Індійський автостоп

В квитку на нічний автобус було зазначено "експрес". До цього експресами виявлялись сучасні швидкі і зручні буси, з відкидними сидіннями і чітко розписаними місцями, що майже не стоять на зупинках, а про стояння в проходах тут немає й мови. Яке ж було наше здивування, коли до аджмерської платформи під'їхав звичайний бус "Тата", які зазвичай їздять на локальних маршрутах. На наші здивовані питання в касі відповіли, що то таки той самий бус, і нам з розчаруванням прийшлось зайняти в ньому місця. Їхати довго, чотирнадцять годин. Ще на годину цей чудовий автобус зпізнився. Але головна проблема була навіть не в тому, що цей індійський експрес стояв по півгодини на кожній автостанції, а в тому, що людей він підбирав і висаджував всю ніч біля кожного стовпа, тому над головою постійно хтось висів або ходив з чемоданом, яким намагався грюкнути по голові всіх, хто сидів. На кожній півгодинній зупинці всі пасажиги галасливо виходили з салону, який через півгодини так само галасливо заповнювали. Окрім всього, в проході під ногами спало чиєсь тіло, яке всі обережно переступали. Здається, в цьому нічному автобусі зібрали всі недоліки індусів, тільки що рупію ніхто не просив і не смердів на весь салон. Ні, були тут і нормальні люди, може й половина їх була, але іншої половини в замизганому одязі було все одно занадто. За цю ніч я зненавидів індусів і всю Індію, проклинав їх автобуси і звички, і пообіцяв собі наперед завжди перепитувати, якого типу бус повезе нас вночі.

О сьомій ранку це знущання нарешті закінчилось, і ми невиспані і злі на всю Індію з її мега-експресами опинились на дивній автостанції на задворках міста Індор. Ще раз перепитали в касі. Квиток на той самий бус назад до Аджмеру звідси коштував ще на 15 рупій дорожче! Дивина і дороговизна! Взяли рікшу і під'їхали до головної автостанції. Добре, що не пішли пішки - йшли б більше години. Головна автостанція порадила йти до станції залізничної, звідки йдуть буси на місто з дивною коров'ячою назвою Муу, точніше Мхув. Автобуси йдуть що п'ятнадцять хвилин, а перед Мхувом траса відходить наліво, там ми й вишли, пожерли яблук і пішли на позицію біля залізничного переїзду. Там ми стучали в грузові машини перед шлагбаумом, і вже друга шла на Бомбей. Да там всі їдуть на Бомбей, щільний потік!

Все добре в індійському автостопі. Підбирали без проблем, грошей у нас фактично не просили, навіть годували і постійно поїли чаєм, намагались говорити (тільки от англійскою мало шпрехають), пояснювали, де нам краще їхати, застерігали від зайвого, тобто берегли і пілкувались як могли. Тільки їхали повільно. І навіть проблема не в тому, що водії то поїдять, то чай п'ють, то ще для чогось зупиняться. Просто дороги індійські повільні. Траса Делі-Бомбей насправді тільки іноді двополосна в обидва боки, а так це звичайна дорога, де тягнеться нескінченна верениця вантажівок, повільна й щільна. Обгони складні, бо назустріч іде така ж сама верениця, і водії якимось дивом знаходили в ній дірки для обгону. Поміж вантажівок туляться рідкі приватні автівки, але розраховувати на них важко - їх мало і вони в більшості своїй забиті людьми. Хоча можна й пробувати. Отже, 350 кілометрів ми їхали 13 годин, при цьому ніде не чекали. Тобто швидкість переміщення стопом тут близько 25-30 кілометрів на годину, і розраховувати на більше не варто, хіба що сильно пощастить.

Перші водії трошки знали англійську, але говорити було важко. Тому майже всю дорогу ми мовчали, а вони запрошували нас спати, чим Віка і скористалась. А я в машинах не сплю, це свого роду кодекс, який я намагаюсь не порушувати, до того ж було цікаво дивитись у вікно. Тут вже не така рівнина, як біля Делі, навколо дороги невисокі пагорби і напіврозвалені бетонні села. Один раз бачив, як біля дороги жінка в сарі махала кіркою в канаві, за нею кіркою махав хлопець років дванадцяти, а вже далі з десяток чоловіків. Водії наші були набожні, тому періодично курили в кабіні палички і потім бігали з ними до храмів Шиви біля дороги, а один раз навіть в невелику мечеть. Храми Вішну вони при цьому повністю ігнорували.

Цікаво було проїзджати пункт контролю маси вантажівок. Водії попередньо заїхали на зважування, висадили нас з рюками і отримали чек. Вже на контролі нас з рюками знову висадили, злили воду з каністр, відкрутили запасне колесо, після чого один поїхав контролюватися, а інший весело покотив колесо прямо повз кіоск зважувальників разом з іншими такими самим хитрунами. Та що там! З сусідньої вантажівки вигрузили з півтони гранітних плит, погрузили на спеціального рікшу перевезли за зважувальників і завантажили назад. Так от індійські водії обдурюють дорожні контрольні служби, а тим і пофігу. За пунктом зважування нас обступили продавці з кіосків, розпитували звідки ми,пропонували чай, але наші водії пройшли зважування швидко і буквально врятували нас від натовпу. А в столовій на нас просто всі здивоввно дивились, мабудь, нечасто бувають там білі містери. В столовій же підійшов до нас серйозний сікх, приятель одного з наших водіїв і перпитав, чи потрібні нам гроші. Довелось заспокоїти його і пояснити суть автостопу. Я не відмовляюсь від того, що дає дорога, але гроші брати не люблю, особливо коли вони в мене є.

Їхати з цими водіями було приємно, вони навіть нас нагодували, до того ж в кабіні було м'яко і можна було зручно розлягтись і навіть спати. Аж раптом в них щось трапилось, вони зупинились біля майстерні, застопили нам іншу вантажівку, потиснули руки і відправили далі.

Тут вже не було так зручно. Стара напіврозвалена Тата їхала повільно і була набита людьми. Двері в салон не зачинялись, дошки і дверцята бардачків грюкали на кожному ухабі. До того ж ніхто в салоні не знав англійської. Тільки вже біля Дхуле - там ми мали звертати на Аурангабад - підібрали вчителя у школі, з яким ми гарно порозмовляли. Цікаво, до речі, що у попередньому штаті це містечко писали як Дхулія. Аж раптом за десять кілометрів від Дхуле водії зупинились повечеряти. Вчитель з компанією пішли стопити далі, а нас водії довго прохали лишитись на вечерю, і ми погодились, але тільки пили чай. Але заради нас їли вони півгодини, а не годину. А нам вже було однаково, бо все одно стемніло.

Перед Дхуле почався дощ. До цього чи не годину віддалено блимало, але ж ось вдача - дощ іде саме тоді, коли треба вилазити з машини і щось далі робити! Мало того, це взагалі відбувається тоді, коли сухий сезон дощів не передбачає взагалі! Добре, коли траса не заходить в місто, а ще краще, коли дощ закінчується саме тоді, коли під'їзджаєш до потрібного повороту. Пообіцявши сісти на автобус - водій довго розповідав, як водії напиваються вночі, а потім тю-тю з траси в кювет - ми вилізли в ніч, довго махали водію, і стали на повороті.

На вказівнику я розібрав напис "Аурангабад 142" і застопив вантажівку, що стояла біля краю дороги. Водій їхав через Аурангабад - по дорозі була розвилка, тому саме ця машина була для нас найліпша - виглядав серйозним і тверезим, тому ми залізли всередину. Англійської водій не знав, тому всю дорогу мовчали. Траса була гарна і вночі здавалось, що ми летимо, але все одно 115 кілометрів до Елори їхали ми три години з гаком.

Однак водій звернув з гарної дороги на бокову, яка виявилась надто поганою, і швидкість наша впала до 15 кілометрів на годину. "Закінчилось наше щастя" - подумав я, але побачив далі платний проїзд. "О, там далі гарна дорога" - подумав я, але платна дорога виявилась ще гіршою. "Чорт би побрав цю Індію з такими платними дорогами!" - подумав я, але через 5 кілометрів ми знову виїхали на гарну дорогу. А поки повільно тряслись по ухабинам, перед кабіною пролетів великий філін.

На тій дорозі двічі бачили поліцейські пости. Це значить дорога перегорожена і сидить поліцай на стільчику. Як колись одеський водій, наш водій діставав з кишені п'ять рупій - в Україні було п'ять гривень - і давав поліцаєві. Той відкривав загорожу і ми їхали далі. Дивно знаходити паралелі зі своєю країною в Індії, але вони є!

Ще однією перепоною на нашому шляху стала гора. На неї вів довгий серпантин, з одного боку стіна, з іншого прірва - по якому теж рухались вантажівки, обганяючи одна одну. От від чого застерігав нас попередній водій! Але з цим наш водій впорався, виїхав на гору і полетів далі. Спеціально перепитавши в нічній кафешці у продавця, об одинадцятій ночі нас таки висадили в Елорі. Трошки попитавши заспані отелі і хвилини не дійшовши до входу в печери через темряву і відсутність там світла попри наявність готелів і ресторанів, ми зняли кімнату за 200 рупій і завалились спати.

Отже щодо автостопу. Він є, він приємний і гарний, але повільний, для фанатів і принципових стопщиків. Тому наш вибір - нічні поїзди або комфортні автобуси. Ви, мабудь, помітили, що ми майже не користуємось стопом. Це як раз через повільність. До того ж проїзд в Індії не дуже дорогий. Ми пробували користуватись нашими паперами про бесплатний проїзд. Але дядьки в касі хитають головами і в єкспреси, а тим більше в приватні буси, по ній не пускають. В потягах ще складніше. В сліпері навіть при діючому папірчику все забито, квитки треба бронювати за день-два мінімум, тому знаходження місць в ньому я не уявляю. В дженералі ми вночі не їздили, а коли їхали в Делі, папір був далеко в рюкзаку. Але все одно нічний дженерал то вже не для нас. Ми вже люди солідні і їздити з нижчими кастами нам цікаво і весело, але тільки на короткі відстані. Звичано, ми ще спробуємо папірчик, але пізніше. Та й п'ять доларів за десять годин їзди в потязі то не так і багато.

Взагалі нам здалося, що багато чого в Індії змінилось за п'ять-десять років, які пройшли з часів подорожей Кротова і інших мудреців АВП, про які я читав. Тут ще можна жити за два долара в день, але чи є сенс? Ми можемо дозволити витратити і 10 доларів в день, але відвідати Тадж-Махал і різні музеї і палаци, нормально попоїсти і спати в дешевому готелі, а не в пилюці в кущах. Я не маю нічого проти більш бюджетного способу подорожування, і ми б і жили в кущах, якби приїхали сюди років п'ять тому. Але зараз ми відчуваємо тяжіння до комфорту, тому ми й обрали такий "цівільний" шлях, який нас найбільше всього задовольняє.