Чайткйо

В М'янмі дозволено їхати на даху пікапу, майже як в Непалі. Але тільки
чоловікам, оскільки вважається поганим, коли стопи жінок знаходяться
вище голів чоловіків. До того ж пікапи часто завантажують наверх так,
що гора пакунків стає вдвічі більшою за сам пікап! Люди ж щільно
запаковуються всередину, іноді, буває, повисають позаду. Кондуктор же
завжди висить позаду, у нього там під сідниці є спеціальна підставка.
Він також командує водієві рушити і голосно зазиває пасажирів. Майже
весь шлях передімною лежали апетитні пакунки з печівом, затуляючи
вітер. Коли ж їх прибрали, віяти почало досить сильно.

Висадили нас в базовому таборі Кінпун (Kinpun), селищу на три довгі
вулиці, що знаходиться в 15 кілометрах від містечка Чайткйо (Kyaikto).
Саме звідси починається шлях наверх. Шляхів насправді два: піший на
чотири години і автомобільний на 45 хвилин і 1500 чатів. Наскоро
перекусивши в ресторані Sea Sar, куди нас зазвав хлопець з
однойменного готелю, ми вже о четвертій вечора рушили нагору пішим
шляхом.

Піший шлях представляє собою широку дорогу, яка іноді посилена
бетонними сходами. Вздовж дороги якнайменш кожні сто метрів стоїть
пункт дозаправки їдлом та водою, чайна обо цілий ресторан. Звичайно,
все бідне, плетено-дерев'яне, але іноді трапляються навіть телевізори!
Продають і сувеніри. Великою популярністю користується бамбукова
зброя. Можна купити пістолет, гранату, автомат і кулемет, а якщо
пошукати, то ракету, літак і навіть цілий танк! Періодично трапляються
майстерні, де ці всі штуки виробляються. Цікаво, що пістолети купують
навіть монахи, іноді цілими зв'язками.

О шостій сіло сонце і ми продовжили рух в темряві, вийшовши на гребінь
хребта. Іноді попереду можна було побачити освітлену золоту скелю,
зліва горіли вогники монастирів, а от справа стояла суцільна темрява.
Періодично на стежині траплялись бірманці, деякі навіть з дітьми, які
йшли в готелі на вершині. Але таких було небагато. Вже після восьмої
вийшли до автомобільної дороги, звідки до золотої скелі лишалось
всього півгодини. Води на чай набрали в маленькій капличці неподалік,
де дідусь маленькими кружечками діставав воду з глечіка і переливав в
пляшку. Намет поставили в кущах за горбиком, щоб не бачили з дороги,
адже іноземцям ночувати на горі заборонено, за виключенням трьох
дорогих готелей. Місцеві ж мають інші ціни, сплять в численних готелях
навколо вершини і створюють постійний рух асфальтовою дорогою, біля
якоі ми поставили намет. Як виявилось потім, це було чи не єдине
місце, де взагалі можна було поставити невеликий намет не на самій
дорозі. Спати завалились о восьмій, а рух людей поряд, з ліхтарями і з
факелами, здається, тривав всю ніч.

Піднялись опів на п'яту, зібрались в темряві і вже о шостій проходили
пусту квиткову будку. Навколо безліч торгових точок з сувенірами,
постійний рух людей, але відносно тихий, відповідно святості місця.

Навколо самої скелі побудовано велику площадку, на якій є два
невеликих храми і декілька інших будівель. Біля скелі влаштовано
площадки для медитації і піднесень. Найбільш вражаюче камінь виглядає
з нижньої площадки, на яку ведуть сходи. З верхньої ж стає очевидно,
що камінь не лише на волосі Будди тримається, а насправді добряче так
собі стоїть, і буде ще століття стояти. А посунути багатотонний
булиган людині аж ніяк неможливо. Віруючі тим не менш моляться йому,
клеють його сусальним златом і всяко почитають за диво. Навіть ступу
невелику добудували, але баланс так і не порушився, не зважаючи на
зусилля.

Популярність каменюки народила цілу армаду копіювальників, і тому в
околицях можна відшукати ще декілька ступ на каменях. Але популярності
вони не отримали. Та й вигляд мають не такий ефектний, бо камені ті з
усіх боків виглядають стабільно, а ступок в М'янмі як у нас
трансформаторних будок.

За ступою є ще один вхід - потенційно безкоштовний - за яким
починається базар і готельна зона для жителів М'янми. На базарі можна
перекусити і попити чаю, а також закупитись всілякими сувенірами. Далі
знаходиться ще одна ступа, за якою є три гелікоптерні площадки з
гарним краєвидом.

Якщо від "чорного" виходу з золотого каменю завернути наліво, то можна
спуститись вниз до водоспадів. Спочатку стежина йде горизонтально
крізь торгові ряди, потім стрімко падає вниз крізь ліс пагод,
проходить через ліс і виходить до монастиря Koe-Na-Win. Від нього ще
15 хвилин спуску - і ви біля водоспаду. Сам по собі водоспад красивий,
але біля нього побудовано ресторан і тусується багато місцевої молоді,
тобто на романтичну тишу розраховувати не варто.

Ми збирались пообідати біля водоспаду, але атмосфера не сприяла
встановленню пальника. Тому повернулись в монастир, де були запрошені
на обід, що складасвя з рису і овочевих карі. Потім виявилось, що до
монастря завітав духовний вчитель з Янгону, і нас запрсили привітати
його. Спочатку пригостили гостро-солодким лікувальним порошком, який
запивають зеленим чаєм. Потім вчитель нас трошки попитав, а
перекладачем був хлопець з Янгону. Вчитель вільно розвалився в кріслі,
манерами нагадуючи героя Леонова з фільма "Джентельмени вдачі". Після
ж питання про гроші в Украіні ми втратили інтерес до вчителя і
спілкувались з хлопцем, а вчитель тим часом приймав бабло і відпускав
благословення. Наостанок ми сфотографувались з хлопцем і обмінялись
адресами, а потім рушили далі.

За дві години витули назад майже на самий верх. Зазирнули на місце
ночівлі і забрали запальничку. Зворотій шлях зайняв три чистих ходових
години. Вже біля кінця спуску є маленький синій вказівник вліво на
водоспад бірманською мовою. Водоспад маленький, але під ним велика
ванна з прохолодною водою, дуже доречна наприкінці спекотного дня.

Оселились за 6$ в готелі Pann Myo Thu Inn, в Кінпуні. Сніданок
включено, вода гаряча буває, приємні хазяєва, веранда, відносна тиша.
Поряд безліч ресторанів Рекомендую. Ввечері за 1000 чатів купили
досить велике асорті сушено-сахарених фруктів - смакота!

Ранком сіли на пікап до Баго, але за півгодини чекання водій заявив,
що через відсутність пасажирів він нікуди не їде. Поки чекали,
познайомились з німцем, який їхав до Баго. Він за 500 бат поіхав в
Чайтк'йо ловити буса на трасі, ми ж після невдалих пошуків більш
дешевих варіантів, поїхали за ним наступним пікапом. По дорозі
впевнились, що місцеві так само платять півдолара за 15 кілометрів.
Дивно, адже для деяких доллар то заробіток за півдня.

В Чайткйо знову зустріли німця, з яким втрьох зупинили бус на Баго за
2000 чат. В бусі розговорились. Німець виявився викладачем фотографії,
любителем мандрівного фото. За собою окрім речей таскав дві камери,
три об'єктива, штатив і ноутбук. Базікали без перестану аж поки нам не
прийшла пора виходити в селищі Мітела, де відходить траса на Мандалай.

Гарно пообідавши місцевим карі з рисом, супом і салатом, ми вийшли на
трасу. Але суботнім вечором стоп не пішов і ми застопили автобус. На
диво йшов він на Інле. З адекватної ціни в 14 кілочат сторгувались на
10. "Стільки місцеві платять" - здивувався кондуктор, але переглянувся
з водієм і забрав нас. На задньому сидінні було м'яко і просторо. До
темноти ми дивились на поля і села за вікном, а потім залягли спати.
Бірманець біля нас посміхався і посунувся, аби ми могли трошки більше
витягнути ноги. А в нічному ресторані біля дороги ми дізнались, що
окрім розчинної кави буває і розчинний чай з молоком і цукром.