в Бангкок, тобто і через Хуа Хін! Водій знав англійську, був офіцером флоту, їхав з Пхукету по дружину десь за Бангкок. Говорили багато, він просив надіслати йому української різдвяної музики і фо ографію мого сина, коли матиму. А нам він лишив електронну адресу і диск з піснями Пхукету. По дорозі заїхали пообідати і я намагався за нього заплатити, але він дістав гроші швидше, сказав тільки - "Welcome to Thailand!".

Висадив він нас на обвідній Хуа Хіну. 10 кілометрів до міста ми швидко проїхали ще на двох машинах. В одній були поліцейські, але вони вибачились (!) і завернули молитись до храму. Останні два кілометри нас підвозив батько з дочкою.

І ось ми в Хуа Хіні, в тому ж готелі, на нас стрибають ті ж самі песики. Південне коло замкнулось.

Аби звикнути до міста після морського узбережжя і таки ще трошки побути біля моря, ми вирішуємо лишитись в Хуа Хіні ще на день. Завітали на нічний ринок, але він виявився цілковито туристичним, з сувенірами, високими цінами, рестранами і білими. Тому знову пішли їсти до місцевих нічних стійок в кварталі від ринку.

А який пісочок на пляжі! Білий і мілкий, як мука. Тільки море вже геть інше, не прозоре і більш хвилясте, ніж на Адангу, хоч і тепліше. Тихий Океан! І людей більше, все ж таки місто. Вночі так приємно прогулюватись напів-сплячим містом, виходити на пірс, вслухатися в перекати хвиль. А на зустріч з темряви винурюють щасливі біло-тайські парочки…

Наступного дня накупили продуктів в супермаркеті і приготували вечерю в тайському стилі - м'ясо з овочами в соусі і рис. А ще тазік салату. Так і відсвяткували п'ятий місяць нашої подорожі, піднявши за неї бокал пива.