Нонг Кіяу

Нонг Кіяу (Nong Kiaw) - невеличке селище в горах, в стороні від головної траси на Китай. Скелясті краєвиди, що поросли джунглями нечисленні трекінги і тиша притягують сюди нечисленних туристів.

Ми вирішили не паритись виходом з Луанг Прабангу і під'їхати трошки автобусом. Північна автостанція розташована в чотирьох кілометрах від готелю, тому зупинили рікшу. "Скільки?" - "50 тисяч" - "А? До побачення" - розвертаємось, а з дороги підрулює інший рікша. Перший кричить - "Скільки дасте?" - "Десять" - "За двох тобто двадцять? Сідайте!" - "Нє, за двох десять" - "Ну давай хоч п'ятнадцять!" - "Нє, десять.". Рікша посміхається, рахує про себе кошторис поїздки - "Добре, сідайте". Такий успішний торг в Лаосі доволі рідкісне явище. Тут взагалі торг рідкісне явище. На відміну від індійців, не кажучи вже про турків, лаосці не проявляють до торгу жодної цікавості. Ліниво споглядають, посміхаються, рідко трошки скидають. Ефективний в Індії розворот теж не працює, місцевим навіть стискати плечима ліньки. Не подобається ціна - і грець з тобою. Інші ж роблять вигляд, що вмирають в стані нірвани від шалених збитків, потім сміються і вибачаються, що знижок не буде.

Так ось, приїхали ми на автостанцію, а там якраз вже потрібний автобус стоїть під парами. Швиденько купили квиток і всілись. З квитками дивна система. В касі в квиток кожний вписує своє ім'я, потім касир квиток забирає. А вже в автобусі кондуктор роздає квитки пасажирам згідно прізвищ.

За розповідями лаоські автобуси жахливі. Караоке з однією піснею, купа місцевих, які жеруть равликів і блюють у вікна, жорсткі сидіння і все таке інше. Ми вже внутрішньо приготувались до всього цього страхіття, але яке ж було наше розчарування, що цирку не було. Все почалось з того, що в неспішному Лаосі автобус відправився згідно розкладу. За всю дорогу ніхто навіть жодного равлика не з'їв! Так чинно і спокійно і прибули в Нонг Кіяу.

"Тихе село" має з десяток готелів і ще стільки ж ресторанів з європейською їжею. Вище рікою є ще одне село, взагалі рай для того, хто шукає в Лаосі тиші. Там теж з десяток готелів, і навіть булочна. Знаєте я вже не вірю, що в Лаосі є хоч щось, де б не було інфраструктури.

Зазвичай туристи ходять навколо Нонг Кіяу треки. Природа тут красивенна надзвичайно. Стометрові карстові скелі, джунглі, річки. Але зараз все вкрито туманом і димом, крізь які проглядають лише силуети гір. Сонячного неба немає, кольори домінують сірі, і це відбиває все бажання трекати.

Якщо не ходити треки, то можна подивитись печеру, де місцеві партизани і селяни ховались під час війни. Знайти легко - йдете з півгодини трасою на схід, а там бачите вказівник на право. Окрім квитка на вході вас зустріне хлопець, що абсолютно мовчки буде ходити за вами і підсвічувати ліхтариком. Голос в нього прорізається в самому кінці фразою "Gimme money". Оскільки послугу ми не замовляли, а окрім вищезгаданої фрази хлопець вимовити не може навіть суму, ми прогрузили його російською і лишили стояти з роззявленим ротом. Не впевнений що він зробить хоч які висновки, але я подібний сервіс ігнорую ще з Індії. Хочеш бабла - вчи англійську і кажи ціну одразу. А ліхтарі у нас і свої є. Дивитись треба.

Печера являє собою геніальний приклад того, як можна зробити музей з нічого і ні про що. В звичайну печеру натикано табличок, що тут було те або те. Особливо веселять таблички "Art Unit" і "Local Art Unit". Є також і експонат - простий бамбуковий стіл з приписом що то є стіл Голови. І лишки окопу з печерами з приписом, що пісок захищав набої.

Печер насправді три. В одну треба піднятись сходами. Галерея з табличками повз стіл Голови виведе ввеличезну залу. В залі сходами можна спуститись до підземної калюжі, де колись був госпіталь. В другій печері було відділення партизанського банку. Проходи в ній вузькі і закручені подекуди навіть є куди залізти. В маленькому закутку стоїть табличка "Director Office". Про третю печеру провідник нам і не сказав, згадавши про гроші. Коридор виходить в простору залу, звідки знову йде кудись простора галерея. Всі печерні красоти в усіх трьох печерах старанно знищені. От і все.

Є тут і майже закинутий маленький ват. Над входом до сіму намальовані адськи сцени адських мук. На всіх будівлях висять замки.

На вулиці ми зустріли жінку, вдягнену в народний костюм народу хмонів. Чорний одяг, розшитий різнокольоровими полосатими візерунками виглядає дуже органічно. Чоловіки ж часто носять прості чорні широкі штані і широку чорну рубаху з синіми манжетами.

Корисне

Добирання. З Північної станції Луанг Прабангу автобус йде о дев'ятій ранку, і, здається, об 11-й. Їхати три з половиною години за 35 ККіп.

Проживання. Бунгали Sunrise Guest House з гамаком за 50 ККіп. Краєвид, душ в кімнаті, гарне ліжко.

Їдло. Непоганий ресторанчик знайдеться, якщо пройти з півкілометра від моста на схід, в сторону печер, одразу за військовим постом по правій руці. Доброзичливий хазяїн, дуже смачно, а ціни як усюди. Є дешевий суп, шукати по лівій стороні на схід від мосту.