Китай. Перші враження

Китай почався ще в автобусі з Удомсая в Менглу. Порахувавши гроші, які ми витратили б на ночівлю в прикордонному Ботемі, їдло і таке інше, ми вирішили не гаяти час і доїхати в китайську Менглу автобусом. Автобус був китайським, з китайськими номерами, китайськими написами, китайським водієм і китайськими пасажирами. Китайці досить безпардонні, нас намагались зігнати з місць, але отримали відповідь російською, аналогічні інтонації - і облишили, а інші пасажири дружньо посміхнулись.

Дорога за Удомсаєм згодом перетворюється на жахливу, тому 90 кілометрів до кордону їдуться більше трьох годин. За 20 кілометрів перед кородоном раптом з'являється автобан, і автобус починає їхати набагато швидше. На лаоському кордоні китайці повною мірою себе проявили. Індійці намагаються пролізти без черги, але знають, що це таке і хоч якось її утворюють. Китайцям поняття черги не знайоме, вони ломились у віконечко паспортиста з якоюсь наполегливою агресією, наче від того залежало їх майбутнє. Комунізм…

Вони пихали пр кордонникам якісь гроші, а з нас грошей чомусь не взяли. Штамп - от і закінчився Лаос. Поки китайців штампували, ми встигли погуляти навколо митниці. Зустріли німця, який живе в Китаї два роки і вимушений періодично виїзджати для продовження візи. Німець мав скейборд і проблеми з прикордонниками через неправильний в'їздний штамп.

Нарешті погрузились в автобус і поїхали до китайських паспортистів. Якщо Ботен - це купка сараїв і невелика будівля митниці, то прикордонний китайський Мохан - це нова триповерхова забудова, магазини, клумби і навіть пішохідна вулиця.

Офіцери взяли наші паспорти без черги і видали міграційні картки. А потім забрали паспорти на перевірку. Чекали з півгодини. І автобус чекав, від'їхавши трошки далі. Прикордонники поїли нас зеленим чаєм і всіляко заспокоювали, що то звичайна процедура, все буде добре. Нарешті паспорти повернули. Віку прошта пували швидко, а мій паспорт, однак, визвав проблеми. Захисний напис "УКРАЇНА", який можна побачити в ультрафіолеті, світився на сканері, і погранці довго не могли зрозуміти, що то такє. Потім вони довго намагались пізнати мене з бородою на фотці, якій майже десять років. нарешті паспорт проштампували. Ми в Китаї.

Китайці таки добудували автобан до самого кордону. Однак в'їзд на нього платний. Водій спочатку звернув паралельною дорогою, а потім через дірку в огорожі вирулив на автобан безкоштовно. Автобан вражає. Прокладений кілометровими естакадами над долинами і крізь пробиті в горах тунелі він аж ніяк не схожий на закручені гірські траси Лаосу.

Менгла замість очікуваного селища виявилась майже мегаполісом. Заповнені машинами вулиці з пальмами, міська бетонна забудова, бутіки вздовж тротуарів - одним словом не те, що я чекав побачити. І все ієрогліфами. І ніхто не володіє англійською. В одному з гестхаусів на мої питання мені показували блокнотик з англійськими фразами і ієрогліфами.

Вирішивши нагальні проблеми обміну грошей і Інтернету - треба було підтвердити вписку в Куньміні - ми сіли на автобус в Менглун. За Менглою автобан стає ще більш вражаючим. Китайці не шкодували ресурсів. Один з тунелів має довжину майже чотири кілометри, а мости над долинами майже нескінченні. Проте шлях замість двох з половиною годин займає тепер сорок хвилин.

Вийшли ми на повороті, аби не сходити з автобану. Пройшли повз недобудовану автозаправку розміром з невеликий стадіон. На ній був ринок і нам подарували два маленьких ананаси. Просто так. Зупинився на перепочинок автобус, але нас не взяв. А потім ми досить швидко застопили невелику вантажівку з луком. Водій трошки здивувався тому, як ми вмістили в тімну кабіну свої рюкзаки. Їхали повільно, сідало сонце. Час в Китаї, єдиний, пекінський, ще на годину вперед. Тому сонце сідає в західному Китаї майже о восьмій. Але все одно в Джонгхонг приїхали ми вже в темряві.

Висадили нас десь на околиці міста, біля казино-караоке. На вході стояли дівчата, які голосними вигуками вітали відвідувачів. Спробував показувати їм мапу міста, але пояснити де ми вони не могли. Не змогли пояснити цього і інші люди навколо. Тоді я намалював на папірчику ієрогліф "спати". Побачивши його, дівчата вказали на неонові літери неподалік.

Домовитись за номер в готелі виявилось тим ще цирком. Веселились усі, аж поки під кінець не намалювався дядечко, що володів трошки англійською. Перемовини з дівчатами на рецепції пішли швидше і скоро ми вже пили чай в номері.

Ранком ми витратили певний час на підготовку "словника", але далі папірчик цей активно користали. Розібратись з меню в кафе виявилось легше, ніж я очікував, хоч кулінарного словника в LP було явно замало. Головна страва була дорога, але з суцільного м'яса, трошки гостра, але смачна. До неї додали величезну миску рису, тарілочку гострої квашеної капусти і зелений чай.

Китайські міста самі по собі не цікаві. Вони представляють собою бетонну сучасну забудову, досить одноманітну, не зважаючи на всякі фінтіфлюшки типу дахів "а-ля Таіланд", альтанок і різнобарвності. Зайшли на ринок. Продавці тут майже всі бірманці, знову лінгі і чудові червонозубі посмішки, які вони демонструють, коли чують від нас "белауле" у відповідь на "хеллоу". Багато також футболок з написом "Таіланд", які розвалами лежали на Као Сан. Їх китайці купують як юннаньські сувеніри. Пізніше ми бачили групу туристів-китайців, половина якої була вдягнена в такі футболки.

Проходячи крізь центральний парк звернули увагу, що китайці люблять настільні ігри. В обідній час всі столики заповнені гравцями в маджонг, доміно і карти. Деякі сидять прямо серед покемоноподібних вагончиків дитячої іграшкової залізниці.

Також відвідали ботанічний сад. Що-що, а сади китайці робити вміють. Фактично провінційний ботанічний сад нашому київському поступається лише розмірами. В ньому зібрано безліч рослин і квітів, є пруди з карпами і сад бонсаїв. Неспішна прогулянка займає десь години три і приносить масу задоволення. Можна навіть прокатитись на мотузці над одним з прудів. Побачили і місцеві екскурсії. Попереду екскурсовод з невеликим мегафоном, а за ним чи не строєм туристи.

А більше в місті і дивитись немає чого. Неподалік готелю відшукали дешеву булочну і Інтернет-кафе. А на вечерю купили пару диньок-малюток всього за три юані і миску лапші.

А які ж китайці, спитає наполегливий читач? Вони прямі і егоцентричні. Зазвичай просто на вулиці зустрічаючи погляд вони не посміхаються. Проте ведуть себе привітно, іноді махають руками і кричать "хеллоу". Обслуговують теж більш-менш привітно. Дівчата в готелі чи не півгодини зі мною носились, поки я все намагався розпитати. Тобто совка тут немає. Але є велике "але". Егоцентризм киайців в тому, що вони ніколи не думають про інших, коли ситуація цього не вимагає. Палять усюди, в автобусах, потягах, офісах, банках, взагалі усюди. На переходах водії нікого не пропускають. В черзі будуть штовхатись. Коли треба, мотоцикліст в'їде на заповнений людьми ринок. Поняття збереження обличчя у китайців немає, тому вирішення спорів виливається в крик, на який повертаються всі оточуючі. Пояснити це можна, звичайно, умовами виживання серед мільярду собі подібних. Але при нинішньому рівні комфорту така поведінка вже неактуальна. Комунізм, блін…

Корисне

Добирання. Щоденно о 8:00 від автостанції в Удомсаї їде автобус в Менглу за 50 ККіп, їхати приблизно п'ять годин. Можна їхати на ньому і в Ботен за 28 ККіп. Здається, є ще автобус о 9:00, але є він тільки в розкладі в інфоцентрі. На автостанції в його існування не вірять. Автобус позначений п'ятьма китайськими ієрогліфами, тому пізнати його на дорозі важко. Орієнтуйтесь на невеликий китайський бусік в зазначений час. Краще приходити заздалегідь, оскільки китайців багато, а місць мало.

В Китаї автобусів багато, але автостанції старанно заховані між будинків, а розклад написаний виключно ієрогліфами. Іноді касир володіє англійською. Квитки перевіряють вже на виході до автобусу, тому сісти "до виїзду на автобан" без квитка не вийде.

Проживання. Живемо невідомо де на виїзді з Джінгхонгу за 25 юанів з телевізором і душем. Є також одноразові зубні щітки шампуні і термоси з окропом.

Готелів неподалік нашого багато. На багатьох з них є ієрогліф "спати". Шукайте його і буде вам щастя. Звичайні готелі досить дорогі, близько 30 юанів за ліжко. Ночувалки на околицях виявились значно дешевші.

Їдло. Їдла валом, треба тільки знати ієрогліфи. На вуличних лотках можна тикати пальцем. В магазинах є дешева лапша і булки.

Інше. Китайська грошова одиниця зветься юань, або по-місцевому квай. Діляться на десять джао або на сто фень. Актуальний курс юаня приблизно 6,8 юанів за один доллар.

Лаоських кіпів треба позбуватись в банку в Удомсаї. Там на них можна купити долари. Можна пробувати робити це і в Ботемі, на кордоні, там є обмінник прямо на трасі. Міняти кіпи на юані можна у жінок одразу за китайським паспортним контролем, або в менглі у рикш біля автостанції. Як не торгуйся, але курс там і там однаково невигідний, у мене вийшло 1385 замість 1250 кіп за юань, тому міняйте прямо на кордоні, щоб не витрачати час в Менглі.

Купувати юані краще в банку, їх в містах багато, буквально на кожному кроці. Можна міняти і з рук, але, кажуть, гірший курс. Плюс можливість бути ошуканим і ненульова вирогідність отримати фальшиві купюри. Тому краще все ж таки в банку.

Будьте готові, що в Китаї ніхто не знає англійської. Беремо це за аксіому. З неї бувають виключення, але розраховувати на них не варто. Тому рекомендую запастись розмовником або заготовити написані фрази на папірчику. До всього, відповідаючи на вашу відповідь, китайці пишуть на папірчику ієрогліфи, мало хто здогадується малювати схеми. Папір для писання і малювання теж знадобиться, адже малювати ієрогліфи легше, ніж їх вимовляти, а тим більш розуміти місцеві акценти.

Інтернету в Китаї валом за 2 юані за годину, іноді 3. Треба тільки знати відповідний їєрогліф. Він схожий на два "х" в квадратику без нижньої сторони. Кафе зазвичай величезні, містять декілька десятків терміналів.