Крайня північ

З Мей Хонг Сону ми вже традиційно виїхали пізно. Довго тьопали на виїзд і поіхали з абсолютно гнилої позиції за 1 хвилину до парку з рибною печерою Тхам Пла або просто Fish Cave. Національний парк виявився саме парком а не шматком лісу, тим не менш безкоштовним. Над ним нависає скелястий пагорб, а в ньому є річка, доріжки, офіс і безліч тайців з усією інфаструктурою. Відвідувачів розписують в спеціальному журналі, пропонують схему парку. Аби ж ви точно не заблукали, через кожні метрів 20 встановлено вказівники, що при відстані до печери в метрів сто точно гарантує, що дурнів шукати не прийдеться. Риба в печері катається як сир в маслі, бо всі кидають в дірку щось смачне. Хоч руками тих рибин бери, так їх багато! Хто б мені так покидав? Я б теж в печері пожив трохи… Над дірою встановлено статую якогось індуського діда, яка має ту рибу охороняти, але від чого - не зрозуміло, хіба що від переїдання. А поряд є пруд з трошки меншою кількістю рибин і типовий "старий тайський будинок" пустий всередині, проте з туалетом і розетками. При всій кількості людей в самому парку найцікавіша стежка лишається пустою. То так звана "природна стежка", що йде від печери вгору, проходить під скелями, містить навіть декілька інформаційних стендів, дає змогу глянути на долину зверху і спускається до головної дороги. Але тайці вже занадто цивілізовані, аби туди ходити.

Від парку ми піймали машину до повороту на селище Май Лана (Ban Mae Lana). До самого селища лишалось шість кілометрів боковою дорогою, два з яких ми пройшли вгору, а останні чотири нас підвiз місцевий дядько. По дорозі промайнуло невелике селище з чудовим виглядом на гори, а потім дорога спустилась вниз.

Селище Май Лана розташоване в долині серед гір, з однієї сторони над ним знаходиться скелястий пагорб, а середину долини займають рисові поля. Зупинились ми в єдиному в селищі гестхаусі в бунгало за 200 батiв і прудом з лотусами перед входом. Правда пруд з лотусами спустили, а вода в крані була виключно крижаною, гамак і зорі допомогли романтично провести вечір. І хоч іли ми на вечерю запарену окропом вермишель, проте пили пиво з чіпсами. А тепла ковдра була так приємна і доречна в цю холодну ніч! Так-так, хоч вдень в горах досить спекотно, але ночі вельми холодні, ми вже від таких відвикли.

Зранку приготували собі овсянку з фініками і рушили пішки горами. Так званий трекінг наш проходив вузькою бетонною дорогою, яка періодично ставала грунтовою. Дорога йшла вгору і вниз, машин не було, хоч мотобайки їздили часто. Іноді за деревами відкривались мальовничі гостренькі пагорби з розкиданими хатинками. Майже наші Карпати, тіль бананові пальми замість смерек. Кілометрів через вісім ми раптово вийшли на дорогу, де нас майже одразу підібрали прямо до печери Том Лод (Thom Lod).

Ця печера є однією з найбільших в Азії. Вона складається з трьох величезних і неймовірно красивих залів, з'єднаних тунелем, через якийпротікає ріка. Печера відвідується тисячами тайців щоденно. Вогники на сходах додають печері шарму, але все ж таки затишку тут немає.

Кожна група з 1-4 людей (для білих з 1-3 бо, можливо, вони товстіші за тайців) має купити собі гіда за 150 бат. Гід несе потужний газовий ліхтар і розповідає про печеру. Тайською, звичайно. В першу залу можна зайти ногами, до другої переходять мостом, а до третьої пливуть бамбуковим рафтом. З третьої печери можна уплисти рафтом назад, або піти ногами. Рафт коштує 200 бат або 300 бат, якщо впливати і до першої печери. Плюс ще 100 бат, як хочете плисти назад.

Нам таки напарили рафт за 300 в один бік аргументуючи неможливість попадання в другу залу через високу воду. В реальності це виявилось брехнею, нозями можна було й пройти, але сваритись не стали, бо своє проплили. Хоча неприємне відчуття лишилось… Насправді, можна і в третю печеру не плисти, але нозями гід туди так просто не піде, тільки назад. Вважатимемо, що рафт - то такий собі додаток до плати за вхід. При такій кількості людей гроші вони гребуть неймовірні, але з іншого боку працевлаштовують людей з усіх сел навкруги - як гідів і рафтерів. Хоча особисто я не впевнений, що рафтер, який цілий день возить туристів по пояс в крижаній воді, отримує хоч сотню з того, що коштує та коротка поїздка.

Насправді в печеру можна пройти абсолютно безкоштовно і без гіда, бо квитків як таких там немає. Але треба мати потужний ліхтар, до того не відомо чи будуть вас чіпати інші гіди. Ми спеціально безкоштовно туди не збирались, тому це питання не вивчали. Але особисто я вважаю, що гіда можна взяти, тільки треба його гальмувати, аби не поспішав. А от рафт хоч і романтично, красиво і захоплююче, але мало і задорого. Нозями теж добре.

Перекусити можна прямо біля печери, а жили ми в Cave Loge, яку тримає американець Джон Спайс. Цей дядько 30 років прожив на півночі Тайланду, вивчаючи аборигенів в селах і печери. Зараз він продає свою книгу і фотографії і безкоштовно ділиться інформацією щодо околиць. Коло лоджії багато печер, і він організовує туди треки і рафтинги, або дає поради щодо самостійного відвідування. Одним словом, як хочете печер і аборигенських селищ, то тут буде найбільш повна, точна і надійна інформація. Тут завжди повно білих і таців, які ранком плавають на рафтах, а ввечері п'ють пиво. Ще тут непогана, хоч і дорога кухня, але їсти можна біля печери. Ми ж приїхали відмитися, відіспатися і всіляко повалятися. До печер в результаті так і не дійшли… Але дійшли таки ввечері до виходу з печери

Як зустрінеш Новий Рік, так його і проведеш. Цьогорічну святкову хвилину ми зустрічали сьорбаючи пиво в десяти кілометрах від бірманського кордону. Поряд шепотіла річка і догорав величезний бамбуковий факел, солом'яна людина з іншого боку річки вже догоріла. Навколо сиділи люди з усіх кутів світу, а позаду грав Боб Марлi…

Наступного дня пішли гуляти околицями, але нікуди так і не дійшли - був надто сонний настрій, хотілось лежати і нічого не робити. До того ж потрібні нам стежки вже позаростали травами або обвалились в річку. Потинявшись по хащам ми остаточно кинули ідею кудись таки забратися.

В ресторанчику біля печери нас пробували обдурити. Риба, що коштувала 50 бат при замовленні - я ще тайською перепитав - раптом виявилась 100-батною в момент плати. Бабця-хазяйка англійську знала на рівні цифр, але поруч опинилась дівчинка, яка попрацювала перекладачем. Виявилось, що бабця мого перепитування не чула і збирається кликати поліцію. Але коли дівчина пішла, бабця з сумним виразом обличчя мовчки розрахувала нас на 50 і інцидент було вичерпано.

Наступного ж дня на 60 бат не в нашу сторону помилилась і дівчина в лоджії. Вона, звичайно, вибачилась і все перерахувала, але чи випадкова то була помилка? Тим більш що у відсутність володаря готелю - він десь ще з ранку поїхав - дівчата-офіціантки перестали посміхатись, а в шейки стали класти більше льоду замість фруктів.

В цьому ж готелі є й трав'яна сауна всього за 100 бат за годину за кімнату. Але сайна там понтова, біля підлоги мерзнуть ноги, біля стелі пече і тому потрібно махати шматком мішка аби перемішати повітря. На готелі написано, що плата за сауну опціональна, але бажано заплатити особисто дівчині, що її підтримує. Я одразу не заплатив, і нам внесли сауну в рахунок. Ще в них є найкращий на півночі массаж, але після сауни я в цьому сумніваюся. Одним словом, при гарній атмосфері в лоджії в кінці відчуваєш деяке розчарування…