Далі на південь

З Палолему вийшли пізно, виїзджали довго і на трассі були тільки об одинадцятій. Траса вздовж західного узбережжя Індії непогана, хоч і вузька. Машини тут йдуть швидко, і навіть вантажівки демонструють дивовижні швидкості - до 70 км на годину! Але як би там не було, до першої нашої зупинки на узбережжі, Марудешвару, прибули ми далеко після обіду.

Південна Індія одразу ж проявила свою строкатість. Тільки виїхавши зі штату Гоа в штат Карнатака, ми розучились читати, бо літери тут свої, абсолютно на хінді не схожі. Не встигли ми по дубльованим латиною назвам вивчити й п'яти літер, як у штаті Керала абетка знову змінилась. На хінді тут вже не говорять, хоч прості фрази розуміють. Чи можливо вивчити це все за наш короткий термін? Але головна проблема в тому, що тепер неможливо розібрати навіть написи на автобусах, бо їх не дублюють навіть хінді, не кажучи вже про англійську, як було в Гоа.

Змінилась і природа. Степи і рідкі дерева змінилися на пальмові рощі. Все узбережжя тут перерерізано великою кількістю річок, через які ми постійно переїзджали, милуючись тропічними берегами. Річки тут виглядають чистішими, ніж на півночі, але купатись в них все одно не хочеться.

Марудешвар знаменитий храмом Шиви, над яким прямо на березі моря сидить статуя Шиви в сорок метрів заввишки, найбільша в світі! Перед Шивою стоїть височенна священна башта - гопурам, вхід до храму - метрів 70 заввишки! Яскравий приклад індійської гігантоманії. Судячи з усього, статуя нова, кажуть, нещодавно в штормі їй відірвало руку - і дійсно, на одній руці можна побачити залишки бетонної хірургії. Біля статуї розбито невеликий парк, якому є статуї інших богів. В самому храмі дуже святий настрій, панує тиша, яку перериває тільки колокол у славу бога і спів монахів. Люди тихо заходять,мовчки моляться і йдуть геть.

Перед входом до храму нас оточили продавці листівок і настирливо просили еас купити - "Take it, sir!". Коли виявилось що мови вони не розуміють, вихопили одну пачку листівок прямо з рук продавця і зробити вигляд, що ідем не віддаючи грошей. Хотів, аби ми взяли - то ми й взяли, про гроші ж ти нам ніц не казав! Промучили хлопця хвилини дві, потім з посмішкою віддали листівки назад. Після цього до нас вже ніхто не підходив.

До речі, в Марудешварі є непоганий ресторанчик прямо на березі моря прямо під Шивою. Ціни помірні, а готують непогано. Єдиний недолік - рис дають тільки після сьомої. Також біля набережної є декілька дешевих кафе з морозивом і всякими шейками і ще ще декілька ресторанів до купи.

Мені дуже хотілось заночувати біля океану в наметі, і в Марудешварі ми спробували це зробити. Але романтична ніч перетворилась на пекло - неймовірну вечірню спеку і баню у наметі з нами розділяли місцеві москіти, тому виспатись ми не встигли, але начесались на тиждень наперед. До того ж узбережжя виявилось не занадто чистим, що теж не додавало приємності. Ранком разом із сонцем на берег повиходили місцеві жителі, але, на щастя, біля нас безкоштовним цирком вони не збирались.

Ранкова вантажівка їхала швидко, але як водиться в Індії, водії не поспішали, тому їхали ми наступні 90 км все з тією самою швидкістю близько 35-40 км на годину майже три години. То чай пили то дивились фотки і фотографувались на фотоапараті, який я дістав.

Коли мене спитають, де я був, я можу сміливо відповідати "Удупі!". Це місто є таке на узбережжі, дуже святе. Знаходиться тут храм Крішни ще з 13-го століття зі святим ідолом всередині. До ідола веде довга черга з паломників, до якої приєднався і я. Окрім храму навколо є ще декілька храмів і монастирів, але подивитись все можна за годину-дві. Може селище і не варте зупинки за вмістом, але варте хоча б через назву. До того ж в храмах панує свята тиша, до якої приєднуються вуличні музики во славу Крішни. А ще тут смачна вегетаріанська їжа на кожному кроці.

Чоловіки на півдні, чим далі тим більше, носять лунгі - шматок тканини, що обертається навколо поясу і виглядає як довга, до землі, вузька спідниця. Бачили ми їх ще в Непалі, там вони зазвичай світлі в зелено-блакитно-білу клітинку. На півдні Індії лунгі частіше білі з кольоровою каймою. Зустрічаються і виглядають вельми вишукано чорні з каймою. Бувають і інші кольори. А іноді бувають яскравих кольорів і з квіточками! В саму спеку лунгі підгортають наверх і ще раз зав'язують низ тканини на поясі - виходить міні-лунгі. В штаті Керала більшість чоловіків в невеликих містечках саме так і ходить.

До Мангалора нас домчав автобус-експрес, а там ми вже дізнались, що квитків зі спальним місцем до потрібної нам станції немає. Прийшлось купувати сидячі місця. Часу подивитись місто не лишилось, бо довго чекали біля каси на списки резервації місць - індуси не поспішали. Але на перший погляд місто приємне і може похизуватись двома португальськими церквами.

Коли ж вийшли до поїзда і подивились на забиті у другому класі полиці, то рушили в спальний вагон, сіли у вільному купе - майже весь потяг був вільним - і стали чекати відправлення. Аж ось в купе наше набилось людей більше, ніж воно вміщало, тому ми взяли рюкзаки і пішли в інше купе. Але на півдорозі нам зустрілись контролери і попросили квиток, після чого запропонували таки йти в свій вагон, або платити різницю. Я дістав наш Папір, який було ретельно вивчено, після чого провідники розсміялись і дозволили нам лишитись в спальному вагоні при умові наявності місць.

Віка одразу ж лягла на верхню полицю досипати, а я розговорився з хлопцем з купе, який виявився служником в мечеті Я розпитував його про джихад, права жінокв ісламі, кохання і інше, а він лагідно посміхаючись розповідав мені теорію, яка аж занадто відрізнялась від практики, що малюють ЗМІ. А дійсна правда ж десь посередині…

Згодом до купе підсіли ще два чоловіки - еколог і менеджер з продажу зубних імплантів - і розмова побігла з новою силою. Менеджер з продажів навіть чув про мою компанію, здивуванню нашому не було меж!

Наше щастя раптово закінчилось, коли всі супутники вийшли на якійсь великій станції, вагон щільно заповнився новими пасажирами, а новий контролер попросив нас звільнити чужі місця. Постоявши в тамбурі, ми повернулись до вагону і ще годину намагались базікати з самим контролером, але через акцент то було важко. Він розповів нам про теракти в Бомбеї, але всю глибину трагедії ми зрозуміли тільки наступного дня.

Аж раптом і цей контролер вийшов, а новий навіть не схотів читати наш Папір і досить грубо попросив нас платити, або йти до свого вагону, або полишити потяг. Робити нічого - пішли в сусідній темний вагон, поклали рюкзаки на підлогу, сіли зверху і поснули.

Прокинувся я о другій від світла ліхтаря в лице - контролер нас таки знайшов. "Що ви тут робите?" суворо спитав він. "Спимо" була відповідь. "То ви маєте платити" - "За що, як ми спимо без місця на підлозі?" - "То йдіть у свій вагон!" - "Там забагато людей" - Тоді платіть!" - "Ми не маємо не це грошей, ви ж Бачили папір" - контролер раптово пом'якшав - "Добре, дівчина хай ляже тут, ти лягай сюди, під мою відповідальнісь." Останок ночі ми досинали на полицях, а ранком вийшли на станції Варкала.

З цього маю декілька висновків щодо змін відносно історій мандрівників п'яти-десятилітньої давності. По-перше контролери в Індії постійно перевіряють квитки, тому так просто без квитка вже не проїдеш. По-друге контролери - переважна більшість точно - володіють англійською достатньо, аби зрозуміти суть написаного в Папері і знати, що то лажа, тому їх відповідь залежить від їх настрою і, звичайно, самого мандрівника і його хисту до замилювання вух. І третє - навіть з контролерами можливо домовитись при умові максимальної відвертості і доброзичливості. Часи контролерів-ідіотів і анархії на індійській залізниці минули, квиток з місцем в день відправлення дістати фактично, неможливо, потяги забиті, тому вирогідність спрацювання Паперів значно впала, а вирогідність знайти вільне місце в нормальному класі на всю дорогу майже дорівнює нулю. Їхати ж ніч в другому класі досить складно, хоча й можливо, тим паче там квитки дійсно часто не перевіряють, бо пройти неможливо. І ще маленька особливість другого класу - відсутність проходу між вагонами.