понеділок, 19 січня 2009 р.

Баго

На перший погляд, автостанції в М'янмі представляють собою той самий
базар з однією різницею - на вулицях стоять автобуси. Знайти автобус
можна лише за допомогою когось, написів немає, логіки немає, порядку
немає... Автобуси можуть бути різного ступеню комфрту і різної
швидкості, ціна може відрізнятись в два рази. Всередині автобусів
завжди є телевізор, де дуже голосно крутять місцевих петросянів або
відео-караоке. На дальніх переїздах іноді ставлять фільми. Краоке
представляє собою кліпи рівня перебудови або концерти на музику
західних колег, переспівану м'янмарськими талантами рідною мовою. Чули
ми навіть пісню Queen в місцевій інтерпретації!

Баго (Bago) знаходиться в 70 кілометрах від Янгону, автобусом 2 години
і 1.5-2.5 кілочатів. Колись був столицею королівства, але був
зруйнований настільки, що англійці випадково знайшли його лишки, коли
копали щебень.

Вписатись в монастир не вдалось. Спочатку довго шукали когось, хто б
володів англійською. Він виявився так собі, одразу заявив, що його
країна бідна, а наша багата, довго юлив, щось грузив, а потім заявив,
що спати тут неможливо. Ми плюнули і пішли в готель. Єдиним плюсом
відвідин монастиря стала прогулянка яскравими сільськими вулицями.

Оселилися в готелі Myananda Guest House За 6$ з торгом, без сніданку,
але з душем. Персонал більш-менш приємний, чистенько, але... гарячої
води зась, електроенергії теж зась, бо генератор. А місцева енергія
буває лише з 23:00 до 06:00. Брєд! Але що поробиш?

Їдло навкруги на диво дороге і неапетитне. Проте є непоганий
супермаркет поруч з готелем. Накупили всякого, жували на вечерю
біч-пакет, вермишло типу нашої Мівіни.

В Баго є декілька головних об'єктів, які в сумі коштують 10$. Платити
бажання не було - да там і нема за що! - тому наслідуючи путівник,
пішли перед заходом сонця.

Як і очікувалось, квиткарів після 17-ї години немає, як і до 7-ї.
Лежачий Будда Шветхал'яунг як і в Янгоні, захований в металевий ангар.
Виглядає нічого так, можна подивитись і з вулиці.

А от нічна пагода Махазеді гарна. На околиці міста, тиха і підсвічена,
звякає тихо дзвониками, створюючи заспокійливу і затишну атмосферу.

До великої ступи Швемавдав я пішов на світанку, аби оминути контроль.
Нічого особливого, хоч і більша за Шведагон. Проста й велика. Більш
ніц. За ступою є монастир ..., до якого веде крита колонада. З нього має
відкриватись гарний краєвид, але зараз краєвид закривають дерева. Але
крвєвид є на безіменній ступі на північ, її легко побачити. От звідси,
коли не лінь пройтись, краєвид дійсно гарний! До того ж людей немає.

Баго насправді - це дуже яскраве село. Варто лише звернути з головної
дороги. Люди живуть в хібарах, щасливі діти возяться в багнюці,
посмішки і крики "Хелло!". Після Янгону складається відчуття
"справжньої М'янми". Поки я ходив, дві дівчинки англійською заспівали
пісню про школу, аби привернути мою увагу, а потім довго махали руками
на прощання. Багато на вулицях також монахів. Іноді вони перші
підходять знайомитись.

Не обійшлося і без політінформації. В Азії взагалі люблять щось
промовляти крізь гучномовець на всю округу. Але якщо в Туреччині
гучномовець встановлюють на машині, а в Індії на возику, то в М'янмі
гучномовець возять велосипедом.

Ще напередодні мене на вулиці перехопив дядько на ім'я Тон-Тон. Він
запропонував за 5$ обвозити нас на мопеді усюди і не платити при цьому
за вхід. Але ми і без нього справились безкоштовно. Наступного ж дня
він садив нас на пікап. За три тисячі чат на 120 кілометрів. Здихатись
його дружнього напору я не зміг, поторгувався з водієм до 2500, і ми
полізли в кузов. Аж раптом я побачив, що водій дає Тон-Тону гроші. До
речі, бірманською Тонг-Тоунг - це три тисячі. Ах ти ж падлюка -
подумалось мені. Я розумію бажання заробити більше, але ненавиджу
обман, посередників і відкати. Ми зробили просто - зупинили пікап за
містом і вилізли з нього. Водій і кондуктор так здивувались, що не
захотіли брати заслужені 200 чат, що я пропонував, а захотіли всю
тисячу. Треба ж відкат окупити! Звичайно, тисячу ми не дали, так вони
і поїхали ні з чим. Плекаю надію, вони трошки намилять пику Тон-Тону і
запам'ятають, що дурити українців не варто.

Ми ж навіть проїхали до розвилки автостопом на старезній вантажівці, з
третього разу домовились їхати до Чайткйо за 1500 чатів з носа.

Немає коментарів: