Китайський автостоп

Ранком пішки вийшли на трасу. Готель знаходився на околиці міста, тому йшли хвилин десять. Стали за з'їздом з автобану. Про всяк випадок перепитали у автобуса, що проходив, куди він їде. Стояли хвилин десять, після успішного Таіланду з'явилось відчуття, що ми висимо.

Китайці майже не звертали на нас увагу. А ті, що звертали, посміхались і махали нам руками. Більш старші уявляли себе Мао Дзедунами, махаючи рукою з кам'яним виразом обличчя саме так, як Брєжнєв махав з мавзолею.

Нарешті нам зупинилась машина з двома хлопцями. Хвилин п'ять перемовин щодо наших бажань - і ми їдемо. Хлопці подзвонили по допомогу до англомовної подруги з Куньміна, якій ми змогли пояснити наші бажання. "Мої друзі хвилюються, що не їдуть в Куньмін" - "А ми з ними до повороту, а далі піймаємо наступну машину". Хлопці заспокоїлись і нам навіть вдалося познайомитись. До речі, китайці називають Україну "Уграна" і пишуть трьома ієрогліфами. Зупинились на базарчику біля дороги, де нас пригостили маленькими і неймовірно смачними ананасами.

Між тим автобан проходить повз гори, засаджені каучуковими деревами. Для цього на схилах вирубають вузькі тераси, нещадно винищуючи джунглі. Ближче до Сімаю каучукові дерева потроху зникають, а на їх місті з'являється чай, яким знаменита провінція Юннань.

Нарешті хлопці звернули з автобану і ми попросили їх нас висадити. Вони здивувались і знову подзвонили знайомій. Ми через неї заспокоїли їх, що будемо й далі зупиняти машини, а на автобус аж ніяк не хочемо. Хлопці одразу зраділи і поїхали. А ми вернулись з розв'язки на дорогу.

Хвилин за п'ять зупинилась машина, яка хотіла грошей. А ще за п'ять ми їхали безкоштовно в Сімао. Біля Сімао водій з'їхав з автобану і, поки ми зрозуміли, що відбувається, завіз нас на автостанцію. Першою думкою було вернутись до автобану, але ходити було ліньки, тому ми купили квиток до міста Пуер і вже за десять хвилин їхали в автобусі. Як виявилось, автобан чомусь в Сімао закінчується і знову починається десь за Пуером. Автобус їхав сорок кілометрів більше години, забираючі в гору і обганяючи повільні вантажівки між поворотами серпантину.

Поціновувачі зеленого чаю,звичайно, знають елітний чай Пуер, що вирощується в районі однойменного міста. Чай пресують в пласкі брикети, якими завалені всі чайні лавки Юннані. Іноді з чаю пресують картини, які в рамці теж продаються в чайних лавках як сувеніри. Саме ж місто виявилось типовим китайським квадратно-бетонним і не сильно приємним.

На автостанції ієрогліфами і мигами пояснили водію, що хочемо виїхати за місто - автобус йшов кудись далі. Вийшли одразу за містомі стали за толл-гейтом, де беруть гроші за проїзд дорогою. Дві перші машини виявились таксистами, а третя забрала нас до самого Куньміня, куди ми долетіли зі швидкістю за 100 кілометрів на годину. Нажаль, водій і його жінка не розмовляли англійською, та й взагалі не проявили до нас ніякого інтересу.

Куньмінь почався триповерховою розв'язкою, від якої ми проїхали трошки об'їздною і нас висадили на невідомій околиці. Опа-на… Де ми і що ми - невідомо, ніхто з перехожих англійською не володіє. Намагались показувати мапу центра і малювати автобус - тільки здивовані очі у відповідь. Тільки один дядько махнув кудись в протилежному місту напрямку, мовляв, вам туди. Пробували стопити міжміськи автобуси, але теж без великого результату. Нарешті, знайшовся хлопець, який ерепиав оточуючих і відвів нас на потрібну зупинкую. Якраз туди, куди вказав попередній дядько. Пошук автобуса в результаті зайняв трошки більше години.

В заповнений автобус ми зайшли через задні двері, в передні не лізли. А проїзд оплачують кидаючи юань в щілину біля на передніх дверей. Тому за проїзд ми не платили. Але метод цей не працює в пустих автобусах. Водій вас бачить і так через камеру біля керма. А в пустому автобусі пасажири підказують платити.

Нарешті задворками ми доїхали до центру. Я зайшов до найближчого готелю прояснити місцезнаходженя і подзвонити Джоану, іспанцю, який мав нас у себе оселити. Він пояснив, що шукати його треба біля університету, а дівчата з готелю підказали автобус. Знайти ворота університету нам допоміг студент китаєць, який трошки володів англійською. Він сам до нас підійшов і прогулявся кілометр до потрібного місця. Охоронець на моє питання щодо телефону простягнув свій мобільник. І вже за десять хвилин ми здоровкались з Джоаном.

Китайці, особливо молоді, дуже раді допомогти. Тільки проблема в тому, що мову англійську вони не знають, тому допомога їхня не завжди йде на користь. Вони будуть писати вам ієрогліфи, терпляче вислуховувати, відводити до потрібних місць і навіть іноді за вас платити. Надзвичайно! Але поки ви не звернулись по допомогу, ви будете для них меблями. Воїстину дивне притиріччя.

Іноді, правда, вони добряче виснуть, або відмахуються, або навіть тікають - було і таке. Але я думаю це від того, що вони просто не знають чим і як допомогти і намагаються уникнути безпомічної для них ситуації.

Джоан відвів нас на студентську вулицю біля кампусу юннаньського університету. Спочатку ми зайшли в кафе, яким володіють дві італьянки. Збираються тут здебільшого європейці. П'ють Beerlao, який завозять до Китаю нелегально, і їдять піцу. Поїли ми надзвичайно смачно в кафе в сусідніх дверях, а потім провели деякий час попиваючи пиво і базікаючи з дівчиною з Греції і хлопцем з Італії. Додому ми поїхали з Сіцілією, приємною італійкою, яка разом з хлопцем жила деякий час у Джоана.

Європейці в Куньміні - та й, мабуть, у всьому Китаї - тусуються невеликими групами в одному районі. Серед них немає жодного китайця. Така собі резервація без парканів. Європейці вчать китайську мову і культуру, але кажуть, що китайці ніколи не стають друзями, між ними завжди є товстелезна стіна. Прірва. Ті, хто працює тут, знають один одного і обертаються в одній вимушеній компанії протягом всього китайського буття. Тільки це і дозволяє хоч трошки відчути затишок дому. Китай для нас занадто чужий і ми йому потрібні рівно настільки, наскільки потрібні. Це відчуваєш на кожному кроці.