Перший погляд на Індію: з Гаракпуру до Варанасі

Індійський пост - просто столик, за яким надто серйозний вусатий дядько видає в'їздні картки і штампує паспорти. Його можна спокійно пройти в обидві сторони, як і непальський пост. Тільки от візу дивляться в готелях, тому відсутність штампу може стати проблемою. А от в непальську сторону можна без проблем пройти й вернутись без штампів і віз.

Взагалі Індія більш формальна, тут навіть квитки на автобуси є і їх періодично перевіряють! Але квитки продають прямо в бусах і в результаті людей їде більше, ніж місць. Їздити на даху заборонено, тому дві с половиною години до Гаракпуру ми їхали стоячи в набитому індусами автобусі.

По дорозі вже була помітна різниця. Триповерхові непальські будиночки з лавками і ролетами на першому поверсі зникли, замість них біля дороги стоять одноповерхові розвалюхи, але лавки лишились. Бруду й пилюки побільшало, людей теж побільшало. І стало навколо багато полей з рідкими деревами. Автобус їхав швидко і майже прямолінійно, що для Непалу майже неможливо.

Квиткова система залізниці в Індії електронна, але процес отримання квитків аж занадто повільний. Тому в Гаракпурі ми витратили дві години в черзі з десятка людей, аби дізнатись, що квитків до Варанасі немає. Проте познайомились з дівчинкою Анею з Естонії, що розповіла нам про деякі індійські тонкощі. Сама вона тут вже п'ятий раз і твердить, що Індія - країна виконання бажань. Тому важливо не бажати зайвого і поганого, бо може виповнитись. Тепер намагаємось мати в голові тільки добрі думки й бажання. Виключення тільки щодо надоїдливих парщиків готелів і всього чого завгодно, рікш і хелперів-грошоаскерів.

До речі, ми виявились везунчиками. Коли ми вже їхали в Лумбіні з Чітвану, щось там відбулось на трасі і почався страйк, в результаті якого дорогу перекрили. Тому багато людей простояли в величезному корку багато часу і запізнились на потяг в Делі з Гаракпуру, на який мали встигнути й наші друзі, що теж щасливо проїхали по дорозі повз корок. Так от паломництво на святу землю іноді допомагає уникнути проблем і величезного головного болю. Маю надію, що Талка з Ірою без проблем доїхали до Делі і завтра вже полетять додому.

Індія брудна. Надзвичайно брудна. Аж занадто брудна. І іноді дивуєшся, як деякі люди лишаються чистими в цьому суцільному смітнику де все навколо вкрите гівном і пилюкою. На вокзалі люди сплять - і іноді респектабельні -прямо на підлозі, підкладаючи під себе тонке простирадло і загортаючись в нього. Тут же сидять, ходять і повзають убогі і брудні. А ще тут прямо ж і продають їжу.

Їжу часто готують і продають просто на вулиці, поближче до пильної проїзджої частини. І вогнище зі сковородами прямо на вулиці! Тут же кухар замішує тісто, ліпить з нього пакоду - щось на кшалт невеликих періжків - кидає у шипляче масло. Готовий продукт так і лежить нічим не прикритий і швидко розкупається охочими. Ми так їсти поки не ризикуємо, та й не ризикнемо - намагаємось шукати місця, що мають як мінімум крите чисте приміщення і заховану якнайдалі від пилюки і вуличного бруду кухню.

Убогих тут вистачає. На вокзалі Варанасі, наприклад, по залі очікування повзала жінка з явно поламаною ногою і згрібала в купи розбиті черепки від чашечок чаю - вони тут глиняні й одноразові. В місцях скупчення людей і туристів вони теж обов'язково є в великих кількостях. Але допомагати їм не хочеться… Ще багато всіляких на вигляд здорових аскерів, які чіпляються до тебе - "дай рупію" - і можуть пройти чи не кілометр з одною фразою на вустах. І ніякі англійські фрази не допамагають. Але ми знайшли один метод. Як розвернутись і почати з жахливою миною на обличчі матюкатись на всю вулицю чистою російською, вони дуже швидко грузнуть в потоці нової інформації, відчувають її могутність і відстають. Це ж працює і на інших хелперів, рікш і аскерів, хоча трапляються настільки настирні елементи, що приходиться махати кулаками і всім виглядом демонструвати, що смерть у вигляді білого містера буде жорстокою, але швидкою.

Отже, квитків нам не вистачило. Тому ми пішли на автобусну станцію. Шукали довго, бо вона була досить далеко від вокзалу, а на тій же вулиці є ще одна. На диво ні один з розпитаних нами індусів не попросив гроші за допомогу. Автобус знайшли швидко, благо читати місцеві букви вже виходить, а написання в хінді простіше за непалі. Перший автобус вже рушив забитий, а наступний, хоч і мав рушити за годину, поїхав вже за десять хвилин напівпустий. Ціна на квиток фіксована, торгуватись поки не пробували. Нічка виявилась неспокійною - дивні містечка, пусті станції з вуличними кухнями на дорозі, бібікання і сон напівлежачі один на одному по черзі. Бачили й нічні прославляння богів - статуї богів вивозять трактором на возику на вулицю, запалюють навколо них свічки і влаштовують запальну дискотеку із співами святих пісень. В Варанасі прибули о четвертій ранку і досинали дві години на рюках, періодично відбиваючись від охочих довезти до “самого гарного і дешевого готелю”, а по світлу пішли на залізничну станцію. Залізнична станція, вкрита сплячими людьми, вже прокинулась, але нам прийшлось ще дві години чекати на відкриття туристичної каси аби купити квитки до Агри на завтра. Тут у них для іноземців квота, тому нам дісталось два квитка на одне місце. Процедура отримання зайняла майже годину, а перед нами була лише одна людина.

Накінець пішли в місто, одразу ж заблукали і відбиваючись від рікш пішли вузенькими вуличками до річки, орієнтуючись за сонцем. За годину нагулялись і вийшли таки до Гангу. Що тут почалось! Всі тичуть нам свої готелі, кудись пропонують піти, слідують за тобою і кожну хвилину нагадують про свій готель. Довели після безсонної ночі просто до сказу! Але ми пішли в готель, що рекомендував путівник, Yogi Lodge, і лишились задоволені.

Після відкисання, душу, приходження до тями і обіду, пішли таки на прогулянку берегом Гангу. Вулички тут криві і заповнені коровами й магазинами. Брудні і переповнені запахами, переважно смердінням. Ганг теж брудний, нереально брудний, але індуси все одно змивають в ньому свої гріхи. По берегу можна йти набережною, на якій побудовані нескінченні гхати, купальні, більше схожі на храми. Біля деяких проходить зпалення мертвих, і там збираються сім'ї померлих. Такі гхати оточують величезні полениці, а дим погребальних вогнищ робить верхівки храмів чорними. Є тут і мечеть, з якої разом із погребальним димом пливе над рікою проповідь послідовників Магомета.

І хоч би як брудно тут не було, але Ганг і його набережна красиві сповнені енергії. Моя втома зникла і настрій змінився на краще. Я почав розуміти, за що люди закохуються в Індію. На ній багато людей - йоги в яскравому вбранні, паломники в річці, віруючи зі святими книгами в медитації, туристи й місцеві жителі. Ввечері надоїдливі хелпери зникають, річка повільно зникає у сутінках, тиша і спокій панують тут. Іноді пропливають човни, в деяких грають в барабани і співають на славу Харе-Крішни-Рами, статую якого везуть тут же в човні. В готель вертаємось вже в темноті. Більш-менш центральні вулиці тут освітлені, але орієнтуватись важко. Але невеликим крюком ми таки виходимо до готелю.

Ранком підскакуємо о п'ятій і йдемо зустрічати світанок на човні разом з двома польськими дівчатами, з якими познайомились вчора в кафе. Випливаємо ще в сутінках і спостерігаємо вранішні ритуали миття в Гангу сотень людей. Тим часом хлопець, що гребе, розповідає про різні Гхати-купальні і храми, які стоять на березі річки. А під кінець вже розмовляємо за життя, і він розповідає про свою мрію купити власний човен і не віддавати половини грошей власникові, відправляючи їх в сім'ю матері і двом сестрам. Ще розповідає про те, що в містах можна гарно вчитись і є будь-яка робота, тому при бажанні можна заробити вельми непогані для Індії гроші, і багатих людей тут не так мало, як здається на перший погляд. Сонце з'являється з туману над рікою вже досить високо. А купальні у вранішньому світлі і ріка з тисячами різнокольорових людей надзвичайно красиві і сповнені надзвичайної енергії.

Багато королів будували свої храми на святій річці. Деякі будували в святому місті резиденції. Є тут і один непальський храм з класичною неварською багатодаховою архітектурою. На храмі Шиви, що будували люди півдня, можна побачити різнокольорові скульптури індуїстських богів, що нетипово для архітектури півночі. З храмовою архітектурою тут взагалі важко, бо храми затиснені між будинків і роздивитись чудове різьблення по каменю важко, а в двір храмів білих не пускають. Так, наприклад, золотий храм Шиви, куди приїзджають тисячі паломників зі всієї Індії і чекають в довжелезних чергах аби потрапити всередину нам потрапити не вдалось- не пустили - а знайти будинок з якого б це все було гарне видно ми не змогли.

Після чудової екскурсії човном дівчата запросили нас на чай, і ми провели чудову годину на балконі над Гангом, куштуючі смачні булки з чаєм, який вони готували - як і ми - кип'ятильником. Далі ми пішли подивитись на інші Гхати на півдні і на форт. До форту дійти не вдалося, оскільки понтонний міст ще не було добудовано, але з крайньої точки форт вже було більш-менш гарно видно крізь димку над рікою. Під мостом бачили мертве тіло, що зачепилось за міст, що завгодно тут можна знайти, брррр.

Наостанок ще трошки поблукали надзвичайно вузькими вулицями Варанасі і поїхали на вокзал. Там лишили рюкзаки і на три години поїхали в Сарнатх, де Будда читав свою першу проповідь про порядок Дхарми. Тут знаходиться храм з фресками японського маляра 1930 року. Особливо вражає фреска, на якій зло в різних формах намагається перервати медитацію Будди, і той торкається землі, шукаючи у неї допомоги. Фреска смерті Учителя не вдалась - замість скорботи обличчя учнів чомусь виражають страшний гнів. Хоча можливо це така у загадкових японців скорбота. Головна ступа з темного каменю датується п'ятим століттям н.е., але в основі є камені ще з другого століття до н.е. Навколо ступи розбитий гарний парк з розвалинами монастиря, в якому за легендою колись медитував цар Ашока. Поряд є археологічний музей, в якому зібрані зразки різьблення по каменю імперії гуптів 5 століття нашої ери, а також 10-11 століття і інший археологічний матеріал. Навколо знаходяться декілька ступ, монастирів і храмів різних країн і оленій парк з зоопарком.

Швиденько можна все оглянути за три години, а от часу на медитацію у нас вже не було, бо поїзд не чекає. Тому швиденько поїхали на вокзал, сіли завчасно в поїзд і поїхали до Агри. В класі Sleeper все майже так само як і в нашому плацкарті, тільки полиць три, а провідника і білизни немає натомість є контролер, що іноді проходить по вагонах. Дивна справа з місцями - незалежно від квитків, на вагоні висить список, в якому треба знайти своє ім'я, поряд з яким написані реальні місця. Ми вже почали конфлікт за місце, але на щастя знайшовся Індус, що показав нам ці списки. В поїзді зустріли хлопця з Росії, з яким декілька годин теревеняли за життя, після чого таки лягли спати.

Наразі ми в Агрі, з нами все добре. В Агрі надзвичайний смог, пил і туман, без яких би ми змогли насолодитись видом на половинку величного Тадж-Махала у світлі місяця зі свого готелю... Вже оглянули потужний форт із витонченим мраморним палацом всередині. Завтра плануємо їхати в Делі, де маємо багато справ. Там часу буде багато, тому маємо надію опрацювати фото, дописати деякі записи, відпочити і відіспатись. Чекайте на новини!