середу, 7 січня 2009 р.

Кампанг Пхет

Історія нашого попадання в Кампанг Пхет (Kampaeng Phaet) непроста. Спочатку ми збирались їхати до Сукотаю дивитись на розвалини першої тайської імперії, що занесені під охорону ЮНЕСКО. На трасу до Таку ми попали досить швидко, але там застрягли на півгодини. За цей час зупинилась лише одна машина задля того, аби розповісти нам, де знаходиться найближча автостанція. Тоді у відчаї ми почали стопити фури. І застопили. Водій був веселий, постійно посміхався і навіть розумів мою тайську. Одне погано - він мав чи не найповільнішу машину на дорозі. Але виходити не хотілось, сидіти було зручно, за вікном сідало сонечко, освітлюючи яскравим промінням майже осінні пагорби навкруги. Жовті пагорби щезали в легкому жовтому мареві, трасса блищала попереду, а водій посмiхався, ховаючи під в'язаною шапочкою довге волосся. Потім стало темно, і ми вирішили забити на Сукотай і доїхали з цим же водієм до Кампанг Пхету.

Дивний таєць підхопив нас на поворотi в мiсто і бажаючи допомогти, пробував возити бозна куди, не розуміючи, чого дивні іноземці бажають. А ми, трошки знервовані його поведінкою, нарешті побачили якийсь ват і вистрибнули з машини. Коло вату знаходився нічний клюб, біля якого сиділи відповідного вигляду довгоногі дівиці - на підборах навіть вони ходять як цаплі, як і більшість тайських жінок - а з середини фальшивив жіночий вокал. Зваживши на вечірню годину, ми швидко зайшли у ват. Але й там було щось дивне - купа народу, якісь мопеди, машини і гульня. Як виявилось пізніше, то було весілля, але коли ми з'явились, за гостями вже мили посуд.

Двоє монахів були дуже здивовані появою двох іноземців майже серед ночі. Але приміщення для нас швидко віднайшлося. Не маючи бажання розпалювати пальник в ваті серед ночі, я запитав про окроп у монахів, і ті поставили чайник, запросивши мене до кімнати. На ломаній англо-тайській мові ми перезнайомились, а монахи попросили мою електронну адресу.
- У вас є крмп'ютер? - здивувався я.
- Так, тільки систему ремонтують - монах показав на зв'язку кабелів під столом.
- Може і Інтернет є? - ще більше здивувався я.
- А то якже! - зрадів монах, витягаючи з-за принтера ADSL-модем. - Тільки системника немає.
Наступного дня у храмі ми побачили ще один комп'ятер, а біля нього лежала книжечка манги. Тут і вода закипіла. Заливши вермишель і чай окропом, я нарешті побажав їм доброї ночі. Поки ми їли, біля нашого приміщення - в ньому були темні скляні стіни і двері - ходив здивований монах, який нарешті наважився зазирнути всередину.
- А що ви тут робите? - запитав він після привітань.
- Спимо ми тут. - відповів я.
- А… Ну тоді добре. - лице монаха стало радісним, він пішов і за хвилину повернувся і приніс нам довгу свічку.

Ранком монахи принесли нам поїсти рису з різними штуками, частину яких ми потім взяли з собою, аби влаштувати пікнік серед розвалин. Зібравши шмотки до рюкзаків, ми лишили їх в монастирі і пішли оглядати місто.

Кампанг Пхет - типове провінційне тайське містечко. Воно витягнуто вздовж східного берега річки Май Нан Пінг. Місто має декілька нешироких довгих вулиць та центральну площу-стадіон, біля якої є супермаркет, магазини і ринок з готовою їжею. Також є декілька ватів, в одному з яких ми ночували. Напис в регіональному музеї стверджує, що в провінції Кампанг Пхет дуже холодно взимку: +17-+42.

На північ від центраб фактично вже за містом, знаходиться великий історичний парк. Старе це місто відноситься до сукотайського періоду і теж знаходиться під охороною ЮНЕСКО як сателіт Сукотаю. Парк розбитий на дві частини. Міська його частина не дуже велика, витягнута на північ, обнесена давніми стінами і починається фактично від головної площі. Лісова частина знаходиться ще далі на північ і має значно більший розмір. Біля міської частини знаходяться також Національний та реціональний музеї. І там же трошки не доходячи регіонального музею є залишки святилища Шиви з його статуєю в людський зріст висотою.

Регіональний музей представляє собою дерев'яний двоповерховий будиночок серед парку. Невелика експозиція розповідає про малі народності Таіланду і про багатство краю. Коштує всього 10 бат. В національному музеї зберігаються різноманітні історичні артефакти, в тому числі і бронзовий оригінал статуї Шиви. Але для іноземців тут спеціальна ціна - 100 бат.

В міську частину парку ми пролізли крізь дірку в паркані трошки далі від музеїв навпроти школи. Тут знаходяться розвалини двох храмів, які добряче відбудували. Будди в цих храмах зроблені з пористого каменю і схожі на пористий чоколяд. Цей матеріал розмивається дощами, тому гладкі овали на місці обличч наводить думки про абстракції Малевича.

Офіційно вхід сюди для іноземців коштує 100 бат, як і за лісову частину. Одноденний дабл-квиток коштує 150 бат. В путівнику наведено зовсім інші ціни, але зміни вступили в силу лише місяць тому. Навіть не встигли передрукувати брошури, там теж написано 40 бат за обидва парки.

До речі, про школи. Майже кожна міська школа розташовується в сучасній будівлі і має один або два гарних стадіони. Шкільна форма тут регламентована аж до взуття і, здається, навіть зачісок. Хлопці носять коричневі шорти, шкарпетки і кеди, білі сорочки і коротке волосся. Дівчата ж мають довгі темно-сині спідниці, білі блузи і однакові зачіски-каре. Спортивна форма теж регламентована - червоні штани і джемпер з адідасівськими полосами для хлопців і дівчат. Дозволено ходити в спортивній формі на інші заняття. Початок занятть відмічають короткою музикою замість дзвоника. На перервах більшість дітей виходить на вулицю пограти в футбол, побазікати або просто перекусити. А на виході зі школи на дітей чекають вуличні продавці обідів, морозива і смажених сосисок.

В лісовій частині ми показали наші папери і нам дозволили пройти за тайською ціною в 20 бат. В лісовій частині розвалених храмів чи не два десятка, з яких вражаючих лише два. В одному з них лишки чотирьох Будд - лежачого, сидячого, стоячого і крокуючого. В іншому - величезна ступа, по периметру якоі стоять наполовину замуровані встіну слони. Інші храми теж можуть бути цікаві, там є на що подивитись - різнокаліберні ступи, Будди, фундаменти і колони. І все поглиниє ліс. А як же ж приємно ходити лісом серед пустих розвалин, розгрібаючи ногами сухе листя! Туристів тут зовсім мало, більше бігаючих надвечір тайців. Цікаво, у них на вхід в парк проїздний? Може бігунів в спортивній формі пускають безкоштовно? Це питання ще треба дослідити в майбутньому.

Так, серед січня в Таіланд таки прийшла осінь, але не золота. Листя швидко сохне, втрачає колір і опадає. Більшість дерев так і стоять зелені. А високе і гаряче сонце остаточно знищує всі вересневі думки. Листя тут буває велике, як у лопуха. Воно падає з дерева, важко грюкаючи по гілкам. Навіть виникає бажання відстрибнути, аби не травмувало цінні органи тіла.

Оглядини розвалин зайняли у нас весь день. Повечерявши вже традиційним супом з рисової вермишелі, ми повернулись в ват. По дорозі купили місцевих бананів. Вони маленьки і мають надзвичайно тонку шкурку, солодкі з легким присмаком Кампанг Пхету.

Яке ж було наше здивування, коли в ваті ми побачили, що наше приміщення убране квітами і вінками, а перед ним стоять стільці і на них сидять люди. Виявилось, що це був похорон. Рюкзаки ж наші стояли за всією цією красою, і ми з допомогою якогось монаха витягли їх через вікно. Як же добре, що ранком ми позбирали весь наш табір до рюкзаків!

На нiч ми планували ночувати з ыншоi сторони рiчки, щоб зранку швидше на трасу було виходити. Вже під вечірнім небом перейшли річку і зайшли до вату Пхра Боромматхат, де знаходиться величезна позолочена ступа. Головний монах на наше щастя говорив англійською. Здивувавшись нашим розповідям про подорож, він поселив нас у кімнаті для навчання - в наметі ж холодно! - і запропонував вечерю. Від вечері відмовились, але наварили чаю і закусили його драгон-фруктом. Засинали під музику, що доносилась з іншого берега річки і під концерт нічних жаб.

Поки я писав ці записки, до нас раптово зазарнув ще один монах. Серед ночі він почав голосно розпитувати щось тайською. Я вже було подумав, що нас зараз виселять з вату, але розібрались швидко - англійська тут таки дуже популярна. Монах виявився наглядачем школи і, мабуть, трошки перелякався, коли побачив бомжів у класі. Але дізнавшись, що ми наспрвді мандрівники, він побажав нам доброї ночі і зник.

Ранком ми з задоволенням оглянули ват. В ньому знайшовся навіть краєзнавчий музей! Тільки от написи там англійською не дубльовані. На прощання молодші монахи подарували нам дві ламіновані фотографії головної ступи. І ми потулили на трассу.

Немає коментарів: