Непальський автостоп

Чітван проявив свої дива ще два рази. По-перше вночі тут бігають величезні свори бездомних собацюг, які постійно гризуться між собою, що виглядає вночі не дуже приємно. А по-друге тут є величезні худі й струнконогі верблюди висотою зі слона, що крокують неспішно вулицею.

Як виїхати на трасу? Звичайно взяти джип. А як повезе, то джипом керуватиме бородатий китайський дядечко з добрими очіма і в різнокольоровій шапочці. Він посміхнеться і довезе до траси безкоштовно, буває й таке. Так автостоп для нас почався ще тоді, коли ми його не чекали.

Нар'янгард - велике місто, але стоп до нього мертвий, бо машин туди майже немає, хоча автобуси їдуть чи не щохвилини. Тому за півгодини ми вирішили поїхати автобусом. Водії автобусів намагаються брати з туристів 20 або ж навіть 50 рупій, коли місцеві платять 10. І торгуватись марно, ліпше мати гроші без здачі, бо на аргумент "якого дідька я маю платити більше за інших" контраргументів кондуктори-зазивали не знаходять.

Стоп в Непалі погіршений великою кількістю мотоциклів і велосипедів, які полюбляють зупинятись поряд і розпитуватись, що відбувається, звідки туристи й куди і так далі. Що добре, так це те, що вони швидко йдуть, коли їм казати, що все добре, про автобус відомо і взагалі нам тут подобається стояти і махати машинам, хоббі таке дивне. Ну а взагалі можна спокійно голосувати не зважаючи на цю метушню - водії бачать мандрівника і на нього активно реагують. Грошоаскерів багато, навіть серед дальнобійщиків.

Ну я вже не знаю, що нам допомогло - чи вдача, чи святість місця призначення, чи Будда (Аллах, Христос, Вішну і інші), чи поліцейські, що підішли розпитати нас і зробили непомітний нам знак водію, але ми застопили вантажівку до самого Лумбіні, вдій якої погодився везти нас безкоштовно. Водій виявився на радість неабияким знавцем англійської, тому кричали крізь ревіння двигуна всі три години дороги, а під кінець нас пригостили чаєм, дали адресу, попросили написати листа і запросили в гості до Покхари, як будемо наступного разу в Непалі.

Серед іншого водій на ім'я Нандо розповів, що працює майже без вихідних, має 100 долярів зарплатні і троє дітей, з якими сидить дружина. Його батько ж мав дев'ятеро дітей! Свого часу він пішов працювати, аби допомогти матері, а тепер хоче вивчити дітей в університеті. А ще розповідав, що за демократії - маоїстської - країна почала розвиватись, зміцнилась дружба з Китаєм і Індією, почала надходити допомога інших країн. Що ж, тут комуністи поки що роблять добрі справи, маю надію так буде й надалі.

До Лумбіні лишилось дванадцять кілометрів, коли водій завернув на цементну фабрику за вантажем, а ми почали стопити далі. Машин нема, автобусів теж. Всі, хто зупиняються обо неїдуть в Лумбіні, або хочуть грошей. З автобусом знову казус - я давав по 10 рупій, хотіли по 30. Перепалку з кондуктором, що вже перейшла в крики, перервав водій, що сказав "10 рупій неможливо, це ж експрес, давай двадцять". На тому й розійшлись. Як виявилось, у Талки і Іри, що їхали бусами, було ще гірше… Що поробиш, Індія вже близько, спокійний відносно Непал вже позаду.

Талку зустріли одразу, їх завезли десь далі і у Лумбіні вони опинились лише на півгодини раніше нас. Поселились разом в готель за 300 рупій за двох. Можна було б і краще, але надвечір всі кімнати міста вже були зайняті. Поїсти тут виявилось важко, але ми перекусили в ресторанчику іншого готеля. Там вже традиційно з нас спробували взяти десять сервісних відсотків, але після нагадування, що про відсотки треба говорити одразу, традиційно вибачились і зайві 10 відсотків прибрали. І це була ще одна прощальна вечеря на цей раз остаточна. Дівчата завтра прямують ранком в індійський Гаракпур, аби по обіді встигнути на потяг до Делі. Ми ж плануємо подивитись Лумбіні і бути в Гаракпурі ввечері, аби до ранку нічним потягом доїхати до Варанасі.