Піндая

Піндая (Pindaya) - невеличке містечко на північному заході від озера
Інле. Знамените воно печерами, де зберігається близько восьми тисяч
статуй Будди. Також тут знаходиться невелике озеро, ринок і дюжина
монастирів.

Стоп по трасі якось не пішов. Нарешті сторгували попутну машину до
Калаву за ціною буса, 3000 чатів за двох. Вийшли ж трошки раніше, в
Аугбані, біля повороту на Піндаю. Вийшли за село і сіли біля пустої
траси. В LP неправильно намалювали розвилку до Джонгу на мапі, тому ми
відпустили дві машини, які йшли до неї. На нормальній мапі і в
реальності вона не в двох, а в шістнадцяти кілометрах. Чорт забирай!

Ще на розвилці нас окликав мотоцикліст, який пропонував довезти нас до
Піндаї за 9 кілочатів. Потім він нас наздогнав і запропонував 7
кілочатів. Зараз він під'їхав знову і ціна була вже 6 кілочатів.
Остаточно зійшлись на чотирьох - як автобус - і поїхали. Втрьох. З
двома бебехами. Малим і великим. Тільки собаки не вистачало. Селяни
голосно раділи нам в спину, коли ми проносились повз них з усім
хазяйством.

А пейзажі там... Невисокі пагорби, всі в полях, де-не-де ростуть дерева.
Під пагорбами ховаються селища, а на вершинах пагорбів біліють ступи і
монастирі. І все буквально горить в промінні вечірнього сонця. Нажаль,
коли ти вчепився в водія мотобайка обома руками, намагаючись не рухати
рюкзаком, фотографувати вкрай незручно. Лишалось лише крутити головою
і насолоджуватись прохолодним вітром, який з часом став холодним. Але
приїхали ми майже одночасно з заходом сонця, тому задубнути не
встигли. Водій отримав гроші та копійку в якості сувеніра і
задоволений поїхав. Ми ж рушили до монастиря.

В монастирі при словах і жестах про "ми спати тут", молоді монахи
зраділи і показали на другий поверх, де якраз починалась молитва.
Півгодини ми слухали мантри, аж поки не прийшов якийсь дядечко, який
перемовив щось з головним монахом, а потім запросив нас до себе в
гості. "Тут багато собак, монахи переживають, аби вас не покусали. У
мене ж собак немає. Ходімо." - сказав він. Був він приємним, але
трошки нетверезим. На щастя, він привів нас і не до себе, а до сестри.
І відкланявся, попередивши, що треба встати рано, оскільки останній
бус назад в Ангбан іде о дев'ятій ранку.

Сестра дядька трошкти володіла англійською, а племінниця і ще одна
жінка - ні. Поселили нас в великій кімнаті на бамбукових циновках на
підлозі, під величезною різною штукою з маленьким Буддою і лампочкою
всередині. Повечеряли швидкою вермишеллю і за відсутності світла вже о
восьмій лягли спати.

Ранком ми не чули руху в будинку, тому кимарили аж до сьомої. Але
хазяєва встали о п'ятій і таки наважились нас розбудити. Син сестри на
ім'я Пх'є Хтет Ко визвався провести нас до печер, а ми з радістю
погодились. Англійську він вчив самостійно, маючи надію стати гідом.
Так він отримав розмовну практику, а ми - безкоштовного гіда.

Від центру міста до печер з півгодини ходу наверх. Останні метри за
додаткову символічну плату можна подолати на сучасному елеваторі. Вхід
в печеру для іноземців коштує 3$, але Важливий Папір допоміг нам
пройти безкоштовно. Все ж таки іноді добре, коли країна бюрократична,
папірець з печаткою розтоплює лід в серцях працівників культурних
об'єктів.

Сама печера неймовірна, однозначно вартувала зусиль і часу добирання
сюди. Природна печера заставлена тисячами різнокаліберних Будд, ряди
яких йдуть під саму стелю. Під кожним Буддою обов'язково прибита
табличка з іменем спонсора. Є спеціальний біло-мраморний Будда від
хунти. Є копія зеленого Будди з Тайланду. Як уважно дивитись, багато
чого можна цікавого знайти.

Кажуть, невеликий Будда коштує сто баксів. Табличка йде бонусом. Може
наступного разу додати і українського Будду? Цікаво, чи можна за
додаткову плату приробити йому оселедця?

Окрім печер є в містечку дванадцять храмів да купа пагод по всіх
скелях і горах в околиці. Що було по дорозі, те й подивились, але
після печер не сильно вражає. Знаменита Піндая також озером, але знову
ж таки після Інле не вражає, хоч все в цілому - ступи, скелі, озеро -
симпатичне.

Автобус ми, звичайно, пропустили. Ледве відмахались від допомоги
нашого провідника у знаходженні транспорту - вони там всі не вірять в
існування інших машин окрім автобусів, імпосіболь і все тут. Та от
нарешті ми самі і йдемо на вихід з села.

З чого починається автостоп? Правильно, з гарного сніданку. Будь що, а
автостопщик має бути ситим і щасливим, і гарний сніданок - надійна
тому запорука. Поснідали в придорожній чайній чапатями з горохом,
пропустили дві машини.

Коли вийшли, застопили трактор. Поки сідали, нас наздогнала Honda,
водій з жінкою помахали нам руками - і машина поїхала далі. А трактор
з нами дирчав собі потихеньку кілометрів п'ять. Наступною машиною був
пікап з молодим хлопцем, який робив вино з арахісу. Він колись
працював у Японії, але повернувся сюди. До речі, загранпаспорт в
М'янмі коштує вісім сотень баксів, не кожен може дозволити, не кажучи
вже про самий виїзд. Віз він нас теж кілометрів п'ять. А потім ба, це
ж та знайома біла Honda! Зупинилась і довезла до розвилки, жінка
говорила англійською і пригощала мандаринами і засахареною кашею.
Останні п'ятнадцять кілометрів їхали в туристичному автобусі з
Таунджи. М'янмарські туристи надзвичайно раділи нашій присутності,
фотографували і пригощали цукерками. Від повороту в Аугбані до Кало
нас безкоштовно докинув пікап місцевого військового коледжу.