До океану!

Ранком автобусом вирушили до Пуне. Хоч і було в квитку написано 8 годин, вирушили о дев'ятій. Водій, як і всі індуси у великих справах, не поспішав і годину чекав пасажирів. Ми вже боялись, що на потяг треба буде бігти, але висадили нас біля залізничного вокзалу за дві години до відправлення.

Пуне досить сучасне місто, тут багато людей середнього класу, а недалеко від міста ми навіть бачили невелике офісне містечко і фабрику електроніки. Південь Індії взагалі містить багато техногічних центрів, і Пуне - один з них, це відчувається навіть по людям на вокзалі. До того ж тут відносно чисто у приміщенні вокзалу, хоча платформи брудні, і ми навіть бачили хлопця, що абсолютно не соромлячись нікого відливав прямо з платформи… Що ж, Індія - вона завжди Індія.

В пошуках їжі перейшли вулицю біля вокзалу і натрапили на ресторанчик з одним пунктом меню "талі 40". Талі було безрозмірним і до всього включало батермілк, тільки вже без кінзи. Тому з кафе ми викотились, витративши всього навсього 80 рупій. Поки сиділи на пероні, затарились товстенною газетою "Times of India" за цілих три рупії і вивчали поточну ситуацію в Індії і в світі. Дізнались, наприклад, що Джексон тепер мусульманин Мікаель. Диво! Взагалі англомовної преси в Індії багато і на будь-який смак. Є газети і відомі журнали, наприклад, Geo або National Geographics", ціни на газети дуже малі, а журнали коштують приблизно так само, як і в Києві. Аж ось і потяг наш підійшов.

В вагоні ми познайомились з декількома дивними іноземцями, що перебували в Індії довго, по тижню і більше затримуючись в різних місцях. То йогою займались, то просто розслаблялись, а тепер їхали на море в Гоа. Вони дивувались, як ми побачили стільки за такий малий проміжок часу, а ми дивувались, як можливо провалятись три тижні на пляжі в Гоа. Один з них виконував дихальні вправи під здивованими поглядами індусів, інший лазив у взутті по полицях, третій їхав скалолазити з матрацем. Всеж таки дивні ті європейці, що закохані в Індію і довго тут перебувають.

Місця були у нас в різних вагонах, тому лишивши Віку білим іноземцям, я пішов спати в свій вагон. В моєму купе їхали вісім величезних вояк-сикхів в тюрбанах кольору хакі. Аби не плутали, в них навіть на формі було написано "Sikh". Під ногами їх лежав величезний ящик, в яких зазвичай возять зброю, а в переході між вагонами вони везли величезну маскіровочну сітку. Сікхи люди тільки на вигляд страшні, а насправді вони вельми доброзичливі і приємні. З місцем моїм швидко розібрались і я ліг спати, поклавши за місцевим звичаєм взуття на вентилятор. О першій ночі поїзд проїхав велику станцію, і сікхи - їх тут було піввагону ще цивільних - разом з іншими вийшли. Я лишився в порожньму вагоні! В вагоні, де була Віка, було більше людей, але я знайшов собі полицю в сусідньому від неї купе і солодко доспав залишок ночі. А о шостій ранку, всього з півгодинним запізненням, потяг прибув на оточену пальмами станцію Магдаон.